Версiя для друку Обговорити в форумi

Монолог

Україно, ти моя держава, я тебе люблю та шаную. Ти самостійна держава, тепер ти відповідаєш сама за себе, ні від кого не залежиш. Тринадцять років тому тебе визнали, зрозуміли, що ти окрема "особистість", і не можеш бути лише чиєюсь частиною. Тепер ти наша, Україно, і нам не треба тебе ні з ким ділити.
Я знаю, яких тортур зазнавала ти від різних завойовників. Але ти не схиляла голови, дивилась у вічі ворогам, болю. Рани поступово гоїлись, зростав твій рід.
Ти не сумуй, я вірю, все буде гаразд, почекай ще трохи. Люба моя, ти занадто довго страждала, щоб і тепер бути нещасною.
Іноді заплющую очі, і бачу дівчину. Видно, що вона багато страждала, очі у неї червоні від сліз, але вже все пройшло, сміється, співає пісень, і посмішка осяює все навколо, і здається -  щасливішої людини не існує в усьому світі. На ній розкішна вишита сорочка, яка захоплює своїми надзвичайними квітами та білизною полотна. Дівчина біжить лісами, горами, степами, пробігає повз широкі річки, синє море - і так радісно, так тепло на душі.
Ця дівчина - це ти, моя Україно. Я робитиму все, щоб ти була щасливою, я так хочу, щоб ти стала дівчиною з моїх снів, я хочу побачити твою посмішку, адже твоє щастя - моє щастя.

м. Армянськ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 20.08.2004 > Тема ""Будьмо!""