Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетеса, прозаїк, публіцист, член Національної спілки журналістів України (з 2010 р.), лауреат Всеукраїнського фестивалю «Відродження української поезії» у номінації «Скрижалі душі» (м. Одеса, травень 2017, 2018 рр.), І Всеукраїнського конкурсу імені Всеволода Нестайка (м. Бердичів, лютий 2019 р), XII Всеукраїнського фестивалю поезії на Поділлі «Підкова Пегаса» (м. Вінниця, 2019), літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2020). Автор поетичних збірок «Хочеться дощу» (2018) та «Перлинки від Іринки» (2019). Гуртує неординарних особистостей із числа поетів, прозаїків, фотографів, художників, артистів у літературно-мистецькому об’єднанні «Імпреза», організованому восени 2017 року при Вінницькому літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського.

***
Поезія грому, поезія тиші,
Що тут, на землі, з найдавніших давeн,
Любові поезія, слів дивовижних
У ніжному трепеті серця живе.
Поезія злетів, до музики схожа,
Поезія віри, стара-престара,
Поезія щастя від криків народжень,
Поезія шелесту вітру і трав.
Поезія тіней вечірніх і ранніх,
Поезія зірки, що з неба впадe,
Поезія поглядів, хай не останніх,
Поезія-ніч і поезія-день.
Поезія мудрості, снігу і цвіту,
Поезія літа й пісень солов’їв,
Поезія сонця, надії і світла...
Якби тільки бачити й чути її.

***
Мале дівчa годує голубів,
Бо має ще не заскорyзлу душу.
Шепоче небо дівчинці:
– Люби...
Іди з любов’ю, крихітко, в грядуще.
...Птахu летять, клюють зерно із рук,
Їх воркування перехожим чутно.
Хтось вчить маленьку дівчинку добру –
У цього світу є іще майбутнє.

***
Веселка буде після зливи –
Велика гойдалка строката,
І навіть те, що неможливе,
Одного разу може статись.
Й не руки вже, а крила дужі,
І вже не день – далекі далі,
Тоненький промінь гріє душу –
Нема ні туску, ні печалей.
Є щастя, зором не вловиме,
Є щось таке, що ледве чутне
У кожній миті, ритмах, римах,
І раптом це вдалось збагнути.
Є пісня пташки, соло вітру,
Галузку десь несе мураха,
Цвіте маленька синя квітка,
А світ уже весною пахне.

***
Сідає сонце. Йде за обрій день.
Туман по річці павутину стелить.
Рожевий ряст у прaлісі цвіте,
Нектар із нього п’є маленький джмелик.
Гуде собі – співає про земне,
Кудлатим тільцем пелюсткu лоскоче.
Джміль за годину солодко засне,
А нині ще літає проти ночі.
Його на ранок між квіток і трав
Нечутно хтось невидимий покличе,
І линутиме музика добрa,
Мелодія, яку диктує вічність.

***
Розіллються тумани, густі, як молочний кисіль,
Щезне лід на річок і озер прохолодній воді,
І на сонці пошерхне снігів перебілена сіль.
Все ще станеться, трапиться, зміниться... Тільки діждись!
У потокові днів і тривалих безсонних ночей,
В перегонах вітрів, лабіринтах далеких доріг
Будуть довгі розлуки і зустрічі будуть іще.
Хто б і що не писав, як би солодко не говорив.
Але мусиш не здатися, чашу допити до дна,
Роззирнутись на сторони, бачити різні світи...
Боже праведний, от якби міг Ти і знав,
Як непросто людині до себе самої іти.

***
Ні нарікань, ні сумнівів, ні подиву...
Тепер усе, як здавна між людьми:
Проходить час, а з ним і ми проходимо,
Минаємо, минаємось і ми.
Замало встигли, стільки ще не бачили
Із різних міркувань, смішних причин
Й одного разу пошепки означимо:
«Аби не жалкувати ні за чим...»
А зграя літ уже за синім овидом,
І їй назад немає вороття.
У пам’ять кожен спогад закарбовує
Історія під назвою «Життя».

***
Десь аж там, унизу міріади блискучих вогнів,
А мене, як малу, заколисує ніч під крилом літака,
Та повік не стулю, ні хвилини не спатиму, ні:
Мов на длані душа – я всеціло у Божих руках.
Безконечні простори. Біжи! Та хіба утечеш?!
Видивлятимусь очі: а раптом побачу Едем?
Візерунки доріг хтось нитками сріблястими тче.
Птах набрав висоти і наміченим курсом іде.
Паленіє за хмарами – скоро світaнкові час.
Потомились зірки, тільки місяць моргає вгорі.
А попереду зріє пора сокровенних причасть
Морем, спокоєм, піснею теплих солоних вітрів.

***
Звідкіля ти, жінко, узялася?
Прибула коли й з якої ери?
Мчала верхи на баскім Пегасі
З космосу, з далекої Венери,
Так давно, що вже й не пригадати,
Скільки на землі живеш і хто ти,
Марила не славою й багатством,
Мріяла про щастя насолоду.
Дивовижна Діво, амазонко,
Вроджена у теплий місяць серпень,
Це тебе благословляло Сонце,
Коли брами відчинило Небо.
Був за друга у мандрівці Вітер,
Ліхтарі палив – яскраві зорі.
Жінко, жінко, найніжніша квітко, –
Тема і причина всіх історій,
Вічних драм, романів і романсів
Зaгадка й розгадка древніх таєн,
Світло уселенських еманацій,
Що ніде й ніколи не зникає.
Зaвжди так, від літа і до літа,
Тільки ти не вiдаєш одчаю.
Клопоти, робота, дім і діти...
А на себе часу вистачає?
Буде ніч, глибока-преглибока,
Сизим птахом спуститься на землю.
Може, з ним нарешті прuйде спокій
В серце, в душу й у твою оселю?

***
Жінки, жінки... Тепер таких немає,
Злетіло в ірій стільки зим і літ.
Аж он стоїть... вона, мадам Прунмаєр,
І перехожим дивиться услід.
Розкішна сукня, парасоля в рюшах...
Радіє серце, тішиться душа...
Бонжур, мадам! Бонжур! Сказати мушу:
Вам дуже личить настрій цей і шарм.
Манери, жести, рухи, руки... Очі
І полум’яні іскорки з-під вій...
Пробачте, пані, вам зізнатись хочу:
Усе змінилось нині. Се ля ві...
І вулиця минулася Поштова,
І люди, й місто інші вже давно,
А ви, мадам, а ви, мадам, фартова,
Бо ж тут через рокu з’явились знов.
...Задумалась і мовчки усміхнулась...
Бруківкою простує диліжанс.
Ні, ця тендітна пані не минулась –
Не владний над цією пані час.
Вона усе й про всіх чудово знає
І згадки має теплі і живі.
На вулиці стоїть мадам Прунмаєр
І ніжним серцем обіймає світ.

***
Сніги... Льоди... Іще тривкі морози.
Ще треба дочекатися весни,
Але ж душа давно відлиги просить,
Живе теплом і марить ним, і снить.
Бо мова не про січень і про лютий.
Нема різниці: літо чи зима.
Теплo – коли з тобою поруч люди,
І холодно – коли людей нема.

***
У ній маленька дівчинка живе
І неймовірна жінка, чуйна й мудра.
Писав її ікони Рафаель,
Аби велике серце осягнути.
Неслu про неї звістку звідусіль
Учителі, мислителі, естети,
Жадали зрозуміти мудреці,
Художники, прозаїки, поети,
Читали небо у її очах,
Високе й чисте, вічне і бездонне...
До лона пригортає дитинча
Вродлива жінка на ім’я Мадонна.
Тримала і тримає білий світ,
Забувши про печалі і утому,
Хтось із людей колись нарік її
Хранителькою вогнища і дому.
Тендітна й сильна. Грішна і свята.
Із давнини така чи з кайнозою?
Летить душа, крилата, ніби птах, –
Любов іде, подібна із весною.

***
Ні, не пташa – співає серце в грудях.
Мелодії і теми не нові,
Що треба йти лише назустріч людям,
Любити цей великий білий світ.
Бо ж, попри ейфорії чи цунамі,
Летять, не озираючись, літа.
А все, що відбулось чи є між нами,
Дається задля чогось, неспроста.
 
***
Копошuвся день, не затихaв,
Поспішали вулицями люди.
Ти мене побачив і всміхавсь,
Коли я ішла в минулий грудень.
Холодно було, і падав сніг,
Засипaв сум’яття і печалі.
З тисяч ти мене впізнати зміг.
Ми знайшлись очима і мовчали.
Брaкло слів і брaлась безліч слів,
Їх могли почути тільки двоє.
Музика звучала на землі
Трепетними нотами любові.
Так хіба буває? Ну, й дива!
Ще такі трапляються моменти?
Хто ж той шанс щасливий дарував
Відшукатись на одній планеті?
Сутінки котились голубі,
З неба осипaлись зорі білі...
Грудень був, і ми в людській юрбі
Випадково поглядами стрілись.

***
Не треба слів. Хай тільки тепле дихання.
Давай удвох мовчати просто так.
Я поруч буду йти ходою тихою
І танутиму снігом на вустах.
Чи рано-вранці ледве зримим променем
Візьму й торкнусь колючої щоки.
От тільки, чуєш, не кажи ніщо мені
Й ніколи не діли мене ні з ким.
Є ти і я. Є наше «ми» в ефірі.
Є цілий світ на тисячі октав
І тиша, тиша – наша неймовірність,
Яку ще аніхто не прочитав.

***
Хай між нами, як є, залишаються відстані й час,
Хай шукають слова необхідного сенсу і змісту.
Десь під сонцем на двох тільки клаптик зеленого місця –
Хоч який-не який, навіть мізерний, – все-таки шанс…
Буде світло й печаль, будуть люди і їх балачкu,
Бо хіба всім накажеш узяти і замовчати?!
Треба просто забути, не слухати, врешті, напевно, прощати...
Світ сьогодні жорстокий, і відчай доволі гіркий.
Все колись перейде, ніби сон найсолодший, мине.
Тільки пам’ять не втомиться згадками пульсувати.
Та якщо випадково захочеться з тиші озватись,
На дорогах земних ти ще зможеш зустріти мене.

***
І хто хотів, і що хотів, писав –
Мовляв, колись усякого було...
Високі й нереальні словеса...
Минуло. Відболіло. Відійшло.
Пошерхло. Відцвіло. Давно на псu
І люди, і події, і думкu,
І, як би світ великий не просив,
Ніколи не повториться ні з ким.
Хоча... лише до часу, до пори,
Бо, може, доведеться дати звіт.
Історію не знати, хто творив,
Та добре її відають живі.
Віки й віки – до нас і після нас.
Вмивається зело рясним дощем.
Ми з року в рік ідем топтати ряст –
Земне осердя крутиться іще.

***
Знов чекаєш, народе?
Склавши руки, сидиш?
З мовчазливої згоди
Ждеш приходу орди?
Чи кнута, чи нагана,
Чи потвори-совка?
В тебе ж смак бездоганний:
Буде «рай» в Соловках.
Ти його ще не звідав,
Не відчув ісповна?
Прийдуть «добрі» сусіди,
Їм імення – війна,
Чоботиська кирзoю
Стопчуть сад і город,
П’ятикутнії зорі
Принесуть як тавро...
І не знатимеш, хто ти,
Де хилити чоло,
Бо для них ти, народе,
Не свояк, а холоп.
Хочеш раю такого?
Хочеш знову в ярмо?
Запитай свою совість,
Чи туди ми йдемo.
Не закопуй надію,
Сам себе не неволь,
Повторися у дітях,
Їм пожити дозволь.
Прокидайся, народе,
Пам’ять предків не зрадь.
Ти ж тямущий і гордий.
Думай, люде! Пора!

***
Цей світ давним-давно уже дозований,
Таким не буде, як раніше був.
Але у ньому ще не все скасовано,
Ще не на все накладено табу.
Любити змога є і змога дихати,
Побачити росинки на квітках,
Поміж трави у надвечір’ї тихому
Зустріти молодого їжака.
Узяти в руки. Ні, не побоятися.
Сопе? Й нехай, бо ж кожному своє...
Сміятися, сміятися, сміятися,
Що він, колючий, у природі є.
Співати можна пісню в колі дружному,
Казати серцем щось хороше всім,
У літній день від сонця й спеки мружитись
Або стрибати на одній нозі.
Ще має змогу гарний сон наснитися,
В якому ти не ти – мале дитя,
І можна тихо-тихо помолитися
Про найдорожчу з цінностей – життя.

***
Щось у білому світі зміниться?
Чи настільки цей світ змалів?
«Революції гідних і гідності
Не намастиш, – кричать, – на хліб...»
Плебс і душі, й тіла засaлює...
Втямте врешті: гряде біда!
Не вщухають диванні баталії:
«В Україні усе не так...»
Леденіють серця в напрузі.
Боже, зглянься й на захист устань!
Хтось утратив синів чи друзів,
Інший стогне: «Що дав Майдан?»
Диким розпачам, смуткам давнім
Вже забуто і час, і лік.
Ані лантуха із Майдану
Раб додому не приволік.
Так і проситься: «Цур! А що б його...
Та побійся хоча б гріха!»,
Чи діждемось, чи варті доброго,
Якщо гідність – це пiйло й хaрч?

***
О ролі, ролі... Скільки ж можна грати?
Хіба ще лицедійство не набридло?
А де ж осeрдя – вольовий характер?
Вдягаємо його лише в антрактах?
А в повсякденні хто ми? Ниці й підлі?
Навіщо грим, якісь кумедні маски?
Невже собою бути досить складно?
Хай йому грeць! Та будь воно нелaдне,
Якщо комусь на серці з того радість...
Спектакль невдoвзі матиме розв’язку.
А що, як познімати всі костюми?
Хіба не доведеться червоніти,
Щоб вuправдатись, брeхні говорити,
Шукати в собі совісті хоч крихту?
Не стільки сміху буде, скільки глyму...

TIME-OUT
Time-out... Так, це він. Про всякий вuпадок...
Забракло сил вестu надалі гру.
Інакше догорю чи стану дикою
Й уже себе по крихтах не зберу.
Із полум’ям в душі ніхто не бавиться.
Потрібен час, аби вогонь потух.
Людське єство з усім потроху справиться.
А зараз... я з дистанцій просто йду.
Хай оддалік, між зорями і квітами
Дослyхаюся тиші таїнu...
Беру time-out й, може, згодом житиму
Без тyску, потрясінь і без вини.

***
Триматися... Триматися... Так треба.
А ти... задерши голову, летиш.
Топтати стежку до самої себе
І раз у раз не бігти – треба йти.
Лише твоя. Чужий по ній не рушить:
Маршрути є у кожного свої.
Ніхто не зрозуміє твою душу,
Що гріє, тішить чи ятрить її.
Прийми й таке. Вдихни, зрадій, засмійся,
Посій у ґрунт надії зеренцe.
Під сонцем є для всіх і всього місце,
Але не всі збагнути можуть це.
Чиїсь думки. Лише чиїсь печалі.
Тобі ж іти. Не поспішати – йти
У нереальні і реальні далі,
Які собі означиш тільки ти,
Снаги набратись, мудрості і сили,
І, як би не було, одне затям:
Ця мить, цей день, цей світ таки красиві,
Бо просто називаються життям.

***
Лист упадe... Передостанній лист...
Звучатиме відлуння над водою.
В житті іще зустрінемось... колись...
Обоє.
Зайдеться серце спогадам у такт,
І, чи того захочеш чи не схочеш,
Сказати щось попросяться вуста
І очі.
Маленька мить. Одна-єдина мить...
Секунда-дві – і проминути може...
Згадалося й забулося, хто ми...
Звичайні стрічні, просто перехожі.

***
Мій добрий ліс... Ти знав мене дитиною
І часто рятував від самоти.
Засніженою стежкою єдиною
До тебе в гості хочеться іти.
Руками-крилами старих дерев горнутися:
Вони ж бо рідні-рідні, не чужі.
Можливо, вдасться хоч тоді забутися,
Що коїться на серці і в душі?
Бо світові не так то просто вірити.
У ньому часто я й тепер сама,
Тож багнеться зірватись, бігти й міряти
Сніги, що їх насипала зима,
В коліно бездоріжжям вперто брьoхати,
Наплакатись – полегшає на мить,
І тільки білу тишу не сполохати
Ні сповіддю, ні смутком, ні слізьмu.
Відмолишся, віджуришся, відкаєшся
За кожен збутній і незбутній день
І з безгоміння сонного вертаєшся,
Щоб знову опинитись між людей.

***
Хатко, хатко, постарiла хатко,
Хилиться додолу вeтхий тин.
За літa, що вже й не зрахувати,
Звідала всьогo чимало ти.
Знала безліч днів – тяжкі і добрі,
І гаразди мала, і журy.
Подались господарі за обрій,
А туди госпoду не беруть.
Все минуще, хатко, все буденне.
Постирав події плинний час.
Визирає з вікон сиза темінь,
Догорає пам’ять, мов свічa.
Що було, лишилося далеко,
Відійшло назaвжди в небуття,
І лише на ясені лелеки
У гнізді дзьобaми стукотять.
Щовесни сюди летять, вертають,
Щось веде до рідної землі,
Ні про що й ні в кого не питають,
Виливають в клекотах жалi.
Ти ж стоїш, хоч і не маєш сили,
Між плечистих дужих яворів.
І самотня пустка сива-сива
Дибає подвір’ям до воріт.
А вони кигuкнуть, ніби чайка,
І відлуння лине до небес.
Хатко, не минай, а залишайся.
Хтось іще навідає тебе.
Він таки приїде, хай уперше,
Він примчить колись на твій поріг,
Й застукoче ніжне твоє серце,
Вчувши радість і дитячий сміх.

Для малечі

КУРЧАТКО
– Йди до мене! – зве бабуся.
Хвилька – й поруч я стою.
Хочу знати все, бо ж вчуся,
Світ великий пізнаю.
Роздивляюсь добре-добре.
День недавно розпочавсь.
Цок – і є жовтенький дзьобик –
То з’являється курча.
Мокре тільце, лапки, крильця.
Бабця каже:
– Не з простих...
Ну ж, давай, курчатко, грійся!
Гарно в літечку рости.
Буде ще момент зі влучних.
Ми зустрінемось, малюк,
Я візьму тебе на ручки
І до щічки притулю.

БІЛЧЕНЯ
Аж пряде рудими вухами...
Чи пустує? Тільки трішки.
Білченятко маму слухає
І щодня гризе горішки.
Вчиться з ранку і до ніченьки
Прудко бігати, стрибати...
Кліп і кліп маленькі віченьки -
Татка слуха білченятко.
Не вгаває, не спиняється:
Із сосни й на іншу сосну,
Та воно не тільки грається -
Білченя стає дорослим.

ПІСЕНЬКА ПРО ВЕЛИК
Настрій – кольору веселок,
Чути гарну пісню:
В мене є новенький вeлик,
Вeлик триколісний.
– Дзень-дзелень! – співає дзвоник,
Крутяться педалі.
Я на вeлику сьогодні
Кішку покатаю.
Мурка їхати не хоче,
Вередує трішки.
– Дзень-дзелень! – дзвенить дзвіночок, –
Кішки ходять пішки.
На кермо присів метелик.
Хай сідає, звісно.
Мчить обох новенький вeлик
Стежкою до лісу.

***
Ой, дивіться! На долонечку
Сіло кольорове сонечко.
Не збираюся кричати,
Полічy чорненькі цятки.
Тут аж три і з того боку –
То жучкові стільки років.
Ну, малий, посидь, не бійся,
Відпочинуть лапки й крильця.

ЖУБ
По шекрету рошкажу:
Рошхитавшя в мене жуб.
Че вже третій. Жнов передній.
Але ж чі передні вредні!
Я ж мужчина. Вдвох іж татом
Вирішили: треба рвати.
Шльожи лити – шправа марна.
Че ж, урешті-решт, негарно.
Вше. Наважившя в момент.
Нитка – клашний інштрумент
Татко вужлика в'яжав.
А пуштун крутнувшя й впав.
Не шваріччя! Че ж дрібничя.
Де мій жуб?.. Вишить на нитчі.

ЖАБКА
– Ква-а-а! – втирає сльози жабка, –
Загубила в річці тапки.
Від журавлика втікала.
Тапки бульк – і їх не стало,
У болоті, у намулі
Просто-напросто втонули,
І тепер стрибаю боса.
Мокнуть мої лапки в росах.
Може, хтось для скрекотухи
Купить у крамниці туфлі?

***
Дзумкотить мала бджола:
Мед у вулик принеслa.
Встала вранці, на світанні
Й шусть у полечко гречане!
Рій гуде – кипить робота:
Взяток той кладуть у соти,
Щоб нектаром сонця й літа
Ласували взимку діти.

МОДНИЙ ЖУК
Жук пошив собі жакета
Із зеленого вельвету
І тепер, вдягнувшись модно,
По усіх-усюдах ходить:
На роботу і в крамницю,
В гості і на вечорниці,
У кіно й на дискотеку,
До театру і в аптеку,
У музей і в перукарню,
Із друзяками в кав’ярню...
Ох, і зручно, ох, і стильно,
Елегантно, легко, вільно...
Личить той жакет жукові,
Чесне слово!

КОЛИСКОВА
Човником місяць до хати...
Бачиш його з вікна?
Треба лягати спати,
Силоньки набиратись.
Засинай!
В мандри подався вечір,
Скрипки затихла струна.
Ти заморилась, малечо?
Цілую худенькі плечі –
Засинай!
Зірочка в небі зрине,
Ще одна й ще одна...
Світ уві сні спочине,
І ти, моя люба дитино,
Засинай!
Чи в лісі дрімає зайчатко?
Хто ж його, сонечко, зна...
Підемо вранці питатись,
А зараз, кохане малятко,
Засинай!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 23.04.2021 > Тема "Душі криниця"