"Кримська Свiтлиця" > #37 за 10.09.2004 > Тема "Урок української"
#37 за 10.09.2004
ДВОБІЙ
Василь ЛАТАНСЬКИЙ.
Бувальщина
Існують речі, про які грішно писати з чуток. Отож пишу те, що пережив сам. Що спонукало мене згадати цей невеселий епізод зі шкільного життя? Чи вартий він того, аби про нього взнало якомога більше людей? Ну, був собі в одній школі учитель; ну, нешанобливо ставився до всього українського, нібито щиро не вважаючи це образою, а насправді свідомо принижуючи і нас, українців, і нашу мову. Навіщо ж згадувати якогось там тимчасового шовініста? У тім-то й річ, що - типового. І саме тому вартого уваги. Бо скільки їх розвелось на благодатній кримській землі! Був би я не зовсім щирий (або й нещирий зовсім), кажучи про власну байдужість до події давно минулої, - просто не спадало ніколи на думку випробувати себе в такій ситуації. Та й чого б то, питається, ні сіло ні впало я мав конфліктувати зі своїм колегою, з яким мій педагогічний шлях перетинається чимало літ? Тим паче, з ним ні дітей не хрестив, ні на гульки не ходив, ні спільного підприємства не відкривав, - одне слово, не наступив він на мій особистий мозоль. Каменем спотикання, а, точніше, двобою стало україноненависництво мого колеги. Так от: його ніби підмінили з того дня, як було проголошено нашу незалежність. Завжди і повсякчас, і, мабуть, серед ночі, як раптом розбудять, не згоден він, що була, є і буде споконвічно Україна і така прадавня мова як українська. Не згоден - і все! Категорично і саркастично, що б я не сказав, які б аргументи не називав "Всі ми - росіяни, а ваша надумана мова - це один з діалектів російської", - носився скрізь зі своїм відкриттям, патент на яке не інакше як запозичив зі сторінок газети "Крымская правда". Від праведного гніву щоразу аж корчився, коли ми вели діалог в учительській, частенько зривався на крик. Було б ще нічого, якби "відколював номери" лише в учительській. Свою ненависть до всього українського потихеньку сіяв і в душах школярів. Читаю на своєму уроці вірш Дмитра Павличка "Ти зрікся мови рідної...", розповідаю про тернистий шлях рідного слова, а одна з учениць і каже: "А нам не так говорили!" "А як?" - питаю. "Такої мови немає. Це - діалект російської". Це ж повторилось і в іншому класі. Не треба було й "вичислювати", хто отак натхненно пропагує нісенітниці. І лише тоді, коли я втратив останню надію перевиховати україноненависника, вирішив як директор школи, поставить, як-то кажуть, його на місце. Викликав до кабінету. Він і не відпирався: "А что здесь такого? Пусть и ученики знают!" І вкотре доводить свою правоту. Говорив учитель, який за сорок літ перебування в Україні, мав би вивчити її мову чи бодай навчитись шанувати ту землю, по якій ходить і яка годує. Ні, не вивчив, не шанує, а, надриваючись, паскудить на чім світ. - Ну що ж, будете продовжувати, подам позов до суду. За антипедагогічні, антидержавні дії, - сказав я наприкінці бесіди. - А взагалі раджу виїхати туди, звідки прибули - на Вологодщину. Замовк. Почав запевняти, що змінить погляди... А покаятись не спромігся: не здатен на такий подвиг. Одначе з тієї миті і назавжди перестав усе українське обливати брудом. Відмовився, отже, від невдячної ролі паплюжника. От і вся бувальщина. Нічого особливого, тим паче героїчного. Просто оповідь про конкретний (саме - конкретний!) вчинок в оборону того, що зветься найсвятішим - України, рідного слова. Впевнений, що в житті моїх колег учителів-україністів були якщо не такі, то подібні історії. Тож нехай розкажуть про них на сторінках "Світлиці". Їй-Богу, і цікаво буде, і повчально. Одним миром, спільно треба обороняти оці найсвятіші для кожного українця (не хохла, не малороса!) почуття. Від різного ґатунку шовіністів. Не ховаймо, як той страус, голову в пісок, повторюючи гірке традиційне "моя хата скраю"... Шануймося - і нас шануватимуть!
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 10.09.2004 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2398
|