Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3998)
З потоку життя (7157)
Душі криниця (3832)
Українці мої... (1528)
Резонанс (1681)
Урок української (999)
"Білі плями" історії (1784)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЖИТТЯ – ЦЕ СУМА ЗРОБЛЕНОГО, АБО ЩО КДБ╤СТ МАРЧУК ЗРОБИВ У КРИМУ ДЛЯ УКРА╥НИ
Не можна не зауважити – з життя п╕шов пол╕тик не просто першого див╕з╕ону, а в прямому...


МОРЯК ╤З СТЕПОВОГО СЕЛА
12 липня в Будинку письменник╕в у Ки╓в╕ в╕дбувся веч╕р пам’ят╕ Леон╕да Тендюка,...


ЯК ХЛОПЕЦЬ З ЧЕРКАС ЗРОБИВ ЩАСЛИВОЮ ВСЮ УКРА╥НУ
Хто в╕н такий, герой ╕сторичного футбольного матчу?


МИХАЙЛО ВИШНЯК: «ЧИ МОЖУ Я СПОК╤ЙНО ЖИТИ, КОЛИ В НЕСПОКО╥ ЗЕМЛЯ?»
Шановний Михайле Яковичу! Зичимо Вам м╕цного здоров'я, непохитного оптим╕зму, м╕цно╖ в╕ри в...


«ЯКБИ СТЕФАНИК ДОЖИВ ДО 2021 РОКУ ТА НАДУМАВ СТВОРИТИ ПАРТ╤Ю, ТО Я Б З РАД╤СТЮ П╤ШОВ ТУДИ…»
Видатному укра╖нському письменников╕ ╕ громадському д╕ячев╕ Василю Стефанику – 150.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #27 за 09.07.2021 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#27 за 09.07.2021
П╤СНЯ В НАШОМУ ЖИТТ╤
Алла Осадча

Алла Осадча
╤з циклу “Гортаючи стор╕нки свого життя”

П╤СНЯ В НАШОМУ ЖИТТ╤
(Продовження. Поч. у «КС» №26)

Мама знала дуже багато укра╖нських п╕сень, любила сп╕вати, ╕ нав╕ть в сво╓ останн╓ л╕то в Орджон╕к╕дзе сп╕вала ╕з старенькими сус╕дками, сидячи на лавц╕ б╕ля п╕д’╖зду. Деяк╕ з маминих п╕сень я н╕де ╕ н╕коли б╕льше не чула. Частина ╖х забулася, а дв╕ якось спливли в пам’ят╕, помаленьку пригадала вс╕ слова ╕, зв╕сно, й мелод╕ю. Вони сумн╕, тому сп╕ваючи ╖х, я завжди плачу. Ось цю, наприклад, часто сп╕вала, працюючи на дач╕, коли хвор╕в м╕й чолов╕к Слава, бо вона в╕дпов╕дала мо╓му настрою.
 Прийде весна ╕ гай зазелен╕╓,
 А милий м╕й нав╕ки в╕д╕йде.
 Гол╕вонька в╕д горя посив╕╓,
 Огонь очей нав╕ки пропаде.
 Як хто спита, який в╕н був собою,
 То ти скажи — любила я його,
 Чи докучав сво╓ю в╕н журбою,
 То ти скажи, що не було цього.
 Сплету в╕нок з барв╕нку, з дерев╕ю
 ╤ на хрест╕ пов╕шаю йому,
 ╤ п╕сню цю, що ми удвох сп╕вали,
 Буду сп╕вать, аж поки не помру.
╤ мелод╕я ц╕╓╖ п╕сн╕ дуже гарна ╕ сумна.
А з другою згаданою п╕снею в мене пов’язаний такий спогад. Коли ми в час н╕мецько╖ окупац╕╖ ще жили в Слат╕но поблизу м╕ста Харкова, у сус╕д╕в хтось помер, поховали прямо в двор╕, проти наших в╕кон. ╤ от я соб╕ видумала, що ц╕й ситуац╕╖ в╕дпов╕да╓ така п╕сня (я знала ╖╖ ще тод╕, в в╕ц╕ 5-6 рок╕в, а пот╕м забула). Можливо, як╕сь забут╕ слова я зам╕нила ╕ншими, але хай буде так.

 Н╕, мамо, не можна нелюба любить.
 В нього нема серця, а з ним ми любим жить.
 Ох, тяжко, ох, важко в╕к св╕й доживати,
 Хай краще я буду весь в╕к д╕вувати.
 Подивися, доню, яка я стара,
 мен╕ в домовину лягати пора.
 Як оч╕ заплющу, що буде з тобою,
 зостанешся, доню, нав╕к сиротою.
 Ой, там на могил╕ хрест Божий сто╖ть,
 над ним рано й веч╕р матуся тужить:
 Ой, Боже ж, м╕й Боже, що я наробила –
 свою р╕дну доню з╕ св╕та згубила..
 
 В ранньому дитинств╕ я дуже любила сп╕вати (╕ зараз люблю, р╕дко коли вида╓ться день, щоб я хоч трошки не посп╕вала). А маленькою обов’язково сп╕вала перед сном. Музикальний слух в мене, мабуть, був в╕д народження хороший, тому сп╕вала все, що чула чи по рад╕о, чи в╕д мами. ╤ не як╕сь там дитяч╕ п╕сеньки, а укра╖нськ╕ народн╕.
Вже лежачи в л╕жку, я починала св╕й веч╕рн╕й «концерт». Спочатку – «Розпрягайте, хлопц╕, кон╕», як найдовшу, пот╕м «Там, де Ятрань круто в’╓ться», а дал╕ вже за настро╓м, бо репертуар був безмежний.
В шк╕льн╕ роки я теж сп╕вала ╕ дома, ╕ на шк╕льн╕й сцен╕. Голос в мене не сильний, тому в нин╕шн╕ фанерно-м╕крофонн╕ часи цього було б досить, але ╕ тод╕ мене якось чули. В другому клас╕ вперше я сп╕вала перед людьми дуетом з мамою, а вже в третьому, в Гологорах на Льв╕вщин╕, куди ми пере╖хали в кв╕тн╕ 1946 року, почала сп╕вати з сестричкою Валею, молодшою в╕д мене на 2 роки, спочатку в ун╕сон, а як п╕дросли, то на два голоси.
 Наш╕ батьки, працюючи директорами школи в Великос╕лках (спочатку - батько, а мама - завучем, а пот╕м ╖м сказали, що то – «семейственность», тому директором мав лишитись один з них).
 Мама викладала географ╕ю, ╕ в так╕й пор╕вняно невелик╕й школ╕, де було не б╕льше, як по два паралельних класи, географ╕╖ було всього 11 чи 12 годин. А ставка вчителя – 18 годин. Батько викладав математику, ф╕зику, креслення ╕ астроном╕ю, тому м╕г мати ст╕льки годин, ск╕льки «влазило» в розклад, тобто 36 (6х6). Тому директором стала мама, а батько – рядовим учителем. Так от оц╕ директори ╕ представити не могли, щоб в школ╕ не було хорошого хору. А для хорошого хору необх╕дно мати хорошого кер╕вника.
 ╤ батько знайшов такого в сел╕ за 10 км в╕д нас.
 ╤ван Андр╕йович Новосад – спец╕ал╕ст високого класу, який до радянсько╖ влади сп╕вав у Львов╕ в хор╕ «Тремб╕та», знав ноти ╕ вм╕в навчити нас сп╕вати на 4 голоси, ╕ так, що коли в студентськ╕ роки я попадала в хоров╕ колективи, диригентами в яких теж були спец╕ал╕сти високого класу, я розум╕ла кожен ╖х рух, кожен жест, знала мало не вс╕ п╕сн╕, особливо народн╕, ╕ могла сп╕вати ╕ сопрано, ╕ альтом.
 В нашому шк╕льному хор╕ я була сол╕сткою, засп╕вувала багато п╕сень. Нас нав╕ть записали на рад╕о, ╕ не раз ми чули себе в передачах з╕ Львова. Правда, всього дв╕ п╕сн╕ («Понад р╕ченькою стелеться туман» ╕, зда╓ться, б╕лоруську «А в поле вярба, под вярбой вода, там ходзила, там гуляла дзевка малада»), але це ж Льв╕вська область, така велика, де ст╕льки районних центр╕в – великих м╕ст. А ми - маленька с╕льська школа, де не було жодного музичного ╕нструмента, який би м╕г нам акомпонувати, тому ми сп╕вали акапельно, тобто без супроводу, а це значно важче, бо не можна н╕кому ╕ н╕ в чому сфальшивити.
Репетиц╕╖ хору проводились в╕дразу п╕сля урок╕в дв╕ч╕ в тиждень, а щоб хористи не «сачкували», мама-директор навертала вс╕х на репетиц╕ю. Хоч це ╕ не вс╕м подобалось, зате яку рад╕сть ╕ горд╕сть, яку самоповагу в╕дчував кожен з нас, коли ми виступали чи перед батьками, чи на якихось заходах в район╕, чи на ол╕мп╕адах в район╕ чи нав╕ть у Львов╕, коли в╕дчували, що ми – кращ╕!
 Наш незм╕нний кер╕вник ╤. А. Новосад рок╕в два велосипедом (!?) або п╕шки добирався на наш╕ репетиц╕╖. Зараз неможливо уявити, як це можна - польовою ╕ л╕совою дорогою в ос╕нню негоду, дощ, грязюку, а зимою по сн╕гу непротоптаному, бо хто в те село Ямне ╖здив? Ще коли батько був директором школи, в╕н добився, щоб Новосада перевели в нашу школу, «вибили» для нього ставку кер╕вника хору, а для його дружини – б╕бл╕отекаря, хоч та б╕бл╕отека вм╕щалась в одну шафу, яка стояла в одному з клас╕в, де проводились уроки. Так ╕ прожив ╤ван Андр╕йович в цьому сел╕ до к╕нця свого життя… Востанн╓ я бачила його у 1979 роц╕ (того ж року в╕н помер). В╕н ще зав╕з мене мотоциклом до мо╓╖ шк╕льно╖ подруги Стан╕слави, а я його сфотографувала.
 До реч╕, в╕н завжди займався фотограф╕╓ю, трошки п╕дробляв до м╕зерно╖ сво╓╖ зарплати .
 В той час в сел╕ не було електрики, ╕ важко соб╕ уявити, як при керосинов╕й ламп╕ можна надрукувати фотограф╕╖, як отримати зображення на папер╕ з негативу? Я – фотограф з 50-р╕чним стажем, мабуть, не зум╕ла б це зробити.
 Зда╓ться, саме Новосад прин╕с нам десь в 1949 чи 50-му роц╕ детекторний приймач, який м╕г працювати зовс╕м самост╕йно, без електричного струму чи батарейки.
В сел╕ тод╕ не було нав╕ть проводового рад╕о, ╕ вс╕ новини одержували лише з преси. А тут раптом з’явилась можлив╕сть слухати рад╕о!
 Детектор – це був невеличкий ящичок (20х20х10см), всередин╕ якого була одна чи дв╕ катушки з намотаним м╕дним дротом. На кришц╕ закр╕плена скляна трубочка, в як╕й на одному к╕нц╕ закр╕плений кам╕нчик з нап╕впров╕дника, а з другого боку – тоненький дротик, який можна було зм╕щати, шукаючи чутливу точку на кристалику чи то кам╕нчику.
 Дуже просто, як ╕ все ген╕альне. Але ще потр╕бно було установити високу ╕ довгу (метр╕в 50) антену ╕ дуже потужне заземлення (для цього закопали в землю великий лист м╕дно╖ бляхи). А щоб з такою антеною нас не вбила блискавка, батько закр╕пив на в╕кн╕ розрядник.
 Приймач, зв╕сно, був дуже слабенький ╕ «ловив» лиш одну потужну хвилю, яка з 21-╖ години в╕щала на наших сус╕д╕в – кра╖ни соц╕ал╕стичного табору. А до 21-╖ години слухали ми з допомогою навушник╕в наш╕ рад╕опередач╕. Це було справжн╓ в╕кно в св╕т!
 Я дуже любила слухати рад╕овистави, так╕, як «Без вины виноваты», музикальн╕ передач╕. ╤ саме дякуючи цьому детектору я полюбила класичну музику. Слухаючи «Шахерезаду» Римського-Корсакова з коментарем мистецтвознавця, почала п╕знавати ╕ н╕жну п╕сню Шахерезади, ╕ гр╕зний голос шаха чи С╕ндбада.
 В веч╕рн╕х передачах для «сус╕д╕в» теж часто звучала хороша класична музика. Так, одн╕╓ю з заставок перед передачею на Румун╕ю була увертюра до опери М. Гл╕нки «Руслан ╕ Людмила».
 А ще по рад╕о часто розучували п╕сн╕. А моя сестра Валя писала на рад╕о про ц╕кав╕ справи, як╕ в╕дбувалися в школ╕ чи в п╕онерськ╕й дружин╕, ╕ ми часто чули: «Голова ради п╕онерсько╖ дружини ╕мен╕ Зо╖ Космодем’янсько╖ з села Великос╕лки Валя Мельниченко нам пише…».
Так рад╕о ╓днало нас з╕ св╕том.
(Продовження буде)

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #27 за 09.07.2021 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=23394

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков