Версiя для друку Обговорити в форумi

Рецензія  на книжку "Тенденції китайської літератури та творчість Мо Яня" (колективна монографія / упор. І.З. Павлюк. – Одеса: Видавничий дім «Гельветика», 2021. – 272 с.)

Китай – далека і незвичайна країна, яка належить до стародавньої цивілізації, чия історія ніколи не переривалася. Відносини між Україною та Китаєм почали зароджуватись ще за часів Київської Русі завдяки Великому шовковому шляху, що заходив на територію сучасної України – анексованого Криму. 2019-й був роком  Китаю в Україні – зрозумілий і символічний жест нашої держави з нагоди 25-ліття встановлення дипломатичних відносин. Країна Східної Азії є однією із найбільших інвесторів світу, що зробила величезний внесок у розвиток світового мистецтва, науки та культури.
У недавно прийнятій Кабміном Стратегії зовнішньополітичної діяльності України на найближчі три роки після північноамериканських та європейських ключових стратегічних партнерів визначено і Китай, що, безумовно, є новацією на тлі боротьби за світове лідерство.
Але наразі мова не про політику, а про літературу у Китаї, що повсякчас відігравала значну роль у різноманітних сферах культурного життя: Конфуцій, Цао Сюецінь, Лу Цінь, Лю Чженьюнь і, звичайно, наш сучасник – Мо Янь.
За останні роки, особливо після того, як китайський письменник Мо Янь став лауреатом Нобелівської премії з літератури у 2012 році, все більша кількість дослідників звертає увагу на його творчість. Особливо цінна восьмирічна творча співпраця головного редактора журналу «Всесвіт», відомого літературознавця Дмитра Дроздовського та знаного в Україні і світі поета, перекладача і науковця Ігоря Павлюка, чия письменницька і людська дружба з Мо Янем, задокументована у статтях, виступах, численних листах, – досить унікальна в історії літератури.
Уперше твори китайського письменника українською мовою були надруковані саме на сторінках «Всесвіту». У своєму слові до українських читачів Нобелівський лауреат зазначив: «Я знаю, що зараз є багато болю в Україні. І мені здається, що це відповідальність письменника допомагати людям розуміти, що нам непотрібні пункти розходження, але потрібні пункти розуміння без агресії».
На обкладинці журналу, де було надруковано фрагмент роману Мо Яня «Жаба» у перекладі Ігоря Павлюка, вміщено такі слова китайського письменника: «З моїм серцем до України, яка повинна перемогти! Моє серце з вами на цій війні!».
Самобутня культура Китаю наразі стає ближчою і більш зрозумілою з появою монографії «Тенденції китайської літератури та творчість Мо Яня», упорядкована Ігорем Павлюком за сприяння Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України і щойно видрукована одеським видавничим домом «Гельветика».
Уточню: це колективна монографія українських науковців, де представлено широкий спектр літературознавчих проблем, що стосуються китайської літератури, виразним представником якої на сучасному етапі є Нобелівський лавреат Мо Янь. У ній розглянуто як твори давньої китайської літератури, зокрема китайських поетес династії Тан, так і сучасних авторів, досліджено літературні течії Китаю нової доби.
Літературна творчість китайського автора опиняється у фокусі уваги кількох дослідників, які розглядають її у філософсько-герменевтичних, теоретико-літературознавчих і компаративістичних аспектах. Автори монографії висвітлюють форми сучасної наукової та художньої рецепції Мо Яня в Україні, виявляючи риси генетичної, контактологічної та типологічної спорідненості і творчої взаємодії між письменниками (Мо Янь та Іван Франко, Мо Янь та Ігор Павлюк тощо). У фокусі дослідницької уваги опиняються романи «Червоний ґаолян» та «Стражденні перевтілення Сімень Нао» Мо Яня, оповідання «Геній», а також інші твори письменника.
До монографії увійшли дослідження співробітників Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (М.М. Сулима, І.З. Павлюк, Д.І. Дроздовський) та науковців із провідних університетів України (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франкa, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, Київський національний університет культури і мистецтв та ін.).
Візьму на себе сміливість зауважити, що це суто наукове видання – не лише для китаїстів, дослідників сучасного літературного процесу, компаративістів і теоретиків літератури, викладачів і студентів філологічних спеціальностей, як зазначено в анотації. Воно цілком заслуговує більш широкої читацької аудиторії, позаяк інтерес до Китаю як однієї із найбільших економік світу та найдревнішої культури неухильно зростає. Це природньо. Як і природньо те, що китайська література уже має двох Нобелівських лавреатів – Гао Сінцзянь (2000 рік, який у 1997 році став громадянином Франції і проживає у Парижі) та «наш» Мо Янь (2012 рік). Прикро, що українська література досі не має свого Нобелівського лавреата, хоча достойні письменники були у всі часи. Особливо зараз, коли Україна виборює свою незалежність у протистоянні з російським агресором і фактично грудьми прикриває Європу, Нобелівський комітет міг би звернути свій погляд на Україну.
Цікаве та пізнавальне для читача дослідження китайської літератури взагалі та творчості Мо Яня зокрема робить Ігор Павлюк – відомий письменник, доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка. У статті, яка складається із двох частин (есеїстичної та науково-академічної), він аналізує авторську парадигму сприйняття давнього та сучасного Китаю через призму історії його культури, зокрема літератури – однієї із найдревніших літератур світу, чия історія налічує більше трьох тисяч років і яку вивчають двома найпоширенішими способами: за жанровим поділом та за хронологічними межами династій. Презентовано також реальний досвід особистого восьмилітнього співтворчого спілкування автора (українського письменника та науковця Ігоря Павлюка) із сучасним китайським письменником ? лавреатом Нобелівської премії Мо Янем, творчість якого вивчають у програмі зарубіжної літератури в українських школах, через багатотомний епістолярій, чинні фактологічні, бібліографічні позиції, серед яких передмови Мо Яня до книг віршів Ігоря Павлюка англійською мовою, які видані в Англії та Сполучених Штатах Америки, рецензії українського поета на книги китайського колеги, переклади його окремих текстів українською мовою та публікація їх в українських літературно-мистецьких часописах, співорганізація міжнародних літературно-мистецьких акцій, на кшталт прес-конференції в УНІАН, інформаційним приводом для якої був вихід у Польщі поетичної збірки Ігоря Павлюка польською мовою «Meskie wrozby», де було оголошено офіційного листа Мо Яня зі словами підтримки українського поета і порівняння його поетичної творчості із творчістю Шеймаса Гіні; «Нічні читання» у Національній спілці письменників України, переклад і публікація віршів та прози Ігоря Павлюка у китайських літературно-мистецьких журналах тощо. В академічній частині цього дослідження мова йде про магічно-натуралістичну, з елементами гумору та сатири творчість Мо Яня, яку літературознавці маркують як «літературу пошуків коріння», «галюциногенний реалізм», зокрема про знаковий, відомий у світі роман Мо Яня «Червоний ґаолян: історія одного роду», в сюжетній основі якого охудожнена історія роду ліричного героя, коріння і цвіт якого – у північно-східному китайському селищі, а дія відбувається у період антияпонської війни, що почалася у кінці 1939-го, і яке весною 1940 року перетворилося у «холодне і голодне пустирище з людьми-тарганами».
До виданої нещодавно у престижному видавництві США «Dorrance Publishing Co.» книги віршів Павлюка англійською мовою «Arthania» Мо Янь написав розлогу передмову під назвою «Література Ігоря Павлюка не просто для розваги», де, зокрема, пише: «Ігор – ніби моє українське обличчя. Немає жодного протиріччя з моєю політичною думкою, коли я жорстоко критикую партійних чиновників у своїх книгах. Я неодноразово підкреслював, що я пишу від імені народу, а не від партії. Я ненавиджу корумпованих чиновників. Ігор також пише від імені народу своєї країни. І я дуже пишаюся ним. Він не поважає офіційних церемоній і президентських обрядів, він вільний від волі свого президента і він є потужним поетом. Хотілося б, щоби Ігор був частково китайцем або просто мав китайське серце».
До речі, цими днями Ігор Павлюк за книгу «Arthania» став лавреатом нової грандіозної «Швейцарської літературної премії 2021», створеної  «для об’єднання людей з усього світу, обміну емоціями та вдосконалення мовної культури». Церемонія вручення її відбудеться у вересні цього року.
Колективна монографія, у якій відомі українські літературознавці осмислюють феномен видатного китайського письменника через зіставлення його творчості з художнім доробком українських літераторів, – явище на сьогодні рідкісне та унікальне. І йдеться у ній не лише про Мо Яня у різних наукових варіаціях, а загалом – про домінуючі тенденції у сучасній китайській літературі, про трансформацію давніх традицій, про самобутність не лише прози, а й поезії. Інакше кажучи, монографія має не вузький профіль, а подає панорамне бачення китайської літератури, яка у своїх творчих пошуках іноді нагадує подібні пошуки у літературі українській, тому цей актуалізований матеріал не тільки про китайське, а й про українське письменство.
Показовою у цьому аспекті є, наприклад, стаття доктора філологічних наук, професора Петра Білоуса із Житомира, котрий зважився поставити поряд два романи «Червоний гаолян: історія одного роду» Мо Яня та «Мезозой» Ігоря Павлюка. Автор вдається не до традиційного в нас порівняльного аналізу, а наголошує на зіставно-типологічній інтерпретації обох творів, виділяючи ті ідейно-художні домінанти, які загалом притаманні роману як епічному жанру. Тож у поле зору дослідника потрапляє зіставлення історичного тла розповіді, наративні стратегії обох письменників, композиційні прийоми, хронотоп, символіка, а понад усе – актуальність заявленої теми, проблематика, пов’язана із долями людей, їхніми прагненнями, їхніми перемогами і трагедіями. А це властиво не лише для китайської людини а й української, бо в обох розповідях є ключове – прагнення свободи,  індивідуальної і соціальної. У підсумку виходить, що і китайський, і український письменники ведуть мову (незалежно один від одного) про цінності загальнолюдські, і це їх об’єднує, дає підстави говорити про схоже творче прагнення, яке кожен з них реалізує по-своєму.
На прикладі роману Мо Яня «Червоний ґаолян» відстежується особливість творчого методу письменника – звернення до історії для пробудження національної пам’яті. На цьому зосереджує свою увагу викладачка-методистка філологічних дисциплін педагогічного фахового коледжу КЗВО «Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія Запорізької обласної ради» Ольга Гужва. Вона розкриває образ червоного гаоляну, який у романі має символічне значення. Ґаолян – це злакова культура, яку вирощують на північному сході Китаю, де здебільшого суворі кліматичні умови. Ця рослина використовувалася як продукт харчування, з нього робили горілку, плели вироби; тому ґаолян мав вважливе значення у житті селянства того часу. Не випадково Мо Янь яскраво і метафорично змальовує ґаолян, надає йому то людські якості, то порівнює з кривавим морем: «Усі односельці мого батька, які мешкали на цьому клаптику землі, харчувалися ґаоляном, тож щороку висівали його у великій кількості. Глибокої осені, на 8-му місяці, безмежні ґаолянові поля червоніли, перетворюючись неначе на неосяжне море крові, ґаолян то щільною стіною блищав на сонці, то схиляв свої стебла. Між стеблами ґаоляну сновигали купками люди з обличчями блідо-червоного кольору, і десятки років для них минали, мов один день».
У монографії досліджено роль синтезу прийомів в оповідній матриці та творенні художнього світу Мо Янем (стаття Антоніни Царук, кандидата філології, старшого викладача кафедри історії, археології, інформаційної та архівної справи Центральноукраїнського національного технічного університету). Її висновок про домінантну рису художнього світу Мо Яня –
сугерований образ моральної чистоти на тлі жорстокої боротьби далеко не ідеальних персонажів.
