Версiя для друку Обговорити в форумi

Мавылыкъ. Блакить. – Київ: Видавничий дім «Стилос»: 2021 – 228 с. – Кримськотатарською та українською мовами.

Можна з впевненістю сказати, що українська й кримськотатарська літератури повсякчас, завдяки художнім перекладам, взаємозбагачуються духовно. Хоч би два приклади з багатьох: 2003 року в київському видавництві «Етнос» побачило світ три солідних томи (кожен в середньому по вісімсот сторінок!) кримськотатарської поезії та прози паралельно двома мовами – кримськотатарською та українською. Це видання уперше так масштабно презентує витворену древнім народом велику літературу у різні часи – від сивої давнини до наших днів. Підготували ці три книги поети і перекладачі Микола Мірошниченко та Юнус Кандим (обидва, на превеликий жаль, відійшли за межу вічності). А перекладачами виступили відомі українські письменники, котрі живуть і на теренах Криму, і всієї України. З поміж них – Віль Гримич, Данило Кононенко, Петро Коробчук, Степан Литвин, Валерій Басиров, Віктор Гуменюк та інші.
 Уже згадуваний Юнус Кандим, не тільки вельми цікавий і самобутній поет, але й неабиякий майстер у перекладацькій робітні, у двомовному виданні «Далекий і близький Шевченко» («Доля», Сімферополь 1999) вміщує в своєму майстерному перекладі кілька поезій нашого генія, зокрема «Розрита могила», «Кавказ», «І мертвим, і живим...». В цьому ж видавництві, теж двома мовами, вийшли 2001 року вибрані твори Лесі Українки «Квітка на долоні вічності». Майже всі переклади і поема «Лісова пісня» теж (за винятком п’яти віршів, інтерпретованих Аблязізом Валієвим) зроблені Юнусом Кандимом. Чи треба говорити, що лиш частка наведених прикладів є вагомим внеском у справу культурної взаємодії українського та кримськотатарського народів.
 І ось ще одне, вважаю, варте уваги потенційного читача, ошатне видання. Книга-болінгва, без перебільшення, – розкішного подарункового ґатунку! «На сторінках цієї книги представлені твори, написані за останні десять років письменниками молодого і старшого покоління, а також початківцями… Книга є свідченням того, що наші два народи не втратили дружній зв'язок»… Се – з анотації. Тобто видання має не лише художню цінність, а й практичну мету: сприяти тіснішому й гармонійнішому спілкуванню. «Адже ми – зорі одного неба. Давайте жити, як зорі одного неба. Давайте жити, як зорі», - сказав колись при зустрічі з татарськими письменниками П. Тичина.* Як же по-сучасному звучать ці слова! Заради отих мостів духовного єднання і потрудився численний колектив цього небуденного видання: автори оригінальних текстів і перекладачі, автор передмови і редактор перекладів з кримськотатарської літератури українською мовою, знаний вчений-філолог, критик, поет, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. С. Руданського голова Кримської організації НСПУ Михайло Вишняк, упорядник і редактор, поетеса Еміне Маметова (Усеїн).
 Чим приваблюють у цій книзі поезія і проза, неоднорідні і тематично, і жанрово? Насамперед – цілісністю, оптимістичним звучанням. Теми трагічної депортації, звитяжної непокори гірким обставинам, туги за батьківською домівкою, людських взаємовідносин, спогадів дитинства і юності, попри пронизливий біль, звучать щиро й задушевно, програються ніби на одній струні.
 Першу частину книги складають поезії. Сприймаються вони, звісно, як цілком автономні твори, не залежні за стилем та інтонацією, однак об’єднує їх невситиме прагнення авторів дошукатися істини: навіщо Бог (Аллах) обійшовся так немилосердно з кримцями-татарами? То як не процитувати невеличкий вірш Шукрі Аппазова, схожий на фольклорне голосіння (тужіння), пісні, що виконувались під час похорону покійного:
 Ми стали татарами
 Або росіянами,
 Узбеками стали,
 Щоб нас не впізнали…
 Кривавими ранами
 Вітчизну вкриваємо.
 Зелені та сірі,
 І чорні, і білі, –
 Віками вигнанцями,
 Синами-блукальцями,
 Мов пил той по світу
 Розвіялись вітром.
 А киримли? Літери
 Із пам’яті витерли?
 Червоними станем –
 І зникнем помалу…
 (Переклад Олени Макарчук)
 Вірш іншого поета Шер’яна Алі ніби заперечує лейтмотив наведеного. Тут при всьому елегійно-сумовитому звучанні проходить віра ліричного героя (вважай: автора) в те, що «Мій Крим – моя опора й дах». Доцільно і цей вірш процитувати. І не уривок, а весь, бо тираж книжки мізерний (200 примірників), а вірш вартий того, аби з ним ознайомилися якомога більше читачів:
 Стерплю усе, клянусь на слові,
 Моя Вітчизно!
 Горю я полум’ям любові,
 Моя Вітчизно!
 Люблю таку, як дав Аллах, –
 У спеку й стужу.
 Мій Крим – моя опора й дах,
 І тим я дужий!
 (Переклад Галини Литовченко)
 Не зайве наголосити на стилістичній довершеності обох процитованих текстів. Перекладачки зуміли за підрядниками відтворити смисломісткість і ритм, наявні в оригіналі, передати темперамент і активну життєву позицію ліричного героя. Окрім того, тлумачити з нерідної мови, зокрема віршовані мініатюри – надзвичайно складно: адже в них значущі кожне слово, кожен розділовий знак. Маємо ще один очевидний факт: поетичний переклад – це коли перекладаємо не слова, а те, що змальовано ними, – образи; вони передовсім мусять бути правдиві.
 Вельми показовий приклад щодо сказаного – переклади Миколи Мірошниченка і Степана Литвина. В їхніх інтерпретаціях віршів Шер’яна Алі художні образи, немовби кольори веселки, виграють в життєвій відчутній предметності й рухові. Тому-то хочеться і вдруге, і втретє перечитувати, приміром, цю мініатюру:
 
 Поетове серце
 Ясніше за сонце,
 Ніжніше за квіти
 Поетове серце.
 Таємина сенсу
 І сенсу відкритість –
 Поетове серце.
 Гранат стигло-гожий,
 Що здушують легко, –
 Поетове серце.
 З дитиною схоже,
 Бо здурюють легко,
 Поетове серце.
 Світів круговерті
 В собі обіймає
 Поетове серце.
 Не відає смерті –
 Зупину не має
 Поетове серце.
 (Переклад Миколи Мірошниченка)
 В перекладі балади «Колір любові» Шер’яна Алі чи не найвиразніше розкрилася майстерність Степана Литвина в тонкому, ненав’язливому добиранні яскравих колоритних образів, що висвітлюють внутрішній світ вчинків матері і сина. Переповідати справжню поезію взагалі важко, бо це те, що «іншими словами» не передається. Отож дозволяю собі пунктирно окреслити сюжет балади. Війна загнала Аніфе в Німеччину, згодом в канадський край. «В усіх усюдах вона рабинею була». І заповіла мати синові по смерті поховати її не на чужині, а розвіяти прах коло Ялти, де жила, урну закопати в селі Дерикой. Син так і зробив:
 Як попелу набрав пригірщ, торкнувся жар його долонь –
 Можливо, маминого серця живий і трепетний вогонь…
 
