Версiя для друку Обговорити в форумi

Найперше, визначмося, про яку Україну йдеться, адже маємо їх декілька. Так, поряд з Україною мислячих европейськими категоріями і - що важливіше! - докладаючих дієвих, практичних зусиль для її перетворення на сучасну успішну країну, на світову державу, рівну серед рівних, є Україна тих, чиї уявлення про патріотизм не йдуть далі загортання в жовто-блакитні стяги, крокування у святково-вишиваних колонах, перейменовування перелазів, виголошування дзвінких гасел та здіймання словесного пороху в Мережі. А ще ж є Україна кондового совка, Україна воздихатєлєй за зітлілим, Україна некромонгерів і виведеного ними потомственного бидла, яке незмінно тягне у минуле, у звичне тій потолочі "затишне" імперське стійло. Але найбільшою є Україна збайдужілих, розчарованих крайньохатівців. І ця Україна, мов той неприкаяний маятник, усі три десятиліття Незалежності хилитається між Україною життя і Україною тліну. Все ще хилитається. До сьогодні. На якій з них зупиниться той рух? Який вибір зробить десятиліттями, століттями дурена нація? На Україні успіху, до якої так неблизько і непросто, до якої, щоб дістатися, треба закасувати рукави і, щонайменше, пару десятиліть до краю напружувати жили? Чи... на тій, на іншій? Адже Україна тліну - вона ось тут - поряд. До неї не треба тягнутися. Можна й далі сидіти по своїх крайніх хатах, саджати милу серцю бараболю, капусту та бурячок, труїти клятих колорадів та дегустувати оковиту, кайфуючи від сватів-таньок-володьок, від безкінечних га-га-га-шоу, ностальгуючи за кіркоровими та звично лаючи владу. Ту саму, яку щоразу й приводимо.
Скажете, вибір очевидний, як і майбутне? А дзуськи! Помислити таке може лиш той, хто не знає нас, не знає нашої волелюбності, впертості і затятості, не відає, на що ми здатні, коли нам, так довго дуреним і зневаженим, показати, бодай, промінчик надії. Так, крайнохата Україна не надто розумна, інакше не була б в тому болті, де вона нині. Так, вона надміру підозрілива до тих, кого не розкручують улюблені телегуру і занадто довірлива, до інших - тих, хто вже три десятиліття обіцяє, що вже за наступним поворотом таки відкриються довгождані молочні ріки, кисільні береги яких заставлені любими серцю евробляхами, де найширші в світі пільги, найнижчі тарифи на комірне, а об'єми субсидіованого газу зростають рік від року. І все ж, навіть тут є зрушення. Невеликі. Десь неоднозначні. Але вони є. Прихід до влади "клоунського спецназу" - одне з них. Визнаю, два роки тому я був до краю розчарований вибором моєї нації. Не в захваті від нього й нині, бо замість впевненого поруху вперед, тицяємося вусібіч, мов сліпе цуценя. Непрофесійність в політиці - неприпустима вада. Але, коли вибирати між непрофесійними новачками і фаховими мародерами, вибір приходить сам собою. Нині не менше корупції, аніж за попередників, не менше ляпів в політиці. Але таки менше огидної імітації, коли під суперпатріотичними гаслами колаборували з ворогом. І таки є порухи, які дають надію на справжні зміни.
Дуже розчаровує, проте, вперте небажання виростати з геть протертих вже штанців сопливого інфантилізму, коли, куди не повернись, тільки й мови про підтримку. Виглядає так, наче ми нація-інвалід, безнога, безрука, безвольна... А чи й безголова? Замість бути серйозними, прагматичними і відповідальними, ми спершу нищимо основи своєї економіки, набиваючи в процесі кишені своїх мафіозі, роззброюємося у світі, де ні на день не стихають війни, де сусіди не приховують своїх зазіхань на нашу територію. Зазнавши невідворотної за такої поведінки агресії, ми спершу навіть не пробуємо захищатися. Натомість, волаємо на весь світ, пускаємо сльози, розмазуємо жалісно шмарклі по виду, нагадуючи, що ми ж, мовляв, все робили, як нам і казали: знищили чи не найпотужніше в Европі військо, залишивши на своїй території чужу військово-морську базу, віддали не за понюх табаки майже всю належну нам маринарку, покромсали авіацію, ракети, позбулися третього в світі потенціалу ядерної зброї.
"Чого ж не захищаєте нас, чом не підтримуєте?", кричимо тепер, дуючи губки на бездушних макронів, на безпринципних канцлеринь. Ось і тепер, в післяженев'я, вже чути розчаровані схлипування, мовляв, Джо Байден така ж цяця, як і його попередник.
"Чого не пускаєте нас під парасольку НАТО? Чом не даєте ПДЧ?" чути ображене бухтіння.
Може тому, що в цьому прагматичному, жорсткому світі рахуються з тими, хто, найперше, покладається на себе, на свої сили і можливості, хто не здає ворогові своїх і своє без бою, хто замість виглядання допомоги від діаспорян, самі підтримують розсіяних по світах своїх громадян. Таким не гріх і помогти за потреби. Таких і підтримують в скруті. По справжньому: не лише ковдрами та десятком Джевелінів. Бо такі не чекають, що хтось зробить все за них, не чекають чийогось дозволу на свій захист, не слухають, розвісивши вуха, ані погроз ворогів, ні двозначних порад "доброзичливців". Такі діють виходячи зі своїх життєвих інтересів. І такі вже точно не дозволяють своїм очільникам колаборувати з ворогом в часі війни, змовлятися з ним за їхніми спинами. Тож, не в бездушності Байдена проблема, не в цинічності меркелів-макронів. Вона, як би те не досадно було визнавати, в нас самих. То може б пора вже робити якісь висновки, шановне крайньохате товариство? Доля України, її шанс на успішне майбуття залежить від вас. Саме час згадати про самоповагу, про гідність і братися до справ. Не на словах - на ділі. Україна - найбільша держава Европи - не має бути жалісливим прохачем на її задвірках, тим більше, безвольною іграшкою в чужих руках. І вона, поза всяким сумнівом, має всі шанси стати успішною, процвітаючою країною, рівною серед рівних у світі. Не змарнуймо ж свої шанси. Не зрадьмо себе.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 18.06.2021 > Тема "Резонанс"