У визначенні Нобелівського комітету зазначено, що Мо Янь здобув Нобелівську премію з літератури за «галюциногенний реалізм, що поєднується з народними казками, історією та сучасністю». Метафоричне формулювання, до якого вдався Нобелівський комітет, спонукало кандидата філологічних наук, наукового співробітник відділу зарубіжних і слов’янських літератур Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України Дмитра Дроздовського до розгляду прози Мо Яня в аспекті виявлення поетологічних рис «галюциногенного реалізму». У своїй статті, вміщеній у монографії, він робить висновок, що оповідач у романі «Червоний ґаолян» зіставляє конкретне із загальним, розкриваючи історичну динаміку цивілізаційних змін як параболічний процес, якому властиві детермінізм, циклічність, повторюваність певних ситуацій тощо. У такий спосіб письменник досягає максимальної візуалізації оповіді та створює сюжетну напругу.
Екзистенційні пошуки літературного діалогу «Мо Янь – Іван Франко» робить доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка Андрій Печарський. Свою статтю він присвятив компаративістичним дослідженням «галюцинаторного реалізму» Мо Яня та «наукового й ідеального реалізму» Івана Франка. На фактичному художньому матеріалі розглянуто естетично-філософські аспекти видатного українського і китайського письменників, у сюжетотворчих мотивах яких головним героєм часто виступає homo viator (людина-мандрівник). Таким чином різнорідні етнокультурні парадигми митців Заходу і Сходу зливаються в осмислене і прикметне ціле, долаючи межі ментального хронотопу. І хоча екзистенційні пошуки літературного діалогу Мо Яня й Івана Франка розділяє майже століття різних етнокультур і віросповідань, проте зближує ідея пізнання істини, любові, добра, «космічного порядку» і «подолання хаосу», що спричинило до появи багатьох спільних лейтмотивів у творчості китайського і українського митців.
У статті Петра Іванишина, доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української літератури та теорії літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франкa, зроблено спробу герменевтичного тлумачення філософського оповідання Мо Яня «Геній». Окреслено парадигму трактувань поняття «геній» у західній традиції передусім на прикладі поняття «великий письменник» як сутнісно і глибинно національної творчої особистості.
Авторам інших статей монографії, вочевидь, важко було оминути увагою Нобелівського лавреата, проте чільне місце у їхніх дослідженнях має також творчість інших літераторів як минулого, так і нашого часу. Скажімо, кандидат філологічних наук, доцент кафедри порівняльної філології східних та англомовних країн Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Ганна Дащенко розглядає особливості життя та творчості «Чотирьох великих поетес династії Тан в жанрі ши», «дорогоцінних поетичних перлин» – Лі Є (732?–784), Сюе Тао (768–832), Лю Цайчунь (IX ст.) та Юй Сюаньцзі (844–871). Всі наведені ши «золотої доби китайської класичної поезії» вперше перекладено українською мовою.
Танське красне письменство належить часові, коли художня словесність виконувала роль філософської та літературознавчої думки, ставши ареалом нових відкриттів у пізнанні світу, художньому його освоєнні, у розумінні цінності людини, що була джерелом розвитку літературної естетики в сунській державі (960–1279). Літературні і поетологічні акценти цієї епохи означено у статті доктора філологічних наук, професора Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника  Наталії Мафтин та кандидата філологічних наук, заслуженого працівника освіти Олега Пилип’юка. Цей період розвитку китайського мистецтва позначений тенденціями до демократизації творчості, популяризацією нормативної освіченості, що виразно позначилося і на мистецтві слова. Адже навіть аби посісти посаду чиновника, закон вимагав від претендента здати іспит на володіння мистецтвом написання віршів (водночас – мистецтвом каліграфії). Ці тенденції поглиблюються в епоху Сун, коли було віднайдене книгодрукування.
