Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

КОЛИ ДОВГО…
коли довго мандруєш морем – воно може забрати розум…
коли довго дивишся в небо – воно може забрати серце…
і як тільки себе додумаєш усупереч метаморфозам –
так і засяєш на сонці яскравим прозорим скельцем…
темним прозовим текстом і музикою Пуччіні
сіль переходить у сніг… в піну змилену капучіно
ховаєш усмішку… всяка харизма – химера…
і повертаєшся в ритм як повертаються до Гомера…
тричі Гамлетове «слова...»… піскоструй в пустелі…
пігмей прикутий до ремесла Мікеланджелевої стелі…
даремно… у повні міхи нічого давно вже не лізе…
і світить тобі віктимно ідіотська усмішка Мони Лізи…
потяги всі… пароплави і літаки – поміняли розклад…
думав поезія… виявилось – дисоціативний розлад…
річ у діагнозі… Свіфтова чи Діогенова бочка –
світові байдуже… ось вам коржик і гамівна сорочка…
… коли довго дивишся на вогонь – радісна піроманія…
коли довго у воду дивишся – Нарцису зайва компанія…
і до осуду і до слави – ти однаково охолов…
але любов…

РАНКОВЕ
ранкове світло котиться з гори…
летить у небо мій прозорий ґанок…
човни на морі… вічні човнярі
вичерпують тенетами світанок…
дикунко-доле, знову ми у путь
звіриними таємними стежками
долати лють… наздоганяти суть…
розплачуватись текстами й роками…
і вірити у забуття причин
земного кола кресленого морем…
дивитися у темряву прозоро…
дельфіном виринати між повторень
і мчати в даль луною сміючись…

СВЯТІ ПІШЛИ…
святі пішли в світи із нашого міста…
світи-не-світи – а нам і темно і тісно…
святі залишили все – забрали радість…
ніхто овець не пасе… вовки нас крадуть…
скрадається божий дух у шпаринах стін
крадеться любов по околицях міста темних
криються праведники в кутках тюремних
і вік доживають під куполами мостів…
ніхто не говорить з нами із-за гори
ніякого свята в нас – ніякого світла
в оазі посаджена лілія не розквітла
засохла без ласки – у пил розмели вітри…
святі замовкли в псалмах… зав’яли у гронах…
завіялися пісками у пустоту…
еллінські храми розіпнені на колонах…
Еклезіаст приворожує марноту…

EXODUS
о тягучі… медові… полином настояні дні…
щире золото крадуть у скелях заховані гноми…
сонце палить сюжет на забутому кимось рядні
і злітаються зорі зустрітися на Меганомі…
позбираю у серце розкидані морем пісні…
позшиваю дитинні стежини сирими нитками…
не діждусь доки висходить хліб – і у торбу прісні
плескачі поскладаю… зайду на могилу до мами…
море скрізь… і у небі… і в мові… і в мене в очах…
все вернеться сюди – де гора як правічна пустеля…
о мій дім… діл втікає з-під ніг і спалахує стеля…
і така недоречна сльозина на солончаках…

СЕРПЕНЬ
серпень… перстень персеїдів …
діамантів і коралів… і потрачених смарагдів
королів давно забутих… самозванців і вигнанців…
і жоржин веселок пізніх… і несправджених побачень…
серпень… серце одиноке… недопитого кохання
і прощань і обіцянок… недомовленого слова…
недопройденого шляху… недовтіленого тіла
осіянного душею… призупиненого в леті…
серпень... зоряний серпанок порцелянових туманів…
і коромисел блакитних… і тайнопис далей рунних…
серпень… сонце… дим всеспалень…
сонний сміх старого блазня…

ДОЦВІТАЮТЬ РУЖІ...
доцвітають ружі у саду…
догорає золотом пастельним
мовчазна грабина на Кастелі…
я на схід впокорено іду…
марне море ластиться до ніг
псом старим і дихає грозою…
чорною венозною лозою
випнутий – камінний берег ліг…
залишаю сіль своїх слідів
попіл мрій занедбаних улітку
ніжний погляд заганяє в клітку
череда досвітніх холодів…
догорають гори в самоті
мерзлою луною шепче вітер
просить не ридати а радіти
і цілує сльози золоті…
в далині від рідних берегів
збилася до купи хмар ватага
пізнього тепла сліпа відвага
намагання магії снігів…
засинає пісня до весни
ще хоробро журяться хореї
що колись вернуться одіссеї
як не в землю то хоча б у сни…

КАРАСАНСЬКА ЕЛЕГІЯ
готеса-ніч у чорному вбранні
спиває каву дня – виплескує осадок…
магічну графіку малює на стіні…
заляканих цикад німіють кавалькади
сонетами безсонь заповнені сади
чеканить форму місячна колиска
у море сіє обважнілі зблиски
торує шлях твердинею води
і ллється в небо кольором вина
брунатного з іржею винограду...
із Чатир-дагу котиться луна
риданням молодого зорепаду…
гукає камертоном мінарет
скликає всіх розсіяних додому...
прощає Бог зухвальство молодому
і випускає волю із тенет…

ПІРОМАНІЯ
вогонь живе всередині гори
для одиноких перевертнів долі
що йдуть від себе мовчки і поволі
за темним кличем темної кори
до дерева – драбини і барлоги
де всі слова у листі і вітрах
де у коріння вплетений монах
чатує на спасенний голос Бога…
палає день в жертовному вогні…
горить вершина… губиться у зорях…
і у мені крізь розум і крізь морок
горить вогонь… як слово у мені…

***
погортати Лукреція
«Про природу речей»
і крилом у Венецію
в дотик чорних ночей
і очей незатьмарених
незатінених лиць
і летіти над хмарами
і не падати ниць
і вклонитись незримому
із небесних висот
серцю-Єрусалимові
крізь напливи марнот
і податися лебедем
де ховається грім
щоб листочок угледіти
виноградний – мій Крим
що із моря Понтійського
притулився землі
з піднебесся Таврійського
засіяти у млі
мені сонцем призахідним
як усмішка легким
твоїм хистом і захистом
і словами – «мій Крим»….

МОРЕ
море – мармур…інока келія…
відпускає мені гріхи
мерехтінням святого Ельма
вистеляє мені шляхи…
море вилилось мені в душу
і влилося в очі мої
заховало мене у мушлю
і заповнило по краї…
море – мірило усіх речей…
море – безодня моїх очей…
море – начало усіх начал…
лава… навала… провалля… шквал…
марне марево вечорове
струни арфині гонорові
магма… магія… мадригал…
сьомий-восьмий-дев’ятий вал…
море виром тьмарило розум
білопінним снігом мело
розбивало громи і грози
глухо темним нутром гуло
море мислило островами
молитвами летіло ввись
мурувало стальні цунамі
щоб на ньому не прижились…
море марило… мерехтіло
медом липнуло… мліла мла…
море википіти хотіло
клекотіло – вітер… смола…
гуркотіло мирно-марудно
бурмотіло – галька… пісок…
розривало солоні груди
на мільйони стальних ниток
сонцем вилинялим горіло
гріло схили губами хвиль
обмивало усохле тіло
древніх скель… і лягало в штиль…
піднімало ревище люте
болем билося в береги
стугоніло в землю закуте
хвиль здіймаючи батоги…
море ремствувало… роптало…
реготіло… репетувало…
хлюпотіло… тремтіло все…
шепотіло що світ спасе…
море лащилось… муркотіло…
вітром бавилося... вертіло
бумеранги чаїних крил…
і стелилось немов ковил…
море милувало самотніх –
розчиняло сльози в собі…
у безмірності днів суботніх
сумувало по боротьбі
не бентежило пілігримців
не тривожило кораблі
і загублених і чужинців
доправляло до їх землі…
море мліло… гойдало снами…
потішалось над маяками…
розривало земні тенета –
море вимріяло поета…
морем вимірявся поет
і сумний його силует
розчинився у білій піні
тихим шурхотом по камінні…

***
слово вартує ризику…
море топить утопію…
Крим – мою метафізику
Крим – мою філософію
розтлумачую хвилями
проживаю хвилинами
не катуюсь зусиллями
не караюсь провинами…
від безмежного берега
і до Бога бездонного
від сонливого березня
і до серпня безсонного
пропливаю хмариною
проростаю билиною…
кіммерійською глиною
твердну в камінь Мариною…

НА ВИСОКІЙ ГОРІ...
на високій горі – де світло світу й вершина
жила самотньо і нерозважливо снігова людина
не знала поспіху і зовсім не розуміла бігу
і сенсом її життя було її почуття снігу…
коли ти самотній – тобі невідомі ні смерть ні смуток
і час – не сума таємних радостей… а добуток…
і сніг – найсолодша у світі цукрова вата
і є тільки світ і світло щоб їх обняти
і пульсувати сонцем… і нехтувати словами –
бо речі втрачають силу як їх назвали…
і не розрізняти зовсім частин і цілого
і розрізняти до сотні відтінків білого…

СУҐДЕЙСЬКИЙ БЛЮЗ
в Чорне море впадає безпечно
обміліла забруднена Лета…
я співаю цілком недоречно
блюз нічний аутиста-поета…
в’язь суґдейських заплутаних вулиць…
говірок із татарських повторів…
триколору чужинський прибулець
ніби жарти уплетені в хорор…
сонце палить мечетей харизму…
каїки гонить вітер на хвилю…
тут імперська хода класицизму –
естетична пародія стилю…
рубежі Генуезької вежі…
марсіанський менгір Меганому
затуляє дорогу додому…
де мій дім у якому безмежжі

ДУША ПРИРЕЧЕНА...
душа приречена на втілення
на любов і печаль розділена
невіддільна від статі й імені
забере мене... забринить в мені...
і торкнеться море незримого
нелюдимого серця... крилами
понесе мене доля піснею
світлим вісником... і не тісно нам -
нам обом у світі широкому -
слову й морю глибокоокому...
ми поміряємось безоднями
і розчинимось один в одному...

