Версiя для друку Обговорити в форумi

Світлої пам’яті Євгена Кириловича Марчука.

"Проголошення ідеї цивілізованого суспільного розвитку з використанням механізмів протилежної, руйнівної дії — суть державної політики, що проводиться в Україні з 1994 року".
Є.К. Марчук

Учора вранці прийшла сумна звістка про смерть Євгена Кириловича Марчука - видатного державного діяча: Державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР (від 5 червня 1991), першого Голови Служби безпеки України (6.11.1991-12.07.1994), четвертого Прем'єр-міністра України (06.03.1995-27.05.1996), шостого міністра оборони незалежної України.
Від початку Незалежності, займаючи на той час верхні щаблі в структурі КДБ СРСР, Євген Кирилович, тим не менш, беззастережно сприйняв її, був на передовій її становлення. І то не словами одними - більше справами.
То були дуже непрості часи: на території Криму провідник політики Москви - військово-морська база, зі своєю, активно діючою розвідкою, з не дуже приховуваним впливом на кримську владу, на кримські реалії, по всій території України непідпорядковані Київу Особливі відділи КДБ СРСР, підпорядковані Москві війська, а там і серпневий путч 1993...
Але продуманою, виваженою, національноорієнтованою на грані можливого політикою, у ті критичні для Краю роки, вдалося все ж застояти і закріпити незалежність від вчорашньої метрополії. І в тому чимало заслуги генерала Марчука. Власне, як і в подальші роки – в справі просування економічних, оборонних інтересів Краю, в зупиненні спроб мєшковизації Криму, спроб приватизації Керченської протоки часів Тузли.
І хоч досягнута на той час незалежність була ще значною мірою формальною, бо український лайнер і надалі залишався міцно пришвартованим сотнями, якщо не тисячами швартовів до вчорашньої метрополії, процес відплиття було розпочато.
На моєму виднокрузі Євген Кирилович з'явився наприкінці вересня 1999 року. Не особисто, звісна річ, - своєю книжкою "П'ять років української трагедії". Книжку ту подарував старший товариш, колишній в'язень гітлерівських таборів смерті, світлої пам'яті, Горобець Степан Трохимович, людина глибоко порядна, без вискоку, без пафосу, щиро любляча свою Вітчизну.
- Почитай, - сказав. - Мороз пробирає від того, що цей чоловік пише. От його б нам у Президенти.
Власне, книжку ту було якраз і видано під Президентську кампанію, в якій, з-поміж одинадцяти претендентів, кандидував і пан Марчук. Але, попри той факт, попри те, що автор просував доволі спірну думку про необхідність державного регулювання ринку, книжка та стала справжнім одкровенням.
Ні до того, ні ще довгі роки після, жоден з політиків не звертався до нації з такою детальною аналітикою політичної та економічної, ситуації, з такою аргументованою критикою дій влади, не звертав увагу на небезпечну "ляльковизацію" державних структур, на їхнє підпорядкування сірим кардиналам української мафії, виведеної і старанно відгодовуваної тодішнім "отцем нації".
"Замість суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави в Україні … побудоване дивне і жорстоке суспільство, де офіційно виголошені слова мають протилежний зміст, а державні дії - протилежний результат", писав автор в передмові до неї.
- Ото ще одкровення! - скажуть мені. - Ніби ми самі не відчували всього того на власній шкурі.
Певно ж, що відчували. Хтось відчував те ще й як! Але відчувати задушливий тиск обплутуючих тебе зусібіч, висотуючих сили липких тенет і розрізняти структуру, масштаби павутини, в яку потрапили, не кажучи вже про те, щоб розгледіти за нею кровожерних павуків, побачити шлях до порятунку - то зовсім не одне й те саме.
Книжка, поза всяким сумнівом, багатьом відкрила очі. Шкода, що її наклад був невеликим, якихось тридцять дві тисячі примірників, шкода, що вже тоді, у пошуках інформації, українська публіка перемикалася з вільного друкованого слова на тотально контрольований телевізор, шкода…
Адже ще тоді її автор звертав увагу на те, що післявоєнний світовий порядок зруйновано, домовленості не діють, попереджав про загрози, з якими ми зіткнулися потім через роки, зокрема, про зсув у бік нового типу війн - війн економічних, фінансових, інформаційних та "ментальних", які за своєю руйнівною дією на країну-жертву не поступаються застосуванню проти неї ядерної зброї.
На тлі тих зовнішніх загроз, неадекватна, саморуйнівна внутрішня політика становить чи не більшу загрозу. Проголошення цілком правильних гасел, а на ділі чинення абсолютно протилежного, імітації змін, дерибан країни під солодкі популістичні співи, відмова від спротиву агресору і підла колаборація з ним - хіба то не творення інфернального антисвіту? Але ж "творенння … суспільства-антисвіту супроводжується його стрімким просуванням у минуле", - попереджав автор.
Чи ж варто дивуватися, що всього за три десятиліття з космічної держави Україну перетворено на чи не найбіднішу країну Европи, балансуючу періодично на грані дефолту? Чи варто дивуватися, що зачаровані продажними телемольфарами, заворожені солодковустими популістами, загіпнотизовані шахраями, ми впритул не помічаємо своєї істинної еліти, натомість, непомильно обираємо своїми очільниками як не злодіїв-рецидивістів, як не захланних олігархів, то акторів з мильної опери.
Чи варто дивуватися після такого, що Край добито ледь не до ручки, що в нас відхапано величезні території, що маємо війну, якій не видно кінця, яку й на восьмому році не зважуємося визнати війною, що нами намагаються крутити як циган сонцем всі, кому не ліньки?
А може, нам хоча б зараз відірватися від теледебілізаторів і роззирнутися довкола у пошуках тих, хто може вивести нас з нагидженого нами болота? Шкода, лишень, що вже не знайдемо серед них світлої пам’яті пана Марчука… Але ж Вкраїна ніколи не була бідною на розумних і порядних людей. Може б нам послати наших шахраїв та мафіозі лісом і спробувати щастя з розумними та порядними?
Прикметно, що серед ключових факторів успішності, а отже й безпеки Краю, Євген Кирилович називав консолідацію нації і зростання її інтелектуального рівня. Може б і нам, як те робить весь світ, зробити ставку на освіту, на науку? Може б, відкинувши наші існуючі насправді і хитровигадані «доброзичливцями» розбіжності, спробувати стати одним цілим – пам’ятаємо давню казку, де зв’язану водно мітлу не зламати? А ми ж не мітла. Разом ми непорівняно міцніші за неї. Насправді, незламні. Якщо разом.
Соромно, панове, відходити в засвіти, лишаючи дітям, онукам розграбовану, упосліджену Вітчизну. Соромно нам, живим, бо мертві сорому не ймуть. Особливо ті, які зробили все, що могли для її слави і процвітання.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 06.08.2021 > Тема "Резонанс"