Версiя для друку Обговорити в форумi

Дві тисячі п'ятсот один рік тому сталася дуже прикметна подія, пам'ять про яку пережила всі ці віки і житиме, поза сумнівом, ще довго, принаймні, допоки для людства щось значитимуть такі поняття як любов, честь та гідність. Мовлю про знамениту битву у Термопілах - ту саму, де триста спартанських гоплітів вкрили себе невмирущою славою, до останнього прикриваючи свій край від перської навали.
- Що там такого вже особливого, - скаже мені отой безликий "хтось", якого щоразу притягую, аби трохи оживити свій допис. - Були і після того славні битви і видатні подвиги.
Так, були. І кожен народ пам'ятає такі події своєї історії доки й почуває себе народом. І наша історія не бідна на таке. Тут можна згадати і Хотинську битву, і бій під Крутами, і доблесний захист Краю героями ДАПу. І все ж Термопільська битва стала взірцем і пам'яттю не для однієї лише Еллади - для цілого людства. Чому? З багатьох причин.
Найперше, ця битва стала символом волелюбності, готовності платити найвищу ціну за право залишатися вільними та незалежними.
По-друге, вона прославила таку безцінну якість, як вірність слову. І то не лише про спартанського царя Леоніда та його гвардію. Далеко не всі грецькі поліси відкинули пропозицію Ксеркса, його вимогу "землі й води". Чимало міст підкорилося, а деякі навіть стали його спільниками. Не через зневагу до волі - просто вони не могли уявити, як можна протистояти неймовірній силі завойовника. Тому ті кілька міст, які домовилися прислати свої війська і, попри всі свої міжусобні протиріччя (а греки, нагадаю, століттями люто нищили одні одних), попри цілком зрозумілі побоювання і страхи, все ж дотримали слова і в умовлений час таки прислали їх до Термопіл, не просто заслуговують найвищих похвал, але й на століття вперед стали прикладом вірності слову, єднання перед загрозою смертельної небезпеки.
По-третє, Термопіли дуже показово засвідчили, що груба сила і чисельна перевага, навіть коли вони багаторазові, не є гарантією перемоги, якщо їм протистоять згуртованість, рішучість суспільства, мудрість стратегів і бездоганна виучка воїнів.
До чого це все? Може, до того, що безперервні плачі певної частини нашої публіки на темат того, що ми не здатні, мовляв, протистояти Московії з її мільйонним військом, не просто обридли, не просто тримають нас в парадигмі совкового інфантилізму, вони об'єктивно послаблюють країну перед лицем реальної загрози. Он, одні інфанти голосять, мовляв, "не треба провокувати, треба домовлятися, знаходити порозуміння", а інші так само безвольно припадають до стоп Заходу, бачачи виключно в ньому гаранта нашої безпеки та незалежності. Справжня небезпека в тому, що так мислять не лише наші хитромудрі "еліти", а й дуже багато пересічних українців. Зазомбовані тими "елітами", ми, схоже, не бачимо себе у процесі відстоювання своїх найважливіших інтересів. І те надзвичайно напружує.
Мова, звісно ж, не про всіх. Адже були ті, хто в найкритичніші перші роки московської агресії закрили Край грудьми, частково полігши на полях тих боїв, частково, будучи засадженими в матіосові хурдиги своєю ж владою, яка не спромоглася навіть визнати війну війною, частково будучи кинутими напризволяще після використання до наступної потреби.
Мова, звісно ж, не про всіх, бо справжня еліта добре розуміє, що ключова роль у застоюванні себе в цьому непростому світі належить нам самим і нікому іншому. Мова, звісно ж, не про всіх, бо й сьогодні, коли хтось весело хвестивалить, редбулить по Софійському майдану, чи, загорнувшись у патріотичні кольори, підкопує під зелених клоунів, готуючи, на радість Москві, осінній наступ на квартальних, є ті, хто прикриває оте їхнє гуцання, підставляючи голови під ворожі кулі та снаряди.
Дивовижно, але навіювання власної незначущості проникло вже так глибоко в нашу свідомість, що он вже й на YouTube каналі шановного журналістського розслідувального центру читаємо, що "Крим - не українська проблема", що вирішити її можна "лише завдяки комплексним і скоординованим зусиллям міжнародної спільноти". Отакої! То, може, він проблема Вашингтона чи Оттави, бо не застояли його, бач, для України? Навряд чи, бо ні та, ні інша столиця не мають ніякого прямого стосунку до проблем мого півострова, що наростали десятиліттями. Не Оттава й не Вашингтон продали за віртуальні газові борги Чорноморський флот, всупереч Конституції залишили в Криму московійську військово-морську базу. Не вони, прикрившись парасольками, продовжували строки оренди тої бази. Не вони толерували повзуче проникнення Москви в мій Крим. А, може, Крим - проблема Московії, адже після недовгої веснокримної ейфорії тепер він лише додає її очільникам головного болю? Он же, навіть маючи ті проблеми, не спішить відмовлятися від нього. Ні? То, може, це таки наша проблема і без наших зусиль її не вирішити?
