Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми сподівалися, що перше покоління Незалежності виросте не схожим на нас. І це виявилося правдою, якої ми в дечому і не чекали.
Напередодні Дня Незалежності ми попросили розповісти про себе ровесників Незалежної України, тих, хто в цьому році теж святкує своє тридцятиріччя. Вийшло три подачі. В кожній – розповіді про трьох молодих українців, народжених у 1991 році. Двоє народилися навіть точно 24 серпня, але ми їх спеціально не шукали.
Хіба назвеш серйозно ювіляром двадцятирічного? Рано ще якось… А 30 років – це насправді перший ювілей зрілої людини. І тому ми й прагнули дізнатися в подробицях, ким виросли ровесники Незалежності. Ми хотіли показати, чим вони відрізняються від їх батьків, вихованих «совком». А відтак, ми запитували наших респондентів про все – про матеріальне, побутове, духовне – про заробітки, знання іноземних мов, про взаємини з мовою українською, поїздки за кордон, ставлення до офіційного шлюбу і, звісно, про державу Україна, що їм думається про неї, про їхню ровесницю.
Вони із різних регіонів – з Полтавщини і Луганщини, Києва і Львова, Вінниці і Кременчука, Черкащини і Чернігівщини. Хтось уже займає впливові посади, інші тільки будують кар'єру. Серед тих, хто відповів на наші запитання, були: колишній боєць АТО, керівник великого туристичного підприємства, голова облдержадміністрації, контент-маркетолог, керівник відділу в одному із банків, старший продавець, 3D-візуалізатор, депутат міськради, заступник директора медичного коледжу.
Але нагадую, бо це принципово – вибірка була на 100% випадковою – їхні координати скинули знайомі по Мережі. Хтось скаже, що це «нерепрезентативно» – хіба можна по відповідях дев’ятьох людей судити про все покоління? Але наші герої виявилися настільки цікавими, водночас різними, але такими схожими у життєвих установках і пріоритетах, що тут не обійдешся без узагальнення. І головне – вони виявилися дещо не такими, як автор очікувала.
Тож які вони?

Найперше – вони українці

Дозволю собі дещо несподіваний спогад з власного дитинства. Пам’ятаю, у другому класі ми серйозно обговорювали, чи «какав дідусь Ленін». Мабуть, що ні, вирішили діти, право «какати» він залишив нам. Але зауважте, це не завадило нам вирости людьми в кращому разі байдужими до всієї нав’язуваної з дитсадка радянської «сакральщини», або й зло іронічними до «дєдушкі Леніна» і всього, що з ним пов’язано.
Це до того, що хоч ідеології у ранньому вихованні, мабуть, не уникає ніхто, але якщо вона штучна й неприродна, то закінчується все так, як для нас – з «каканням вождя». Тридцятирічні, про кого зараз мова, вдосталь, а хтось скаже, що й з перебором, чули в дитинстві про «червону калину», «славетну запорізьку Січ» і «великого Кобзаря»… Але це не зробило їх циніками, бо незважаючи на присмак офіціозу, було таки їхнім.
І вони виросли українцями – це, мабуть, буде основний наш підсумок. І вони пишаються, що українці.
Мова №1 для них – українська. Навіть, коли вони говорять російською
Це питання однозначно найближче стоїть до першого.
Для нас українська – була мовою села, не наша тобто. А оскільки міське населення в Україні уже давно складає більшість, годі й надіятися було, що ситуація зміниться швидко. Вона й насправді змінюється повільно. Хоч української стало в містах однозначно більше, російська продовжує домінувати на вулицях, якщо це не вулиця західноукраїнського міста.
І тому нас і здивувало і порадувало те, що ми почули від наших співрозмовників. Українською мовою на роботі вони розмовляють усі, вдома – залежно від регіону. У Львові, звичайно, спілкуються нею весь час, у Києві – хтось переходить на російську вдома, хтось після початку війни принципово вживає лише українську, а у Полтаві серед родичів, зазвичай, розуміються між собою на суржику.
Коли вони відповідали на це питання, відчувалося, що трохи перебільшують, хочуть «комплімент» зробити українській – але не тому, що чогось бояться, а тому що розуміють, наскільки це важливо. Так, це взагалі не те, покоління, яке можливо примусити щось робити «з-під палки». Але видається, що українська для них – своя, мова №1, нехай хтось із них говорить в побуті російською.

Англійська і «закордон»

Знову про дитинство. Пам’ятаю, як зненавиділа географію – навіщо вчити про якусь Америку, де я ніколи не побуваю? У цьому, мабуть, корінь парадоксу. Ми вчили ту англійську і 10, і 15 років, щоби так її до пуття й не вивчити. А в них хороший рівень англійської – у всіх. Абсолютній більшості з нас воно не було потрібно, а їм потрібно всім – для роботи, для того, щоб бути «в курсі», для подорожей, які перетворилися на звичку, навіть, якщо їх поки що небагато, але вони обов’язково будуть.
Ті, хто побували за кордоном у далекі 70-ті мого дитинства, у свідомості теж наближалися до тих, хто «не какає». Адже вони побували там, де, як розповідали, у магазинах – п’ятдесят сортів сиру, а одежу там люди кожного дня міняють на іншу, тобто не ходять роками у тих самих штанах. А англійська... Навіщо вона? Симпатичні дівчатка з сусіднього романо-германського факультету видавалися якимись примарними екзотичними метеликами – злегка дмухнеш і щезнуть.
А наші герої навіть, якщо говорять, що майже не їздять за кордон, то це означає, що бувають раз на рік десь у Туреччині. Для них Туреччина – це вже як на шашлики змотатися. Найбільш переймаються тим, щоб «об’їздити весь світ» кияни. Для інших, принаймні з опитаних нами, це не принципово, особливо для мешканців заходу України: сів на автобус, кілька годин – і ти у Будапешті, Варшаві, Відні, Празі...

Гроші і речі

Вершиною матеріального успіху людини «пізньої» радянської доби вважалася пара «квартира і машина». Цього досягали десь у віці 50-60, та й то – далеко не всі. А наші молоді – з автівки, принаймні – починають своє самостійне життя, вона є у всіх наших респондентів без винятку. В їхньому вимірі це те ж саме, що мати ноутбук і смартфон. З квартирою складніше – ті, хто уже мають власне житло, здебільшого купували його за допомогою батьків. Але ж і це не має принципового значення, нинішні молоді значно мобільніші за нас. Тож для них важливі не «квадратні метри», а достатньо заробляти, щоби мати можливість винайняти собі житло, яке захочеш. В цьому вони вже – європейці і американці.
Щодо «шмоток» – тут тенденція схожа. Я пам’ятаю, наприклад, як знайомі дівчата з театрального інституту ім. Карпенка-Карого, щоб не носити весь час те саме, прали свої фірмові спіднички, зчищали бритвою котушки з поношених турецьких светрів і їхали на вихідні все це продавати на Троєщинський речовий ринок. Там же купляли собі інші спіднички-светри – і так щотижня.
…Боюся, наші нинішні співрозмовниці й не зрозуміли б про що це. Від старих речей треба вміти вчасно звільнятися – назавжди – це вони знають точно. Як і те, що коли є гроші – то купуй собі, що хочеш. В цьому сенсі сучасне українське суспільство справді живе уже на інший планеті.
І ніхто (!) не пожалівся, що їм на щось не вистачає. Ну, не всі часто їздять за кордон – можна мандрувати Україною, ну, не шопінгують по дорогих ТЦ, але ж одежу вигідніше купувати в інтернеті, ну, не поїхали цього року на відпочинок, зате все придбали для малюка.
І що цікаво, оптимальним заробітком вони зазвичай називають саме ту доволі скромну по сучасних мірках суму, до якої наближаються самі (від 15 тисяч гривен до тисячі євро).

Взагалі-то це суто європейський підхід – бути задоволеним життям і тим, що у тебе є.

Робота – третина життя, а для когось і більше

Усі наші герої мають вищу освіту. Про свою нинішню роботу, здається, можуть розповідати безкінечно. Чи працює людина викладачем («У нас чудові студенти, я росту разом із ними»), чи у банку («У мене постійне кар’єрне зростання, я жодного разу не пожалкував, що пішов сюди працювати!»), чи в туристичній галузі («Я пишаюся, що займаюся популяризацією історії, культури та традицій України») – їм подобається. Дехто встигає серйозно займатись чимось паралельно, наприклад, одна із дівчат мріє стати інструктором з йоги, інша має свій канал на ютубі, присвячений українському кіно.
Дехто з них бачив батьків, які все життя ходили на нелюбиму роботу, тому їм подобається, що у них завжди є можливість у будь-який момент усе поміняти і почати заново, вони хочуть розвивати свої професійні навички і не хочуть довго затримуватися на одній посаді. До речі, знаючи про це, керівництво підприємств, де багато молоді, придумують усілякі виверти, щоб саме задовольнити їх потребу у кар’єрному зростанні.
Вони звикли приймати рішення самостійно, вони сміливі і вміють виявляти ініціативу. І для них позитивом є те, що вони можуть у будь-який момент все змінити і розпочати заново, змінити професію на більш перспективну («Я ніколи не зупиняюся, планую, вирішую, навчаюсь, зупинишся – помреш»).
Своїх однолітків тридцятирічні характеризують як людей, по перше, вільних, креативних, які прагнуть багато встигнути і мають більше можливостей, ніж їхні батьки: «Ми можемо навчатися, працювати і жити, як хочеться, ми можемо вільно висловлюватися».

