Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
Юр╕й Щербак, письменник, дипломат…


╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
Вс╕ сто в╕дсотк╕в грошей в╕д продажу книги буде направлено на потреби ЗСУ…


ВЖЕ ЗАРАЗ ТРЕБА ДУМАТИ, ЯК БУДЕМО В╤ДНОВЛЮВАТИ КРИМ П╤СЛЯ ДЕОКУПАЦ╤╥
Обговорення комплексних питань щодо в╕дновлення Криму п╕сля його деокупац╕╖ в╕д рос╕йських сил...


МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
Наша держава зможе спок╕йно жити, коли поверне соб╕ ус╕ сво╖ земл╕, зокрема ╕ Крим.


БИТВА ЗА УКРА╥НУ
День дв╕ст╕ одинадцятий…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 10.09.2004 > Тема "З потоку життя"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#37 за 10.09.2004
НАМАЛЮВАЛОСЯ ЖИТТЯ...
Олександр ГОНЧАРЕНКО, заслужений працівник культури АРК.

"Мені тринадцятий минало..."

Ідею нашого газетного конкурсу, співзвучного Шевченковим рядкам і присвяченого 13-й річниці Незалежності України, підтримав давній читач "Кримської світлиці", кримський художник-ветеран, "Заслужений працівник культури АРК" Олександр Степанович Гончаренко. Ми щиро вдячні Олександру Степановичу за його спогади, за надані для публікації фотознімки з сімейного альбому. Сподіваємося, що нашим і дорослим, і юним читачам буде цікаво заглянути у минуле очима юного Олександра Гончаренка. Ми ж запрошуємо читачів і далі розповідати на газетних сторінках про своє і про державне тринадцятиліття (конкурс на кращу розповідь про це триватиме до кінця вересня), якою їм бачиться подальша доля нашої Вітчизни, чим би вони хотіли та могли прислужитися їй. Переможців (і дорослих, і юних) у жовтні чекають призи!

НАМАЛЮВАЛОСЯ ЖИТТЯ...