 Акордом невимовного болю завершується балада:
 «Любові колір – як троянда», – сказав закоханий один.
 «На колір попелу він схожий», – вважа татарки вірний син.
 Втрати при художньому перекладі, зосібна поетичних текстів, неминучі.
Дехто з перекладачів, як, приміром Ластівка Польова, не перекладає, а фактично переписує оригінал слово в слово. Кого, скажіть, зворушить її інтерпретація вірша Рефата Чейлака «Без Криму хто я?». Жодного образу, банальні загальники, бідні неточні рими на зразок: «він – поколінь», «осель – смерть», «помре – імен».
 Треба зауважити: упорядник збірника чомусь «забула» про Данила Кононенка і Віктора Гуменюка, досвідчених перекладачів і давньої, і сучасної кримськотатарської літератури. Вони, поза всяким сумнівом, збагатили б сторінки рецензованого видання.
 Нікого, думається, не залишить байдужим проза, вміщена в другій частині збірника. Тематично вона близька до поетичних текстів, однак має, так би мовити, свої відтінки. Це й тема високої поваги авторів до людини – не абстрактної, на рівні людства, а конкретної, з усіма її муками й радощами. Це й тема своєрідного переломлення терпкого досвіду депортації в нинішні часи. Досвіду беззахисних вигнанців, що так спрагло й нестримно тягнуться до світла, тепла й добра. Роздуми про людське сумління, незмінну гідність об’єднують вельми багаті нюансами повісті, оповідання, спогади в річищі провідної магістральної теми: пробудження духовних сил упослідженого народу.
 Переймаєшся духом світлої й твердої непокори, вчитуючись в уривок з повісті Таїра Халілова «Відібрана Батьківщина» (переклад Інеси Доленник). Оповідь западає в душу щирою правдою, і ми не можемо не відчути в ній невигойного болю. Як довго живе цей біль! Вкрапився він малому хлопченяті з лиха давно, а вихід знайшов десь аж через півсотні літ: «Покійні батьки лише мріяли про повернення, а доля нам його подарувала. Я дуже шкодую, що вони передчасно пішли в засвіти – батьки, брати, сестра, тисячі співвітчизників – і не побачили ці дні. Як же це прикро і несправедливо! Більшість людей в літаку – це депортовані півстоліття тому хлопчики й дівчатка, які потрапили під колеса історії і залишилися живими… Тепер вони дорослі люди»…
 Оповідь, як бачимо, ведеться від імені того самого хлопчика, тепер вже дорослого, він з сім’єю повертається на відібрану Батьківщину. Жорстока, жахна музика бринить із кожного речення повісті: «Я підвівся з місця, нахилив голову до вікна. Внизу була суцільна блакить, і неможливо було розрізнити, де закінчується море і починається небо, наче вони злилися воєдино… Ось я на землі. Зробив кілька кроків, опустився на коліна і тричі поцілував рідну землю».
 Повість, звісно, треба читати, а не цитувати. Наводжу витяги з тексту, аби читач переконався, яким умілим майстром соковитої реалістичної оповіді може бути цей прозаїк. Не оперує якимись супердеталями, не намагається приголомшити красивенько відточеною фразою. Попри, здавалось би, зовнішню простоту стилю володіє, безперечно, психологічною інтуїцією. Доходиш до думки: у процесі творення сюжетних колізій авторові «помагали» спогади, асоціації, спостереження, які напевне, довгенько очікували свого часу.
 Доречно загострити увагу на слові «блакить». Воно не тільки трапляється в цій повісті. Ним названа поезія Шер’яна Алі (переклад Валерія Демиденка), котрою відкривається книга та й сама книга має таку назву. Слово як слово. На перший погляд – банальне. Одначе – не випадкове. Блакить тут стає символом певного стану душі, гармонії злиття з ріднокраєм. Зрештою, і колір кримськотатарського прапора блакитний. Тому-то символ блакиті як художній мотив «пронизує» усю книгу і, логічно, спричинив її заголовок. Значущий і поетично зримий!
 Не можна обминути оповідання Сеяре Меджитової «Шлюб без благословення» (в удатному перекладі Галини Литовченко). Захоплюєшся правдивістю змальованих у ньому подій і характерів, що вдається далеко не кожному літераторові. Відчувається, це написано бувалою і мудрою жінкою, яка багато знає і чимало пережила на своєму життєвому шляху. Вона з рідкісним умінням подає небуденні історії як житейські бувальщини. Чи не тому твір має підзаголовок «Із серії невигаданих оповідань». Авторка будує оповідь за класичними канонами з традиційною зав’язкою, кульмінацією і розв’язкою та й реалізм її критичний, а мета – крізь призму тогочасних подій показати трагічний земний шлях на чужині однієї з тисяч кримськотатарських родин. Колізії в сюжетній канві напружені й прочитуються з нестихаючою цікавістю.
 Заінтриговує уже початок оповідання (а це справді класичний взірець цього жанру), огорнутий настроєм ранньої тихої осені, яка наповнює людей надією на добро, милосердя цієї пори. У кримське село приїхало молоде подружжя – лікарка Саніє і вчитель Ісмет: «Не пройшло і двох місяців, а молодята уже освоїлися в селі. Учитель дає знання, разом з тим виховує дітей, а лікар зцілює хворих». Жити б і тішитися, якби не зловісна депортація. Подружжя разом з ріднею, з двома дітьми опинилося на вигнанні: «Яким нелегким було життя на чужині – важко описати. Багато людей не змогли перенести спекотний клімат, невідомо скільки померло від малярії, дизентерії та кишкових інфекцій. Убивала й непосильна праця на бавовникових плантаціях»…
