Версiя для друку Обговорити в форумi

 В Києві вийшла друком книга «А мама зрозуміє…» Це розповіді трьох українських офіцерів - капітана 1-го рангу Леоніда Матюхіна, підполковника Ігоря Подопригори і полковника Юрія Головашенка про загарбання Росією Криму.
 Леонід Матюхін згадує: «Усе розпочалось ще до того, як наші військові частини почали оточувати «зелені чоловічки». Від 20-х чисел лютого 2014-го складно було не помітити в Сімферополі групи «чужинців» - переважно чоловіків, які точно були не місцеві, а, швидше за все, навіть не з України. Вони ходили по місту невеличкими групками, намагаючись нічим особливо не виділятися із загальної юрби. І незабаром стало зрозуміло, що спецоперація певних сил почалася. 22-го проросійськи налаштовані люди поставили намет на площі Леніна, нібито для того, щоб охороняти однойменний пам’ятник і організувати запис в загони самооборони. А 23-го на тій самій площі Леніна мітинг за Україну зібрав таку кількість людей, що здавалося, питання з Кримом закрите. Не можу навіть приблизно назвати цифру, але це були десятки тисяч. Після мітингу я зустрів свого сусіда, з яким довго обговорювали те, що відбувається в країні. Події в Києві так сильно його зачепили, що він став розмовляти українською мовою, чого почав вимагати і від своїх дітей. Забігаючи наперед скажу, що він залишився там, і не мені, напевне, судити, змінив чи ні він свою думку».
 26 лютого патріотичні сили України, основу яких складали кримські татари, зібрали багатотисячний мітинг. На противагу їм спочатку вийшло зовсім небагато опонентів. Але близько 13-14-ї години до проросійських мітингувальників почали приєднуватися цілі колони людей, які прибували з інших міст. Коли кількість обох сторін зрівнялася, почалася бійка. Міліція вже тоді демонструвала повну байдужість. Бійку все-таки вдалося зупинити. Після обіду з будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим вийшли Аксьонов і Чубаров. Вони закликали всіх розійтися, запевняючи, що питання вирішиться мирно на засіданні шляхом голосування. А близько 6-ї години ранку люди у військовій формі без розпізнавальних знаків роззброїли охорону (яка не особливо пручалася), і зайняли будинки Верховної Ради Криму і Ради міністрів Криму. Незабаром вони підняли російський прапор.
 Кримські і російські телеканали почали лякати людей, що російську мову в Україні заборонено. Російські військові з «казакамі» і місцевою самообороною почали блокувати українські військові частини.
 Українським військовим наказували то взяти зброю, то здати зброю на склад.
 Л. Матюхін розповідає: «Перед першим КПП майже цілодобово стояли дружини, матері, батьки і діти тих, хто служив поруч із нами. Вони стояли живим щитом перед воротами, сподіваючись, що захистять тим своїх чоловіків, батьків і синів. Путінська обіцянка стріляти з-за спин наших рідних поки не реалізовувалася. Спочатку їм довелося б стріляти в мирних мешканців».
 Але був тиск на дружин офіцерів. Полковник Юрій Головашенко згадує: «В районі 10 години прибігла дружина начальника штабу в істериці, що їй погрожували якісь сусіди з козачками спалити квартиру і зарізати її і дочку, якщо вона не напоумить чоловіка».
 Підполковник Ігор Підопригора порівнював 2014 рік із 2003-м. Тоді, в зв’язку з російською провокацією біля Тузли, надійшов наказ зверху підготувати реактивну артилерійську батарею. Командир полку підполковник Євген Добринін підготував до виходу батарею «Градів» за лічені години: «З політиками «по той бік протоки» вів діалог Куніцин, а з російськими військовими – Добринін. Тузла нас нічого не навчила. В 2014 році не знайшлося ні Куніцина, ні Добриніна».
 У найбільшу і найсильніше заблоковану українську військову частину в Криму прибув колишній міністр оборони Кузьмук. Ось враження Ігоря Підопригори про цей візит: «Приїжджають, блін, всякі КУЗЬМУКИ, при орденах там і все інше, і розповідають про те, як «100 років тому всього один постріл спровокував світову війну». І це коли до тебе на день народження прям з ранку приперлась в гості ціла десантно-штурмова бригада (31-а там якась, ульяновська) сусідньої країни… і без квітів-кульок кольорових, а з автоматами-гранатометами, а твою маму (2 інсульти до цього) від одного сюжету по телевізору везуть в реанімацію… весна-а-а-а!»
 Підполковник Підопригора нагадує: «У програмі Романа Бочкали «Крым про@али» прозвучала інформація, що кримські військові пропонували нашому уряду в Києві звільнити захоплені будівлі Ради міністрів і Верховної Ради АР Крим і взяти ситуацію під контроль».
 Рішучі дії могли б змінити ситуацію. Капітан 1-го рангу Матюхін розповідає про роту десантників 25-ї повітрянодесантної бригади, яка ще до початку подій виїхала в Крим на навчання і опинилася в такій ситуації: «Росіяни були явно здивовані, що в Перевальному опинилися українські десантники, а незабаром, виставляючи неодноразово ультиматум підполковнику Паласу, вони зрозуміли, що це – справжній десантник, і він зробить так, як сказав. В ультиматумах вимагалося, щоб українські десантники здали зброю та техніку і без всього цього їх пропустять на материк. Погрожували, що якщо умови не будуть виконані, то штурмують через дві, чотири, шість… годин. Час відсувався в залежності від того, скільки його проходило. Командир десантників був твердий: «У нас досить вогневих засобів і боєприпасів для відбиття атаки, а якщо вони закінчаться, висадимо в повітря і техніку, і вас, і себе». Пізніше десантників випустили, наскільки я знаю, і зі зброєю, і з боєприпасами, оскільки зрозуміли, що вони не жартують».
 Ігор Підопригора констатує: «Прикро, що щирі українці тарасигригоровичі перейшли служити Росії, а росіяни і кримчани залишилися вірні присязі, кинули свої квартири і поїхали в чудесну країну НІКУДАгУА, де їм квартири, напевно, вже й не дадуть (Влад Селезньов, Леонід Матюхін – країна, ти постійно їх бачиш по телевізору, скажи їм спасибі, це вони витягували інформаційну війну в Криму). Найбільш викликало подив зрадництво старших і вищих офіцерів – полковників та адміралів. А держава витрачала кошти на їх освіту, нагороджувала орденами і медалями, давала квартири, відправляла в іноземні місії».
 Леонід Матюхін пояснює: «Війна не розпочалася тоді не завдяки Путіну і його «інопланетній зеленій компанії», а лише тому, що більшість із нас ніяк не могли повірити, що така підлість і зрада могли йти від тих, із ким ще вчора ми були братами. Але навіть тоді, коли усвідомили всю підступність вчорашніх «братів», ми не змогли в них стріляти. Не змогли й тоді, коли в Сімферополі під час штурму українського фотограмметричного центру був убитий прапорщик Сергій Кокурін, важке поранення у шию отримав старший топограф топогеодезичного відділу 13-го фотограмметричного центру капітан Валентин Федун».
 Підполковник Ігор Підопригора розмірковує: «Незрозумілими були дії керівництва держави, яке не запровадило на півострові правовий режим надзвичайного чи воєнного стану, не оголосило мобілізацію, що, напевно, розв’язало би руки командуванню. Одна справа діяти в умовах мирного часу чи повсякденної діяльності (хоч і специфічних, в умовах блокування невідомими військовими), інша ж – в умовах воєнного стану. А якби ще до частини прибували добровольці, готові зі зброєю в руках захищати півострів – хай навіть не через військкомати, які вже не функціонували, а прямо в частину. А у нас на той час не було підстав не вірити командуванню частини. І особовий склад в цілому десь до 17-20 березня був морально готовий до збройної відсічі окупантам».
 Л. Матюхін згадує епізод, який зворушив його до глибини душі: «В один із днів усім військовим батальйону, крім мене і Віті, оскільки ми не були військовослужбовцями бригади, видали анкети, де попросили відповісти на одне з трьох питань приблизно такого плану: 1. Звільняюсь зі Збройних сил України. 2. Залишаюсь служити народу Криму. 3. Залишаюсь вірним Присязі, служу Україні. Коля Гончаров зі сльозами на очах мені розповідав, як один з його підлеглих впорався з цим складним завданням за кілька секунд. Він швидко зазначив, що залишається вірним Присязі, і хотів вийти. Майор зупинив його. «Скажи, ти ж розумієш, що може початися, ти подумав про рідних близьких, про маму в першу чергу?..» «Є у мене рідні, близькі, але я ж присягав Україні. А мама… мама зрозуміє». Саме після цих слів звичайного українського солдата в дні кримських подій я зрозумів, що за 23 роки бездіяльності, а інколи і навіть відвертого шкідництва всіх без винятку міністрів оборони України, армія все ж таки не розвалилася».
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 05.11.2021 > Тема ""Білі плями" історії"