Досить цікавим є порівняльне дослідження творчості Ігоря Павлюка та відомого китайського письменника, публіциста, філолога-дослідника Лю Шахе, котрий належить до періоду розвитку новітньої китайської літератури (починаючи від 1949 року).  У статті кандидатів філологічних наук, старших викладачів кафедри української літератури Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Ірини Зелененької та Віктора Крупки ця парадигма сприймається сенсаційно, це те, на що раніше не звертали увагу, так звана цілина, що неодмінно веде до широкого дискурсу.
Обоє авторів свого часу чинили певний спротив тоталітарній владі, замолоду зазнали переслідувань, проте стали ваговитими постатями в літературі рідних країн, знаними за кордоном завдяки ґрунтовній освіті, ємкому досвіду, науковій практиці у поєднанні з художньою. Екзистенційний досвід як протест, символізація буття, внутрішня ідейність дозволили уніфікувати особливості їхнього письма, що справді цікаво досліджувати, пізнавати конфуціанство, етнофілософію, заглиблюватися у притчевість, байковість, верлібри.
Українському читачу, певно, китайська епіка може видатися екзотичною, невідповідною епічним канонам, надто сучасна. З цього приводу розмірковує доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, лавреат Шевченківської премії Юрій Ковалів у статті «Життєві візії малої прози Їцзінь Ван (JoAnna) в аспекті фемінного письма». Їцзінь Ван – прихильниця прози, сповненої інтриг, несподіваних поворотів, заплутаних сюжетних ліній, пасток, у які потрапляють персонажі, не маючи повної інформації про події, що перетікають довкола них та їх учасників, що мимоволі охоплюють всіх у композиційний коловорот з несподіваним фіналом, котрий, виявляється, був вже наперед задуманий, але прихований від читача.
Додають ваги монографії і статті інших відомих вчених, зокрема доктора філологічних наук, професора, академіка Національної академії наук України, заступника директора Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України Миколи Сулими, у якій йдеться про мандри Єгора Тимківського (Тимковського; 1790–1875) до Китаю. Доктор філологічних наук, професор катедри журналістики Київського національного університету культури і мистецтв Микола Тимошик написав свій розділ на основі результатів наукового стажування автора у китайській провінції Цзянсу в час підготовки спільного китайсько-українського видання – навчального посібника «Вчимося говорити китайською». Його здійснили видавництво при Київському університеті та Народне видавництво Провінції Цзянсу. Під час стажування автор мав неодноразові зустрічі у місті Нанкін із китайським перекладачем «Кобзаря» Тараса Шевченка професором Китайського інституту зарубіжної літератури Ге Баоцюанем, брав участь і виступив на першій презентації цього «Кобзаря» в Нанкінському університеті.
Огляд розвитку китайської літератури другої половини 70-х – середини 80-х років, коли після завершення Культурної революції була видана друком рекордна кількість художніх творів, зробили Валентина Мойсеєнко, академік НАН Вищої освіти України, віце-президент відділення природничих фахових наук НАВО України, доктор медичних наук, професор Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, Інна Тарченко, кандидат медичних наук, лікар-терапевт вищої категорії, викладач цього ж університету, та журналістка Наталя Тарченко. Наводяться приклади знакових творів, які дали назви новим літературним течіям. Дається коротка характеристика та зміст оповідання письменника Лу Сіньхуа «Шрами», що започаткував напрямок «Література шрамів». Характеризується також течія «Література дум про минуле». Описується знаковий документальний твір Фен Цзицая «Десять років в сотнях долей», виданий у 1987 році. Окремо визначаються прийоми автора, якими він спонукає читачів замислитися з приводу того, чи може повторитися трагедія минулого.
Здається, художні міркування та тлумачення цілого ряду китайських письменників різних епох і стилів, зокрема Мо Яня, актуалізуючи класичну конфуціанську традицію, мають сенс не лише для новітнього китайського суспільства й літератури, а й допомагають кожному читачеві у наш нігілістичний і цинічний час осягнути вагомі аспекти жень – людяності. Саме тому, вдумливо читаючи твори китайських авторів, ми передусім краще пізнаємо Китай і китайців, але водночас, інколи несподівано для себе, – Україну й українців.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 16.07.2021 > Тема "Душі криниця"