"Нескиньшапки!" Так одна жінка якось відгукнулась про невихованих дітей. Не знаю чому, але це слово глибоко запало мені в душу. Чи не тому, що ми, українці, стали чимось нагадувати отих нескиньшапок, які відцуралися свого роду-племені, стали забувати про свою національну гордість. Бо хто ж ми такі, коли дозволяємо безкарно нищити наші національні святині (пам'ятаєте про спалення хати на батьківщині Кобзаря та цинічне "поховання" незалежної України кримськими екстремістами?), коли стали забувати народні традиції і рідну мову? Ці сумні спогади-роздуми ще більше згустились, коли прочитав у щоденникових записах Довженка за 1942 рік ось це: "В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеличкий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі..." Які гіркі одкровення! Які самовбивчі оцінки! Але хіба вони не об'єктивні чи грішать проти істини? Ми справді нагадуємо вічних парубків, тоді коли Україна залишається вічною вдовою, як справедливо зауважив наш геніальний письменник, якому ми ще не склали справжньої ціни і творчості, й загадкової незбагненності, і постаті Олександра Довженка. Нещодавно стало відомо, що Служба безпеки України передала на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України оперативно-агентурні документи ЧК, КПУ, МГБ на О. Довженка, що довгі роки припадали пилюкою в темних закутках спецсховищ. Тепер стає зрозуміло, під яким важким тягарем був змушений жити великий митець. Його внутрішня роздвоєність бере початок ще з 1919 року, коли в муках народжувалась Українська Народна Республіка. Ще глибше нині усвідомлюємо справедливість оцінок тих критиків, які вважають, що ім'я Олександра Довженка вписано в перший ряд звитяжців духу, які вірою, ділом і самим життям сприяли порятунку України з історичного небуття. Довженкові судилася справжня хресна дорога до свого народу, який він безмежно любив і якому служив вірою і правдою все життя. Довженко - зовсім не той, який відомий нам зі шкільних підручників з "кастрованою" "Зачарованою Десною". Він не є тією іконною постаттю, яку так ретельно вимальовувала партійно-державна канцелярія, створивши з Довженка в догоду ідеології міф, що не розвіяний до цього часу. "Одіозне моє становище підозрілої неповноцінної людини серед свого народу на своїй землі зробило моє життя важким, сумним і нещасним", - читаємо це щире зізнання в одному з його щоденникових записів. Довженко розумів, що його викреслено з живих до самої смерті, що він мусить жити і творити під загрозою можливої розправи. Дамокловим мечем висіла над ним справа М; 112 (тільки не давно обнародувана), в якій Довженка було визнано ворогом робітничо-селянської влади і звинувачено в контрреволюції як петлюрівця. Тепер стало достеменно відомо з архівів колишнього КДБ, що О. Довженко зі зброєю в руках воював на боці армії УНР. Як член партії українських соціалістів-революціонерів влаштовував сходки селян у рідній Сосниці, виступаючи в підтримку Центральної Ради, за самостійність України. Вітчизняне довженкознавство недавно поповнилося прекрасною книгою "Господи, пошли мені сили", яку з синівською любов'ю до великого митця сучасності видало харківське видавництво "Фоліо". В ній так багато "вперше"! Вперше без купюр надруковано кіноповість "Україна в огні", вперше опубліковано авторський варіант кіноповісті "Зачарована Десна", вперше подано секретні матеріали з архівів держбезпеки і купюри "Щоденника" за 1952 - 1956 роки та багато-багато іншого, що викликає справжній інтерес. Саме зі сторінок цієї книги довідався, які моральні тортури треба було витримати Довженкові, щоб не зламатися, зберегти віру в себе. "Мене одцуралися всі, вся Україна, - занотовує він. - Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Укра-їна?" У чому ж полягав "злочин" Довженка, за який він так мучився? Що посмів написати правдиву кіноповість "Україна в огні", котра викликала гнів у самого Сталіна? 28 листопада 1943 року Довженкові подзвонив Микита Хрущов, взявши в шори письменника за кіноповість як щось вороже народу, партії і уряду, що він образив Богдана Хмельницького, наплював на класову боротьбу, проповідує націоналізм. Яка дволикість Хрущова! Незадовго перед цим саме він, а не хто інший, вихваляв Довженка за цей твір, про що згадано в опублікованому "Щоденнику". Але вітер повіяв з іншого боку - "флюгер" мусив повернутися. Тим більше, коли за орієнтир служив сам "батько народів". Пізніше було цькування письменника в кабінеті Сталіна, про яке Довженко залишив запис, що його "знищив великий маршал", були різні доноси й необ'єктивні оцінки колег-письменників. А тоді Довженко занотував: "Коли я чую обвинувачення "України в огні" в націоналізмі, як же гірко, як тоскно мені робиться на душі. Боже мій, доки ти будеш боятися мене? Адже я майже смер-тельно хворий, в мене поламані сустави, з мене давно вже витекла трохи не вся кров. Чого ж ти? Я вже не стою на ногах, я грамоту забув, я німію, а ти ще й боїшся мене! Не бійся, - нічого мені од тебе вже не треба. Все буде по-твоєму, не так, як я хочу, а як ти хотів, хочеш, хотітимеш". Довженко звертається не до небесного Бога, а до земного "вседержителя" Сталіна, найвищого "судді" і "пророка". В кожному слові - біль і тривога, а разом з тим відчуваємо і нездоланність та незнищенність сили людського духу. Подібну наругу в цей час було вчинено і над російським композитором Шостаковичем за його геніальну восьму симфонію. Йому стали докоряти, що в той час, коли армія наступає, він створив трагедійний твір, значить "контрреволюційний". Довженко не приховує обурення такою оцінкою. І це тоді, коли над ним самим хмари згустилися, як перед грозою. Коли читаєш Довженкові "Щоденники", постійно відчуваєш його щирість і правдивість. Але іноді вловлюєш між рядками якусь роздвоєність натури письменника, його невпевненість. І цю особливість легко пояснити. Кожен крок Довженка був під контролем компе-тентних органів. Кадебісти, відчувається, намагались забратися навіть у його душу. А що значить для творчої натури таке втручання, можна тільки уявити. Це все одно, що позбавити жайворонка волі - у клітці він не заспіває. Довженко майже все життя був у такому становищі. Про вершинний фільм Довженка "Земля", створений в Яреськах, написано дуже багато. Але ми ще так мало знаємо про нього! Скільки мук і душевних потрясінь пережив кінорежисер, перш ніж до нього прийшла світова слава. "Землю" теоретики соцреалізму визнали ідейно надщербленим твором. "Земля" не сподобалась Дем'янові Бєдному, який не забарився з відгуком-пасквілем у "Правде". Не до шмиґи був цей фільм і Горькому, який взагалі з нена-вистю ставився до всього українського, особливо до нашої солов'їної мови. У 15-ті роковини смерті поета Володимира Маяковського Довженко згадував, як вони вдвох сиділи напередодні того трагічного дня і були в тяжкому душевному стані. Саме тоді по відношенню до "Землі", як висловився кінорежисер, було вчинено "звірювання". І далі Довженко занотовує в щоденнику за 14 березня 1945 року: "Недавно у кремлівській лікарні престарілий духовний жебрак Дем'ян Бєдний зустрів мене і каже: "Не знаю, забыл уже, за что я тогда обругал вашу "Землю". Но скажу вам - ни до, ни после я такой картины уже не видел". Будучи надзвичайно тактовною людиною, Довженко тоді промовчав. Але не забув нагадати в "Щоденнику", що "критика" продажного хама привела його на край могили, що він тоді заледве не пішов слідом за великим російським поетом Маяковським. Людська душа може терпіти все: голод, холод, але не приниження і подібні "звірювання". А саме до таких дій часто вдавалися опоненти Довженка. Хіба не принизливо знати, що за тобою стежать, збирають агентурні дані? Більше того, вдаються до фабрикацій і підступних дій. Ось лише декілька фактів, що недавно стали відомими загалу. Якийсь лакуза Бочков у секретному рапорті пише про О. Довженка: "Ряд фактів після приїзду в село Яреськи. Його провели в кращий дім. "Набридли мені ці російські хати. Хіба я не говорив, що я можу жити тільки в українській хаті з глиняною долівкою?" Знайшов сам собі хату, пофарбовану національною синьою і жовтою фарбами. Він міг іноді втратити половину робочого дня, щоб поїхати зі мною в яке-небудь село і показати яку-небудь хату: "Я можу милуватися ними днями". Любить ходіння в народ. Випитує і цікавиться всім. До нього приходять багато колгоспників, але розмови зазвичай ведуть наодинці. Вихваляє старовину. З новим побутом, видно, не дуже мириться. Так, говорив про невигідність і шкоду комбайнів. І тут же захоплювався вітряком. Взагалі, кри-тично ставиться майже до всього. Так, про заборону абортів сказав: "Це варварський закон". Про новий житловий закон: "Це жорстокий закон". Відчувається в Довженкові загальне розчарування. Він почав займатися живописом, бо це дозволяє йому багато що забувати". Звичайно ж, сексот інформує з Яресьок у "верхи" не українською, а мовою так званого міжнаціонального спілкування. В іншій таємній депеші говорилось: "На постійне місце проживання в місто Ашхабад з Уфи виїхав активний український націоналіст і кінорежисер Довженко Олександр Петрович, художній керівник Київської кіностудії. Довженко походить з сім'ї куркуля. В роки громадянської війни він служив добровольцем у петлюрівській армії. В період 1921 - 1922 років працював у повпред-стві СРСР, спочатку в Польщі, а потім у Німеччині. Після цього він закінчив німецьку художню школу, повернувся на Україну. За наявними слідчими матеріалами Довженко протягом ряду років є активним учасником антирадянської націоналістичної організації. Це частково підтверджується також оперативними матеріалами. За нашими даними, останнього часу Довженко помітно активізував свою антирадянську націоналістичну діяльність, котра набуває все більш відкритої форми. Серед наближених до себе осіб він проводить відкриту націоналістичну пропаганду"... Цю депешу підписали тодішній нарком внутрішніх справ Башкирської АРСР Соколов і лейтенант держбезпеки Павлов. "Скиртування" подібних оперативних повідомлень на Довженка не припинялось майже все його життя. Як за цих умов і таких серйозних звинувачень Довженкові вдалося вижити фізично? Кінорежисер сам дає відповідь на дане запитання в щоденниковому записі за 28 листопада 1943 року: "Я слухав Микиту Сергійовича (мається на увазі Хрущов - Я. П.) і думав: не міг і ніколи не зможу нічого заподіяти шкідливому Сталіну, уже хоча б через те, що зобов'язаний йому своїм життям"... В іншому місці Довженко занотовує: "Думається мені, що ... рятує мене рука Сталіна, бо не може бути, щоб не розідрали мене досі в шмаття за "націоналізм" різні газетні перевиконувачі завдань". Саме Сталін був покровителем Довженка. Вождь, очевидно, усвідомлював: геніальний письменник і кінорежисер потрібний йому живим. Пташку зачинено в клітці, крильця в неї оббиті. Але нехай собі виспівує. Відомо, що весь московський період життя Довженко почував себе неначе у вигнанні. Він марив Україною, його ні на мить не покидали думки про наш скривджений народ. Хіба не є красномовним доказом ізольованості Довженка в Москві такий факт. Коли яреськівець Іван Корсун, у батьків якого мешкав Довженко, вирішив зустрітися з письменником у московській квартирі, при вході йому заступила дорогу ліфтерша: "К Александру Петровичу нельзя!" Глибоко трагічною можна вважати долю митця, який був відірваний злими силами від свого народу. Кожна звістка з України, як він писав, падала йому на груди, як могильна земля. Йому здавалось, що він давно лежить у могилі. "Я вмру в Москві, так і не побачивши України, - писав Довженко. - Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі". Слова Довженка вражають своєю пророчістю. Його тіло упокоїлося в тому краї, до якого він ніколи не відчував симпатій і синівської любові. Але душа Довженка цілком належить Україні. Як і його серце. Наш Прометей заповідав своє зранене серце рідній землі, яка годувала його хлібом і медом, поїла думками і почуттями, купала у віруваннях і звичаях народу, якій він свято поклонявся все життя. Хто раніше знав про заповіт Довженка? Тільки його ідеологічні конвоїри. Тепер знаємо і ми, решта сущих в Україні. Але цього замало. Бо треба колись цей заповіт, як і належить християнам, виконати. Хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась.
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
