Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Києві вийшла друком книга Василя Паламарчука «Військовий непотріб». Автор народився на Полтавщині у 1981 році, закінчив запорізький юридичний інститут. Виховує здружиною трьох дітей. Призваний у третю хвилю мобілізації із Херсонщини. Захищав Україну на Донбасі в 1014-2015 роках. Він пише: «Війна – це щодення праця, болото, яке постійно прилипає до твого взуття, холод і вітер, які пронизують тебе до кісток, їжа з домішками солярки (і ще чогось невідомого), одяг, назавжди просякнутий запахом багаття, постійна втома, дощ, який тебе постійно заливає, сніг, який заліплює очі і прилади, і трошки пострілялок. Але і на війні були веселі моменти. Якщо зациклюватися на негативі, то дуже скоро можна стати клієнтом психіатричної лікарні (у кращому разі) або просто відправитися в інший світ. Війна – це не кінець життя, це таке життя, і тут є місце коханню, навіть нетривалому, веселим гулянкам (за допомогою алкоголю прогнати сумні думки) та кумедним випадкам. Гумор подовжує життя, без нього нікуди. І найголовніше, ця книга – передусім про людей, які в тяжку годину покинули свої домівки і пішли захищати власну країну».
 Назву книги «Військовий непотріб» Паламарчук пояснює так: «Це словосполучення, яким один високий військовий чин назвав інших військових, котрі мали не такі високі звання і не так багато вислуги. Спочатку це було образливо, але потім цей вислів став відмінною ознакою для підрозділу і сприймався, як жарт, як мем, як «карателі» чи «бандерівці».
 Але війна є війна. На війні вбивають і гинуть. В.Паламарчук розповідає: «20 серпня 2014 року біля села Грабське в засідку потрапив бус із пораненими, яких вивозили з Іловайська бійці «Донбасу». Тоді загинув Гена-«Румин», а з ним іще троє його товаришів. Один із яких будучи тяжко пораненим, підірвав себе гранатою, забравши з собою на той світ ще пару любителів «рюського міра». Гену я знав, він був із мого міста. Його донька вчилася в класі, де вчителює моя дружина. Він став другим загиблим із нашого міста, першим був хлопчина із нашої бригади. Незадовго до своєї загибелі Гена зателефонував дружині й сказав: «Напевне, живим не чекайте, додому повернуся героєм».
 А ось один із бойових епізодів артилеристів: «Надійшла команда накрити міномет, який довбав по наших хлопцях. Вистачило чотирьох снарядів, щоб він заткнувся назавжди».
 На початку війни армія була в поганому стані. На допомогу прийшли волонтери: «Першою на допомогу приїхала моя тітка Надія, яка жила в Снігурівці. І через пару днів привезла нам воду, хліб, булки, ножі, туалетний папір, бритви, трійники і кучу всього дрібного. Робила вона це постійно. Наш курорт дуже сильно вплинув на її чоловіка, громадянина Туреччини, який теж приїхав. Він служив у турецькій армії і порівняння були далеко не нашу користь. Сергій Миколайович, директор нашого маслозаводу, надав запчастини до колісної техніки (а це КАМАЗ і МАЗ), комбінезони – механам, вогнегасники на саушки, ганчірки, сварку, грілки, інструменти, каністри, рукавиці, окуляри, масло, сир та ще багато іншого. Олександр, власник оптової продуктової бази, надавав продукти і не тільки в нашу бригаду, і не один раз, а постійно. Валерій Васильович, власник аптеки, забезпечив дивізіон медикаментами, наш Док був найкрутішим. Мій кум, Павло, з херсонського автосалону, займався логістикою, шукав і купляв потрібні запчастини. Ви не повірите, ремені від пральної машини «БОШ» підходять до двигунів наших САУ, і потрібно їх по чотири на кожну із дванадцяти машин. Крім того, було багато людей, які чим могли, тим і допомагали».
 Та й перебуваючи на бойових позиціях Василь Паламарчук відзначає: «Волонтери їздили постійно, кожного тижня, вони армію підтримували добре, щоб там не говорили великі командири з великими зірками, волонтери та прості люди врятували армію та забезпечили її».
 Але й офіцери були патріотами: «Що б там не говорили про керівництво й офіцерів, всяке було, не без того. Запам’яталися мені слова нашого комдива. Ми йому - про зраду, про зампотила, комбрига, генштаб, армію, державу, а він нам у відповідь: «Ось така у нас держава, але це не значить, що ми не повинні її захищати. Так, багато чого не вистачає, що поробиш… А на Схід усе одно їхати потрібно. Я поїду з тими, хто захоче, краще хай нас буде мало, але я буду впевнений у людях. Навіть якщо ніхто не захоче, я сам поїду. Буду один заводити, заряджати, наводитися та стріляти. Це, правда, буде довше й на великий строк мене не вистачить, але скільки зможу буду робити свою роботу!»