***
дощ пройшов... і біль пройшов...
з моря вибравсь я на сушу...
Крим таки мені знайшов
чарівну чаїрську грушу...
грецький віковий горіх
сивим стовбуром засяяв...
десь на сонячній горі
чутко сплять хмарки русяві...
виноградники старі
молоді татарські душі
в передранішній порі
тишею мене оглушать...
дивна мова потече -
заворожить серце знахар...
і тандир дихне в плече
тихим подихом Аллаха...

ДИХАЮ...
дихаю холодом моря осіннього...
порваним вельоном учту весільного
піна лягає під ноги... мовчатиму...
і не топтатиму дрантя... впечатую
кроки в пісок таємничими рунами...
рваними хмарами – рваними струнами
граю мелодію літнього Моцарта...
Бахом осіннім як горлиця горнеться
тиха печаль одинокої участі –
мудро дивитися в бік неминучості...
гнучкості вчитися в моря і мовлення
вічного голосу вічне відновлення -
музика... звуки що зорі народжують...
тиша душі не буває порожньою...

***
Чорне море – чари миру…
люстро неба… келих сонця…
світло штилю… темінь виру…
вітру вірного безсоння…
я твій човник і вітрило…
чайки стогін… сміх дельфіна…
хвиль білоголових брили…
скель гоноровиті стіни…
я твоїх припливів рими
і хореї твого бризу
я глибінь твоя незрима
і твої лазурні ризи…
ти кипиш у мене в венах
із очей моїх ярієш
ти шепочеш сни для мене
і від щастя шаленієш…
твоя сіль в моєму слові…
нас пустеля не поборе…
я служу тобі і Мові –
я чернець твій – Чорне море…

***
я родився – руденький хлопчик
(хоч рудих в роду не бувало)
сонцем мічений – сірий вовчик
мені сонця від малку мало!
зграя з сірим зливалась полем
я світився мисливцю в очі
та ніхто мене і ніколи
не піймав – хоч було охочих
до мого золотого зблиску
і до чистого мого слова
маскувався у тамариску
промінився так веселково –
мене Крим заховав у себе
у розщелину Чатирдагську
закував мене просто неба
Прометеєм в руду Ламбатську
закохав Орфеєм у ліру
тамувати душевну спрагу
і довів мене до аїду
у підвалини Карадагу
на край світу… у хтонь солону…
в неможливу осаду саду…
я гойдатимусь тут до скону
ґроном мерзлого винограду…

PERCEPTION IS REALITY
себе не вмовлю я… не вимовлю
нічого іншого крім Криму…
життя доведене до символу
життя укладене у риму
серцебиття у ритмі пострілу
сонцебуття у світлі променя
мені – убогому апостолу
свою долати сутність громову
ходити під ворота варварів
давитися кістками зверхності
і захлинатись темним варивом –
данням халдейської майстерності
гребти-пливти в печери Патмосу
в печаль незвідану-незриму
нести тепло земної радості
мого Єрусалиму – Криму…

КОРАБЕЛЬ ДУРНІВ
не донесе до білих берегів
священних виродків безумний корабель –
їх заколише ревний Коктебель
і запорошить тугою снігів…
снагою гола юність отруїть
і очі залоскоче ковилом
і кожну мить... і кожну Божу мить
летить моя душа за тим човном…
щуром останнім віра утекла
у задзеркалля підліткових снів –
такого більш ніде немає скла
в якому мій юначий лик яснів…
і гордий гріховода Карадаг
спокушує замріяних бродяг
як і мене – сяйного моря бранця –
вітрилами летючого голландця...

О ДЕ МІЙ ГОЛОС…
о де мій голос де моя струна
мовчу проваллям сніговим Ай-Петрі…
я приблудився у словесні нетрі –
мене тримає музика одна…
немає в мене дому на землі…
є море – але то лише дорога…
лишаю тексти жевріти в золі…
іду відчужено… самотньо і убого…
несу краплини кримського тепла
крізь темні льодові долоні долі
на голос мами вічно молодої
в бездонне світло Божого чола
у тишу саду… де тебе нема
і де для мене вибору немає…
холоне арфа – ніжна і німа…
в раю мовчать…
це тільки пристрасть грає
нестримно пориваючись увись
крізь тіла невблаганного тяжіння…
подужає душа земне тужіння
і ти вже не болітимеш… колись…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 03.12.2021 > Тема "Душі криниця"