Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3389)
З потоку життя (6609)
Душі криниця (3572)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1519)
Урок української (993)
"Білі плями" історії (1689)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ШАХТАР ОШТРАФОВАНО ЧЕРЕЗ ОГОЛОШЕННЯ НА СТАД╤ОН╤ РОС╤ЙСЬКОЮ МОВОЮ
Про це пов╕домля╓ сайт "Футбол 24".


НЕМА╢ Н╤ЯКОГО СЕПАРАТИЗМУ
Нещодавно я прочитав першу частину книги б╕йця добровольчого батальйону особливого призначення...


В╤ТАННЯ З МИНУЛОГО – З В╤РОЮ У МАЙБУТН╢!
Цей «в╕тальний з г╕рчинкою» в╕рш севастопольського поета ╕ журнал╕ста ╤вана Левченка...


Серг╕й Дзюба, Артем╕й К╕рсанов, автори сценар╕ю та книги «Заборонений»: СТУС В ХХ СТОР╤ЧЧ╤ – Ф╤ГУРА НЕ МЕНША ЗА ШЕВЧЕНКА
В укра╖нський к╕нопрокат 5 вересня 2019 року виходить б╕ограф╕чна стр╕чка...


ЗДОЛАТИ РОС╤Ю
Нещодавно ки╖вське видавництво «Холодний Яр» випустило в св╕т другу книгу сер╕╖...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 20.08.2004 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#34 за 20.08.2004
"МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО..."
Іван ТУРЧИН, інвалід Великої Вітчизняної війни, ветеран праці.

24 серпня нашій державі виповнюється 13 літ. Ми не стали до цієї дати організовувати якісь офіціозні підсумково-урочисті звіти-доповіді - все одно їм ніхто не повірить, бо скільки не кажи, що наш ВВП вперед летить, а життя довкола промовляє про інше. Редакція просто звернулася напередодні державного тринадцятиріччя до своїх читачів - і дорослих, і юних - з пропозицією взяти участь у благословенному Тарасом Шевченком конкурсі під назвою "Мені тринадцятий минало...", розповісти про свої 13 літ і порівняти їх з "іменинами" державними.
На наш заклик відгукнувся, зокрема, й інвалід Великої Вітчизняної війни, ветеран праці Іван Михайлович ТУРЧИН із Сімферополя. Доторкніться до його долі - у ній і у тисячах, мільйонах схожих історій - доля й історія нашої (невже лише тринадцятилітньої?!) Вітчизни...

Пам'ятаю себе змалечку. Великий двір, тин, за ними город. У дворі кури, качки, гуси, довгі вузькі корита з брудною водою. Хазяїном тут був великий півень, грудастий, весь темно-червоний, хвіст чорний, шия і груди золотисті, а гребінь червоний. Я його боявся. Бувало, як побачить мене, кидається стрілою і збиває з ніг.
Добре пам'ятаю свого діда Митрофана Івановича. Він був суворий, але справедливий. Трохи кульгав, казали, його японці в Маньчжурії поранили. Бувало,
на свята діставав із сундука свого воєнного картуза з кокардою, ніжно гладив, потім випивав трохи горілки і наспівував тихенько мелодію вальсу "На сопках Маньчжурії". Він усю сім'ю держав міцно  в руках. А було у нього з бабою Ганною чотири сини, дочка, невістка, тобто моя мати, і я - їхній онук.
Якось дід забув сховати картуза, так я його надів і пішов надворі танцювати. Вітер здмухнув його в гусячий бруд, я злякався, почав мити картуза в брудному кориті, та ще більше забруднив. А тут дід вийшов і, побачивши, що я наробив, добре відшльопав. Я розплакався...
Коли народився мій молодший брат (мені було 5 років), ми відділилися від діда. Розібрали стару комору і побудували маленьку хатинку - сіни без вікон і одна кімната. У ній - піч з комином, одне ліжко, долівка глиняна. Нічого значного із хазяйства, крім землі, не було. Кінь і корова залишились у діда.
Батько і мати були зовсім неписьменні. Пізніше батько в Червоній Армії навчився грамоті, а мати декілька днів ходила в лікнеп, вивчила дві перші букви свого прізвища та й перестала ходити. Батько навчив мене рано читати і писати. В 6 років я добре читав книжку про Тараса Шевченка українською мовою. А ще на релігійні свята баба Ганна одягала білу хустину, сідала під образами і просила мене почитати Євангеліє, яке діставала із скрині. Я читав, але нічого не розумів, а бабуся від задоволення плакала й кивала головою.
Батько вмів малювати. Взимку, коли роботи було мало  (скотини на хазяйстві не було), він хімічним олівцем на білому комині так гарно малював з картинок портрети Леніна і Сталіна, що сусіди як на виставку приходили подивитися. А я малював чорнилами з бузини Чапаєва і Щорса... Це були роки початку суцільної колективізації та розкуркулення, висилки в Сибір заможних селян. Колективізація хоча і була оголошена добровільною, фактично була насильною. Все це викликало незадоволення і опір з боку середняків. Дядько Іван, молодший батьків брат, не вступав до колгоспу аж до 1936 року, так йому землю відрізали по самий поріг і погрожували вигнати із села. На життя заробляв, працюючи візником в Сумах, за 35 кілометрів від села. Якось вночі їхав додому і підібрав на віз оберемок колгоспного сіна, розкиданого по дорозі. Ніби ніхто й не бачив, але вранці застукали, за що й "приліпили" 3 роки ув'язнення.
А коли повернувся, зразу ж побіг в колгосп...

