Версiя для друку Обговорити в форумi

У ці погожі вересневі дні минає рік, як пішов з життя за межу Вічності письменник, професор кафедри української літератури Таврійського націо-нального університету ім. В. І. Вернадського Олександр Іванович Губар. Олександр Іванович був надзвичайно плідним літературознавцем, невтомним і прискіпливим дослідником творчості класика нашої літератури поета Павла Тичини, написав про нього багато статей та випустив кілька книг, які стали окрасою вітчизняного тичинознавства.
Окрім П. Тичини, О. І. Губар досліджував і писав про творчість багатьох інших творців національної літератури - Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Агатангела Кримського, Лесі Українки... Стосовно Лесі Українки, то слід сказати, що в останні роки свого життя О. І. Губар написав ґрунтовну дослідницьку працю про раніше нам, читачам, невідому драматичну поему "Бояриня". Леся Українка написала цю поему в Єгипті, протягом трьох днів квітня 1910 року. За життя поетеси поема побачила світ після смерті письменниці 1914 року в часописі "Рідний край", а 1918 року вийшла окремою книжкою.
Уже в наші часи - часи незалежності України, драматична поема виходила у київському видавництві "Молодь" (1991 р.) та у видавництві "Надстир'я" (Луцьк, 2003 р.).
Зміст поеми пов'язаний із XVII століттям, добою Руїни й гетьманства Петра Дорошенка.
Драматичну поему Лесі Українки нині вивчають за шкільною програмою учні старших класів загальноосвітніх шкіл.
У ці поминальні дні, згадуючи теплим щирим словом чудову людину і талановитого літературознавця Олександра Губаря, ми й хочемо запропонувати нашим читачам і, зокрема, вчителям-словесникам та їхнім учням літературно-критичну статтю О. І. Губаря про драматичну поему Лесі Українки "Бояриня". Зважаючи на те, що не всі мають цей твір в окремому видані, паралельно з теоретичним матеріалом про поетику поеми ми подаватимемо й сам твір письменниці, сподіваючись, що ці публікації в газеті стануть у добрій пригоді нашим читачам під час вивчення творчості Лесі Українки в школі. Воістину правда, що письменник не вмирає, він живе у своїх творах.
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури "КС".

ПОЕТИКА ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ "БОЯРИНЯ"

В статті розглядаються досі не досліджені аспекти поетики драматичної поеми Лесі Українки "Бояриня". Ключові слова: поетика, білий вірш, логаеди, ритмомелодика, поетичний синтаксис, розмовна мова, інтонаційність, драма ідей, психологізм, індивідуалізація, пісенність, публіцистичність, конфлікт, колізія.
Драматична поема Лесі Українки - це один із вершинних її творів. Цілком справедливо дослідники ставлять її поряд з класичною "Лісовою піснею", "Кассандрою". Але якщо іншим драматичним творам Лесі Українки пощастилося щодо їх наукового осягнення, то цього не можна сказати про "Бояриню". Це пояснюється насамперед не мірами естетичної вартості твору, а невписуваністю його в ідеологічний контекст адміністративно-репресивної системи тоталітаризму. Поема була вилучена на кілька десятиліть з історії новітньої української літератури, перебуваючи під забороною в спецсхронах, незнаною читачами і недоступною літературознавцям.
"Бояриня" - присвячена осягненню драматичних подій української національної історії доби Руїни, доби найтрагічнішої історії України, з усіма гострими зіткненнями, драматичністю її національного життя.
Загнана тяжкою хворобою в далекий Єгипет, зі спалахнулим почуттям ностальгії за рідною Україною, Леся Українка 1910 року за три доби вивершила свій твір. Повертаючись втретє з Єгипту,  вона прибула до Києва до матері на вулицю Маріїнсько-Благовіщенську, 101. Щоб побачитися з Лесею, приїхала і сестра її Ольга з сином Михайлом й Ізидора з чоловіком Юрієм, і брат Микола з Колодяжного. Ось тоді, в родинному оточенні, Леся Українка прочитала ще не публіковану "Бояриню". Поему вперше видрукувала Олена Пчілка 1914 р.
"Бояриня" пройшла через "ідеологічну інквізицію" тоталітаризму, каторжної заблокованості української культури в радянські часи.
3 - 8 вересня 1991 р. у Луцьку з нагоди 120-річчя від дня народження письменниці відбувся симпозіум "Леся Українка і світова культура". Організаторами його виступали Академія наук України, Інститут літератури імені Т. Г. Шев-ченка АН України та Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки, співорганізаторами - Український комітет Міжнародної асоціації вивчення і поширення слов'янських культур та РАН. Взяло участь понад 200 вчених, зокрема й із Болгарії, Австрії, Чехословаччини, Польщі, Німеччини, Франції, США, Канади, Китаю, Японії, Білорусії, Росії, Вірменії, Таджикистану.
Серед пленарних наукових доповідей привернула увагу доповідь Ліни Костенко "Геній в умовах заблокованої культури". Доповідачка глибоко розкрила систему розправ над геніальними діячами культури в Україні, зокрема над Лесею Українкою.
