Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4233)
З потоку життя (7276)
Душі криниця (3915)
Українці мої... (1558)
Резонанс (1793)
Урок української (1001)
"Білі плями" історії (1805)
Крим - наш дім (537)
"Будьмо!" (262)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (106)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (109)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
РУВ: ХРОН╤КИ СПРОТИВУ
Попри ви╖зд з Ки╓ва значно╖ к╕лькост╕ мешканц╕в напередодн╕ та пом╕тно спорожн╕л╕ вулиц╕ та...


В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: ДЕЯК╤ СТОР╤НКИ З ╤СТОР╤╥ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРА╥НИ
Продовження. Поч. у числ╕ 52 за 2021 р


В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: ДЕЯК╤ СТОР╤НКИ З ╤СТОР╤╥ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРА╥НИ
Продовження. Поч. у № 52 за 2021 р.


ВИПУСКНИК ОДЕСЬКОГО П╤ХОТНОГО, ЩО ПЕРЕМ╤Г ЧАС, АЛЕ ЗАГИНУВ МОЛОДИМ
Саме в Одес╕ в╕н вперше побачив л╕так ╕ захот╕в л╕тати. Сво╖м Костянтина називають у Ки╓в╕ та...


В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: ДЕЯК╤ СТОР╤НКИ З ╤СТОР╤╥ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРА╥НИ
Продовження. Поч. у №52 за 2021 р.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 07.01.2022 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 07.01.2022
В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: ДЕЯК╤ СТОР╤НКИ З ╤СТОР╤╥ ТВОРЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРА╥НИ

Книга в газет╕

Розд╕л 2.

В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВ╤Л

У 1987 роц╕, п╕сля 10 рок╕в служби в Управл╕нн╕ в╕йськами Протипов╕тряно╖ оборони Прикарпатського в╕йськового округу, я вир╕шив перевестись на науково-викладацьку роботу. У грудн╕ 1987 року мене було призначено на посаду начальника рад╕олокац╕йного циклу Об’╓днано╖ в╕йськово╖ кафедри Льв╕вського пол╕техн╕чного ╕нституту.
Кафедра знаходилась на вулиц╕ Ватут╕на (Князя Романа). На мо╓му цикл╕ навчалося близько 1000 курсант╕в – студенти 3 ╕ 4 курс╕в в основному рад╕отехн╕чного факультету. А оск╕льки на мо╓му цикл╕ була бойова в╕йськова рад╕олокац╕йна техн╕ка ╕ навчальн╕ стенди з в╕дпов╕дною апаратурою, то ми практичними навичками роботи на бойов╕й апаратур╕ закр╕плювали теоретичн╕ знання студент╕в, отриман╕ ними на 1-3 курсах. Кр╕м того, мен╕ вдалося впровадити у навчальний процес нов╕ методи викладання навчального матер╕алу за допомогою техн╕чних засоб╕в, тому протягом усього заняття увага вс╕х курсант╕в була прикута до навчального матер╕алу, який було викладено на слайдах ╕ схемах. Так╕ заняття через слухове ╕ зорове сприйняття студент╕в надовго закладали в ╖хню пам’ять навчальний матер╕ал. Це сутт╓во впливало на п╕двищення загального р╕вня знань випускник╕в Льв╕всько╖ пол╕техн╕ки, тому студенти були задоволен╕ навчанням на мо╓му цикл╕, а в деканат╕ факультету до цього дуже схвально ставились ус╕ викладач╕. В ╕нститут╕ все складалося добре, мене було обрано членом Вчено╖ ради рад╕отехн╕чного факультету.
Восени 1989 року пол╕тична ситуац╕я в Укра╖н╕ сягнула свого апогею й ось-ось могла вибухнути силовим протистоянням м╕ж прихильниками влади ╕ ╖хн╕ми опонентами – народними масами. Зв╕сно, студенти Галичини, Волин╕, Пол╕сся не стояли осторонь цих под╕й ╕ на св╕й розсуд робили пол╕тичн╕ акц╕╖, вдавалися до студентських страйк╕в проти д╕й влади з придушення демократ╕╖ в Укра╖н╕, виступали проти призову на в╕йськову службу за межами Укра╖ни тощо.
В силу вс╕х умов ╕ обставин, що склалися у ст╕нах Льв╕всько╖ пол╕техн╕ки, оф╕цери-викладач╕ також не стояли осторонь загальних пол╕тичних процес╕в: природним чином набирала конкретних рис ╕ поляризац╕я пол╕тичних симпат╕й та погляд╕в на процес демократизац╕╖ сусп╕льства.
Серед прихильник╕в демократичних перетворень були одн╕ з кращих оф╕цер╕в-викладач╕в Льв╕всько╖ пол╕техн╕ки п╕дполковник Олександр Машк╕н, п╕дполковник Володимир Кльонов, майор Леон╕д К╕нах, майор Василь Аргунов. Проте б╕льш╕сть в╕йськових за природою свого походження ╕ служби в Збройних Силах СРСР дотримувались консервативних погляд╕в ╕ просто не сприймали нац╕онального в╕дродження. М╕тинги ╕ демонстрац╕╖ мирного населення п╕д синьо-жовтими прапорами безп╕дставно прир╕внювали до прояв╕в фашизму. Серед таких оф╕цер╕в у запал╕ дискус╕й виникали войовнич╕ настро╖. Так, одного разу викладач автомоб╕льного циклу п╕дполковник В╕ктор Каляг╕н нав╕ть погрозливо запропонував: «Пусть командование выдаст нам автоматы и мы быстро разгоним этих бандеровцев, наведем на улицах порядок».
Проте так╕ заяви я не сприймав серйозно, бо вони були лише проявом побутового нев╕гластва, який ╜рунтувався на м╕фах та незнанн╕ ╕сторично╖ правди ╕ прихованому страху перед новою, ще нев╕домою нац╕ональною пол╕тичною силою, яка проростала з ╕сторично╖ пам’ят╕ народу ╕ набувала в сусп╕льств╕ сво╖х прихильник╕в серед населення Галичини.
Розум╕ючи, що демократизац╕я буде крахом панування однопарт╕йно╖ б╕льшовицько╖ системи, оф╕ц╕йна влада не спроможна була визнати ╕сторично╖ правди щодо геноциду укра╖нського народу, ско╓ного комун╕стичним режимом, ╕, залишаючи «б╕л╕ плями» ╕стор╕╖ до кращих час╕в, вона ставила оф╕цер╕в Радянсько╖ Арм╕╖ у важке становище противник╕в укра╖нського нац╕онального в╕дродження. А пол╕тична заангажован╕сть ╕ в╕дсутн╕сть серед б╕льшо╖ частини оф╕церства пол╕тично╖ культури та толерантност╕ до пол╕тичних опонент╕в породжували у них легков╕рн╕сть у силу збро╖ при вир╕шенн╕ сусп╕льних проблем, що суперечило здоровому глузду ╕ загрожувало братовбивчою громадянською в╕йною та аж н╕як не сприяло в╕дродженню Укра╖нсько╖ держави.
Загострення сусп╕льно-пол╕тично╖ ситуац╕╖ породжувало серед оф╕цер╕в б╕льше запитань до влади, н╕ж в╕дпов╕дей, та влада не квапилась ╖м в╕дпов╕дати, тому настав час, коли треба було самому шукати ╕сторичну правду ╕ сприйняти ╖╖ такою, якою б г╕ркою вона не була. Хтось першим з нас повинен був це зробити ╕ повести за собою ╕нших, щоб не залишити арм╕ю в пол╕тичн╕й ╕золяц╕╖ в╕д свого народу, а ще г╕рше – ╖╖ ворогом.
Все б╕льше ставало зрозум╕лим, що у цей буремний час в умовах пол╕тично╖ дез╕нтеграц╕╖ Радянського Союзу хтось ма╓ першим взяти на себе ╕сторичну в╕дпов╕дальн╕сть за долю в╕йськових ╕ ╖хн╕х родин: арм╕я ма╓ бути з народом!
Серед тих, хто п╕дтримував демократичн╕ перетворення ╕ нац╕ональне в╕дродження, був викладач кафедри майор Антон Шк╕ряк, син в╕домого в Укра╖н╕ ж╕ночого л╕каря, академ╕ка медично╖ академ╕╖ наук Зореслави Антон╕вни Шк╕ряк-Нижник, яка жила ╕ працювала в Ки╓в╕. Майор Шк╕ряк був одним з небагатьох викладач╕в, хто на вимогу наших студент╕в-курсант╕в усп╕шно перейшов на викладання укра╖нською мовою.
Одного разу, в к╕нц╕ листопада 1989 року, Антон Шк╕ряк прийшов на кафедру в п╕днесеному настро╖ ╕ пов╕домив, що колишн╕й пол╕тв’язень В’ячеслав Чорнов╕л проводить м╕тинг у будинку культури швейно╖ фабрики Шевченк╕вського району.
Ми були в╕льн╕ в╕д занять, тому швиденько попрямували до м╕сця под╕╖, де ╕ в╕дбулось наше знайомство з В’ячеславом Максимовичем Чорноволом. На той час В’ячеслав Чорнов╕л значився кочегаром котельно╖ в╕йськово╖ частини в сел╕ Липники б╕ля Львова ╕ був заре╓стрований кандидатом у народн╕ депутати Укра╖ни по Шевченк╕вському виборчому округу Львова, де в╕н мешкав.
Цього вечора на зборах виборц╕в в╕н проводив передвиборн╕ дебати з ╕ншим кандидатом у народн╕ депутати Укра╖ни – другим секретарем КПУ Шевченк╕вського райкому парт╕╖ м. Львова, ╕ на мо╖х очах це д╕йство зак╕нчилося переконливою перемогою В’ячеслава Чорновола, що викликало у присутн╕х в╕дчуття поваги до цього ц╕кавого ╕ загадкового чолов╕ка. П╕д час виходу з зали, де щойно в╕дбулись дебати кандидат╕в у депутати, В’ячеслав Максимович раптом серед присутн╕х побачив полковника в довг╕й с╕р╕й шинел╕ та в с╕р╕й каракулев╕й папас╕.
В╕н п╕д╕йшов ззаду ╕ прив╕тався: «Пане полковнику, доброго вечора!». В╕дчувши певну незручн╕сть в╕д такого в╕тання, бо не звик до в╕тання: «Пане полковнику», — звиклим було: «Товаришу полковник!», я розвернувся ╕ побачив обличчя та щиру усм╕шку В’ячеслава Максимовича. П╕сля коротко╖ розмови в╕н прив╕тно запропонував зустр╕тись. Ця пропозиц╕я була мною радо прийнята. В розмов╕ з’ясувалося, що ми мешкали на сус╕дн╕х вулицях, тож для зручност╕ домовились про зустр╕ч на квартир╕ пана В’ячеслава.
╤з задоволенням згадую цю першу нашу зустр╕ч, яка тривала десь п╕втори години ╕ назавжди зблизила нас. У призначений час я натиснув на кнопку дзв╕нка б╕ля дверей квартири на дев’ятому поверс╕ ш╕стнадцятиповерхового будинку, що на вулиц╕ Лев╕тана (Масарика). Двер╕ в╕дчинила дружина В’ячеслава Максимовича пан╕ Атена. Побачивши оф╕цера, вона розгубилася, бо, певно, в╕йськова форма не несла ╖й радост╕. Усм╕хнувшись, я дружньо прив╕тався ╕ попросив дозволу ув╕йти, але вона трохи забарилася з в╕дпов╕ддю. Але тут з’явився усм╕хнений В’ячеслав Максимович, заспоко╖в ╖╖, пров╕в мене до свого робочого каб╕нету ╕ вийшов.
На ст╕н╕, праворуч в╕д дверей, вис╕ла велика картина, написана ол╕╓ю, де було зображено пораненого козака, який, лежачи п╕д дубом, у страшних муках намагався зв╕льнитися в╕д великого ворона, що нац╕лився дзьобом в його в╕дкриту рану на грудях. Мен╕ здалося, що ця картина символ╕чно в╕добража╓ важке, але геро╖чне життя В’ячеслава Максимовича. Через дек╕лька хвилин до к╕мнати ув╕йшов господар ╕ приязно спитав про мо╓ враження в╕д картини. Я в╕дпов╕в, що не оч╕кував побачити таку картину в простому помешканн╕ ╕ не встиг ще глибоко осмислити ╖╖ сюжет, що м╕сце ╖й у картинн╕й галере╖. Натом╕сть я запропонував розглянути деяк╕ питання стосовно теор╕╖ держави ╕ права, над якими я працював вже тривалий час ╕ п╕дготував низку статей.
В╕н взяв ╖х з ц╕кав╕стю ╕ заглибився у читання. Через деякий час пролунали уточнююч╕ запитання, як╕ перейшли у ц╕каву розмову.
До зустр╕ч╕ з В’ячеславом Максимовичем я вважав, що ми з ним перебува╓мо по р╕зн╕ боки пол╕тично╖ «барикади». Та п╕д час розмови з’ясувалося, що пром╕ж нас зовс╕м нема╓ пол╕тичних розб╕жностей, незважаючи на те, що В’ячеслав Чорнов╕л – колишн╕й пол╕тичний в’язень, «укра╖нський буржуазний нац╕онал╕ст», л╕дер пол╕тично╖ опозиц╕╖, а я – профес╕йний в╕йськовий, викладач, бойовий оф╕цер В╕йськ протиракетно╖ ╕ протипов╕тряно╖ оборони, заступник секретаря парт╕йного бюро з ╕деолог╕╖ досить чисельно╖ в╕йськово╖ парт╕йно╖ орган╕зац╕╖.
Б╕льше того, розмовляючи на р╕зн╕ теми, ми швидко порозум╕лися ╕з багатьох питань ╕, врешт╕, В’ячеслав Максимович торкнувся проблеми здобуття Укра╖ною незалежност╕.
В╕н з прикр╕стю у голос╕ сказав, що, на жаль, старше покол╕ння сх╕дних областей не зна╓ ╕стор╕╖, живе в облуд╕ комун╕стично╖ м╕фолог╕╖ про «св╕тле майбутн╓», дуже консервативне ╕ стоятиме на завад╕ здобуття державно╖ незалежност╕. Для подолання цього неподобства знадобляться роки, ╕ тому всю над╕ю в╕н поклада╓ на тепер╕шню студентську молодь, серед яко╖ ╕ його син Тарас, бо молодь б╕льш революц╕йна, вона багато чита╓ ╕, зокрема, захоплю╓ться творами Донцова.
Пан В’ячеслав мав рац╕ю, ╕ вже у жовтн╕ 1990 року ми переконалися в його правот╕: студенти розпочали страйк ╕ домоглися в╕дставки уряду В╕тал╕я Масола. Це було пот╕м… А в той веч╕р пан В’ячеслав под╕лився з╕ мною сво╖ми пророчими думками про приречен╕сть комун╕стичного режиму, що невдовз╕ його буде повалено, а КПРС, як злочинну орган╕зац╕ю, буде заборонено.
У листопад╕ 1989 року таке було дивним чути, але, д╕йсно, п╕сля серпневого заколоту 1991 року КПРС була заборонена в Укра╖н╕. Дал╕ пан В’ячеслав розпов╕в про д╕яльн╕сть Гельс╕нсько╖ групи, про нелюдськ╕ умови допит╕в та методи протид╕╖ сл╕дчим КДБ, про випуск п╕дп╕льного часопису ╕ про ц╕кав╕ випадки з╕ свого тюремного життя. Бес╕да була ц╕кавою ╕ затягнулася доп╕зна, що викликало певне невдоволення господин╕, пан╕ Атени, яка запропонувала перенести розмову на ╕нший час. Ми домовилися про сп╕впрацю ╕ про наступну зустр╕ч та попрощалися.
Тепер я впевнений, що ця наша зустр╕ч з В’ячеславом Максимовичем була ╕сторичною, оск╕льки наша подальша сп╕впраця дала Укра╖н╕ важливий конкретний результат: збереження громадянського миру шляхом швидкого переп╕дпорядкування Верховн╕й Рад╕ Укра╖ни вс╕х в╕йськових формувань, що були дислокован╕ в Укра╖н╕, та створення з них нац╕ональних Збройних Сил. А у той листопадовий веч╕р 1989 року я йшов з в╕дчуттям, що ця зустр╕ч була нав╕яна ╕сторичним переб╕гом под╕й ╕ неминуче мала статися!
До не╖ ми йшли сво╖ми р╕зними житт╓вими шляхами. Я, полковник Радянсько╖ Арм╕╖, син укра╖нця ╕з Сумщини, пол╕тв’язня к╕нця 30-х рок╕в, м╕г боротися за демократ╕ю ╕ щастя р╕дного народу в ╓диний спос╕б – веденням легально╖ пол╕тично╖ роботи, а старший за мене на 10 рок╕в В’ячеслав Чорнов╕л обрав в╕дкриту боротьбу з тотал╕тарним режимом, був п╕дданий тортурам ╕ пройшов увесь тернистий шлях пол╕тв’язня. На час нашо╖ зустр╕ч╕ йому залишалося зробити лише дек╕лька крок╕в для досягнення висот визнаного загальнонац╕онального л╕дера.
Ця зустр╕ч для мене ╕ мо╖х однодумц╕в мала сво╓ особливе значення. Вона н╕би пробила ст╕ну ╕нформац╕йно╖ блокади, яку звела навколо В’ячеслава Чорновола оф╕ц╕йна парт╕йно-державна пропаганда. В╕йськовим заборонялося ходити на м╕тинги, де виступали «так зван╕ демократи» В’ячеслав Чорнов╕л та Степан Хмара. Парт╕йн╕ органи навмисно орган╕зовували в╕деопоказ м╕тинг╕в з ╖хньою участю, де не було чути голос╕в виступаючих, а виступи В. Чорновола та С. Хмари коментували сам╕ компарт╕йн╕ прац╕вники, як╕ не соромилися зводити брехню про Народний Рух та с╕яти розбрат в аудитор╕╖, звинувачуючи В. Чорновола та С. Хмару у р╕зних гр╕хах проти радянсько╖ влади. Слухач╕ так ╕ не могли зрозум╕ти, чому ж влада не заарешту╓ цих злочинц╕в, бо у в╕дпов╕дь на це запитання з вуст партократ╕в лунало щось незрозум╕ле ╕ безпорадне. Та ось, нарешт╕, ми отримали живу правду про Чорновола: ерудований журнал╕ст, добре розум╕╓ сенс життя, комун╕кабельний, енерг╕йний борець за щастя р╕дного народу. КПРС в╕н сприймав як державний репресивний апарат, що тримав у рабств╕ укра╖нський народ.
Постать В’ячеслава Чорновола приваблювала тих, хто жадав демократ╕╖. Висока працездатн╕сть ╕ розум зробили його беззаперечним л╕дером на пол╕тичн╕й арен╕ вс╕╓╖ Зах╕дно╖ Укра╖ни. Парт╕йна номенклатура так ╕ не змогла виставити проти нього достойного суперника. В’ячеслав Чорнов╕л блискуче перемагав сво╖х компарт╕йних опонент╕в. Говорив в╕н ч╕тко, швидко, впевнено ╕ переконливо.
Його авторитет у народ╕ зростав. Невисокий на зр╕ст ╕ дуже рухливий, В’ячеслав Максимович з великим усп╕хом проводив м╕тинги та зустр╕ч╕, на яких все густ╕ше майор╕ли нац╕ональн╕ жовто-син╕ прапори, ╕, як насл╕док його титан╕чно╖ просв╕тницько╖ роботи, – блискуча заслужена перемога на всенародних виборах у березн╕ 1990 року!

Глава 3. НЕБЕЗПЕЧНЕ ПРОТИСТОЯННЯ

Завдяки Народному Руху ╕ постат╕ В’ячеслава Чорновола у зах╕дних областях вибори 4 та 18 березня 1990 року приводять до влади «укра╖нських буржуазних нац╕онал╕ст╕в», а Льв╕вщина ста╓ остр╕вцем демократ╕╖ в Укра╖н╕. Саме це провоку╓ загострення загальнопол╕тично╖ ситуац╕╖ в Галичин╕: комун╕сти не можуть змиритися з втратою влади, до того ж нова м╕сцева демократична влада прийма╓ р╕шення про демонтаж пам’ятника вождю св╕тового пролетар╕ату як такого, що був винним у створенн╕ концентрац╕йних табор╕в та масових знищеннях безневинних людей ╕ не мав жодного в╕дношення до Укра╖ни. Тому п╕к пол╕тичного протистояння у Львов╕ припав саме на час демонтажу пам’ятника Лен╕ну, на початок вересня 1990 року.
Одного теплого вересневого дня пам’ятник Лен╕ну, що стояв б╕ля оперного театру, оточив невеликий натовп льв╕в’ян. Вони вимагали його знесення, дружно вигукуючи: «Лен╕н – кат Укра╖нського народу!», «КПРС – злочинна орган╕зац╕я!». У цей же час з бокових вулиць до пам’ятника Лен╕ну п╕дходили орган╕зован╕ й агресивно налаштован╕ нечисленн╕ групи л╕тн╕х людей, як╕ сп╕лкувалися рос╕йською мовою. Це були осередки Льв╕всько╖ орган╕зац╕╖ ветеран╕в Велико╖ В╕тчизняно╖ в╕йни. Вони наблизились до щ╕льного натовпу б╕ля пам’ятника, п╕д╕гр╕ваючи себе образливими вигуками на адресу «бандер╕вц╕в» та «укра╖нських буржуазних нац╕онал╕ст╕в».