Я народився в 1930 році - можна сказати, в щасливому році, тому що нас в армію ще не брали, хоч ми війну 1941 - 1945 рр. бачили від початку і до кінця.
Ще з дитинства я любив малювати. Пам'ятаю, в четвертому класі, перед самою війною, Ксенія Никифорівна, наш класний керівник, дала нам завдання намалювати вовка. Я дуже старався, однак хвіст у мого вовка був піднятий угору. Вчителька сказала, що у вовка хвіст завжди підігнутий і поставила мені четвірку.
Незабаром почалась війна. Фашистські літаки бомбардували залізницю, розбомбили аеродром під Ротмистрівкою, так що жоден наш літак не піднявся в небо. Було зруйновано і цукровий завод. На вулицях мого міста Сміли багато будинків було зруйновано. Зі шкільного вікна я бачив, як наші бійці відступали. Одного разу на полі біля села Миколаївки сів наш підбитий двомоторний літак. Його помилково збили наші зенітники. Льотчики були дуже схвильовані, казали, що вони уже тричі бомбили Берлін, там їх не дістали, а тут свої збили...
Якось я заліз аж на верхівку млина-вітряка, щоб спостерігати за боєм. У мене був військовий бінокль. Було видно аж до станції Т. Шевченка, як наші бійці йшли в атаку, наступали на станцію. Рушниці наперевіс, здалеку долинуло "ура". А потім німці з вишки відкрили кулеметний вогонь і, на жаль, атака захлинулась...
А незабаром до міста вступили вороги, почали наводити порядок. Я бачив, як зігнали усіх євреїв в школу. Спочатку вони ходили з пов'язками із шестикутною зіркою, які одягали на рукави. А потім їх не стало - розстріляли фашисти. Одного нашого знайомого єврея мої рідні переховували у себе вдома, а потім його відправили в ліс шукати партизанів.
Бачив, як гнали циганів на розстріл, йшли вони, понуривши голови. Одна циганка, мабуть, впізнала мене, підвела голову, подивилась в мій бік. Це вона мені нагадала, що я потону, через що моя мати довго мене на річку не пускала. Я навчився плавати уже дорослим...
Людей з нашого краю насильно вивозили на роботу в Німеччину. Люди плакали, прощалися. Їх як худобу заганяли в товарні вагони. Пізніше, коли я уже служив офіцером за кордоном, у Бухенвальді в музеї бачив, як катували наших людей, як в крематоріях спалювали. А Ельза Кох убивала наших моряків і їхні серця заспиртовувала в банках там же, в Бухенвальді. А сам Кох розробляв бактеріологічну зброю...
Та повернуся до моїх тринадцяти літ. В ті роки кожен із нас хотів мати годинник - наручний чи кишеньковий. Це зараз мало хто з молодих носить годинник.
 Хто був старший від мене, ті продавали сигарети. "Пан, пан - бітте сигарети", - вигукували вони на вулиці в центрі міста Сміла. Я також почав навідуватись до тих молодиків. Мабуть, їм не сподобалось, що я теж хочу щось заробити. І вони нацькували на мене одноокого поліцая. Він почав мене підкликати до себе, а я від нього - навтікача. Він за мною навздогін, чую - стріляє. Зараз, думаю, по мені буде палити. Став я і жду. Він взяв мене за комір і повів до гестапо (до війни це була єврейська школа). Веде він мене через великий зал до німецького майора, а на підлозі, бачу, кров: це тут, мабуть, катували чи розстрілювали наших командирів, комуністів. Привів, а німець питає, в чому справа, хто я такий? Поліцай відповідає - це спекулянт. Німець наказав обшукати, але в моїх кишенях було порожньо. А що й було, то я викинув, коли тікав.
- Век! - крикнув гестапівець. Потім той поліцай мене довго бив ногами. Я ледь додому дістався. Матері не сказав, де я побував. З тих пір я бізнесом не займаюся...
В період окупації всі ми ждали, коли прийдуть наші визволителі. Як ми жили при німцях і вижили, - це сам Бог знає. Варили картоплю, буряки, а коли добували просяний хліб чи макуху - то це було свято. Спасибі моїй мамі Варварі, що пізніше виміняла за велосипед корівку. Я пас цю Грозу, як її називав, вона і годувала нас. Вип'єш баночку молочка - і ситий.
Столиця України Київ був визволений нашими військами в жовтні 1943 року. І Черкаси також. А у Смілі, всього за 30 кілометрів від Черкас, були німці аж до березня 1944-го. Ми про це нічого не знали, радіо у нас не було. Німці не боялися за свої речі, залишені там, де вони квартирували. Кулемети, пістолети - все лежало відкрито. Одного разу я взяв без дозволу кишеньковий ліхтарик. Натиснеш кнопку - червоний горить вогник, другу - зелений, потім синій. Помітив німець, що на місці немає ліхтарика і повів мене вішати. Взяв вірьовку, зробив петлю, надів мені на шию і повів до дерева. Я дуже плакав, кричав "мамо". Може, до нього дійшли ці слова, зняв він тут вірьовку з мене, надавав мені під зад і відпустив.
Незабаром наша авіація почала панувати в небі. По 30 - 40 наших літаків проганяли німецьких "асів", бомбили ворожу техніку. Німці від наших літаків кидалися хто куди. Пам'ятаю, одного разу ішли вони в парадних костюмах, мабуть, приїхали з відпустки. А тут де не візьмись - наші літаки. Пострибали окупанти до помийної ями й залягли там. А я стою і любуюсь - це ж наші летять, вони мене не тронуть. Вилазять фашисти з тієї ями всі в грязюці. Косяться на мене, а я стою гордий і в душі сміюся над ними.
Одного разу ми проснулись, а німців як водою змило, повтікали. А потім чуємо, гукають люди: "Ідуть наші визволителі, солдати рідненькі!" Я думаю собі, яка ж то сила іде, що прогнала німців, з їхніми танками, артилерією, великими машинами зв'язку. Бачу: йдуть полем три солдати в кожушках, битих валянках по талому снігу. І ведуть вони дві маленькі конячки, котрі тягнуть 45-міліметрову протитанкову гармату. Селяни повибігали з хат, хто несе хліб, хто в глечику молоко, а дехто і самогон захопив. Бо велика радість була, як тут і не випити?!
"Звідки ви?" - питаємо бійців. Ті відповідають, що вони розвідники, а рота йде за ними, скоро буде тут. І пішли наші солдати на захід по мокрому снігу, попрощавшись з нами. А потім, дійсно, і розвідрота підійшла, верхи на конях. Люди обнімали бійців, цілувалися. Ну а коли стемніло, - пішли наші танки, вся військова техніка, артилерія, піхота. Наступ військ проводився вночі...
Потім було навчання в школі, чотири роки в технікумі харчової промисловості, з котрого вийшло багато гарних спеціалістів, керівників: М. Ф. Кулінич - міністр харчової промисловості України, Г. І. Мас-леннікова - другий секретар Черкаського обкому, Л. Н. Ткаченко - директор науково-дослідного інституту в Ростові-на-Дону. Багато інших моїх однокурсників по технікуму - директори заводів, наукові працівники.
А я в художнє училище не став поступати, час був післявоєнний, всі ми горіли патріотизмом. От і поступив в Київське танкове училище. Тут з нас зробили мужніх солдатів. Нам уже було за двадцять років. Я став займатися греко-римською боротьбою. Довелося боротися з чемпіоном світу, заслуженим майстром спорту Іваном Богданом. Десь хвилин 18 йому не здавався, старався не піддаватися, бо на нас дивився сам маршал Гречко, котрий був тоді командуючим Київським військовим округом. Після училища був я спочатку командиром важкого танка ІС-3. Пам'ятаю, взимку на Житомирщині заглух мій танк і не заводиться. Приїхав мене виручати зам по техчастині батальйону майор Столяренко і каже: "Ти молодший мастильник, а я старший". Взяв він паяльну лампу, запалив її і почав гріти мотор. Я йому кажу, що нас такому не вчили, "сопромат" ми більше зубрили. А він каже: "Заводь". Натиснув я на стартер і завівся мій танк.
Згодом я був командиром взводу розвідки, зампотехом роти, комсоргом полку. І завжди я старався внести щось цікаве в солдатське життя, щоб служба не такою скучною була. Організував навіть хор зі своїм взводом, сам диригував, хоч освіти з цього фаху не було.
А потім, уже на Кавказі, я був помічником начальника політвідділу по комсомолу. Одного разу мені доручили поїхати до Єревана і зустрітися там з маршалом Будьонним. Він там виступав по лінії ДТСААФ. Після виступу я підійшов до нього і сказав, що хочу вручити йому книгу "Сивасько-Штеттинська дивізія", де про нього теж написано. А він мене питає про свій виступ.  Я йому відповідаю, що здорово у вас, Семене Михайловичу, вийшло. І справді, він дуже чудово виступав. Потім маршал взяв книгу, потиснув мені руку, попрощався. Це було десь в 1960 році. Невдовзі він потрапив у автокатастрофу і загинув.
В Грозному мені довелося зустрічатися з маршалом І. С. Конєвим. Він був депутатом від Чечено-Інгушетії. Я йому подарував фотоальбом, сам його фотографував. На зборах, коли ми його вітали, наш сержант дуже красиво про нього говорив, славив його як полководця Великої Вітчизняної війни. Маршал Конєв не втримався і заплакав, як дитина.
Коли я вчився в Ростовському держуніверситеті, нас запросили в театр на 60-річчя М. О. Шолохова. Ми всі студенти чекали, що він розкаже про себе, про своє життя, про те, як він писав свої твори. А він вийшов на трибуну і тільки сказав: "Живіть стільки, іще стільки і півстільки" і сів за стіл. А коли він сідав в машину, то я його сфотографував. Потім вислав йому два фото, одне з них він мені прислав з автографом "Тов. Гончаренку від М. Шолохова".
А мене, де б я не служив, тягнуло до живопису. Всюди - у Львові, Єревані, Грозному - я шукав художників, дружив з ними. Коли вже був на пенсії і працював у Сімферопольському університеті, то мене запросили на кафедру філософії, де я був завідувачем кабінету етики та естетики. Там я дуже багато робив виставок своїх картин та інших художників. Дарував твори американцям, котрі приїздили в університет. Мої роботи везли у Францію, Італію, Німеччину та в багато інших країн. Виставлявся у Москві, Києві, в краєзнавчому музеї Криму, у Будинку офіцерів і в бібліотеках Сімферополя. Подарував картину музею Т. Г. Шевченка в Канаді, Мліївському музею родини Симиренків на Черкащині, Гурзуфському музею О. С. Пушкіна, Таврійському національному університету та кільком сімферопольським школам. Подарував Сімферопольській філії Черкаського інституту управління більше десяти своїх картин з серії "Мій рідний край".
З подання ректорату Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського Верховною Радою Криму мені присвоїли почесне звання "Заслужений працівник культури АР Крим". Я цим званням дуже пишаюсь.
20 років я співаю в хорі ветеранів війни та Збройних сил. В цьому черпаю радість життя.

м. Сімферополь.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 10.09.2004 > Тема "З потоку життя"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2409

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков