Версiя для друку Обговорити в форумi

Ч.І
Іван Данилович Низовий – український поет-шістдесятник, прозаїк, публіцист, журналіст, просвітянин, громадський діяч.
Народився 3 січня 1942 року в селі Рудка Марківської сільради Штепівського (нині – Білопільського) району Сумської області. Узимку того ж року сім’я переїхала до Комуни – дворового гнізда родини Крамаренків. У півторарічному віці залишився круглим сиротою. Ще до народження Івана Низового його батько Данило Трохимович Низовий пішов на фронт, і з тих пір вважався таким, що зник безвісти, проте за розповідями свідків Данило Низовий загинув в одному з боїв біля звивини Дону. Матір поета Настя Гнатівна Низова (Великород) загинула восени 1943 року в глинищі під час робіт за наказом місцевого начальства. Її було поховано в Комуні.
Від 1943 до 1953 року Іван Низовий жив у Комуні. Закінчив шість класів Марківської середньої школи. По закінченні шостого класу працював у колгоспі. Доточивши собі чотири роки, поїхав на будівництво шахт Донбасу, пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії. Звідти й пішов до армії (1961 – 1964 рр.). Після демобілізації працював у Буському будинку творчості, одночасно навчаючись у вечірній школі, де екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Вступив на заочне відділення і успішно закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював у редакції Кам'янка-Бузької районної газети.
Писати й друкуватися почав 1960 року в районних і обласних газетах, а з 1963 року – у журналі «Дніпро», газетах «Літературна Україна» і «Молодь України». У січні 1964 року в Ужгороді за редакцією Петра Скунця вийшла перша збірка поезій «Народжуються квіти».
Із весни 1966 року життя Івана Низового назавжди пов’язується з Донбасом, і зокрема з Луганщиною, де протягом 45 років і до кінця своїх днів він самовіддано й безкомпромісно творив українську Україну, переймався долею української мови, державності. Спочатку Іван Низовий живе й працює в Новоайдарі Луганської області, а вже влітку 1966 року переїздить до Луганська. У 1971 році побачила світ друга збірка Івана Низового «Провесінь». 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України. Навчався на заочному відділенні філологічного факультету Луганського педагогічного інституту імені Т.Г. Шевченка, у 1979 – 1980 рр. – на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О.М. Горького.
Понад десять років працював в обласних і районних газетах, зокрема в газетах «Молодогвардієць» і «Прапор Перемоги», був старшим редактором обласної телевізії, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням. 1988 року в обласній газеті «Молодогвардієць» було опубліковано статтю Івана Низового «Бути – народом!» на захист української мови та державності, яка стала рушійним складником національного відродження на Луганщині. З 1992 до 1998 року – голова Луганської обласної організації Національної спілки письменників України.
За 50 років літературної діяльності Іван Низовий написав понад сто збірок поезії, публіцистики, перекладів, творів для дітей. Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Сумах, Донецьку, Луганську й інших містах України. Твори письменника перекладалися багатьма мовами. Він лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече». Нагороджений медаллю «Будівничий України».
Помер Іван Низовий 30 вересня 2011 року. Похований у Луганську. Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвятої Богородиці.

На вшанування пам’яті Івана Низового 2012 року встановлено меморіальну дошку в місті Сватовому на Луганщині та 2018 року – у рідному селі Марківці на Сумщині. Ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини. 2017 року коштом письменника Володимира Шовкошитного в «Українському пріоритеті» було видано першу посмертну збірку поета «Ніхто наді мною не пан». У цьому ж видавництві за сприяння очільників і депутатів Львівщини, і зокрема Городоччини, керівництва Луганської військово-цивільної адміністрації та депутатського корпусу селищної ради Білопільського району Сумщини й усієї громади Миколаївщини протягом 2017 – 2018 років побачили світ перші три томи посмертного п’ятитомного видання Івана Низового «Бути – народом!», а за сприяння освітян Городоччини Львівської області та за фінансування народного депутата України Я. Дубневича видано «Городоцьку читанку» із позакласного читання для учнів 1 – 4-х класів, яку отримали навчальні заклади Львівщини і яку також придбали українські діаспори в Німеччині, Бельгії, Франції, Голандії, США та Нідерландах.
На вшанування Івана Низового та з метою глибокого вивчення духовного спадку письменника 2017 рік було проголошено Роком Івана Низового на Львівщині, а 2019 рік – Роком Івана Низового на Миколаївщині Білопільського району Сумської області.
Наприкінці 2019 року світ побачив 4 том п’ятикнижжя «Бути – народом!» за сприяння палкого шанувальника творчості Івана Низового Ярослава Залізняка, що народився й проживає в Баварії, але завжди був і залишається патріотом своєї прабатьківської землі – України і вважає Івана Низового Кобзарем ХХ – ХХІ століття. Також наприкінці 2019 року в Німеччині з ініціативи української діаспори було створено «Товариство імені Івана Низового». На сьогодні готується до друку 5 том п’ятикнижжя «Бути – народом!», який побачить світ 2022 року на честь відзначення 80-річчя від дня народження Івана Низового.
Також протягом 2011 – 2020 років на вшанування пам’яті Івана Низового, а також з метою популяризації й вивчення його духовного спадку в різних куточках України відбулося 290 культурно-мистецьких і виховних заходів, зокрема в понад двадцяти населених пунктах Львівщини, у Львові, Білопіллі, Києві, Одесі, Дніпрі, Кременчуці, Запоріжжі, Ірпені, Черкасах, Сватовому, Рубіжному, Маріуполі, Рівному, Острозі, Ковелі та інших, і, безперечно, у селі Марківці, де народився письменник.

Пройшовши ще в дитинстві випробування сирітством, голодомором, Іван Низовий назавжди полюбив рідну землю і присвятив себе боротьбі за українську Україну, і зокрема протягом останніх 45 років свого життя на Луганщині. Поета вже десятий рік немає з нами, але він залишив по собі велику спадщину – близько семи тисяч творів, що в різні часи хоча й видавалися коштом автора і небайдужих людей – патріотів України, але через малі тиражі й переслідування владою за проукраїнську позицію автора не потрапили до широкого кола читачів, і серед них чимала частина присвячена рідній Сумщині, зокрема Білопіллю, а головне – рідній Марківці, історичним подіям, пов’язаним з батьківською землею, із якою він завжди залишався душею і серцем, куди приїздив при кожній нагоді (навіть 2011 року, будучи смертельно хворим).
Сьогодні, коли Україна протистоїть північному ворогу, коли щодня формується українська нація, зростає свідомість кожного українця, твори Івана Низового є як ніколи актуальними, пророчими, виховними. Саме Слово Івана Низового покликане повернути багатьох співвітчизників до своїх пракорінь, виховати не одне покоління українців у дусі любові до Батьківщини, поваги до своєї історії, свого народу.

* * *
Затопивши правічні дніпровські пороги,
Ми зневажили батьківський рідний поріг…
Ідемо навмання, навпростець, без дороги
За останню межу, за трагічний моріг.

Після нас і чорнобиль-трава не ростиме,
Не густиме вітрами Чернеча гора…
О суворий Тарасе, прости нас, прости мене
За свавілля сокири й блудливість пера!

1990

* * *
Легко писалися вірші до «сонячних» дат:
Слово до слова (дозволені зверху) –
В догоду
Тим, хто виводив народ на черговий парад,
Видаючи свою примху за волю народу.
Що ж бо тепер?
Де поділись високі слова,
Луджені рими і ковані знаки окличні?
Соцреалізм водянистою кров’ю сплива,
Глухнуть в агонії марення комуністичні…
Гавкають пси і пугукають древні сичі,
Змії сичать і течуть по камінню гадюки,
Й Січ невмируща на Хортиці сивій вночі
Вгору здіймає у січах порубані руки.
Дійсність така безнадійно солона й гірка –
Топиться радість в дніпровій сльозі повноводій.
Скільки ж тієї Вкраїни навколо могили Сірка,
Скільки ж тієї свободи в неволі народній?!

1993

* * *
За все платити мусимо сповна
В універсальнім цьому «магазині»,
І все одно зостанемося винні,
Хоч наша й не доведена вина.
А ця вина (вона ж бо не одна!)
Повинна відмиватися в любові,
Як світ – в росі,
Як дух – у рідній мові,
Як у травневій зливі – ярина.

1993

ДО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН

Чогось пересварилися…
А втім
По-справжньому ніколи й не мирились,
Лиш примирились,
Духом приморились,
Корились мовчки недругам своїм,
І їх, чужих, братами називать
Привчились,
Призвичаїлись до рабства,
До підлості й московського нахабства,
Якого «москалям» не позичать.
І що ж тепер?
Ударом на удар?
Дніпро напруживсь,
Мов струна бандури,
Й плачем озвались Крути і Базар,
І в жилах закипів святий Батурин…

1993

ВІРШ БЕЗ ЗАКІНЧЕННЯ

Так занедбана давня слава
І принижене древнє слово,
Що постала з руїн
Держава
Не проміниться світанково.
А сусідка наша двоглава
Узвичаєно так,
Спадково
Позбавляє Вкраїну права
Відродитися бунчуково
В непохитних козацьких лавах,
Щоби світу явити знову
Древнє слово і давню славу
Колисково і колосково.
Всюди хмариться:
Зліва й справа,
З півдня й півночі.
Рідна мова
Вигибає!
І смерть кістлява
Скрізь регочеться гонорово…

1993

ПРИМАРА ІНТЕРВЕНЦІЇ

Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.

Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Колір нашої крові.

1993

* * *
Жив я на «бандерщині»
(Ще правив
Брежнєвський режим, а чи прижим),
Був я східняком,
Але ж, їй-право,
Не вважав ніхто мене чужим!
Мав я галичанку за дружину
І місцеві дружились до нас…
Завдяки ж «надпильному» режиму
Мусив я податися в Донбас.
Кадебісти,
На «свіжинку» ласі,
Під опіку батьківську взяли:
В архібільшовицькому Донбасі
«Жартома й любовно»
Нарекли
Вмить мене «бандерівським охвістям» –
Обзивали мало не щодня…
Вдячний я луганським комуністам
За таке високе визнання!

1993

ДО ПОРТРЕТА В. ЖИРИНОВСЬКОГО

Калатаймо у дзвони і в табірні рейки,
І – серцями – у ребра
Від Луганська до Львова:
На грузьких роздоріжжях
У нетрях азійських
Закипає орда,
Дочекавшись Батия!
Ми ще маємо час, щоби скликати віче
І зібратись на Калці,
Мечі нагостривши, –
Ще ж Батий приміряється, ще ж вибирає,
Павуком розіп’явшись на мапі фіктивній.
Не чекаймо свого Куликового поля
І Боброка свойого – їх може й не бути…
Калатаймо у дзвони, збираймось на віче –
На віднайденій Калці й на мить не схитнімось!

1994

* * *
Невже ми знов повернемось туди,
В густий бур’ян епохи ленінізму,
Де в небо вічним докором стримлять
Церкви, обезголовлені, мов соняхи?!
Невже ми знов розпнемо на хресті
Свою надію і своє майбутнє,
Щоб далі рити чорний котлован
Під вавілонську вежу комунізму?!
Невже ми знов…

1994

* * *
Люблю свій край. Вітри його негод
Приймаю в серце –
Як воно не трісне?!
Його уже замало для життя
І забагато для легкої смерті.
Любов моя взаємності не зна,
Та не шукає втіхи поза краєм –
Її уже замало для життя
І забагато для легкої смерті.
Ламаються соломинки надій,
А повінь все повніша і стрімкіша –
Її вже забагато для життя,
Та ще замало для легкої смерті.

1995

* * *
Довершилось розмежування
На грані слова і ножа…
Яка ж непевна ця, остання,
Ця, ледь означена, межа!
А ми ж гадали: монолітом
Стояли й будемо стоять,
І так зганьбились перед світом,
Що… мать-прамать- і перемать!!!

01 – 02.11.1995

* * *
Оселились на слободі
Біля витоку Сули
Наші предки,
Помінявши
Сап’яни на постоли,
Кунтуші – на сірі свити,
Гострі шаблі – на плуги,
А гетьманську й Божу ласку –
На московські батоги.
Витікала з них свобода,
Мов крізь пальці порохно, –
В слободі не уродився
Ні Мазепа, ні Махно;
Ні на що не спромоглися
Всетерплячі мовчуни –
Разом з потом їх таланти
Витікали в бур’яни.
Розкуркулені до нитки,
Замордовані упень –
Витікала їхня пам’ять
В безберегий трудодень…
Що ж лишилося від предків?
Ні легенд, ані могил…
Жоден хрест не підпирає
Громовержний небосхил.
А нащадки Кривоносів,
Загинайків і Заруб
Не спроможуться на слово
З гнівом викривлених губ;
Не прочуняють від хмелю
Й більшовицької брехні –
Витікає з них козацтво
У кріпацькі трудодні,
У безчасся, у безчестя,
У безпам’ятство дурне…
Та нехай їх чорна хмара
Й Божа кара обмине!

13.12.1995

(СЕРЕДНЬОСТАТИСТИЧНИЙ УКРАЇНЕЦЬ)

зацитькуватий гриць заматерілий
до сулії цицькатої до цяцьки
прицьомився і цмулить із прицмоком
цукровий сік-пересік-самограйчик
воно ж бо як годиться за здоров’я
за чорнобров’я і самодержавність
за мовби самостійних гречкосіїв
за все-про-все аякже і атож
куняє кінь без гриця на хребтині
дружина гриця плакать розучилась
така собі ідилія сучасна
і кіт на підмурівку мур та мур

04.09.1996

* * *
спровокували бач які
на любоненависть
спадкові
проснулись гени мов тонкі
бандурні струни пралюбові
і праненависті
пробіг
по них перебіг почуттєвий
миттєвий дощозливосніг
такий посутньонесуттєвий
заворохобилось і враз
перетворило на руїну
квітучий край душі образ –
отворчості дивокраїну
та ще й регочуть мов іржуть
кентаври в гуркоті навали
пощезло все а голу суть
тавром ганьби затаврували
і відкотилися ізнов
такі замиренно невинні
а кров така кривава кров! –
кровина пінилась в кровині…

21.09.1996

* * *
…Там, під водою, хутори і села,
Хрести могильні,
Храмові руїни –
По-більшовицьки славна і весела
Історія і доля України!
В густих димах козацьке Подніпров’я,
В жовтоблакитті – звабність та омана…
Сочиться і смердить гнилою кров’ю
Правічна наша незагойна рана.

24.04.1996

* * *
Стою на тім,
Що не стоїть
На місці,
На розрусі,
На протягах вітрів-століть
У смертній завірюсі…
Пливу, спливаю по Сулі
В минувшину,
Й не каюсь –
Мов клятий шибеник,
В петлі
Московській
Матюкаюсь.
Пливу сльозою по Дінці
Кривавою, живою
І кості предків у ріці
Водицею святою
Освячую,
І знов пливу
До Дону, до Азова –
Стою на тім,
На чім живу
І чим душа здорова!

13.03.1996

* * *
Починаю життя після смерті.
Все непросто, ой ні, позаяк
Я душею ожив на три чверті,
А на чверть я і досі мертв’як.
Намагаюся це приховати
Від гробівників і гробаків,
Бо не хочу на той світ вертати,
Хоч і скучив на цім без батьків.
Хто ніколи не жив після смерті,
Не відчує моєї біди,
Осміє мої сльози відверті,
Заплює мої перші сліди.
І – нехай. Буду жити, як зможу.
Перемножу усе й поділю.
І життя своє друге примножу
Тим,
Що знову живих полюблю.

04.11.1996

* * *
Та які ж ви, хлопці, в дідька
(В дядька? В батька?) козаки,
Коли й чарку-яничарку
Подолати не в спромозі
І валяєтесь (Даруйте!),
Наче кінські кізяки,
У правдивого козацтва
На стривоженій дорозі?!
Тож недарма вас на кпини
Знов беруть москалюки,
Хоч самі від «монопольки»
Голопузі й голомозі, –
Я ж ізнову пожалію
Вас, рідненькі земляки,
У віках неперебутні,
Товстошкірі й тонкосльозі…

27.07.1996

* * *
ми ще в минулому в багні соціалізму
все борсаємось борсаємось бор…
(згадаю тут не лиш для рими клізму
оскільки бач пробачте є запор
суспільний – ми не можемо сходити
до вітру щоб провітрились мізки)
ще ж матір не навчились ми любити
мать-перемать сквернить нам язики
ще ми дідизму лаємо козачу
повстанську проклинаєм відчайбу
і душу не ворушимо ледачу
лежачу в тристалітньому гробу
ще в наших венах піниться отрута
ще леніним заварена для мас
тому й більшовикує вельми круто
справіку пролетарський наш Донбас

23.09.1996

* * *
І козаків, і козаченьків –
Лиш у піснях…
А навкруги
Понаплодилося «шевченків»,
Як на болоті окуги.
Вони до пращура Тараса
Не озиваються й здаля –
По Гуманях і по Черкасах
Лунає мова москаля.
У розкозаченому Лузі,
В розгайдамаченім Яру
Живу в такій перенапрузі,
Що, мабуть, з миром не помру…

12.04.1996

* * *
І недругів, і друзів поховав –
Невже у цьому справедливість вища:
По недругах росте густа трава,
По друзях завиває люта хвища?