Дехто з цих л╕тн╕х людей намагався роз╕рвати м╕цне людське коло навколо пам’ятника. Проте ╖хн╕ опоненти були не менш р╕шуч╕ у сво╖х нам╕рах ╕, зчепивши руки л╕коть до л╕ктя, усп╕шно протистояли нам╕рам ветеран╕в КДБ завадити демонтажу пам’ятника свого кумира. Через деякий час центральною але╓ю головного проспекту Львова в╕д пам’ятника Адаму М╕цкевичу у напрямку до пам’ятника Лен╕ну крокував батальйон курсант╕в Льв╕вського вищого в╕йськово-пол╕тичного училища, який метр╕в за 50 до пам’ятника зупинився. Напруження зростало. Вигуки з обох бок╕в лунали гучн╕ше. Р╕зниця у вигуках м╕ж приб╕чниками демонтажу ╕ захисниками пам’ятника була, перш за все, мовною: антилен╕нц╕ м╕тингували укра╖нською, «ст╕йк╕ лен╕нц╕» – рос╕йською. Перш╕ – це м╕сцев╕ льв╕в’яни, друг╕ – т╕, хто при╖хав з р╕зних куточк╕в неосяжного СРСР й оселився у Львов╕. Виникало лог╕чне запитання: хто ж ма╓ рац╕ю? Хто й яку правду захища╓? З одного боку, кор╕нне населення Львова виступало з позиц╕й ╕сторично╖ справедливост╕, вимагаючи покарання злочинно╖ КПРС ╕ знесення пам’ятника Лен╕ну, а з ╕ншого, – всупереч ╕сторичн╕й правд╕ члени КПРС захищали «честь мундира» свого вождя, який заклав початок концтаборам та геноциду укра╖нського народу.
З ╕стор╕╖ широко в╕домо, що галичани завжди були нос╕ями ╕де╖ державно╖ незалежност╕ Укра╖ни, за що ╕ страждали в╕д завойовник╕в. Так, у 1918 роц╕ в╕йська Червоно╖ Арм╕╖ Рос╕йсько╖ Федерац╕╖ п╕д командуванням Муравйова захопили Ки╖в, а пот╕м ╕ всю територ╕ю Укра╖ни. Згодом Рос╕я втрача╓ Галичину, яку Лен╕н змушений був в╕ддати заради спас╕ння сво╓╖ криваво╖ влади, що встановила жорстокий терор проти мирного населення на захоплених землях.
Також стала в╕домою траг╕чна доля Укра╖нсько╖ Галицько╖ арм╕╖, б╕льша частина вояк╕в яко╖ була розстр╕ляна або померла у радянських таборах, так само, як ╕ доля понад 200 тисяч галичан, що були вивезен╕ наприк╕нц╕ сорокових рок╕в до Соловк╕в та до Сиб╕ру п╕д час колектив╕зац╕╖, що насаджувалась у Галичин╕ самим Микитою Хрущовим. Саме у т╕ часи ╕ був встановлений цей пам’ятник Лен╕ну як символ перемоги б╕льшовицько╖ окупац╕йно╖ влади на Галичин╕.
Тим часом, до кола приб╕чник╕в знесення пам’ятника Лен╕ну наблизилася група прац╕вник╕в штабу ПрикВО ╕ р╕шуче силовим тиском почала розмикати його. Неабияку силу показав «в╕рний лен╕нець» генерал Куниця А. М., який почав власноруч в╕дштовхувати приб╕чник╕в знесення пам’ятника в╕д мармурового п’╓десталу. Пол╕тичне протистояння у самому центр╕ старовинного Львова наближалося до сво╓╖ кульм╕нац╕╖, до можливо╖ б╕йки та кровопролиття.
Проте дуже сво╓часно пол╕тичну мудр╕сть проявив командувач в╕йськ ПрикВО генерал-полковник Скоков В╕ктор Васильович, який уважно в╕дсл╕дковував переб╕г под╕й у центр╕ м╕ста й у цей критичний момент наказав начальнику ЛВВПУ негайно прибрати з м╕сця под╕й курсант╕в, захищаючи ╖х в╕д заплямування сво╓╖ чест╕ антинародними д╕ями.
Це р╕шення зр╕вняло сили пол╕тичних супротивник╕в та зняло подальше загострення ситуац╕╖.
З╕ свого боку добру волю та миролюбн╕сть виявили ╕ демократи: вони раптом розступилися, гн╕вно кидаючи в атакуючих сво╖ гасла: «Геть Лен╕на з╕ Львова!», «Забирайте геть свого ╕дола-кровопивцю!», «КПРС – злочинна орган╕зац╕я!» ╕ роз╕йшлися, отримавши моральну перемогу.
Врешт╕, нова влада оф╕ц╕йно прийняла р╕шення про знесення пам’ятника Лен╕ну, ╕ 14 вересня 1990 року у присутност╕ 50-тисячного м╕тингу льв╕в’ян кам’яного ╕дола у Львов╕ не стало. П╕д час демонтажу присутн╕ з жахом побачили, що фундамент п╕д червоним мармуром пам’ятника Лен╕ну був збудований з надгробного каменю пам’ятник╕в старих могил Личак╕вського кладовища.
Цей факт викрив ще одну антинародну сутн╕сть окупац╕йного владного компарт╕йного режиму, який, давши свою згоду на руйнування могил Личак╕вського цвинтаря, цин╕чно знехтував загальнонац╕ональною святинею, де похован╕ в╕дом╕ ╕сторичн╕ постат╕ Укра╖нського народу, серед яких ╕ ╤ван Франко з ус╕м нам знайомим пам’ятником каменяру.
Ця зв╕стка викликала чергову хвилю протесту мешканц╕в Львова проти комун╕стичного режиму ╕ ще б╕льшу розгублен╕сть у стан╕ його приб╕чник╕в. А тим часом, вплив демократичних сил на чол╕ з В’ячеславом Чорноволом серед населення Льв╕вщини зростав. Вулиц╕ старовинного м╕ста все част╕ше ставали св╕дками появи орган╕зованих груп молодих людей, як╕ проходили по-в╕йськовому ч╕ткою ходою п╕д жовто-син╕м прапором, над яким блищав золотавий тризуб, герб Укра╖нсько╖ народно╖ республ╕ки. Свою ходу ц╕ молод╕ люди супроводжували гарним сп╕вом п╕сень Укра╖нсько╖ повстансько╖ арм╕╖. Складалося враження, що ╕стор╕я повернула до Львова початок двадцятого стол╕ття, коли м╕сцеве студентство вступало до Укра╖нсько╖ Галицько╖ арм╕╖ для захисту молодо╖ Укра╖нсько╖ держави.
Така ситуац╕я для Львова 1990 року була дуже незвичною ╕ неоднозначно сприймалася 800-тисячним м╕стом, оск╕льки його добру половину складали мешканц╕, що з’явилися тут з приходом Червоно╖ Арм╕╖ в 1944 роц╕ ╕ т╕, хто при╖хав п╕сля 1944 року з центральних ╕ сх╕дних рег╕он╕в Радянського Союзу за рознарядкою державних ╕ парт╕йних орган╕в та як╕ не под╕ляли ╕сторично╖ ностальг╕╖ кор╕нних льв╕в’ян.
Б╕льше того, багато з них просто боялися ╕сторично╖ пам’ят╕ м╕ста, бо були причетн╕ або знали про тортури в╕д НКВС у пер╕од 1939-1941 та пово╓нних рок╕в, розстр╕ли професури Льв╕всько╖ пол╕техн╕ки та ╕нших невинних, арешти ╕ депортац╕ю льв╕в’ян до Сиб╕ру та на Соловки.
Льв╕в’яни пам’ятали ╕ те, як сп╕вроб╕тники НКВС заселяли центр Львова: завозили сво╖ родини у повн╕стю мебльован╕ квартири ц╕лих будинк╕в, як╕ вони зв╕льнили в╕д власник╕в арештами, репрес╕ями ╕ в╕дправленням до концтабор╕в, зв╕дки вже н╕хто ╕ н╕коли не повернувся до р╕дних льв╕вських дом╕вок, де залишили улюблен╕ книги, мебл╕, одяг, посуд. Дуже злякалися у березн╕ дев’яностого стар╕ енкаведисти перемоги на виборах «укра╖нських буржуазних нац╕онал╕ст╕в»! Не один з них сп╕тн╕в, пригадавши жив╕ обличчя сво╖х жертв. ╥х гн╕тив тваринний страх в╕д можливо╖ помсти, помсти за невинно пролиту кров льв╕в’ян. Ось чому вони так р╕шуче вийшли захищати ╕ св╕й пам’ятник Лен╕ну, ╕ свою владу у Львов╕, ╕ сво╖ прив╕ле╖ та п╕льги «учасник╕в Велико╖ В╕тчизняно╖». Ось чому вони виступили проти примирення м╕ж ╕стинними учасниками в╕йни та вояками УПА, як воюючою стороною у Друг╕й св╕тов╕й в╕йн╕. Але час мина╓, зм╕нюючи св╕т ╕ висв╕тлюючи приховану ╕сторичну правду.
Перемога демократичних сил на чол╕ з В’ячеславом Чорноволом п╕д час вибор╕в у Галичин╕ стала тр╕умфом ╕сторично╖ справедливост╕ та важливою в╕хою в ╕стор╕╖ народу Укра╖ни.
У Львов╕ влада в руках народу! Зникли ус╕ пам’ятники Лен╕ну. М╕сто гуде! Комун╕стична парт╕я – в ╕золяц╕╖, а без влади комун╕сти почувають себе приниженими, обдуреними Михайлом Горбачовим, збираються боротися. Льв╕вську обласну орган╕зац╕ю КПРС очолив р╕шуче налаштований В’ячеслав Секретарюк. Прокомун╕стична преса зверта╓ увагу на в╕йськових, як на орган╕зовану та озбро╓ну силу КПРС. У прес╕ з’являються публ╕кац╕╖ щодо побиття в╕йськових у Львов╕. Та це ц╕лковита провокац╕я компарт╕йц╕в з метою посварити в╕йськових з новою владою й утримати арм╕ю п╕д контролем. Проте, розум╕ючи всю небезпеку пол╕тичного протистояння, командувач в╕йськ ПрикВО генерал-полковник Скоков В. В. дотриму╓ться пол╕тичного нейтрал╕тету.
На Льв╕вщин╕ чисельно поширю╓ться ╕ зм╕цню╓ться Народний Рух Укра╖ни «За перебудову».
Восени 1990 року Льв╕вська пол╕техн╕ка демократично обрала новим ректором професора Юр╕я Рудавського, а б╕льш╕сть член╕в майже тисячно╖ парт╕йно╖ орган╕зац╕╖ пол╕техн╕чного ╕нституту припинили сво╓ членство в КПРС. Багато парт╕йц╕в ╕з м╕сцевих перейшло до Народного Руху Укра╖ни. Сусп╕льно-пол╕тична ситуац╕я ще б╕льше напружилася ╕ пол╕тичне протистояння загострилося. Стало в╕домо, що компарт╕йний л╕дер Льв╕вщини В’ячеслав Секретарюк все част╕ше нав╕ду╓ться до Москви. Серед парт╕йно╖ номенклатури хвилювання ╕ розгублен╕сть, чому Михайло Горбачов не припинить цей «розгул демократ╕╖» ╕ не введе жорсткий режим парт╕йно╖ влади або надзвичайний стан? Та в╕н весь час зап╕зню╓ться. 19-та парт╕йна конференц╕я КПРС не дала в╕дпов╕д╕ на гостр╕ запитання, поставлен╕ самим життям, а це т╕льки спонукало «низи» до активност╕ та сприяло розкв╕ту демократичних перетворень сусп╕льства.
На заход╕ Укра╖ни серед в╕йськових також зроста╓ напруга: народ блоку╓ облв╕йськкомат та штаб ПрикВО, де в затишних каб╕нетах – колеги, з якими по╓днана служба, профес╕йна справа ╕ членство в КПРС, а за в╕кнами виру╓ життя: проходять м╕тинги ╕ демонстрац╕╖ п╕д синьо-жовтими прапорами, студентськ╕ страйки, народ славить традиц╕╖ нац╕онально-визвольно╖ боротьби, вимага╓ для Укра╖ни державно╖ незалежност╕. Така реальн╕сть буття к╕нця 90-х. Для в╕йськових неминуче наближався час вибору – бути з народом чи з КПРС?
Вир╕й нового життя не оминув ╕ мою Об’╓днану в╕йськову кафедру Льв╕всько╖ пол╕техн╕ки.
З ╕н╕ц╕ативи студентського братства Льв╕вщини було вир╕шено широко популяризувати ╕стор╕ю укра╖нського в╕йська, а в╕йськов╕й кафедр╕ перейти на викладання укра╖нською мовою.
В ╕нститут╕ почалася реал╕зац╕я цього р╕шення, ╕ вс╕ кафедри поступово опанували викладання укра╖нською мовою, бо для льв╕в’ян це було принциповим ╕ житт╓во важливим питанням.
Одного дня група студент╕в звернулася до мене, як до начальника в╕йськового циклу протипов╕тряно╖ оборони, з пропозиц╕╓ю встановити у прим╕щенн╕ циклу стенд з ╕стор╕╖ укра╖нського в╕йська ╕ розглянути питання про викладання спец╕альних дисципл╕н укра╖нською мовою. Я розум╕в, що в╕йськова кафедра за сво╖м особовим складом, який складався переважно з оф╕цер╕в рос╕ян, ще не готова була сприйняти до виконання р╕шення студентського братства, проте процеси демократизац╕╖ сусп╕льства вимагали йти ╖м назустр╕ч в ╕м’я сусп╕льно╖ злагоди та ╓днання арм╕╖ ╕ народу.
Перед╕ мною зненацька постала конкретна пол╕тична проблема. Звичайно, я м╕г в╕дправити студент╕в подал╕ до начальства ╕ на нього перекласти головний б╕ль, або, тверезо зважити на обставини, самому знайти р╕шення ц╕╓╖ проблеми. Я вислухав пропозиц╕╖ студент╕в ╕ не побачив у них н╕чого поганого. У загальному я схвалив ╕н╕ц╕ативу студент╕в, прив╕в ╖х до загального широкого коридору, де м╕ж заняттями проводилось щоденне шикування навчальних взвод╕в, показав ╖м ряд ус╕х стенд╕в, на яких розм╕щувались матер╕али парт╕йних з’╖зд╕в ╕ постанов ЦК КПРС. Один з них я вид╕лив для популяризац╕╖ ╕стор╕╖ укра╖нського в╕йська. ╢диною мо╓ю вимогою до ╕н╕ц╕атор╕в ц╕╓╖ ╕де╖ було те, щоб матер╕али про ╕стор╕ю укра╖нського в╕йська були зм╕стовн╕ й оформлен╕ не г╕рше, н╕ж матер╕али парт╕йних з’╖зд╕в.
Студенти дотримали слова, ╕ цей стенд став першим стендом з ╕стор╕╖ укра╖нського в╕йська у навчальних закладах Укра╖ни. В╕н в╕д╕грав певну роль у в╕дродженн╕ нац╕онально╖ в╕йськово╖ св╕домост╕ серед студентсько╖ молод╕ Льв╕вського пол╕техн╕чного ╕нституту не тому, що в╕н мав вичерпну ╕сторичну ╕нформац╕ю, а тому, що це сталося саме у Львов╕ в умовах радянсько╖ влади!
Та ця под╕я вкрай негативно була сприйнята в╕йськовим кер╕вництвом ╕ роздратувала заступника командувача в╕йськ Прикарпатського в╕йськового округу з вищих навчальних заклад╕в генерала Рибяка ╤. О., який наказав начальнику Об’╓днано╖ в╕йськово╖ кафедри Льв╕вського пол╕техн╕чного ╕нституту полковнику Якубову В. М. негайно л╕кв╕дувати цей стенд, а на мене накласти стягнення. Проте студентське братство дало достойну в╕дс╕ч намаганням цього генерала, ╕ стенд усп╕шно дочекався сво╓╖ легал╕зац╕╖ у незалежн╕й Укра╖н╕. А накладати на мене стягнення було марною справою, бо, по-перше, ус╕ студенти мого циклу н╕коли не пропускали планових занять, а по-друге, усп╕шн╕сть навчання на мо╓му цикл╕ була найвищою, а викладання проводилося ╕з застосуванням передових на той час метод╕в навчання.
Найб╕льших досягнень у цьому дом╕гся старший викладач мого циклу п╕дполковник Кльонов Володимир Леон╕дович, один з кращих методист╕в кафедри, принциповий ╕ висококвал╕ф╕кований оф╕цер. В╕н один з перших у в╕йськових вишах Укра╖ни переклав укра╖нською мовою ╕ вдосконалив п╕дручник з вивчення рад╕олокац╕йно╖ станц╕╖ П-18, що широко застосову╓ться у Збройних Силах Укра╖ни.
До ц╕╓╖ РЛС у 1990 роц╕ ми створили ╕м╕татор повно╖ пов╕тряно╖ обстановки з╕ зм╕нними параметрами трас пов╕тряних ц╕лей та електронних завад для п╕дготовки бойових розрахунк╕в РЛС. Аналог╕в такого ╕м╕татора на той час не було у в╕йськах Радянсько╖ Арм╕╖. Та через бурхливий переб╕г пол╕тичних под╕й в Укра╖н╕ ╕ мою активну участь у них, я не встиг ╕м╕татор повно╖ пов╕тряно╖ обстановки оформити як винах╕д, про що, звичайно, жалкую, але, як показали подальш╕ под╕╖ сусп╕льного життя, 1990 р╕к став роком перших практичних крок╕в з╕ створення нац╕ональних Збройних Сил Укра╖ни.

Глава 4. ПОЧАТОК В╤ДРОДЖЕННЯ УКРА╥НСЬКО╥ НАЦ╤ОНАЛЬНО╥ АРМ╤╥

У липн╕ 1990 року, серед ╕ншого, в╕дбулася ц╕кава зустр╕ч, яку мен╕ влаштував командир п╕дрозд╕лу окремо╖ ракетно╖ бригади з м╕ста Нестер╕в (Жовква) кап╕тан Володимир Фукс, демократично налаштований оф╕цер. Якось Володимир запитав, чи можна мене познайомити з головою нещодавно утвореного Льв╕вського обласного громадського Ком╕тету за в╕дродження укра╖нсько╖ нац╕онально╖ арм╕╖ Серг╕╓м Рудюком.
Я погодився на зустр╕ч, тому що мене зац╕кавило, а що ж такого значущого з питань в╕дродження арм╕╖ може робити орган╕зац╕я п╕д орудою молодого викладача ╕стор╕╖ Льв╕вського медичного училища.
Зустр╕ч в╕дбулася у мо╓му робочому каб╕нет╕ на Об’╓днан╕й в╕йськов╕й кафедр╕ Льв╕всько╖ пол╕техн╕ки, в старовинному будинку ╕сторичного значення по вулиц╕ генерала Ватут╕на, у прим╕щеннях якого до 1939 року були розташован╕ м╕ський суд ╕ тюрма. На початку двадцятого стол╕ття саме тут був засуджений ╕ в╕дбував ув’язнення великий укра╖нець, ф╕лософ ╕ письменник ╤ван Франко.
Пан Серг╕й по-д╕ловому розпов╕в мен╕ про мету ╕ завдання д╕яльност╕ Ком╕тету та кого в╕н об’╓дну╓. В╕н запросив мене на чергове зас╕дання орган╕зац╕╖ як в╕йськового профес╕онала послухати ╕ надати сво╖ рекомендац╕╖ щодо вдосконалення роботи Ком╕тету. Мен╕ стало ц╕каво, про що можуть вести дискус╕╖ далек╕ в╕д арм╕╖ цив╕льн╕ особи з питань в╕дродження укра╖нського в╕йська. Нав╕ть виник сумн╕в, наск╕льки серйозна ця орган╕зац╕я, чи не ╓ вона черговим зб╕говиськом дилетант╕в та пол╕тичних попул╕ст╕в, як╕ можуть т╕льки зашкодити мирному переб╕гу сусп╕льних под╕й?
У призначений день ╕ час я нав╕дався до Ком╕тету. У к╕мнат╕ сид╕ли молод╕ та л╕тн╕ люди. Зас╕дання в╕в Серг╕й Рудюк, який радо прив╕тав ╕ в╕дрекомендував мене присутн╕м. Сумн╕ви були марними. Члени Ком╕тету хоч ╕ не були фах╕вцями в╕йськово╖ справи, але були одностайними у думц╕, що Укра╖на, як складова велико╖ Радянсько╖ ╕мпер╕╖, не ма╓ власних Збройних Сил ╕ нац╕онально╖ ел╕ти – укра╖нського оф╕церства, а тому проблема в╕дродження нац╕ональних Збройних Сил ма╓ бути вир╕шена разом ╕з створенням Укра╖нсько╖ держави.

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 07.01.2022 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=23841

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков