Версiя для друку Обговорити в форумi

Чого чекають мешканці Криму, вибираючись на Велику землю? Кожен свого, зрозуміло. Хтось зустрічі з рідними, з близькими, хтось вирішення тих чи інших справ. Адже тісні родинні, дружні, а десь і ділові зв'язки нікуди не поділися. В когось на материку старенькі батьки, а чи їхні могили, в когось навчаються, а чи працюють діти, онуки, хтось, як мої колеги, українські письменники, виїжджають, аби видати на Великій землі свої твори, поспілкуватися з шанувальниками їхньої творчості.
Цього разу їхав, аби отримати пенсію, до якої в силу різних причин, зокрема й через перекриття адмінмежі внаслідок пандемії, не міг дотягнутися півтора роки та розблокувати врешті-решт свій банківський рахунок.
З тою пенсією була чимала морока. Щиро кажучи, і в дурному сні не могло наснитися, що держава, на яку відпрацював належну кількість років, буде робити все можливе і неможливе, включно з порушенням законів і Конституції, аби не виплачувати належних мені пенсійних виплат, що за них доведеться більше п'яти років воювати з ПФ України в українських судах - в тих судах, які у своїх рішеннях "іменем України" на повному серйозі посилалися на ПФ РФ, який трактував переведення моєї пенсійної справи на материк як "переїзд в іншу державу".
Пенсійні виплати стали проблемою, починаючи з весни 2014 року. Українські банки вийшли з півострова одразу по загарбанню Криму, і то була цілком очікувана і зрозуміла дія. Відповідно, ПФ України не мав жодної змоги переказувати мої пенсійні виплати на мій банківський рахунок. Але ж і на материку з тими виплатами пішла якась незрозуміла тяганина. Правлячись у вересні 2014-го на книжковий форум до Львова, я заїхав до рідного міста, де звернувся до місцевої філії ПФ України з проханням відновити мої пенсійні виплати. Маючи мою електронну пенсійну справу, ПФ не мав з тим, здавалося б, жодних проблем. Адже українська влада, принаймні, про людське око, і далі продовжувала називати Крим українською територією, а отже й його мешканці нібито залишалися громадянами України. Проте, дзвінкі слова - одне, а на ділі все виявилося далеко не так однозначно. Комусь у високих київських кабінетах спало на думку, що хитромудрі кримські пенсіонери сплять і бачать, як би, отримуючи захмарні путінські пенсії, вимагати ще й виплати своїх, зароблених в Україні пенсій.
Найперше, мені повідомили, що за постановою пана Яценюка пенсійні виплати мешканцям Криму можливі лише за умови, що оригінал пенсійної справи буде переведено на материк. Отже, треба робити запит в Москву і далі по процедурі...
- Чекайте, здивувався я. - А нічого, що Крим загарбано, що вже півроку йде війна, що той ваш запит може бути просто проігнорований?
- Ми робимо запити по Донбасу і Москва з нами контактує, - була відповідь.
Німа сцена.
- Але ж, то… колаборація. Хіба ні?
- Не вигадуйте, - сказали мені. - Ви ж отримуєте там пенсію.
- Так, але то тимчасово. Я ще в березні відмовився від московійського громадянства, тож ще три місяці і тої пенсії не буде. Зрештою, це моє право отримувати ту пенсію, яку я заробив, працюючи на свою країну.
- Доведеться робити запит і переводити вашу пенсію, - резюмували пані.
- Ну, то робіть!
На тому й розійшлися. Проте, реально, запит на переведення пенсійної справи було зроблено лише після повторного візиту наприкінці січня 2015 року. Пенсійна ж справа прийшла (і то лише після особистого візиту до відділення ПФ у Криму) лише в листопаді. ПФ поновив мої пенсійні виплати, але лише з січня 2015 року, зарахувавши шестимісячні виплати ПФ РФ як свої власні.
Тоді ж я довідався, що отримати пенсію можу лише як ВПО. Був вражений.
- Яка ще ВПО? Закон каже, що ви могли б трактувати мене як ВПО, якби моя пенсійна справа перебувала на непідконтрольній території. ВПО отримують пенсію по спрощеній процедурі. Я ж пройщов повну. Моя пенсійна справа тепер у вашому відділенні, тут, на материку. Маєте трактувати мене як звичайного громадянина.
- Ми керуємося постановами, - була відповідь.
- Але ж постанови мають узгоджуватись із законами…
Тоді я не надав тому дисонансу належного значення. Був щасливий, що хоч якимось робом отримав врешті своє, бо жити вже не мав за що.
Щастя, проте, було недовгим. Того ж листопада виплати знову призупинили на рік, бо згодився працювати власкором «КС». А там наспіла і сумновідома гройсманівська постанова № 365 від 8 червня 2016 року, яка говорила, що моє перебування вдома (непідконтрольна територія) більше 60 днів (навіть Московія не опускала менше 90) є підставою для позбавлення пенсійних виплат на півроку. А ще та постанова запроваджувала тотальний контроль над тими ВПО, включно з обов'язковою явкою на ідентифікацію, з обов'язковим повідомленням у разі зміни місця замешкання на більше ніж 10 днів і далі, і більше. Було дуже схоже на ідентифікацію умовно-достроково звільнених зеків. Найбільше засмучувало, як запопадливо взялося виконувати ту відверто дискримінаційну бздуру чиновництво…
Знову, після 2015 року, подався в суди. Виграв справу у всіх трьох інстанціях. Наполіг на виключенні своєї особи з банку даних ВПО, аби знову не підпадати під дію дискримінаційної постанови пана Гройсмана. Пенсію (призупинена з вересня 2015 року), знову почали виплачувати. Виплачували аж цілих вісім місяців. Потім знову відмова і судова тяганина упродовж більше року. Знову виграні всі три інстанції судів. Іменем України ПФ України зобов'язали поновити виплати пенсії з моменту припинення. В реаліях ПФ виконав судове рішення лише частково, відновивши пенсійні виплати з моменту рішення суду. Невиплачені кошти за майже півтора роки досі не повернуті. Не повернуті і після року "клопотів" Управління забезпечення примусового виконання рішень. Державний виконавець аж двічі звертався з проханням виконати судове рішення і двічі воно було фактично проігнороване. Тож, наклавши два штрафи, загальною сумою в половину моєї невиплаченої пенсії, порушивши кримінальну справу (невдовзі була благополучно закрита), державний виконавець, з почуттям виконаного обов'язку… закінчив виконавче провадження.
Який дисонас з тим, як примусова служба діє, стягуючи з пересічного громадянина!
На щастя, ЕСПЛ не такий зговірливий. Рішенням суду від 22 травня 2020 року справа про невиконання рішення національного суду від 14 вересня 2018 р. (із змінами, внесеними апеляційним судом 12 березня 2019 р.) як таку, яка є продовженням рішення у справі Бурмич, розглядатиметься у відповідності до передбаченої в ньому процедури. Наразі, її передано до Комітету міністрів Ради Европи. До відома: справ аналогічних справі полтавки Бурмич - великі тисячі. Добра новина тут в тому, що рішення ЕСПЛ моя держава volens-nolens таки виконує. Постраждалим від необов'язкового для чинуш українського правосуддя виплачують якісь компенсації. З бюджетних коштів, ясна річ. Себто, з кишень пересічних платників податків. Аж ніяк не з кишень злочинців, які призвели до гвалтування закону. Але до якого ж часу українські громадяни будуть шукати правди в Европах?
Щось подібне до пенсійних митарств і з блокуванням мого банківського рахунку. Цього разу навіть кардинальні кроки, які геть унеможливили сприйняття мене як ВПО, потребували трьох ідентифікацій і десяти днів часу, перш ніж рахунок був розблокований.
Ми дуже прагнемо в Европу. Усім серцем з нею - успішною і справедливою. Але нас чомусь… не спішать приймати там з розпростертими обіймами. Може б пора замислитися, чому?
Може б пора, нарешті, зрозуміти, що порятунок потопаючого - справа рук самого потопаючого, і жоден Ганс з волохатими руками не витягне нас із болота нашого безволля? Як гадаєте, панове-товариство? Бо ж держава, де навіть інститути правосуддя зведені до фікції, зводить, зрештою, і саму її до такої самої фікції. І тут надуванням щік одних і жалісним квилінням інших справу не вирішити...
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 23.04.2021 > Тема "Резонанс"