Версiя для друку Обговорити в форумi

Рецензія

Крупка Віктор. СОН ЦЕ. Поезія / – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2021. – 216 с.

Нова поетична збірка Віктора Крупки «СОН ЦЕ» (літературний редактор – Анатолій Кичинський) – своєрідний календар сонячних емоцій, мінливість яких обумовлена змінами пір року, настроєвих резонаторів найзначиміших колізій у мікрокосмі і, відповідно, соціальному житті ліричного героя. Щодо омоформічної назви книги, то, як зазначено в анотації, у жодному з віршів  с о н ц е  не набуває домінантного звучання, ознак лейтмотиву, однак має потужний синергетичний вплив, постає перед читачем як художня деталь, метафора, символ, а ще – як в і р а,  н а д і я  і  л ю б о в.
І справді, поезія Крупки всуціль наповнена сонячним промінням, пройнята світлою енергетикою, імпровізацією почуттів, які, здається, переливаються аж за край широкої душі автора. Бо «хіба можна не усміхатись, / коли зустрічаєш сонце, / коли торкаєшся його дланню, дитинством, / теплим дощем?!» («зустрічатиму»).
Власне, уся книга – це своєрідні нервові сплетіння живого організму, тонкі струни надчутливого музичного інструмента, здатні зазвучати у руках вдумливого, чуттєвого читача. Тут майже не віднайти віршів у класичному сенсі, немає просто заримованих рядків, хай і технічно грамотних (графоманів і так вистачає!), а головне, – немає наслідування. Це помітив і відомий літературознавець Михайло Жилін у своїх «Антистрофах до збірки», який зауважив: «Щойно спійманий натяк на якийсь об’єкт дійсності, що намагається змусити нашу уяву витворити певний ланцюжок асоціацій, майже миттєво губиться в метафоричному плетиві». Як на мене, саме оця відсутність чіткого сюжету того чи іншого вірша і надає йому поетичної експресії, тієї чи іншої інтонації, невловимого ритму. Це – пряме заглиблення у самісіньку душу читача, без будь-яких поверхневих надрізів на тілі. Тому то так важко, з першого погляду, осягнути цю медитивну, філософську лірику. Бо маємо справу з внутрішніми переживаннями і саморефлексією, де не так важливі смисли слів, як емоції.
Книга рясніє цікавими поетичними образами, свіжими, іноді несподіваними метафорами, порівняннями. У поета «сідала мрія на причілки снів», «сон цей зійшов / з сонця, що зветься  л ю б о в…», «солив, як рибу, душу», «з космосу хрести виглядають / земними ключами», «у вузлики вростає квітка сонця вечорова», «за зарічком в туман впряглися коні», «дерева мовчки / переходять ніч убрід…», «зими оці не прожиті – лише прочуті», «от і спечено вже картоплю, / на вуглинах ще жевріє літо»...
Для Віктора Крупки «слово промовити, як розділити хліб». У ньому він щирий, без фальші, одверто говорить про свої думки і переконання, як от:

«у мене табу на повернення і на втечі
кола намотую, знову намотую кола.
це не прикольно, ніскілечки не прикольно –
бути не хочу більш нічиїм предтечею»
     («до істин»).

Автор досконало володіє усім арсеналом художніх засобів, системою віршування, користуючись різноманітними поетичними формами. У книзі особливо зворушливі ті місця, де йдеться про отчий дім, батька і неньку, про спогади, пов’язані із дитинством:

«ми забрели у смуток цього ранку –
у ранку цього смуток забрели.
були нічні ще, всілися на ганку
і допивали залишки імли.
ще не дозріли, трішки проясніли,
як нитка й голка, як цямрина дня,
не досягли до сповідання тіла,
ще ніч текла… ставала, як зерня.
і цього ранку смуток нам у руку –
у руку нам – і сонце – як з душі –
прозріла хата –
в ній – стара зозулька –
та вічне й повсякденне –
що й по чім…»
    («що й почім»).

Не менш зворушлива лірика, у якій возвеличуються почуття до жінки, часто-густо з гірчинкою кави або ж з присмаком осінньої пори:

«кавова жінка належала ще дощам
в затишній кав’ярні
у самому центрі Вінниці»
     (кавова жінка»).

Або:

«ти повертаєшся у лоно
осені,
у глибину горішніх розмислів…
Моне чекає тебе ще й досі,
усе напише, що не попросиш,
осіння жінко!
предивна, перша
від айстр-подихів – і аж до обріїв –
у відчуття снаги лелечої –
у перевесло театрів долі
десь поза осінню
скороминущою,
коли літа
все ще пір’їнами
лягають знадливо у світлу душу
й принадно кличуть
осінню жінку»
(«осіння жінка»).

Поет майстерно володіє лексичним матеріалом, жонглює, здавалося б, простими словами, які згодом набувають особливого емоційного звучання:

– кричиш?
– кричу, але ніхто не чує.
байдужий день і тиша… й та байдужа,
собі лишень сказати правду мушу,
що завчасу на десять шепотів ущух.
– кричиш?
– мовчу… мовчу, а ти кричиш
(«мовчиш»).

Деякі поетичні сентенції В. Крупки сміливо претендують на крилаті вислови. Лише вдумайтеся: «тебе робить гарячим прийдешній сніг, холодним – чужа жорстокість», або «написані листи – уже не наші. їх світ забрав. вони йому потрібніші».
Здається, про що б не писав поет, у всьому є просвітлена поезія. Поліфонія мотивів свідчить про неоднозначність ліричного «я», про постійні шукання у межах необароко і сентиментальності.

«переорано рай
осінніми небесами,
неспійманою рибою,
невипитим молоком,
напівсхованим словом…
ми чуємося крізь відстані,
бо однієї крови-подиху.
кожен із нас мріє
про своє окремішнє небо,
але коли повертаємося
і починає зеленіти оранка –
нам достатньо отого прадавнього
перелогу,
де одне-єдине на усіх –
небо…»
(«небо»).

Либонь, немає жодної теми, жодного слова, непідвладного авторові. Цілком справедливо зауважив якось відомий поет та журналіст Петро Перебийніс: «Заглиблений – ось найпереконливіша, найповніша ознака поетичного таланту Віктора Крупки. Заглиблений у живу природу, у небо і планету. А водночас – до кожної жилочки, стеблиночки, травиночки – наш, подільський, український». Поет не зрадив цій любови до природи і в новій збірці:

«не руш мене
я дихаю, живу у цьому космосі
кущем, травою, деревом і щирою весною»
(«не руш»).

До всього цього можна додати: нова книга Віктора Крупки «СОН ЦЕ» – серйозна заявка на вишукану поетичну естетику у сучасній українській літературі, своєрідне перевесло двох поетичних систем – модернізму і постмодернізму, непересічне явище означених художніх практик.
_____________________
© Михайло ЖАЙВОРОН
02.04.2021

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 09.04.2021 > Тема "Душі криниця"