 Теплий спогад про те,як їхали на Донбас: «Проїжджаємо села та хутори. Виходять люди, старі хрестять, дівчата махають руками, жінки плачуть, хтось розмахує прапорами, досить зворушливо. Ми їдемо по нашій Україні на Схід. Часто зупиняємось, хтось глохне, когось уже тягнуть. В одному селі до нас на броню хотів залізти дядько поїхати з нами. Спровадили його до військкомату».
 На Донбасі настрої людей дещо інші. Там добре попрацювала російська пропаганда. Але все-таки це Україна: «У село із лісу стали ходити кожного дня. На першому ж стовпі зірвав листівку про запрошення на референдум за ДНРи. Усе, сепарське село, за кожним рогом і в кожному будинку ввижається засада. Але ні, село, як село, люди розмовляють українською мовою, на сільраді – український прапор. Помітно, що село багате. У центрі – пам’ятник голові колгоспу, двічі герою соцпраці».
 Легше спілкуватися з дітьми: «Хлопці взяли за правило купувати дітям цукерки та шоколад, створюючи позитивний образ української армії. Деякі з цих дрібних бешкетників весь час сторожували військових біля магазину, благо – школа через дорогу».
 Проте зустрічали доброзичливе ставлення до української армії і від дорослих: «Стоїмо в посадці, поруч працюють комбайнери. Привезли нам води. Розмовляємо, кажуть, що за Україну, а водії, які до них приїхали, незрозуміло за кого, самі здалеку. У їх агронома на тому боці контакт, радять нам орієнтуватися по них, як комбайни на полі, так все нормально. Як всі зірвались і поїхали – буде прилітати».
 І серед місцевих були волонтери : «Ми їдемо в точку зустрічі з нашим добрим знайомим, Дмитром, з одного із ближніх сіл. Він такий собі волонтер, привозить нам харчі і інші необхідні речі, щоб ми не їздили зайвий раз в село, не витрачали час. Також він відвозить і привозить наших хлопців, які їдуть та повертаються з відпустки. А ми передаємо те, що зібрали, щоб компенсувати витрати на бензин і харчі. У нього дружина і діти, їх треба годувати. Він наш контакт у селі, очі і вуха. Бути таким собі волонтером у зоні АТО важкувато. Треба бути обережним, всяких дебілів вистачає. Хоча село проукраїнське, але береженого Бог береже. Він чудовий приклад місцевих жителів – українець, здоровий, дужий хлопчина, розмовляє українською мовою краще, ніж я, господарство має, свиней, курей, гусей. Є власне поле та інші, які бере в оренду та обробляє. Господар. Зараз з обробкою полів важкувато. Тепер ми працюємо разом, він робить свій внесок у боєздатність нашого підрозділу. Мені взагалі цікаво послухати його розповіді про те, як все починалося, як сепари керували, як наші звільняли, про референдум, про тих, хто на ту сторону подався. Досить показово, що таких на все село було тільки три чоловіка, один із яких, то дрібний крадій – труби, кури, інший – злісний неплатник аліментів, умовно засуджений, а третій – просто біч бічом. Просто еліта. Але в них залишилися в селі родичі,які, не виключено, підтримують з ними зв'язок».
 Якось командир вишикував українських бійців і повідомив: «Сепарів перед нами більше немає, ми їх всіх перемогли. Пораділи? А тепер заспокойтесь, сепарів там немає, тепер перед нами регулярна військова частина, офіцери і сержанти – кадрові військові, а рядовий склад – збірний. Погано ще те, що укомплектовані і озброєні вони так, як треба. Отже, тепер війна почнеться по справжньому. Стали вони три дні назад, ще шостого листопада. Ті короткі сутички були перевіркою наших бойових позицій».
 Командир запропонував тим, хто не готовий до війни з цим ворогом, вийти і такого він відправить тил.
 «Барбоса відповів за всіх: «Нікуди ми не збираємося йти, ні в який тил. З сепарами воювали, тепер і з росіянами повоюємо. Регулярні вони там чи кадрові, нам без різниці». За наш екіпаж сказав Прапор: «Ми їх сюди не звали, значить, вони тут свою смерть знайдуть, якщо вдома не сидиться».
 Якби не втручання Росії, війни не було б. І якби там були тільки сепаратисти, то з ними швидко б розправилися. Але збройна агресія Росії триває і продовжує війну.
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 30.07.2021 > Тема "З потоку життя"