Версiя для друку Обговорити в форумi

П'ятнадцятий день повномасштабного вторгнення Московії в Україну, яке вона видає за "спеціальну військову операцію" по захисту інтересів ніким крім неї не визнаних т. зв. "народних республік Донецька та Луганська". Як бачимо, межі тих "інтересів" сягають на диво далеко за межі Донбасу – аж до Ірпеня та Миколаїва. Попри дурні очікування, Україна не впала ні за ейфористичні дві години, ні за плановані два дні. За два тижні хвалена московійська військова машина, яка вже тягла в своєму обозі і парадну уніформу для переможного маршу по Хрещатику, і омонівські кийки та щити для упокорення хохлатого бидла, спромоглася захопити лише один обласний центр. Лише один! Та й то лишень захопити, але не заволодіти ним. Бо й досі городяни Херсона не визнали влади окупантів, беззбройні демонструють їм своє несприйняття. Не хотілося б скидати вину за здачу цього і деяких інших міст в цьому регіоні на одні лише осередки місцевої влади, адже, як на мене, мали б відповідальніше поставитися до очікуваного удару, до формування загонів тероборони зокрема. Але тут, вочевидь, є прорахунки і командування ЗСУ, яке в перший день допустило майже безперешкодний прорив кримського військового угрупування через такий вигідний для захисту перешийок, вихід його на оперативний простір на материку. Як результат, військові підрозділи саме цього угрупування доклалися до загарбання Херсона, Нової Каховки, саме вони пнуться сьогодні до Миколаїва-Одеси, намагаються зламати опір захисників Маріуполя. Не легше і на інших напрямках. Від першого дня ворог силиться зламати опір захисників Харкова, Київа, оволодіти Черніговом, Сумами. Але скрізь натикається на запеклий спротив. І то не лише з боку Збройних сил та Національної гвардії України. Не лише з боку військових формувань Територіальної оборони. На захист свого Краю стала вся українська нація. А нація, коли вона єдина, непереможна. Кілометри попаленої ворожої бронетехніки, більше сотні одиниць приземленої по частинах авіатехніки, густо засіяні чужинським трупом українські поля, сотні полонених – чи не завелика ціна за трафлені часом імперські амбіції та невситиму жадобу нав'язувати свою волю іншим, Московіє?
Можна скільки завгодно словоблудити про захист прав "зневажених донецьких шахтарів", про боротьбу з висмоктаними з пальця нацистами та бєндєровцамі, про примарні загрози від страхопудного НАТО, але факти такі, що саме Московія, безпардонно розтоптавши не лише двосторонній міждержавний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/643_006), але й міжнародні договори, зокрема, ключові засади Будапештського Меморандуму (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/998_158#Text), розв'язала агресію проти України, окупувавши спершу Крим, а потім, підбадьорена прищуленою позицією "київської хунти" та явним небажанням колективного Заходу застоювати інтереси країни, яка навіть не пробує захищатися, завела своїх орків під орудою кривавих гіркиних-бородаїв на Донеччину. Більше тринадцяти тисяч вбитих, десятки тисяч поранених, сотні тисяч біженців - ось ціна тої "славної" кампанії.
На відміну від 2014 року, сьогоднішня збройна агресія не ховається за гібридну машкару "ввічливих зелених марсіян". Зайшла відверто і грубо. Артилерійські, ракетні та авіаудари по аеродромах, по засобах ППО, по командних пунктах, введення потужних броньованих колон, висадка повітряних десантів ледь не під сам Київ, танки на Окружній дорозі під Харковом - здавалося, крах неминучий. Слухаючи засідання Британського парламенту, де пан Джонсон говорив про те, що Британія радо надасть притулок українському уряду у вигнанні, з жахом усвідомлював: якщо українська влада гайне з України, поразки не минути. Чи в мене одного були такі думки? Чи мені одному вчувалося, що навіть наші партнери не надто вірять, що ми протримаємося більше двох-трьох днів? На щастя, окрім кількох жомоямних кив, моя влада нікуди не гайнула, не злякалася десантів на Банкову, не прогнулася перед сьогоднішніми наришкіними. Тож не дивно, що минули і два дні, і вже два тижні, а Україна стоїть. Не просто стоїть – впевнено перемелює на прах ту страшну машину, яку ще й зараз побоюються Великі Дядьки Заходу. Справа, звісно ж, не у одній владі, а в згуртованості нації. А, проте ж, і стійкість влади має ще й яке значення, чи не так? Не забуваймо, що теперішні, попри всі їхні дурні ляпи, замість перейменовування перелазів, впритул займалися згуртуванням навколо України Заходу, притому, не прогинаючись, а часто й висловлюючи справедливі дорікання. Ні-ні, позиція влади таки має значення! Гадаю, що немалою мірою саме ота наша вчорашня гібридна реакція на гібридні виклики, коли й війну не наважувалися визнати війною, і вела до того, що Захід відбувався, здебільшого, пустопорожніми висловлюваннями глибокого занепокоєння. Звісно, і сьогодні, попри всі рішучі кроки, попри безпрецедентні санкції проти агресора і поставки в Україну зброї, без якої чи й встояли б, колективний Захід десь ще дуже нерішучий. Скажімо, з тим же, до зарізу потрібним нам авіакрилом. Хтось трактує ті його побоювання відповідальністю за долю світу, бо ж Кремль недвозначно попередив, що тому, хто втрутиться, буде непереливки, неодноразово давши зрозуміти перед тим, що під його рукою другий ядерний потенціал світу. Думається, що за таких обставин звинувачувати дядька Джо, дядька Бориса чи пана Дуду не варто. Зробили і роблять надзвичайно багато, підпираючи Україну в її нерівному протистоянні. Але ж як критично потребуємо закриття неба, на яке колективний Захід все ніяк не може зважитися! Особливо тепер, коли, переконавшись, що зламати опір українського війська не вдається, Московія вдалася до "сирійського" способу ведення війни, б'ючи вже не лише по військах, а й по житлових кварталах, по інфраструктурі мирних українських міст, перетворюючи на щебінь житло, руйнуючи, об'єкти культури, школи, університети, лікарні. Позавчорашнє підле бомбардування дитячої лікарні та пологового будинку в Маріуполі – лише один з тих страшних злочинів. Чи треба казати, що те приводить до неймовірних жертв серед мирного населення! То оце така ваша денацифікація, московити? Як на мене, це більше схоже на те, чим займалися підручні німецького фюрера.
Вимагаймо закриття свого неба, товариство. Про те просять свої уряди провідні нації світу, розуміючи, що у цьому протистоянні з войовничим тоталітаризмом ми відстоюємо не лише себе, але й їх. Як на мене, я б просив про поставки тих F-16. Найперше, вони значно ефективніші за Міги-29. По-друге, професійним пілотам потрібно не так вже й багато часу, аби освоїти їх. Війна, на жаль, не закінчиться упродовж тижня-двох, як хтось сподівається. По-третє, на ці літаки ми могли б винайняти волонтерів з числа відпускників з країн НАТО.
Сьогодні над селом, борючись з поривами різкого холодного грего, низько-низько, худими сірими привидами, пролітав ключ лелек, прямуючи десь туди, де б'ється, не поступається насідаючому ворогові Маріуполь. Що то – душі полеглих, а чи надія на скору перемогу і жаданий мир? Найпевніше, то знак того, що в Крим нарешті прийшла весна. Ще холодна, перестрашена шаленством, з яким одні люди нищать інших, ховається вона поміж голих дерев парку, несміло визирає на продувані поривами різкого вітру вулиці, напружено дослухається до уривків розмов якихось нетутешніх чоловіків з сірими, витягнутими лицями: "…здец…", "…бьют со всех сторон…", "…получил повестку…"
– 'Схоже, тут не до мене', – сумовито міркує вона, знов ховаючись поміж дерев та кущів. – 'Схоже, ще не час...'
А може, таки час – час посилати всі оті повістки на смерть курсом відомого корабля і повертатися до здорового глузду і життя – як гадаєш, мій Криме?
10 березня 2022 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 11.03.2022 > Тема "Резонанс"