 У підтексті твору прочитується сентенція: нічого в цьому шаленому, але прекрасному світі неможливо осягнути без болю, без муки, без страждань, все має двоїсту основу: де щастя – там сум, де радість – там біль, де любов – там випробування. Оповідання дихає світлом любові і краси, своєрідний орнамент характерів вабить і розчулює. Хай який складний зміст викладає письменниця, вона пожвавлює свою розповідь емоційними зворотами, короткими живописними формами: «як добре, що приїхали, мої курчатка!», «молодчина Сабрі! Як вчасно прийшов!», «він же і нігтя їй не вартий» тощо.
Можна закинути, приміром, авторці те, що у фіналі оповідання вона погрішила супроти правди: «Дуже шкода всіх… Але таке життя»… Ні, не життя винне у всіх бідах переселених народів, і кримських татар теж, а злочинці сталінського режиму, чи не так?
 Я докладніше спинився тільки на двох творах, хоча їх набралося на більшу половину книжки. Викликають симпатії, полонять уяву оповідання Зери Бекірової «Найважчий день мого життя» (переклад Арзи Маметової), повість Аліє Кенджалієвої «Попри все» (переклад Майє Сафет), уривок з повісті Медіхи Мамбетової «Збудую дім на Батьківщині» (переклад Галини Литовченко). Не зважаючи на трагічність подій, оповіді в них осяяні потягом людської душі до творення і добра, всепереможною любов’ю до життя, як от в М. Мамбетової: Еміра, молодого інженера-електрика, ніде не беруть на роботу, бо він представник корінного народу цієї землі, тому брати на роботу таких заборонено!..» Йому і дружині Мавілє ніяк не вдається придбати житло, і вони наважились збудувати дім… в захаращеному сміттям і бур’янами місці. Вражає і оповідання З. Бекірової. У депортації десятирічний Асан втратив батька і матір, шестеро братів і сестер. Найважчий день в його житті – похорон матері: «Разом з тіткою Азізь вони понесли тіло мами до ями. Яма була вже наполовину заповненою: тіла жінок, чоловіків, дітей. Асан заплющив очі від страху. З тіткою вони опустили тіло мами в яму і присипали землею»…
 Натрапляю у цій книзі і на прозу іншої тематики. Ельмаз Бахшиш (переклад Інеси Доленник) своїм оповіданням-казкою «Пригоди на Барма-Дазі» запрошує і дорослих, і дітей увійти в дивний, несподіваний і фантастичний світ, що постійно змінюється, стає непередбачуваним і химерним. Іноді тут важко зрозуміти, де сон, а де дійсність. Як і належить, казка оповита магією таємничості, яка водночас і вабить, і насторожує, і застерігає. А застерігає від того, щоб новоявлене плем’я барбарів не відібрало і в нас рідну мову. Слушно зауважує автор передмови до книги Михайло Вишняк: «До цієї історії напрошується аналогія і з долею кримськотатарського народу». Додамо: не тільки з долею цього народу.
 Читаю оповідання Мухамед-Алі Сулайманова «Сповідь наркомана» (переклад Галини Литовченко) і відкриваю для себе не просто талановитого прозаїка, а й щиру та зболену душу… З цікавістю сприймаються прозові образки Ленери Маметової, Уріє Кадирової, Айше Акієвої. Власні тексти українською мовою переклали самі ж авторки. Переклади, м’яко кажучи, не можна назвати фаховими, настільки вони незграбні і примітивні. Це саме той випадок, коли тексти відтворені дослівно, без будь яких намагань якнайточніше передати всі лексичні відтінки слова. Мовне чуття чи не в кожному реченні зраджує перекладачок. Ось кілька зразків: «…акуратно і старанно переписував кожну букву в свій зошит так, що вони друкувалися на його чистому серці», «…проходили в мечеть для здійснення поклоніння», «не міг усвідомити своєї відповідальності і честі» і т.д. (Ленера Меметова, «Таємне бажання»); «Скільки ти стережеш таємниць», «…створює нові витвори власної душі» і т.д. (Уріє Кадирова, «Витвір душі»); «обирає із запропонованих користувачам соціальних мереж списку емоцій… обурений смайлик», «зварити каву під приводом», «Ви тільки подивіться на моє плаття, ніби витягла його з бабусиної скрині» і т.д. (Айше Акієва, «Павутиння дволикості»).
 У підсумку ця книга, попри деякі втрати, – незаперечний успіх колективу авторів і перекладачів, що дозволяє говорити про її примітний творчий потенціал. Складена з розрізнених текстів, вона постає єдиною і цільною та справляє враження як хвилюючий літературний документ і покликана прямою дорогою дістатися читацьких сердець.

 Василь Латанський, член Національної спілки
 письменників України, лауреат премії імені
 Олекси Гірника.
 
 * О.І. Губар. Сучасні українські письменники Криму. – Сімферополь: Кримнавчпеддержвидав, 1997, с. 293.

ВІТАЄМО!
В. Г. Латанський учора святкував своє 83-річчя! Кримські українські літературні та газетні – «кримськосвітличні» колеги і побратими Василя Григоровича сердечно вітають його з днем народження! Бажаємо міцного здоров'я і нових творчих здобутків!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 19.11.2021 > Тема "Душі криниця"