Щодо "скоординованих зусиль міжнародної спільноти". Вони справді важливі в сенсі намагань повернутися до основ міжнародного права. Еллінам в часі перської навали не було до кого подаватися за допомогою. Могли розраховувати лише на самих себе. Ми маємо співчутливців та прибічників серед світової спільноти, хоча й багато вже зробили, аби розхолодити, відчахнути багатьох з них. Так, зі ста країн, що проголосували за резолюцію ООН по Криму в 2014 році, до Кримської платформи дійшли лише 37. Дуже показово, чи не так? І знов не наша проблема?
А, може, таки наша, бо за отим гуцанням, за виспівуванням патріотичних пісень, за перейменуваннями перелазів нам не стало часу змусити нашу хитрозаду владу - не зімітувати! - провести ключові реформи, аби змінюватися на ділі, а не лише розбалакувати про зміни? Реальних змін проведено, насправді, не надто багато, чи не так? Але ж прагматичний світ звик судити саме по справах, зовсім не по лунких словах…
Власне, мій закид не до шановного журналістського центру. Тим більше, що його кримоцентричність чи не найцентричніша. Те речення на їхньому каналі не більше, ніж нечітко виставлений акцент. Мій закид до тих, хто всі ці роки мали б робити значно більше для позиціонування України як суб'єкта міжнародної політики, але мало що зробили для того. Мова навіть не про привладну мафію. Тій ближчими завжди були інтереси власної кишені. Те кодло, в які б партійні кольори воно не рядилося, ніколи не вміло примножати суспільне - лише ділити його. При тому, так ловко, що суспільству після того поділу завжди лишалися одні лише роги та копита. Мова про суспільство, яке в більшості своїй і далі продовжує заглядати в рота медоточивим мафіозі. Може, пора б пошукати тих, хто здатні на справжні зміни? Адже від тих змін залежить не щось - наша з вами воля й доля України. Чи є такі? Є. В 2014 році, повіривши в щирість намірів нової київської влади, до України приїхало чимало відомих людей - цвіту европейської економіки. В березні 2014-го в Київі відбулася конференція, на яку були запрошені близько двадцяти успішних економістів, реформаторів економіки, міністрів, віце-прем'єрів, прем'єр-міністрів. Був поміж них і відомий грузинський реформатор Каха Бендукідзе. Була там ціла когорта українців, які після закінчення західних вишів вже зарекомендували себе успішними управлінцями. Загалом в ній взяли участь від шести до семи сотень учасників. Мовилося про те, що треба робити, аби українська економіка пішла вгору. Пізніше, упродовж 2014 року, сам Бендукідзе провів щось зо два десятки виступів, ділячись досвідом, розповідаючи, що треба робити для створення в Україні економічного дива, подібного тому, яке йому вдалося створити у Грузії.
Де ті відомі реформатори? Куди поділася когорта блискучих молодих управлінців, що, полишивши свої успішні бізнеси, намагалися підставити плече занехаяній Вітчизні? Якщо коротко, їм вказали на поріг.
Турчинівсько-порошенківську владу всі ті реформи не зацікавили. Не надто цікавлять і нинішню. Чому? Думайте.
Але ж економіка - то основа основ. На жаль, за три десятиліття Незалежності в українській економіці відбулося дуже мало позитивних зрушень. Це, якщо висловлюватися ду-у-уже м'яко. Насправді, компартійно-бандитський альянс, очолений доном Кучмою, опустив досить успішну на момент розпаду Есересерії вітчизняну економіку (27 місце в світі) нижче рівня життя. Досить сказати, що її зростання відновилося лише наприкінці 1999 року. Власне, й сьогодні вона ледь дихає, балансує на грані дефолту, постійно потребуючи оживлюючих ін'єкцій ззовні, є чи не найменш зростаючою економікою Европи, рівень ВВП якої за всі ці роки так і не досяг рівня 1990 року.
Можна скільки завгодно пишатися хоробрістю наших вояків, але якщо не навчати їх належним чином, якщо не дати їм сучасної маринарки, авіації, ракетного озброєння, якщо не дати найновішої техніки, зброї і оснащення, якщо й далі не будувати власних заводів з виробництва боєприпасів, наживаючись на відкатах з закупівель за кордоном, якщо не мати надійного джерела поставок палива для військової (і не лише!) техніки, наївно розраховуючи на те, що й при повномасштабних бойових діях жадібні московійські пацани поставлятимуть нам ту "кров війни" через доброго бацьку, чи мертвечуківську трубу, то наші справи кепські. Без живої, дієвої економіки всього того не потягнути, а партнери… Партнери можуть допомогти. І навіть серйозно. Але робитимуть те лише тоді, коли бачитимуть, що ми самі робимо левову частку роботи. Ось один лише красномовний приклад: свого часу прем'єрові Чьорчілю довелося - в розпал війни! - дуже довго, близько девяти місяців переконувати президента Ф.Д. Рузвельта, аби той погодився передати Британії п'ятдесят застарілих есмінців, виведених зі складу американських ВМС. І це при тому, що він тоді непорівняно активніше, ніж ми тепер, боронив не лише свою країну, а й весь цивілізований світ, включно з США, при тому, що ті есмінці дісталися Британії аж ніяк не безкоштовно. За них вона на 99 років передала США сім своїх військових баз. Тож робімо належні висновки, товариство.
 Щодо чисельної переваги війська. Кожна країна, світ загалом, глорифікує героїв, і то цілком природно. Геродот стверджував, що згадані на початку триста спартанців стримували в Термопілах майже двомільйонну армію персів. Насправді, військо Ксеркса налічувало близько двохсот сорока тисяч. Так само і з військом еллінів. За різними даними, табір захисників Еллади налічував від п'яти тисяч двохсот до семи тисяч чотирьохсот воїнів. Триста залишилися на смерть, прикриваючи відступ товаришів, коли вже стало зрозуміло, що прохід не втримати. Але навіть диспропорція від 1:38 до 1:48 вражає. Чи не так? Але чи то був жест відчаю? Аж ніяк. Тверезий розрахунок, врахування ландшафту і деяких супутніх обставин, як частина стратегічного таланту. І хоробрість, звісно ж, як без неї! Битву в Термопілах елліни програли. Зате цілих три дні утримували там досі непереможну перську армію, добряче деморалізувавши її. А вже за тиждень була славна перемога біля острова Саламін. А за рік - 2500 років тому - сталася битва при Платеях, де перське військо (близько ста тисяч вояків) під командуванням Мардонія було остаточно розгромлене. Прикметно, що й тут еллліни були у меншості. Згідно найакуратніших підрахунків, їх могло бути близько тридцяти восьми тисяч семисот.
Ще раз: чисельна перевага, навіть така велика, як у наведених прикладах, не гарантує перемоги. І це не окремий випадок. Конкістадори, яких за всі часи разом не було і десяти тисяч, підкорили континенти, завоювали імперії, які захищали багатосоттисячні армії. І це все за часів, коли всі битви вирішувала холодна зброя, коли всі битви були рукопашними, а отже, число було надзвичайно важливим фактором.
Сьогодні війни виграють не числом. Не стільки навіть сучасним високотехнологічним озброєнням, хоча в завершальній, гарячій фазі воно незамінне. Сьогоднішні війни виграють, вносячи роздрай, хаос у суспільство країни-жертви, руйнуючи її світоглядні уявлення, але, найперше - економіку.
Нічого не нагадує? Нищення космічної, кораблебудівної галузі, гальмування літакобудування, банківські афери, розгул корупції під патронатом влади, мафієконтрольоване телебачення - хтось вважає те випадковістю? І те відбувається не колись - нині. Московійський бізнес і зараз, в часі війни, прямо чи опосередковано і досі контролює чималі сфери української економіки. Тут і Мотор-Січ, що поставляла турбіни для московійських гелікоптерів, і Свєський насосний завод (Сумщина), який, будучи частиною бізнесу міністра-втікача Павла Лєбєдєва, принаймні, до 2019 року 99% свого експорту поставляв до Московії, в тому числі на Казанський, Пермський та Тамбовський порохові заводи (https://www.radiosvoboda.org/a/schemes/30297220.html), і Баницьке родовище одного з найчистіших у світі кварцитів, на тій же Сумщині, яке користує друг ВВП пан Дерипаска (https://www.radiosvoboda.org/a/schemes/30221208.html) - ба! - навіть сьогодні, на восьмому році війни, ми, як ні в чому не бувало, продовжуємо користуватися послугами мобільних операторів країни-агресора, хай і замаскованих під якихось підставних осіб. Таких прикладів, певно, ще немало, але як тодішнє, турчинівське, так і теперішнє, баканівське РНБО не вважає за потрібне звертати на те увагу. Справді, навіщо? То ж просто бізнес, чи не так? Зрештою, ми що - самі збираємося протистояти ядерній державі?! Жартуєте… Ні-ні - то не українська проблема. Тут лише консолідованими зусиллями...
А ви, товариство, ви теж вважаєте, що то не наша проблема, що смиренному Давидові не варто заводитися з грізним Голіафом?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 13.08.2021 > Тема "Резонанс"