Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Поч. у № 34).

Зате теперішні дослідники останнього відродження могли б обійтися і без архівів. Жива історія Щорса - Павло Дмитрович Семененко - запросив би їх у ліс, на свою пасіку. І там, пригостивши усіх запашним медом, міг би відповісти на всі запитання, що стосуються національного відродження початку 90-х років, у якому сам брав найактивнішу участь.
Без перебільшення можна сказати, що він був першим і вів за собою найсміливіших, найвідоміших. Поряд з ним була донечка - Оленка. Розумна, смілива, небайдужа. Надійна опора, міцний тил...
Горстка людей їх була тоді, але свою місію вони виконали. Принаймні, ніхто тепер не скаже, що перше слово про вільну Україну в Щорс принесли "западенці". Були й свої герої - діти Сіверського краю, горді і красиві люди з берегів Десни.
До речі, і Павло Дмитрович Семененко, і вже згаданий краєзнавець Олександр Крумкач, є активними читачами і популяризаторами "Кримської світлиці". Подобається вона усім, зокрема й публікаціями на тему Малої Батьківщини.

Про легендарну пасіку та інтелігентних "екстремістів"

Я не помилився, намагаючись уявити, як нас зустріне непосидючий, енергійний Павло Дмитрович. Так і є: відразу запросив усіх на свою пасіку!
Пасіка Семененка відіграла на Щорсівщині ту ж роль, що й патріотичні друкарні у Львові, Дрогобичі, Тернополі... Не червоно-чорні прапори, а цілющий мед, заряджений енергетикою земляка Довженка, робив революцію у свідомості щорсівців. Пасічник умів переконувати людей. Згадую рядки Станіслава Реп'яха:
На цій землі... на цій...і більш ніде
Міг Олександр Довженко народитись!
Ось і Павло Дмитрович з Менського району, з берегів красуні-Десни. Це трохи південніше, тож і українство там міцніше, глибинніше, ніж тут. На кордоні з Брянською областю. Смішно, але попервах і Семененко був для щорсівців "бандерівцем"! Але про це весело згадувати тепер, на пасіці, а тоді ж було не до сміху...
Розповідає його дружина Ніна Дмитрівна:
- Як його тільки не називали: "націоналіст", "екстреміст", "фашист"... І це лише за те, що розмовляв українською! Я тоді працювала логопедом, і до мене колись прибігли мої маленькі пацієнти зі сльозами на очах: "Ніно Дмитрівно, ви така добра... Невже ваш чоловік може бути поганою людиною? Ми не віримо..."
Про таких, як подружжя Семененків у народі кажуть: "Лагідні, хоч до рани притуляй..." Ну добрі, ну інтелігентні. Ну хочуть добра своєму народові...
А комуністичній пропаганді хіба не все одно? Вона й не таких очорнювала... Були й у Ніни Дмитрівни хвилини розпачу. Якось сказала чоловікові: "Для кого стараєшся, Павло? Побережи своє здоров'я для дітей, внуків..." Але старша донька Оленка, надійна батькова опора, не витримала: "Мамо! Ось ти захоплюєшся Захаровим.
А хіба його дружині було легше?"
Святою людиною була ця Оленка... На жаль, важка хвороба вкоротила їй віку. Залишилася після неї поетична збірочка "Човен" та скромний пам'ятник на міському кладовищі. Перший, до речі, на якому вибиті українські слова, а не російські (як це було споконвіку в Щорсі). Після неї вже з'явилося п'ять чи шість українських. Але першою була Оленка, вона й смертю своєю наближала до людей Україну.
Тож хіба не честь для нас, що саме такі люди передплачують "Кримську світлицю"? Хіба не в них ми будемо шукати собі опори?

Красива земля народжує красивих людей

Коли Павло Семененко поринув з головою у політику, то Василь Іванович Полевик, музикант і фольклорист, в цей час засновує у рідному селі Займищі фольклорний клуб "Спадщина". Не часто таке бу-ває, щоб творча, окрилена людина покидала обласний центр - у даному випадку зелений, зручний, старовинний Чернігів - аби лише бути поближче до земляків і зосередитись на головному: піснях рідного краю.
Василь Іванович зробив свій вибір, відчувши на схилі літ нестримний потяг до країни свого дитинства. Другий Олександр Довженко? За духом - так. Хоча й менш відомий у світах. Але це саме він, Василь Полевик, об'їздив і обійшов пішки понад 1 000 на-селених пунктів Чернігівщини (з 1 500 існуючих в області) і записав три тисячі пісень Деснянського краю! З них - десять старовинних, язичницьких... Хіба ж не розцілував би його за це Довженко, якби вони не "розминулися" в часі? Хіба ж не було б їм про що поговорити, зустрічаючи світанки і проводжаючи сонце над повноводою Десною? Без сумніву, вони були духовними братами і добре усвідомлювали свою місію - нести людям красу Рідного.
Чому саме Чернігівщина багата такими людьми? Чому з такою впевненістю стверджує відомий поет, що тільки на цій землі міг народитись Олександр Довженко? Думаю, "виною" всьому - особлива поліська краса. Сам Василь Полевик у своєму останньому інтерв'ю стосовно свого села сказав так: "Займище - своєрідна оаза духу, оаза творчості. Важко сказати, чим це викликано, але наважусь: красою і незайманістю природи, її поетичністю..." Прикро, що й тут доводиться говорити про невблаганність законів життя. Клуб "Спадщина" став лебединою піснею Василя Полевика. Сам же він спочиває нині під високими займищанськими соснами...
Побували ми на його могилі. Пам'ятник дуже гарний; портрет фольклориста на ньому виконаний з великою любов'ю. Готовий побитися об заклад, що і пам'ятник випромінює особливу енергетику. З цим згодні й усі мешканці села.
Порожнечу, що утворилася після смерті Подвижника, намагається заповнити сільський бібліотекар Олександр Євгенович Крумкач. Останні роки він по крихті збирав матеріали і нарешті видав книгу, можливо, й найдорожчу у своєму житті "Займище. Історія села від найдавніших часів і до наших днів". Епіграфом до неї стали слова:
Як тече Снов -
багато хто бачив;
Як тече час -
багато хто знає.
Займище створив Бог,
А благословляють його
небеса...
Не знаю, хто є автором цих слів. Можливо, й сам Олександр Євгенович. Не сумніваюся, що й він з когорти "довженківців". Подаровану ним книгу свято бережу.

"Просвіту" організував стародубський козак

Процеси депопуляції торкнулися Чернігівщини чи не найбільше. Матеріали останнього перепису це підтверджують. Проте щорська земля все ще героїчно відтворює таланти. Якщо Олександр Крумкач з честю виконує свою місію і роль духовного авторитету на селі (після смерті Василя Полевика), то прапор боротьби за Україну з натомлених рук Павла Дмитровича Семененка вже готові підхопити молоді дужі руки інших щорсівців. Так, скажімо, місцеву "Просвіту" у Щорсі організував Василь Амельченко. Росіянин, родом з Брянської області. Що його спонукало? Я й сам не міг утриматися, щоб не задати цього запитання. Ось що Василь відповів:
- Всі мої предки з села Хоромного, що в Климівському районі. Тепер це - Російська Федерація, але ж я добре пам'ятаю, що всі мої предки - стародубські козаки. Українська мова - в наших генах! Хіба я міг не підтримати зусилля щорських патріотів? До речі, мені пощастило, що вчила мене в школі Ольга Олександрівна Біла. Тоді можна було й звільнятися від вивчення мови. Але вона остаточно переконала мою рідню, що знання української літературної мови колись згодяться. Так і сталося. А, крім того, я особисто знаю Павла Мовчана, знаю й лідера Чернігівської "Просвіти" Василя Чепурного. Саме тому я сприяв і сприятиму цій організації у нашому районі.
Інколи хлопці жартують: "То ти Амельченко чи Омельченко?" Моє прізвище дійсно трохи зросійщене, у Брянській області це непоодинокий факт. Але хай краще про мій український патріотизм судять не по прізвищу, а по справах.

Сіверська аналітика

Чим аналітичніші репортажі, тим вони цікавіші для просвітянина. Тож спробую не розчарувати читачів нашої газети.
Отже, "ветеран" Павло Семененко організував (як і обіцяв напередодні) зустріч з молодою щорською інтелігенцією. Наймолодша з усіх - юна просвітянка Тетяна Царенко. Пропоную їй відповісти на простеньке запитання: "Скільки людей у Щорсі розмовляють українською мовою?" На це питання випускниця Ніжинського педінституту відповіла так:
- Українською розмовляє не більше 20% населення міста. Та й то якщо не дуже строго оцінювати знання мови. Російською, напевно, ще менше... Більшість розмовляє "суржиком", сумішшю російської і української. Мовна ситуація, хоч і дуже повільно, але змінюється у кращих бік. Принаймні, українською вже не соромляться спілкуватися ті, для кого вона рідна.
Про політичні симпатії щорсівців говорить вже згадуваний мною Василь Амельченко:
- На загальноукраїнському тлі Чернігівську область часто відносять до "червоних". Наш Щорський район належить до "най-червоніших" в області. На попередніх виборах тут 33,5% голосували за КПУ. За "Нашу Україну" значно менше - 24,2%. І це тоді, як в середньому по області за КПУ віддали свої голоси 16,1% виборців, а за "Нашу Україну" - 25,5%.
Пояснюється це багатьма причинами. По-перше, Щорський район прикордонний, межує з Брянською областю Росії. Традиційно тут було багато змішаних шлюбів. Хлопці з Гірська часто брали дівчат з Хоромного, а це вже російська територія. Раніше потрапити з одного села до іншого було дуже просто. Тепер, щоб перейти державний кордон, треба потратити три години, а то й більше. Тому незалежність, на думку багатьох мешканців прикордонних сіл, суттєво ускладнила їхнє життя. Звідси логіка: "Комуністи виступають за союз України і Росії, тож треба голосувати за них". І голосують. У прикордонному селі Єліно 44,3% виборців віддали голоси за КПУ. Але "прикордонність" це не єдиний фактор, що впливає на настрої людей. Городнянський район також прикордонний (межує з Білоруссю і Росією), але комуністичного електорату тут трохи менше - 25,9%. Пояснюється це, мабуть, тим, що район менш зросійщений, ніж Щорський. У Городні більшість населення розмовляє українською. Цей район дав, до речі, Україні Левка Лук'яненка. У районах, що межують з Полтавщиною, за комуністів голосувало 7 - 8 % населення. Колись там і голод був сильнішим і репресії більшими. Люди це пам'ятають...

Ниточки, що з'єднують нас в одне ціле

Що мене здивувало в Щорсі, то це тісні зв'язки багатьох людей з Кримом. З Криму, до речі, приїздили до Займища фахівці, щоб послухати хор "Спадщина". А це ж не близький світ! Дехто з місцевих встиг потоваришувати з кримськими татарами, перебуваючи там на літньому відпочинку.
Тетяна Царенко (незважаючи на молодість, саме їй довірили керівництво "Просвітою") також бувала на півострові у 1995 році. Крим, а зокрема Севастополь, залишили в її пам'яті гіркий осад. Надто вже наелектризованим і неприхильним до українства було збаламучене російськомовне населення. Тому Тетяна довго розпитує мене про Крим, про ставлення людей до української мови, про "світличанські" проблеми.
Але особливо мене вразила розмова з місцевою журналісткою Марією Ісаченко. Вона талановита, добре володіє пером (деякі її публікації я зберігаю впродовж останніх трьох років, хоч знайомими до цього ми не були). Так ось, вона, виявляється, на-віть жила в Криму, вчителювала в Білогірському районі! Пам'ятає повернення перших репатріантів кримських татар у 1979 - 1980 роках. Тоді це були лише "перші ластівки", але уявлення про складність проблеми у Марії Юхимівни є. Тоді на півострові ще не було "Кримської світлиці". Але про існування цієї газети пані Марія знає. Причому, не від просвітян, не від Семененка чи Крумкача, а від спортсменів-екстремалів із... Скадовська! Виявилося, що там живе Микола Дударенко родом з Єліно. Працює у Скадовському морському порту і ж великим авторитетом для місцевих спортсменів і туристів-"екстремалів". Чим його привабила саме "Кримська світлиця", я розпитати на встиг. Може, тим, що її колектив виживає у екстремальних умовах впродовж усього часу свого існування? Тоді логічно, що скелелаз і зварювальник високого класу із Скадовська нюхом відчув "своїх". А може - публікаціями про малу Батьківщину, зокрема й про Чернігівщину? (ностальгійних поліщуків хлібом не годуй - дай лише згадати рідну хату і стежки дитинства!).
Так чи інакше, Микола Тимофійович висилав землячці зі Щорса не лише скадов-ську газету "Приморская жизнь", але й нашу "Світличку", зокрема й додаток "КримСПОРТ" (як доказ пані Марія показала вирізану публікацію "Ескі-Кермен", автором якої є Марія Шлега).
Отже, "КримСПОРТ" читають не лише кримчани, але й жителі материкової України. І не будь-хто, а спортсмени-"екстремали"! А ще Марія Ісаченко показала мені щотижневу газету "Захід", чим остаточно переконала, що провінційні комплекси місцевим щорським журналістам аж ніяк не властиві. Вони жваво цікавляться усім, що робиться в Україні. І дуже прихильно сприймають ідею інформаційного обміну: Чернігівщина - Крим, Чернігівщина - Галичина тощо. Ну, як же тепер не контактувати з такими милими однодумцями? А щодо Миколи Дударенка з Єліно (це північ
Щорського району), то я пригадав і свій перший "екстремальний" похід з батьком ще в шкільні роки. Тоді ми удвох, з важкими рюкзаками за плечима, перетнули єлінський лісовий масив у пошуках колишньої партизанської бази. Так і не знайшовши її, заночували серед болота без намету, рятуючись невеличким
багаттям від полчищ комарів. Запам'яталося на все життя! Отже, було б про що поговорити з Миколою Тимофійовичем, якби раптом довелося зустрітися.
А чому б і ні? У Криму, куди він ледь не щороку водить молодь, у Скадовську чи, може, в серці Єлінського лісу? Це ж не тільки його рідні місця, але й пам'ять про мого батька.
...До речі, цього разу, озброївшись хорошою картою, ми таки знайшли
єдину вцілілу на цей час партизанську землянку. Фотографуємося. Нехай буде доказ, що вийшли майже на кордон з Росією, перетнувши всю область з півдня на північ. Ми ж бо, "світличани", справжні "екстремали", Миколо Тимофійовичу! Не підведемо ні в лісах, ні на скелях, ні в столиці автономії. В нас вірять люди, і ми вистоїмо. Та ще й озвучимо на всю Україну Ваш заклик до молоді: "Є місця, які має відвідати кожен українець - це могила Тараса Шевченка у Каневі, стародавній Київ, Львів, Чернігівщина, Закарпаття. І, без-умовно, Крим - невід'ємна частинка нашої історії..."
Спасибі, дорогий земляче Олександра Довженка! За те, що популяризуєте "Кримську світлицю" і допомагаєте творити з українців націю. За те, що не забуваєте свою малу Батьківщину. І за те, що вірите в майбутнє українського Криму!

Чернігів - Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 27.08.2004 > Тема "Урок української"