Версiя для друку Обговорити в форумi

Історична драма на три дії та шість картин

 Історична драма «Гетьманша» відображає події, які відбувалися в Україні за часів гетьманування Івана Скоропадського, зокрема у 1718 році. Головна героїня Настя, дружина гетьмана, уособлює в собі ті сили, які після Полтавської битви 1709 року призвели Гетьманщину до занепаду і остаточної втрати незалежності. Гетьманша готова на все заради власної вигоди та збагачення. Вона на вимогу Петра І видає заміж свою п’ятнадцятирічну доньку за пристаркуватого московського вельможу. Змушує гетьмана йти на порушення законів та моральних устоїв. Усі ці перипетії навколо того сватання, представленого у п’єсі, в дечому перегукуються з процесами, що відбуваються й нині в Україні. Помилки і гріхи минулого негативно позначаються на житті сьогоднішніх українців. Несправедливість, нерівність, корупція, моральна деградація, бідність – ось те, з чим вони стикаються щодня. І якщо ці явища не здолати зараз, вони перекинуться й на майбутні покоління.

 Дійові особи
 
Іван Скоропадський – гетьман Лівобережної України, безвольний підкаблучник
Настя – його дружина, владолюбива, хитра, жадібна
Уляна – їхня п’ятнадцятирічна донька
Андрій Маркович – брат Насті, бабник, п’яничка
Ярка – покоївка Уляни
Павло – коханий Ярки, конюх
Пьотр Толстой – жених Уляни, граф
Федір Протасов – боярин, царський резидент на Гетьманщині
Шатун – слуга Толстого
Христя – донощиця Настина
Військовий обозний
Ніжинський полковник
Полковники
Джура
Українські співаки і танцюристи
Московські співаки

ДІЯ ПЕРША
Картина перша
 Глухів, кінець серпня 1718 року. Маєток гетьмана Івана Скоропадського. Просторий двір, посередині клумба з пишноцвітами та кущем калини. Поодаль за клумбою різьблена бесідка під кронами густих лип. На веранді за широким столом гетьман полуднує. Здалеку доносяться урочисті церковні передзвони. За сценою чується гучне «Тпру-у-у!» і скрип карети. Гетьман рвучко підхоплюється і, тримаючись за перила, спускається східцями у двір. Назустріч йому поспішає дружина Настя, весела, усміхнена, бадьора, у вишиванці та високому золоченому кокошникові, в руках велика розмальована матрьошка.
 
 ГЕТЬМАН. Нарешті! Вітаю тебе, моя господине, на рідній землі! (Кланяється). Як їхалося? Натряслася либонь, моє золотце? От нутром відчував, що ти сьогодні прилетиш із Московії. А як почув церковний дзвін, зрозумів, що не помилився. (Цілує тричі в щоки).
 НАСТЯ. (Сміється, гордовито задравши ніс). Саме так Гетьманщина і мусить зустрічати свою повелительку! Дзвонами! Поклонами! Чи правду я кажу, мій любий гетьмане?
 ГЕТЬМАН. (Напівжартівливо). Аякже! Так і має бути! Адже всі довколишні храми на твоєму утриманні, пані гетьманова. Хай знають посполиті: хазяйка приїхала! Послухай! Як дзвони лунають! На всю Гетьманщину! До речі, пташко моя, що це у тебе за гніздо на голові?
 НАСТЯ. Що ти, мій любий гетьмане! Це не гніздо. Це подарунок її величності цариці Катерини, дружини царя Великої, Малої і Білої Русі Петра Алєксєєвіча!
 ГЕТЬМАН. (Зі щирим здивуванням). Ти й з нею спілкувалася?!
 НАСТЯ. Атож! Яка ж вона мудра, добра та милостива! Скільки ми з нею секретничали! І вона подарувала мені цю корону! (Крутиться перед гетьманом). Чим я не цариця?! Принаймні, на нашій Гетьманщині? (Втовкмачує в руки гетьмана високу матрьошку). А це тобі особисто дарунок від самого Гавриїла Івановича Головкіна! Сподіваюсь, не забув, хто він?
 ГЕТЬМАН. (Невдоволено кривить губи, роздивляючись матрьошку). Спробуй забути першого канцлера Московщини…
 НАСТЯ. (Киває на матрьошку). Це він тобі прислав як нагадування – щоб ти пам’ятав, хто в тебе начальник. Звісно, окрім царя. Яка гарна матрьошка! Де ми її поставимо, милий? Може, у твоєму кабінеті в генеральній військовій канцелярії? Щоб усі полковники бачили? Дивитимуться та питатимуть: а хто це подарував? А ти: «Це сам…» Вони й присмирніють.
 ГЕТЬМАН. (В’їдливо). Мені здається, їй місце у твоїй спальні. Як і твоєму кокошнику.
 НАСТЯ. Так то ж для тебе дарунок! Ти тільки уяви – від самого…
 ГЕТЬМАН. Та годі! Є в мене для неї місцинка! Поставлю я її біля псарні. Може, собаки зляку менше гавкатимуть поночі. А то часом як розходяться – не заснеш!
 НАСТЯ. (Злякано). Та ти що, Іване! Не жартуй так необачно! Бо хтось донесе канцлеру – він тебе з’їсть живцем без солі.
 ГЕТЬМАН. Гаразд. Щось придумаємо. Але таке нагадування мені не подобається.
 НАСТЯ. (З великим здивуванням). Чому?
 ГЕТЬМАН. Як тобі пояснити? З цієї великої матрьошки вилупляться менші та й розповзуться Гетьманщиною. Так я розумію цей натяк. Щось царська свита недобре замишляє. (Ставить матрьошку у квітник).
 НАСТЯ. (Хапливо піднімає її, знову вкладає в руки гетьмана і роззирається довкола). Іване, ти як мала дитина. Ходімо на веранду.
 Всідаються за столом на веранді. Гетьман поряд із тарелями поставив матрьошку. Налив у порцелянові чаші квасу.
 ГЕТЬМАН. (Подаючи чашу Насті). Призволяйся. Втому як рукою знімає. А заодно розкажи, що ти привезла, окрім цієї вагітної баби? (Киває на матрьошку, а потім ще й своїм кухлем із квасом цокнувся об її живіт).
 НАСТЯ. Та годі тобі плескати язиком! Поводишся, ніби хлоп!
 ГЕТЬМАН. Скажи вже точніше – як холоп.
 НАСТЯ. Іване, припини блазнювання! Краще послухай, які вісті я привезла! Це щось неймовірне!
 ГЕТЬМАН. Я вже стільки їх наслухався за роки гетьманування! Через них ночами спати не можу.
 НАСТЯ. Іване, не перебивай! Тільки зручніше у кріслі всідайся – щоб не впав. (Гетьман нарочито вглядається в рот дружини, злегка всміхається у вуса). Так от, дорогий мій гетьмане, наш ясновельможний володар Великої, Малої та Білої Русі Пьотр Алєксєєвіч запропонував оженити сина московського графа Петра Толстого…
 ГЕТЬМАН. (Розчаровано). А мені яке до того діло? Хай жениться!
 НАСТЯ. Воно то так. Тільки вгадай, на кому він хоче одружити того графського синка?
 ГЕТЬМАН. Я ж тобі сказав: мене це не обходить. Хай жениться хоч на цій матрьошці…
 НАСТЯ. Іване, не дратуй мене! То ти у своїй військовій канцелярії можеш так жартувати, а не у своїй хаті! (Змовницьки зиркає на вхідні двері в маєток, наче боїться, що хтось підслухає, і шепоче). Так от, Пьотр Алексєєвіч запропонував віддати за того графського сина… нашу донечку Уляночку. Уявляєш? І сам збирається бути сватом… Як він сказав: хоче влити московську кров в українську – щоб наші народи змішалися, побраталися, здружилися. Яке то щастя, Іване! Наша донька буде графинею! Купатиметься у добрі та розкошах!
 ГЕТЬМАН. (Хотів щось сказати, та так і застиг з відкритим ротом, врешті проковтнув ком у горлі). Так Улянка ж іще дитя! Їй лише п’ятнадцять! Вона не доросла до заміжжя… Ти розумієш?
 НАСТЯ. Та яке це має значення! Дозріє! Не про те думаєш, Іване! Дивися глибше – вона стане графинею! Уявляєш? Графинею! А ми з тобою породичаємося з московською знаттю! Це така радість! І яка вигода! Іване, що з тобою? Ти не радий?
 ГЕТЬМАН. (Чухає потилицю). Боюся, та радість бідою обернеться. Я трохи знаю того женишка. Ласий до жіночок. Полюбляє горілочку. Та й старший від нашої Улянки років на двадцять п’ять. І ти хочеш отаку нікчемну кров змішати з нашою чистою, українською?
 НАСТЯ. (Перебиває, вдає, що недочула останніх слів гетьмана). Те, що було, прогуло. Поглянь на це з іншого боку. Нагулявся той граф. А що старший…
 ГЕТЬМАН. (Різко). Не старший, а старий для Уляночки!
 НАСТЯ. Значить, краще цінуватиме юну дружину! (Пошепки). Не турбуйся, я навчу донечку, як приборкати чоловіченька. Чи ти сумніваєшся у моїх здібностях? До речі, пригадай: я теж молодша за тебе на стільки ж, як Улянка за Толстого. І що, ми погано з тобою ладимо?
 ГЕТЬМАН. (Невпевнено). Та уживаємося…
 НАСТЯ. Ти мною незадоволений, муже дорогенький? Та якби не я, то навряд ти й досі гетьманував би! Он скільки претендентів на твою булаву! А цар тебе призначив. І це не дивлячись на те, що ти дружив із Мазепою. Так що, голубе мій сивочолий, слухай свою дружиноньку вірную і не пропадеш! Я, Настя, – твоє щастя! Зрозумів? А я ще й твоя паличка-виручалочка!
 ГЕТЬМАН. (Про себе). І лупить та паличка не тільки по тім’ячку, а й по серцю. (І до Насті). Тобі не жаль свою кровинку віддавати тому недолугому москалеві? То ж москвин – чужина. І наша Уляна йому слугуватиме. Тобі мало, що вся Україна служить Московії та цареві?
 НАСТЯ. Тихіше! (Озирається на двері). Мене не обходить доля малоросів. Мені важливо благополуччя нашої родини. І тебе це має хвилювати в першу чергу! Всім не догодиш. А тим більше нашій черні і всякому бидлу. Зрозумій це нарешті! Я повністю згодна з ясновельможним нашим повелителем – саме час вливати московську кров у малоросійську. Ми з тобою почнемо, за нами подадуться й інші. Та за таку ласку ти в ноги маєш кланятися вседержителю Петру Алексєєвічу! І нічого брикатися!
 ГЕТЬМАН. Та роби, що хочеш! Тільки боюся, що від того змішування зостанемося ми без роду, без племені. (Різко підводиться). Мені треба до генеральної канцелярії. (Зачіпає ненароком матрьошку, вона падає зі столу на підлогу, тріскається, проте не розвалюється).
 НАСТЯ. (З жахом). Що ж ти, гетьмане, наробив! Це ж дарунок його благородія канцлера Головкіна! (Кидається до матрьошки, ставить її на стіл). Ти, Іване, умієш лише капостити! Ну ні в чому на тебе не можна покластися! Сказано – Скоропад!
 ГЕТЬМАН. (На ходу). Ти, жінко, говори, та не заговорюйся. І скинь оте гніздо зі своєї голови – не ганьби мене перед людьми! (Про себе). Дай жінці волю – попадеш у неволю.
 
 Гетьман виходить. На веранду вскакує Уляна, кидається обіймати матір.
 
 НАСТЯ. (Знімаючи кокошник, ставить його поряд із матрьошкою та розправляє в’юнке темне волосся). У мене для тебе дуже гарна вісточка, голубонько. Із самого Санкт-Петербурга…
 УЛЯНА. (З нетерпінням). Яка?! Люблю добрі новини! Ну, кажи, матусенько!
 НАСТЯ. А ти вгадай! Новина – мрія всього мого життя!
 УЛЯНА. Придбала для мене нову сукню із самої Європи?
 НАСТЯ. І це привезла.
 УЛЯНА. А ще, мабуть, цілу торбу цукерок?
 НАСТЯ. Ти як маленька! Звісно, привезла. І досі цукерками та ляльками бавишся? У твоєму віці пора про женихів думати.
 УЛЯНА. (Ніяковіє, тихо мовить). А я вже й думаю…
 НАСТЯ. (Де й поділася добродушність, очима так і впивається в доньку). Це ж ким твоя голова забита?! Отим Карпом?! Та він же лайдак! Безхатченко голозадий! Челядник! І ти хочеш у нього служкою бути?! Ну зачекай, от я йому задам! Нічого гетьманівну з розуму зводити! Не рівня він тобі! Так от, щоб я тут ноги його не бачила! Ти вже з ним цілувалася?
 УЛЯНА. Що ти, мамо? Як можна? Навіщо мене ображаєш?
 НАСТЯ. (Свариться кудись вказівним пальцем). Я покажу тому Карпові, по чім ківш лиха! (І вже примирливо підходить, цілує доньку в чоло, погладжує довгу косу). От що, донечко, у мене справді чудова новина, гарна-прегарна: от-от приїдуть тебе сватати! Із самого Санкт-Петербургу! Поважний чоловік! Граф! Скоро й ти станеш графинею! А отого Карпа щоб тут і близько не було! Ясно?! Ти мене зрозуміла? (Настя гордовито виходить у двері будинку).
 УЛЯНА. (У розпачі, ледь не плачучи, схиляється на стіл перед матрьошкою та кокошником). Бідна моя голівонька. Пропала я… Ні за цапову душу.
 
  Вбігає знадвору Ярка, як завжди весела, усміхнена. Обіймає за плечі Уляну, підводить її личко. Уляна втикається їй у груди і гірко ридає.
 
 УЛЯНА. Ярочко, не хочу я заміж за москаля. Хай він буде найбагатший, найзнатніший – не хочу! Та й рано мені ще. Невже мати цього не розуміє? Мати кажуть – граф. Та він, певно, мені в батьки годиться… Як можна з таким кохатися? Чому мати цього не розуміє?
 ЯРКА. (Пригортаючи). Та чула ненароком ту кляту новину, коли до веранди підходила. Для пані гетьманової цінна лише вигода. А долі людські для неї нічого не варті. Тільки ти не проговорися, бо вона мене за такі слова зі світу зжене.
 УЛЯНА. І що мені робити, Ярочко? Я у страшному розпачі.
 ЯРКА. (Після короткої паузи). Поки що нічого, гетьманівно. Варто зачекати. Може то лише балачки? Ти помолися – Бог змилується над тобою і все переінакшить. Тільки на нього надія.
 УЛЯНА. Ой, хіба ти не знаєш моєї матінки? Вона слів на вітер не кидає. Якщо вже щось надумала, то так і буде. У неї все – товар. І я – товар. Таке відчуття, що мене вже продали. Жити не хочеться. (Захлипала).
 ЯРКА. А ти батечку, ясновельможному пану гетьману, розкажи про все. Він – людина м’яка, розсудлива. Щось порадить.
 УЛЯНА. Гадаю, та розмова нічого не дасть. Гетьман боїться суперечити матері. Вона, як хоче, так і вертить ним. Він у неї під каблуком. Ярочко, яка я нещасна!
 
 За сценою чути, як Настя розпікає за щось садівника, конюха, двірника, економку. Біля веранди з’являється конюх Павло, коренастий парубок.
 
 ЯРКА. (Радо). А ти яким побитом тут?
 ПАВЛО. Ясновельможна пані гетьманова щойно наказала у ставку коней вимити після дороги. Так я оце й збираюся.
 ЯРКА. (Жартівливо). І тому опинився аж отут, біля маєтку? Ставок в іншому боці.
 ПАВЛО. (Закохано дивиться на Ярку). Та оце помічника шукаю, щоб коней притримав. Бо знаєш, як вони хвицають.
 ЯРКА. (Поглядаючи на Уляну). Розумієш, не можу. Я зараз дуже Улянці потрібна.
 ПАВЛО. (Розчаровано). Зрозуміло. Але як випаде хвилинка, прибігай до ставка.
 УЛЯНА. (Підштовхуючи Ярку до східців). Павле, забирай її. Хай хоч у вас усе буде добре. Біжи, подруженько!
 ПАВЛО. (Кланяючись). Дякую, панночко. Ти не тільки красива, у тебе й душа гарна. Я твій боржник. Якщо хтось зобижатиме, то тільки гукни – я йому хроном пику натру.
 УЛЯНА. До тих, хто мене ображає, твої руки закороткі.
 ПАВЛО. (Показує свої великі кулаки). Ще й як дотягнуться!
 ЯРКА. Та він у мене такий – відважний. В обиду на дасть.
 УЛЯНА. Добре, що в моєї Ярочки такий надійний захисник. Та біжіть уже до свого щастя! Як я вам по-доброму заздрю. (Про себе). А мене хочуть посадити у золоту кліть. Не піддамся! Втечу! Хоч на той світ… (Утирає сльози).
 
 Ярка і Павло, взявшись за руки, віддаляються. Уляна замилувано дивиться їм услід, а щоками котяться сльози. Настя спиняється поодаль біля бесідки під високими липами. З кущів, роззираючись, вибирається до неї донощиця Христя. Про щось тихо шепочуться. Уляна, аби її не запримітили, присідає за перила веранди. Раптом чується крик Насті.
 
 НАСТЯ. Та я того поганця Павла відправлю туди, де козлам роги правлять! До війська запроторю! На московські канали! Ач який! Рівню знайшов, негідник! Я йому влаштую пекло на цьому світі! Спасибі за службу, Христе. Тільки щось цікаве дізнаєшся, негайно до мене. (Ткнула Христі монету, а сама знову подалася по хазяйству).
 
 Уляна, забачивши матір, швидко ховається в будинку.
 ЗАВІСА
 (Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 21.01.2022 > Тема "Душі криниця"