12.05.1997

* * *
Як ніхто у цілім світі
Вміли ми гопакувати,
Оковитою зігріті, –
І пишалась наша мати –
Україна козаками,
Гопакуючими в полі
Під Олешшям, Кодаками,
На Поділлі й на Подолі.
Довго ми гопакували
За Богдана й за Івана –
Все, як є, попропивали
До останнього жупана.
Не помітили з похмілля,
Що за кляту оковиту
Ляхам віддано Поділля,
Запоріжжя – московиту.
Гопакуємо і нині,
Одягнувши шаровари,
А повсюдно в Україні
Бенкетують яничари.

18.10.1997

* * *
Авжеж, кажу собі, авжеж:
Душа – пустеля несходима…
Нема поживи для пожеж…
Ні берегів, ні узбереж…
А спрага… Спрага – невтолима,
Смертельна спрага,
Перейти б
Оцю пустельну порожнечу,
Оцю правічну ворожнечу,
Що розрослась ушир і вглиб, –
Дійти б до берега, туди,
Звідкіль кохання починалось,
Де біля тихої води
Твій дім занурився в сади,
В яких цвілось – не одцвіталось!
Дійти б до рідних узбереж…

17.08.1997

* * *
Оселедець – до плеча,
А вус – до пупа.
Грає райдуга
На голених щоках.
Світ здивовано мовчить,
А Гваделупа
Щиро заздрить українським
Козакам.
Співчуваю провінційній
Гваделупі
Й Нікарагуа –
Хай Бог їм помага!

Козакуємо –
Товчемо воду в ступі
І показуємо дулі ворогам.
Любі дітоньки ріднесенької
Неньки,
Толеруємо і вчинки, і слова –
Тільки б наші споконвічні
Воріженьки
Та й на нас не розлютилися,
Бува.

13.12.1997

* * *
В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,
Амплуа:
Душити волю
Власного народу
І кров безвинну лити,
Ніби воду!
Світ – не театр,
Він кров’ю підплива.
Актор палає ненавистю –
Він
Свого героя ладен розтерзати.
Він грає так,
Як неможливо грати
На сцені, –
Він руйнує мури стін,
Він проти себе грає!
І глядач,
Захоплений цією антигрою,
«Віват!» кричить
Дволикому герою,
Віта найгеніальнішу
З невдач
Сценічних…

А убивця Короля
Ховається панічно за лаштунки
І в гримувальній
Алкогольні трунки
Гірким вином поразки
Розбавля.

03.12.1997

* * *
Я не мстивий – покричу й забуду,
Жодному іще не відомстив,
І свого плаксивого Іуду
Пожалів, усе йому простив.
Гріх тяжкий беру собі на душу,
Живучи-купаючись в ганьбі
Всепрощення,
Й хоч не хочу – мушу
Я за нього мститися собі.

30.10.1997

* * *
Я іще над вами посміюся
Після ваших сміхів і зловтіх
Наді мною! Хмарні мої вуса
Освітлить полегшувальний сміх.
Грійте свої вищерблені зуби
При щербатих зорях уночі,
Власного сумління душогуби,
Злигоднів своїх розкрадачі!
Все минає: втіха і зловтіха,
Доля і недоля – все мина,
Істина ж, мов зернятко горіха,
Лиш одна. Вже й визріла вона.

10 – 11.12.1997

* * *
Відлягло на серці, слава Богу!
Буду жити: сонце – благодать…
Підлого удару із-за рогу
Вже не буду з острахом чекать.

Вільний мало не до божевілля,
З відчуттям прощенності гріха,
На сухе виходжу,
І довкілля
Після злив парує-просиха.

Я люблю вас, чуєте, принишклі,
Я жалію вас, напівраби, –
Серед вас
Пройшов я добрий вишкіл,
Сам в собі напівраба убив!

Народився вдруге – починаю
Переписувать з чорновика
Все, що знав.
А те,
Чого не знаю,
До пори до часу зачека.

19.11.1997

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 11.06.2021 > Тема "Душі криниця"