Крім брутальних заборон, репресій, вилучення творів, існував ще й такий тип заблокування генія - це коли тоталітарна система, держава привласнює його собі, бере на озброєння своєї ідеології. І те, і те сталося з Лесею Українкою. Якщо придивитись до її посмертної долі, то не важко помітити, що в голосній славі за радянських часів їй не відмовлено. Навпаки. Було зроблено найпідліше. Заборонивши "Бояриню", вилучивши ряд найсильніших віршів, вирізавши з "м'ясом" із видання Книгоспілки передмови репресованих авторів, - натомість всіляко підносили як "співачку досвітніх вогнів", як ретельну читачку Маркса, приписали їй переклад "Ткачів" Гауптмана - перекладала вона його чи не перекладала, головне - щоб про повстання сілезького пролетаріату". Якщо не можна заборонити поета, замовчати, то хоч заблокувать його в такий спосіб. "Геній Лесі Українки затерп у кігтях імперії..."
Але в зарубіжжі увага до творчості Лесі Українки не вгасає. 23 і 24 квітня 1982 року в Сорбонні (Париж) відбувся семінар про творчість Лесі Українки. В ньому взяли участь учені Франції, Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччини. А 1983 року вийшов збірник французькою мовою "Документи семінару Лесі Українки". - Париж-Мюнхен. 1983. Actes du colloque Lessia Oukrainka. - Paris-Munich, 1983.
Серед статей, в яких автори торкалися дослідження драматичної поеми Лесі Українки "Бояриня", опубліковано три: Ольги Вітошинської (Париж) "Конфлікт поколінь у Лесі Українки". Авторка стоїть на тому, що вся творчість Лесі Українки характеризується "боротьбою проти помилкових концепцій патріотів з питань літературних і політичних, дуже пов'язаних між собою протягом всієї історії України". "Не завжди, - відзначає дослідниця, - погоджувалася поетеса в трактуванні цих питань з матір'ю і з своїм "батьком духовним" Михайлом Драгомановим, який ввів її у таємниці світової літератури. Якщо Драгоманов схилявся перед федерацією з Росією, Леся Українка навпаки ратувала за повну самостійність України від її "старшого брата".
О. Вітошинська акцентує, що поетеса вела цю боротьбу і через диспут в родині, і в літературній групі "Плеяда", і в своїй кореспонденції, і принагідно в своїх літературних творах.
Окремо зупиняється авторка статті на драматичній поемі "Бояриня", торкаючись і поетики, одну із рис якої вона вбачає в осягненні "конфлікту поколінь одного і того ж віку: одного - вільного (Оксана Перебійна) і другого - закабаленого Москвою (Степан)". Оксана своєму чоловікові Степанові говорить про його "новітню батьківщину" Росію, Москву - деспотичну і дику. Леся Українка подає ставлення до Москви Степана, його батька, а також старого Перебійного та його сина Івана.
Друга стаття належить професору Роману Жилавому (США) - "Протест проти деспотизму у Віктора Гюго і Лесі Українки". Автор називає  Лесю Українку "відкритою ідеям найбільш поширеним в європейській літературі її часу". Однак в кінці ХІХ століття в усій українській літературі частково відновилася орієнтація до епохи Руїни Січі, тобто 20-х років XVII століття. Р. Жилавий нагадує твори, що з'явилися в українській літературі. Тут і славетний роман М. Костомарова "Чернігівка" (1881), "Гетьман Дорошенко" - драма Людмили Старицької-Черняхівської (1911), "Сонце Руїни" (1911) - п'єса Василя Пачовського. Нарешті монографія Костомарова (1890).
Автор підкреслює - "Це кінець ХІХ і початок ХХ століття, коли українська література характеризувалася прославленням боротьби за незалежність України в ХVII столітті. Віддавався реверанс гетьманові Петрові Дорошенкові, який пожертвував своїм життям за батьківщину. В цей контекст по-своєму вписалася й Леся Українка, написавши принциповий твір "Бояриня". Твір відзначається гострою критикою московського деспотизму в Україні".
У статті здійснено порівняльний аналіз "Боярині" зі збіркою Віктора Гюго "Кари" ("Les Chatiments").
В. Гюго викрив політичного авантюриста Наполеона ІІІ, проклявши цю таку ж огидну владу "як і царизм Романових, що збудив у Лесі Українки ненависть і огиду на півстоліття пізніше".
(Продовження в наступному номері).

Леся УКРАЇНКА
БОЯРИНЯ
Драматична поема
I
Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини Олекси Перебійного.
Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цілої стіни. На рундуку стіл, дзиґлики; на столі прилагоджено до вечері. Стара Перебійниха дає останній лад на столі, їй помагає дочка її Оксана і служебка. Через садок до рундука ідуть Перебійний і Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя його видко одразу, що він не москаль.
ПЕРЕБІЙНИЙ
(до гостя)
Моя стара управилась хутенько!
Дивись, уже спорудила й вечерю,
поки ми там на цвинтарі балачки провадили.
ПЕРЕБІЙНИХА
(зіходить трохи з рундука назустріч гостеві)
Боярине, прошу
зажити з нами хліба-солі.
СТЕПАН
(уклоняючись)
Рад би,
шановна паніматко, та не смію,
коли б не гнівались старі бояри, -
я й так уже давно від них одбився.
ПЕРЕБІЙНИЙ
Про них ти не турбуйся.
Підкоморій
їх запросив на бенкет, а тебе
я випрохав до нас:
"Я сам, - кажу їм, -
щось недугую трохи, то не можу
на бенкетах гуляти, а Степана,
по давній приязні до його батька,
хотів би пригостити в себе в хаті.
Він молодик, йому ще не пристало
на бенкети великі учащати".
Боярам, видко, вже запах медок
та варенуха, отже роздобрились
та й мовили: "Нехай собі парнішка
сидить у тебе хоч і до від'їзду.
Навіщо він нам здався?"
СТЕПАН
От спасибі, панотченьку!
(Зіходить на рундук з господарями).
ПЕРЕБІЙНИЙ
Я джурі накажу,
нехай перенесе твоє манаття
до нас, та й заберу тебе в полон,
поки не визволять бояри.
СТЕПАН
Боже!
Такий полон миліший од визволу.
ПЕРЕБІЙНИХА
(до Оксани)
Піди лиш, доню,
там пошли Семена.
(Оксана виходить і незабаром
вертається).
СТЕПАН
Якби лиш я не став вам на заваді...
ПЕРЕБІЙНИХА
Ото б таки! Ще в нас у хаті стане
для гостя місця!
ПЕРЕБІЙНИЙ
Ти, синашу, в мене
забудь всі церегелі. Таж зо мною
небіжчик батько твій хліб-сіль водив,
укупі ми й козакували.
(Садовить Степана і сам сідає при столі. До Оксани).
Дочко,
ти б нас почастувала на початок.
(Оксана наливає з сулійки дві чарки - батькові й гостеві).
ОКСАНА
Боярине, будь ласка, призволяйся.
СТЕПАН
(узявши чарку, встає і вклоняється Оксані)
Дай Боже, панночко, тобі щасливу
та красну долю!
ОКСАНА
Будь здоровий, пивши.
(Степан, випивши, знов сідає. Оксана частує батька. Всі вечеряють).
ПЕРЕБІЙНИЙ
(до Оксани)
А він спочатку не пізнав тебе,
ти знаєш? Запитав: "Яка то панна
у першій парі корогву несе?"
ОКСАНА
(усміхаючись і поглядаючи на Степана)
Коли?
ПЕРЕБІЙНИЙ
Та отоді ж, як ти на Трійцю
в процесії між братчицями йшла.
СТЕПАН
Ти завжди носиш корогву?
ОКСАНА
(з певною самовтіхою)
Аякже,
я перша братчиця в дівочім братстві.
ПЕРЕБІЙНИЙ
(жартівливо підморгнувши)
Се вже тобі не та мала Оксанка,
що ти, було, їй робиш веретенця.
ОКСАНА
Ті веретенця й досі в мене є...
(Замовкає, засоромившись).
СТЕПАН
(втішений)
Невже?
ОКСАНА
(перебиваючи ніякову для неї розмову. До матері)
А де се, мамо, наш Іван?
ПЕРЕБІЙНИХА
Та де ж? На вулиці між товариством.
ІВАН
(Оксанин брат, молодий козак, увіходить з будинку).
Ба ні, я тут. Давайте, мамо, їсти.
ПЕРЕБІЙНИХА
Ти б уперед хоч привітався з гостем!
ІВАН
(сідаючи, недбало)
Ми вже віталися там, коло церкви.
ПЕРЕБІЙНИЙ
Він буде мешкати в нас до від'їзду.
ІВАН
(так само)
От як? Що ж, добре...
Слухай-но, Оксано,
ця страва вже простигла, принеси свіжішої.
ОКСАНА
(уражена його недбалим тоном)
Служебка зараз прийде,
то й накажи їй.
ІВАН
Ба, яка ти горда.
(До Степана).
У вас там на Москві, либонь,
дівчата так бришкати не сміють?
СТЕПАН
Я московських дівчат не знаю.
ОКСАНА
Як же се?
СТЕПАН
Я, власне, недавне на Москві.
Поки ще батько живі були,
я в Києві, в науці,
при Академії здебільше пробував,
а вже як батько вмерли, я поїхав
до матері на поміч.
ПЕРЕБІИНИХА
Чом ти ліпше
сюди не перевіз матусі?
СТЕПАН
Трудно.
Нема при чім нам жити на Вкраїні.
Самі здорові знаєте, - садибу
сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини.
Були ми зроду
не дуже так маєтні, а тоді
й ті невеликі добра утеряли.
Поки чогось добувся на Москві,
мій батько тяжко бідував із нами.
На раді Переяславській мій батько
подавши слово за Москву,
додержав те слово вірне.
ІВАН
Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово!
ПЕРЕБІЙНИЙ
Тоді ще, сину, надвоє гадалось,
ніхто не знав, як справа обернеться.
а потім... присягу
не кожне зрадить..
ІВАН
(іронічно)
Та певне! краще зрадити Вкраїну!
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 10.09.2004 > Тема "Душі криниця"