Сім’я це головне і – несподівано…

Тут наші попередні оцінки виявилися хибними. Я думала,що сучасна молодь принципово не зв’язує себе «штампом у паспорті». Виявилося, що це не зовсім так: головним досягненням молоді українці вважають зовсім не роботу, а родину, дітей – як жінки, так і чоловіки. Треба чути, як ці хлопці розповідають про своїх діток з неприхованим «сю-сю» і зовсім не соромляться почуттів, як було колись. Але перед тим, як побратися, більшість зустрічалися 2-5 років. Що значить це «зустрічалися» наразі розбиратися не будемо, але підхід до шлюбу у цієї молоді виявився неочікувано ґрунтовним.
А ми нерідко одружувалися, щоб просто вирватися з-під опіки батьків, тому що «підійшов строк», тому що хтось «залетів». Довго і пристойно зустрічатися було просто ніде: у готельні номери пускали або одностатевих, або сімейні пари, гуртожитки теж зазвичай ділилися на чоловічі та жіночі. Для зустрічей залишалася хіба що наша безкрайня та прекрасна природа – з її ланами, степами, лісами і морями. А взимку… під’їзди.
І все це позначалося на сім’ях – хіба ж ні? Деякі з теперішніх молодих теж бачили дорослих, випадкові шлюби «по зальоту», страдницькі розлучення, або життя разом – але нещасливими, і вони, молоді, не хочуть помилитися, вони хочуть зробити правильний вибір з першого разу.

Дозвілля – ще третина життя

Загалом, щасливі люди, наші тридцятирічні: із задоволенням йдуть на роботу, з радістю – додому.
За виразом однієї з дівчат, вони «намагаються взяти від життя все». «Ми добре працюємо і маємо добре відпочивати». Отже, у вільний час наша молодь ходить до філармонії (троє), кіно (усі), полюбляє природу-походи (усі), ну і ще – картінги, роліки, квест-кімнати, стрибки з парашутом… З більшою чи меншою регулярністю займаються спортом, ніхто (!) не палить, алкоголь вживають не часто.
Зате ми, порівняно з ними, багато читали і якісне читали. От нам би теперішні їхні можливості! Здається оце – книгочитання, престиж цього заняття – це єдине, що відрізняє нас від них у кращий бік. Більшість з респондентів читає купу книжок, але це спеціальна література, для роботи. Щоправда, лише двоє із дев’яти знаходять час ще й для літератури художньої. Це мало і, боюся, в майбутньому відгукнеться, з цим насправді щось треба робити.

«Незалежніали» на «міленіалів» не схожі

Здається, торік журнал Time опублікував статтю про так званих millennials, покоління міленіуму. До нього відносять тих, хто народився у 1980–2000 роках. І ось які декілька особливостей цього покоління вони виділили.
Це перше, мабуть, покоління, яке не любить бунтувати, а до держави і суспільних інституцій ставиться досить позитивно. По-друге, вони готові довго жити з батьками, а якщо треба вирішити якесь навіть дрібне питання, біжать до матусі – тобто такі собі Пітери Пени – «хлопчики, в яких не випадають молочні зуби». Вони обережні і уникають бійок, відповідальності, відсутності комфорту. Вони не надто добре освічені, але водночас самозакохані і марять славою.
Погодьтеся, «міленіали» зовсім не схожі на наших «незалежніалів»? Так, війна, дві революції – все це дуже дорогою ціною, але далося взнаки. Та головне, 30 років тому ми стали вільною державою, де народилися вільні духом люди.
Лариса Гаврилова
(Укрінформ)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 27.08.2021 > Тема "З потоку життя"