Версiя для друку Обговорити в форумi

Алла Осадча
Із циклу “Гортаючи сторінки свого життя”

СТАРІ ПІСНІ

Дорога «Світличко»! Перш за все, дякую, що ти ще є, що не даєш нам забути тут, в Криму, хто ми, до якого роду-племені належимо. Жаль, що так мало дописувачів в тебе залишилось, але які! Один Валентин Бут чого вартий!
 Я не журналістка, але була дописувачкою газети багато років. Але вік, самоізоляція і від ковіду, а головне, від стану здоров’я, даються взнаки.
Та й що я можу писати про життя, коли моє спілкування - тільки члени моєї сім’ї, а точніше, сім’ї мого сина? Два роки тому зробила цикл дописів під рубрикою “Гортаючи сторінки свого життя”, де використала свої спогади про моє життя і життя моєї родини, які почала писати 20 років тому. Життя моє таке вже довге (85 з половиною років), що згадувати можна багато чого, бо часто пригадуються якісь епізоди, вірші, пісні давно забуті. Спливають в памяті і знову кудись тікають. Може, варто ними поділитись?
 З раннього дитинства я любила співати. І зараз люблю і співаю, хоч голос вже не той. Мабуть, це від матері моєї пішло, яка і сама гарно співала, і з сестрою Дашею, коли зустрічались, і з нами - дочками. Працюючи директором сільської школи, старалася, щоб в школі постійно існував хороший хор.
 А керівника хору Івана Андрійовича Новосада - спеціаліста високого класу, який до приходу радянської влади співав в знаменитому хорі “Трембіта” у Львові, мав сильний і красивий тенор, мав музичну освіту, знайшов у маленькому, далекому від нас селі мій батько в 1947 році, коли ми приїхали в село Великосілки на Львівщині.
В цьому хорі я була солісткою з 6-го по 10 клас, переспівали ми всі пісні, які тільки можна було знайти в той час.
 Але мені пригадуються ще й ті пісні, які мама співала в юності, коли навчалась в педагогічному технікумі в селі Добровеличківка на Кіровоградщині.
 Це були роки короткої, але такої важливої для України, її історії Української Народної республіки. В технікумі був хороший хор, який виконував українські пісні в обробці Миколи Лисенка і Леонтовича, виступав з концертами. Збереглось фото 1921 року дівчаток з цього хору, в національних костюмах, де на звороті рукою мами написано, що це - учениці Української Трудової школи ім. Т.Г. Шевченка - Української бурси. Співали Щедрика, який став таким популярним у світі, що навіть американці вважають його своєю різдвяною піснею.
 Сьогодні зранку, ледь прокинувшись, я раптом пригадала дві пісні цього хору. Перша, напевно, про козака--січового стрільця.
 
 Колись кохав дівчину, то був щасливий час.
 Тоді любов носила аж попід хмари нас.
 Ми мріяли, зітхали, в коханні присягались,
 А соловейко тьохкав, все тьох, та тьох, та й тьох (2 рази).
 
 І був би я дівчину навіки так кохав,
 І був би я кохану до серця пригортав.
 І був би соловейко, і був би малесенький
 все на калині тьохкав, все тьох, та тьох, та й тьох (2 рази).
 
 Та де війна взялася, і ось який кінець:
 Дівчина віддалася, я січовий стрілець.
 І ось яке кохання, даремні сподівання...
 На серці лиш зостались все ох, та й ох, та й ох... (2 рази)
 
 
 А друга - дуже сумна - прощання з коханим:
 
 Забудь мене, мене забудь, як нам колись боліла грудь,
 Як серце билось нам колись, ми розійшлись... (2 р.)
 
 Як розходились в різний шлях, нам сльози були на очах.
 Я з горя плакала, а ти з веселости... (2 р.)
 
 Тобі зозуля навесні кувала щастя, а мені
 Вороння каркало сумне: забудь мене! (2 р.)
 
 І ще дві пісні. Ці я згадала вже дуже давно, а в 2000-2003 роках, коли мій чоловік важко хворів, працюючи на дачі, часто співала таку:
 
 Прийде весна і гай зазеленіє,
 А милий мій навіки відійде,
 Голівонька від горя посивіє,
 Вогонь очей навіки пропаде.
 
 Як хто спита: ”Який він був собою?”
 То ти скажи: ”Любила я його”.
 “Чи докучав своєю він журбою?”
 То ти скажи, що не було цього.
 
 Сплету вінок з барвінку, з деревію,
 І на хресті повішаю йому...
 І пісню ту, що ми удвох співали,
 Буду співать, аж поки не умру.

Ми з чоловіком дійсно співали, в нього був хороший голос і слух, але цю пісню йому я не співала...
Добре, що я не відправила свого листа зразу. Хотіла помістити в нього фото 1921 року дівчат в національних строях, серед яких і моя мама, якій тоді йшов чотирнадцятий рік, але не зуміла витягнути його з своїх спогадів.
 А сьогодні історія з стрілецькою піснею отримала несподіване продовження. Слухаючи українські пісні в виконанні Назарія Яремчука, тріо Мареничів, Олега Скрипки та інших, натрапила на стілецьку пісню “Колись була дівчина” у виконанні Волинського народного хору, і раптом почула в ній знайомі слова. Мелодія зовсім інша - маршова, а в тої, яку згадую я, - ніжна, лірична, хоч і на іншу мелодію. Отже, цю пісню співали і на заході України, і на сході. І це ще одне підтвердження того, що всі українці - єдиний народ, як би нас не намагались розділяти вороги!
 Слава Україні! І хай вічно живе наша душа - наша пісня, яка цього року на Євробаченні збудила весь світ, зачепивши давні етнічні струни народів в різних куточках нашої Землі.
Алла Осадча
 Крим

На цьому знімку 1921 року в нижньому ряду ліворуч - моя мама Гросул Марія Маркелівна, учениця Української Трудової школи ім. Т.Г. Шевченка (Українська Бурса - так написано на фото рукою мами). Гадаю, в таких строях вони співали і в технікумі чи педучилищі.
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 02.07.2021 > Тема ""Білі плями" історії"