В 1932 - 1933 роках моя Сумщина, мої Річки, як і вся Україна, пережили страшенний голод. Як вижили - один Бог знає. Їли полову, листя з дерева, мерзлі картоплю і буряки. Багато моїх односельців померло. В 1934 році вступили в колгосп, бо діватися було нікуди. Жилося погано. Більшість людей були обурені радянською владою і сталінським режимом. А кругом лунали гасла "Спасибі рідному Сталіну за наше щасливе колгоспне життя!". Якось тоді підслухав у дорослих анекдот: "Знаєш, чому ми зараз живемо гірше, ніж при Леніні? Тому що Ленін все життя ходив у черевиках і вів нас до соціалізму, обходячи калюжі, а Сталін ходе в чоботях і пре бігом навпростець по калюжах, а ми поспішаємо за ним голі й босі". Дійсно, ленінський НЕП - це була віддушина для країни, змученої двома війнами...
У 7 років я пішов в Річківську семирічну школу. Вчився добре, хоча було холод-но і голодно. Влітку ходив босим, взимку в материних черевиках і куфайці. А на випускному вечорі (тоді було мені 14 років) навіть соромився підійти до дівчини, яку таємно кохав, бо був одягнений в полотняні штани і сорочку, покрашені
фарбою із бузини.
Багато читав. У шкільній бібліотеці майже все перечитав. Бувало, не слухаю урок, якщо нецікаво, так книжку під парту - про мандри Гуллівера або пригоди Тома Сойєра - і крадькома читаю... Скільки разів забороняли бібліотекарю видавати мені книжки - не перелічити. А вдома читав при каганці, електрики ж не було, та
й то мати ганяла, бо керосин був дорогий. У 5-му класі, в 12 років, мене вибрали редактором шкільної стінгазети, бо писав гарні твори і добре малював. Навіть двічі друкувався в республіканській піонерській газеті "Юний Ленінець".
Влітку всі діти працювали: вдома, на городі, в колгоспі. У 8 років я пас все літо сусідську корову за чверть літра молока. Потім в колгоспі збирав колоски, пас молодняк коней, водив коней на кінній молотильні, подавав снопи, боронив на волах поле. За літо заробляв до 70 - 90 трудоднів. Це матері сподобалось і якось напередодні 1 вересня вона й каже: "Не підеш в школу, розписуватися вмієш - і досить, треба трудодні заробляти".
Я реву, та не можу матір переконати, а батька вдома не було, поїхав на заробітки. Через тиждень приїжджає на велосипеді вчитель Семен Михайлович Демиденко, чоловік мого класного керівника Варвари Василівни Канівцової: "В чому справа, чому не в школі?" Я розплакався: "Мати не пускає". Він її умовляв, умовляв, та даремно. А через два дні під'їжджає на коні голова колгоспу, молодий, енергійний, недавно з армії: "Мотря Фомінічна, чого не пускаєш хлопця в школу? Заберу в дитбудинок й більше не побачиш. Маю право". Чи мав він право, про це мати не знала. Та на другий день вранці мати відправила мене в школу. Минуло тоді мені тринадцять років. А через рік я закінчив 7 класів і поїхав складати вступні іспити в Лебединське педагогічне училище. Приїхало нас понад 500 осіб, а потрібно було відібрати десь 120. Повели нас в класи, і почались іспити. Це був диктант з російської мови, уривок із "Хаджи-Мурата" Л. Толстого (а училище україномовне). Та такий складний! Через 2 - 3 години нам оголошують: хто почує своє прізвище, - забирає документи та їде додому, решта іде до гуртожитку і продовжують іспити. Таких залишилося десь 170 осіб. Я склав іспити, поступив, вчився, та війна не дала закінчити навчання...
А що пережила за ті 13 років вся країна і зокрема Україна? У 1925 році вся промисловість виробляла тільки три чверті довоєнного рівня, тобто 1913 року. Вантажообіг залізничного транспорту складав 80%, внутрішній товарообіг досяг 70%. Дуже відставала металургія. Але було побудовано 7 малих електростанцій. За 13 років дві п'ятирічки виконані достроково, виросли гіганти індустрії - гідроелектростанції, машинобудівні заводи, канали. А ще був страшний голод. Набирали обертів жорстокі репресії сталінсько-єжовсько-беріївського режиму, йшло справжнє полювання на "ворогів народу", летіли голови видатних партійних, державних і військових діячів. За колючим дротом існувала держава в державі - ГУЛАГ, в якому перебували мільйони ні в чому не винних людей, на кістках яких будувались "гіганти". Пам'ятаю, як в школі в 1936 - 1938 роках за наказом вчителя історії ми заклеювали або вирізали із підручників портрети Косіора, Постишева, Гамарника, Чубаря, Блюхера, Тухачевського, Якіра, Уборевича та інших "ворогів народу". Ловили таких "ворогів" і на рівні району, навіть села...

...Чого ж ми досягли за 13 років незалежності України? Україна утвердилась в світі як самостійна держава. Це було нелегко. В 1992 - 1993 рр. в Севастополі та Керчі довелося чути від капітанів риболовних і транспортних кораблів, що як тільки замінили державні прапори на блакитно-жовті, їх перестали визнавати в міжнародних портах, мовляв, їм така держава невідома. Тепер нас визнають на всіх просторах земної кулі. Правда, не пускають в Європейський Союз, бо держава наша дуже бідна і корумпована. А чому так сталось? Нехай не підходить комуністична ідеологія, але ж матеріальна база не залежить від кольору прапора, де вона поділась?
Недавно побував в алуштинському санаторії "Ветеран", там лікуються і відпочивають ветерани із усіх регіонів України, з різними політичними настроями, та всі сходяться в одному - 13 років розкрадання і розрухи. Про це також прочитав в інтерв'ю голови Всеукраїнської "Просвіти" Павла Мовчана ("Кримська світлиця" від 18 червня 2004 р.): "...Знищена українська економіка, знищений український національний ресурс - село, воно в депресивному, колапсовому стані. Народжуваності майже нема, смертність неймовірна. Бібліотеки закриті, Будинки культури і сільські клуби зруйновані..."
Зате на цій основі у нас, як гриби після дощу, з року в рік ростуть ряди олігархів-мільйонерів і мільярдерів, які ще й рвуться до влади. За чий рахунок вони розбагатіли? В радянському кримінальному кодексі була стаття про відповідальність за необґрунтоване збагачення. Де вона зараз? Коли вранці по радіо слухаю благодійні слова: "Україна - від краю до краю, українці - від серця до серця", думаю, де ж ділись за 13 років майже 4 мільйони українців? Та мимоволі згадую прочитані в дитинстві твори українських письменників ("Fata morgana" М. Коцюбинського, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" П. Мирного) про те, як доведені до відчаю українські селяни громили маєтки своїх поміщиків...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #34 за 20.08.2004 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2347

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков