Версiя для друку Обговорити в форумi

- Так то маневри, як нас запевняють, чи таки останні приготування до повномасштабної війни?
Цим питанням сьогодні стурбовано чимало людей. І не лише в Україні. І то не дивно, бо повномасштабна війна в самісінькому центрі Европи має чимало шансів перетворитися з локального військового конфлікту на нову світову війну зі всіма витікаючими наслідками, аж до застосування ядерної зброї. А тут ще й ота дивна кореляція з Олімпійськими іграми. Пам'ятаємо? - в рік літньої XXIX Олімпіади в Пекіні Московія вдалася до "принукування до миру" Грузії, в результаті чого від тої було відірвано Абхазію, в рік XXII зимових, сочинських Олімпійських ігор розпочалася війна проти України - з загарбанням Криму, частини Донбасу, зі спробою відторгнення її південних та східних кресів. А тиждень тому розпочалися XXIV зимові Олімпійські ігри в Пекіні. Попри те, що прямого зв'язку, звісно ж, немає, покордонню України знову тирлуються війська цієї "наймиролюбнішої на планеті" людності.
То буде війна чи ні? Очільник Кремля на це пряме запитання в прямому етері 23 грудня минулого року прямої відповіді, як пам'ятаємо, не дав. За тиждень перед тим ненависному Заходу було кинуто ультиматум і те його небажання відповідати було тоді дуже красномовним, додавало драматизму, тисячотонною брилою лягало на шальки терезів на користь поступок Третьому Риму. Але щось не спрацювало. Вочевидь, цього разу Третій Рим піднісся надто високо у своїх мареннях про світове лідерство, зайшов надто далеко у своїх домаганнях - далі, аніж те можна було далі толерувати.
Самовпевнений бобик цілком здатний обгавкати, з ганьбою вигнати зі свого подвір'я і втричі більшого за нього сенбернара, але продовжуючи нападати на нього за його межами, тим більше, пробуючи наводити порядки в чужих дворах явно перебирає. Здоровань може якийсь час терпіти нахабство, але терпіння не безкінечне.
Після прохолоджуючого душу Женеви, Брюсселя та Відня риторика Москви різко змінилася. Кажуть, навіть на шістдесятихвилинках ненависті та на навозних скарабєєв-шоу стало дещо тихіше. Не чути вже хвацьких заяв про ядерний попіл і навіть думський заповідувач війни припнув наразі свого скаженого язика. А вже після поставок в Україну ефективних протитанкових, протиавіаційних озброєнь на тих пропагайданчиках все голосніше зазвучало, мовляв, і на думці ніколи не мали ні стирати Київ на порох іскандерами, ні займати його за три дні, ні завойовувати весь наш край за вісім-дев'ять хвилин. Чи не те ж чуємо і з офіційних рупорів Кремля, з вуст чільних осіб тамтешнього МЗС та офісу президента. Рассія нікагда не вєла захватнических войн. Воєвать с братскім народом? Что за брєд! Западу не удастся стравить два славянских народа.
- То війни таки не буде? - чуємо полегшені відітхання.
Не буде? Панове, отямтеся: війна й не закінчувалася. Тягнеться восьмий рік, тліє, смердить, хоч і пригальмовано, але й далі стеле трупом, сиротить діток, забирає дітей у старих. Так, сьогодні вона ще не у вашому дворі, але вже у моєму. Але вже у дворах мільйонів українців. А десь і дворів тих вже немає. А десь і їхніх господарів. Дехто, щоправда, закликає мене дякувати Богові, що Крим війна обійшла - підтекстом: сидите-тепер-там-в-затишку- незагрожені-не-те-що-ми-тут - але такі уявлення можуть виникнути хіба що у геть збочених мізках, бо окупація - то ніякий не затишок.
- Чи буде ескалація, чи буде повномасштабне вторгнення?
- На моє переконання, воно неминуче, бо існування незалежної України - прямої спадкоємниці Русі - є екзистенційним викликом для країни, яка присвоїла нашу давню назву, наші історичні витоки. Писав про те неодноразово. Не можна напевно сказати, коли те станеться - цими днями, одразу по закінченні свята спорту, наступної осені чи через тридцять років. Але того треба чекати. І бути готовими.
Саме тому, раз-по-раз, упродовж вже двох десятиліть звертаю увагу на те, що уявлення про світ- Елізиум, світ загальної любові і братерства є інфантильно-ідеалістичними, а у їхніх крайніх проявах навіть ідіотичними. Насправді, світ був і залишається ареною суперництва, протистоянь, де власні інтереси народів мають найвищий пріоритет.
Як у живій природі види змінюються, еволюціонують завдяки жорсткому природному відбору, де виживають розумніші, сильніші, енергійніші, краще пристосованіші, так само не є винятком і людське суспільство. А, отже, маємо відстоювати власні інтереси, найперше, самі. А для того має бути ефективна, потужна держава, головною метою якої якраз і є відстоювання тих інтересів, найперше, безпекових. Чи збудували таку за тридцять років?
На жаль, власна державність, незалежність, за які еліта української нації накладала головами упродовж кількох століть, у 1991 році не були сприйняті з належною серйозністю і відповідальністю. Замість поставити на чолі держави тих, хто виборювали її незалежність, ми залишили біля її керма все ту ж комуно-братію - сіамського близнюка тої, що продовжила правити в Московії. Не дивно ж, що як там, так і тут вчорашні поборники комунізму, замість реального переходу до демократії, відбулися банальною імітацією її інституцій, натомість, швидко дійшли порозуміння з відвертим криміналом, сформували глибоко ешелоновані мафійні структури, які негайно взялися до грабунку. При тому, мафія вчорашньої метрополії, за усталеною звичкою попередників, "ненав'язливо" продовжувала домінувати над мафією тутешньою.
Чи варто дивуватися після такого, що всього за два десятиліття Україна з потужного промислового гіганта, з відомими на весь світ центрами ракето-, корабле- та літакобудування перетворилася на економічну руїну? Чи варто дивуватися, що за міфічні газові борги вітчизняна мафія легко поступилася Чорноморським флотом, пішла на порушення Конституції, залишивши московійську маринарку з усіма її базами на суверенній території України? Чи варто дивуватися, що практично беззастережно, не виписавши належних запобіжників і компенсацій, здала треій в світі ядерний потенціал, включно з тактичною ядерною зброєю, передавши все те братським кланам Московії? Чи дивно, що сусідська мафія почувалася тут як вдома, вирізаючи на металобрухт заводи, контролюючи важливі, часом ключові галузі, дійшовши аж до того, що напряму керувала і Службою безпеки, і Міністерством, нібито, оборони!
Власне, чому "контролювала", коли й далі контролює. Може комусь дивно те чути, але хіба не з Баницького кар’єру (Сумщина) друга ВВП пана Дерипаски течуть у Московію упродовж всіх років війни поцінні силікатні піски, в тому числі й на стратегічні підприємства московійського ВПК (https://www.radiosvoboda.org/a/schemes/30221208.html)? Хіба не зі Свєського насосного заводу (все та ж Сумщина), який є частиною бізнесу міністра-втікача Павла Лєбєдєва, до самого 2019 року 99% експорту йшло до Московії, в тому числі на Казанський, Пермський та Тамбовський порохові заводи (https://www.radiosvoboda.org/a/schemes/30297220.html)?
- Як таке могло/може бути?
Відповідь, як на мене, є очевидною і вона в мафійній сутності нашої влади, в її глибинній спорідненості з мафією московійською. Адже згадані тут приклади колаборації не виключення - ледь не правило. Але ж та влада не падає нам з неба - самі приводимо її!
Мені не цікаво, підігрує наша мафія своїй московійській товарці з переляку, через якісь підкилимні зобов'язання чи в пошуку власної вигоди, але факти вперта річ, а вони, щобільше минає часу, то очевидніше свідчать про те, що без підігрування постмайданної влади агресорові, яке полягало у злочинному невиконанні тодішнім в.о. Президента імперативних приписів Конституції України, ЗУ "Про оборону України", в його злочинній бездіяльності, Московії нізащо не вдалося б загарбати Крим. Не запровадивши воєнний стан (бодай локально!), не оголосивши мобілізацію, в.о. верховного головнокомандувача, по суті, зв'язав руки своєму війську, не зобов'язав до належних дій цивільні адміністрації. Наслідками того стала не лише окупація півострова, але й те, що агресор, підбадьорений такою поступливістю, спробував піти далі, маючи сподівання загарбати весь південь та схід Краю. Війна, що й досі триває на Донбасі, є прямим наслідком злочинного відступництва від Криму.
Ганебне невизнання нав'язаної нам війни війною має й ряд інших, не менш тяжких наслідків. Найперше, тим наша влада потужно підігрує агресорові, який і далі стверджує, що війна в Україні є її внутрішньогромадянським конфліктом, до якого він не має жодного стосунку, дозволяє йому досьогодні позиціонуватися ледь не миротворцем. По-друге, така неадекватна позиція не могла не бути стримуючим фактором для потенційних спільників. По-третє, не визнавши війну війною, моя влада поставила поза законом власне військо. Матіосові посадки - свідчення тому. І те ще може мати далекосяжні наслідки. Але ще болючіше така зрадлива політика вдарила по військовополонених, які досі НЕ ПІДПАДАЮТЬ під захист Женевської конвенції про захист військовополонених, формально не є такими, трактуються навіть сльозливими геращенками лише як заручники терористів. А це значить, вони не мають, бодай, формального захисту від тортур, від принижень, від рабської праці, до них не мають доступу Червоний Хрест і благодійні організації.
Я вже не кажу, що невизнання Московії стороною конфлікту дозволяє їй і далі займати місце у Радбезі ООН, блокуючи рішення, не на свою користь. І це лише про наслідки невизнання війни війною.
Але ж була і пряма колаборація. І то не лише з сепаратистами ЛДНРій, в чому звинувачують сьогодні п'ятого Президента. Першою була безпрецедентна, певно, за всю людську історію, підтримка окупаційного режиму країною, у якої той окупант щойно загарбав величезну територію. Закликаючи світ накладати якнайсуворіші санкції на супостата, моя суперпатріотична влада, тим часом, мило гендлювали з ним. Нагадаю принагідно, що ганебний закон "Про ВЕЗ Крим" ніжно леліяли від самого 2014-го і скасували лише півроку тому, "забувши" чомусь підкоригувати після цього адміністративний та кримінальний кодекси.
Комусь з порохозалежних може видатися, що все моє невдоволення лягає лише на їхнього полум'яного кумира і його клевретів. Це не так. На жаль, попри чималі позитивні зрушення в окремих напрямках, зокрема, успіхи у згуртуванні світової спільноти, відчутне посилення війська, чому, не в останню чергу, завдячуємо могутній купці в теперішньому уряді, нинішній Президент і далі вражає, саботуючи призначення очільника САП, упродовж дев'яти місяців ганебно затягуючи з підписанням закону 2689 "Про воєнні злочини" і, водночас, не полишаючи вівцюватих надій на замирення з агресором, який, вочевидь, визнає виключно силу.
Тим часом, ворог не спить. Під заспокійливі заяви, що лунають нині з Московії, її війська і далі купчаться біля наших кордонів. Більш того, їх стає щодалі більше. За групою десантних кораблів, яка вже у Севастополі, в Середземне море заходить ще п'ять потужних бойових кораблів. Тривожні часи. Маймося на обачності, товариство.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 11.02.2022 > Тема "Резонанс"