Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4250)
З потоку життя (7278)
Душі криниця (3920)
Українці мої... (1561)
Резонанс (1822)
Урок української (1001)
"Білі плями" історії (1805)
Крим - наш дім (549)
"Будьмо!" (262)
Ми єсть народ? (239)
Бути чи не бути? (112)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (111)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ТРО╥ЦЯ ПРЕСВЯТАЯ
Наш╕ традиц╕╖


ЛАКМУСОВИЙ ╤НДИКАТОР МОРАЛ╤ ТА УЧЕНОСТ╤
Цей художн╕й тв╕р, без сумн╕ву, ╓ лакмусовим ╕ндикатором для сучасник╕в…


Святослав Шевчук: НАША ЦЕРКВА ВЖЕ ГОТУ╢ТЬСЯ ДО ДОВГОГО ПЕР╤ОДУ Л╤КУВАННЯ РАН
Чи зм╕нила щось в╕йна у сп╕лкуванн╕ м╕ж церквою ╕ державою?


СМАКУЙТЕ!
Картинки з життя.


З╤ГР╤╢...
Народна медицина.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 26.02.2021 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#8 за 26.02.2021
«╤ СКАЖУТЬ КОЛИСЬ ЛЮДИ: КОЛИ СЕЙ НАРОД ПЕРЕЖИВ ╤ ТАК╤ ЧАСИ, ╤ НЕ ЗАГИНУВ, ТО В╤Н СИЛЬНИЙ…»

Цей текст, майже повн╕стю з╕ставлений з цитат, – як автопортрет без глянсу ╕ пилу. 150 рок╕в тому народилася Лариса Петр╕вна Косач-Кв╕тка (1871-1913). Леся Укра╖нка
Вона волод╕ла, за словами ╤вана Франка, вражаючим д╕апазоном поетично-емоц╕йного висловлювання: «…в╕д тихого суму до скажено╖ розпуки ╕ мужнього, гордого прокляття, що явля╓ться природною реакц╕╓ю проти холодно╖ знев╕ри». В ╖╖ творчому доробку ╕ дзв╕нк╕ веснянки, ╕ дитяч╕ казки, ╕ величн╕ драматичн╕ твори, так╕ як «Кам╕нний господар», «Л╕сова п╕сня», «Кассандра». Однак, Леся Укра╖нка не т╕льки белетрист св╕тового р╕вня. Вона – лицар слова ╕ думки. Наша духовна навчителька. ╥╖ творч╕сть ╕ доля – не про «мистецтво життя», а, радше, про мистецтво перемагати: обставини, себе ╕ ту ж таки долю. Тож у ц╕ пам’ятн╕ дн╕ згадаймо Лесю, якою вона була, а ще… погляньмо на не╖ ╖╖ ж очима.

Псевдон╕м, який став ╕м’ям та долею
В 13 рок╕в зухвале д╕вчисько обрало соб╕ псевдон╕м, який став ╖╖ новим ╕м’ям – на в╕ки. Гордо назвалась Укра╖нкою – громадянкою не╕снуючо╖ держави. Втрачено╖ кра╖ни минулого – ╕ омр╕яно╖ кра╖ни майбутнього. Стала пом╕ж ними ╕ з’╓днала, зживила. ╥╖ першим в╕ршем, написаним у дев’ять рок╕в, був в╕рш «Над╕я» – не по-дитячому серйозний, присвячений р╕дн╕й людин╕ – т╕тц╕ Ел╕, батьков╕й сестр╕ Олен╕ Антон╕вн╕ Косач (на фото - в центр╕), яку в╕дправляли на сиб╕рське заслання.
Саме над╕я стане одним ╕з нар╕жних камен╕в ╖╖ неймов╕рно щедрого поетичного дару. Знамените «Contra spem spero!» – гостре ╕ безкомпром╕сне, про яке Василь Стус в одному з лист╕в ╕з ГУЛАГу зауважив, що «…насправд╕ дуже страшне те Лесине «без над╕╖ спод╕ваюсь!»»… А про Мавку казав: «Мавка – це мр╕я, це коротке сонце в с╕рому житт╕, Мавка – це свято, великдень душ╕. А Килина – це с╕р╕ будн╕, це сало з часником, це повна мак╕тра вареник╕в ╕ жодно╖ з╕рки над головою. «Життя» любить килин, а мавок убива╓…»
Прикметно, що Леся Укра╖нка була з улюблених поет╕в ╕ншо╖ безкомпром╕сно╖ лицарки духу – Олени Тел╕ги, котра називала книгу «духовою збро╓ю».

Б╕ль: «я б╕льше можу витерп╕ти, н╕ж думала перше»
Попри важку хворобу, а туберкульоз к╕сток важка хвороба, коли хворому доводиться сп╕в╕снувати з виснажливими ╕ для т╕ла, ╕ для духу нападами болю, – Леся Укра╖нка не була «плакальницею», радше навпаки – «ут╕шительницею». Лише зр╕дка в ╖╖ листах зустр╕неш пов╕домлення про хворобу – гол╕ факти, без ламентац╕й, на кшталт: «за що?» й «нав╕що?». Хоча, зв╕сно, вона не була казковим олов’яним солдатиком… Спочатку ╕ в ╖╖ листах траплялися нотки безнад╕╖ – так╕ листи сама Леся називала «в╕шальними» – тобто, сумними й безрад╕сними. Однак ╕з часом характер вигартовувався. П╕сля смерт╕ дядька, Михайла Драгоманова, який справив на не╖ величезний вплив, Леся писала матер╕ з Соф╕╖: «Жестока р╕ч життя – не да╓ нав╕ть опам’ятатись людям, все жене вперед ╕ ставить сво╖ питання… Я бачу тепер, що я б╕льше можу витерп╕ти, н╕ж думала перше. Так, мамочка, минув той час, коли я писала «в╕шальн╕» листи, тепер буде все ╕накше…». Це був 1895 р╕к, Лес╕ на ту пору виповнилося 24 роки.

«Бо хто в╕дда╓, той ╕ отриму╓, хто забува╓ себе, знов себе знаходить…»
Натом╕сть вона знаходила сили для п╕дтримки р╕дних ╕ близьких: сестер, коханого, подруги, чолов╕ка. Кинувши все, зневаживши небезпеку рецидиву власно╖ хвороби, по╖хала в М╕нськ доглядати смертельно хворого Серг╕я Мержинського, який помер у не╖ на руках. Згодом оп╕кувалася чолов╕ком – «любим Кльонею», «Кв╕точкою», як вона його називала, Климентом Кв╕ткою. П╕дтримувала подругу – Ольгу Кобилянську, коли та переживала душевну драму – розрив ╕з Осипом Макове╓м. Леся слала Ольз╕ неймов╕рно палк╕ листи п╕дтримки, як╕ були не просто реверансом вв╕чливост╕ – це слова-замовляння, вони сповнен╕ тако╖ потужно╖ щирост╕ та сили, яка в╕дчува╓ться нав╕ть зараз, 120 рок╕в по тому:
«Хтось не з подло╖ маси скований, а з благородно╖, ╕ через те мусить в╕д огню гартуватись, а не ламатись… Коли хто нещасний, то мусить бути гордим, ╕накше не витрима╓ з честю… Хтось мусить мати одвагу до життя, ту найвищу людську одвагу… Чи хтось чу╓, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думц╕ сво╖й ╕ так заздро боронить в╕д всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажа╓ себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не кату╓ себе, бо комусь ╕ншому болить в╕д того, дуже болить…» (до Ольги Кобилянсько╖, 15 серпня 1901). Письменниц╕ називали одна одну пестливими ╕менами «хтось» ╕ «хтось», «хтос╕чек», «хтось чорненький» (Ольга) ╕ «хтось б╕ленький» (Леся) ╕ були справжн╕ми посестрами, спор╕дненими духом.

«Скептичний розум ╕ фанатичн╕ почуття», або Леся про себе
У 27 рок╕в Леся Укра╖нка написала матер╕: «…мен╕ зда╓ться, що я маю перед собою якусь велику битву, з яко╖ вийду переможцем або зовс╕м не вийду. Коли у мене справд╕ ╓ талан, то в╕н не загине, – то не талан, що погиба╓ в╕д туберкульозу чи ╕стер╕╖! Нехай ╕ заважають мен╕ с╕ лиха, але зате, хто зна╓, чи не кують вони мен╕ тако╖ збро╖, яко╖ нема в ╕нших, здорових людей».
«…я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то ╖м зда╓ться, що сонце погасло, а коли п╕ймають пром╕нь, то думають що сонце прийшло жити до ╖х в саму душу, т╕льки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здеб╕льшого нездатною до виявлення себе в слов╕ (хоч ╕ то не завжди)…»
«Я людина еластично-уперта (таких багато м╕ж ж╕ноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засво╖ла соб╕ «траг╕чний св╕тогляд», а в╕н такий добрий для гарту. Одна моя знайома – жид╕вка-с╕он╕стка, людина дуже нещасливого життя, так в╕дпов╕ла на дивування приятел╕в з ╖╖ одваги в прийманн╕ всякого нещастя: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Х╕ба ж не мудро мовлено?..»
«Я сама не дуже експансивна, – се зда╓ться, вдача все╖ нашо╖ родини, – се не добре, але я н╕чого не можу проти сього, ╕ Ви не бер╕ть мен╕ зле, коли часом я здамся Вам недосить одвертою. Н╕коли найближч╕ друз╕ не знали мене все╖, та я думаю, що се так буде завжди. Друз╕ мо╖ звикли до сього ╕ дали мен╕ волю говорити т╕льки про те, про що я хочу».
«Я люблю держати мо╖ в╕дносини im Klaren (в ясност╕ (н╕м.) – Ред.), ╕ н╕що мене так не мучить, як невиразна фальш. Москал╕ кажуть: «худой мир лучше доброй ссоры», але я вважаю якраз навпаки: л╕пше щиро посваритися, н╕ж нещиро миритись».
«Я нав╕ть не люблю, щоб хтось сид╕в коло мене, як пишу, а в голос думати можу т╕льки в гарячц╕. …можу займатися л╕тературою т╕льки тод╕, коли сама в хат╕, ╕ то головно ввечер╕ ╕ вноч╕. …Писати «як-небудь»,… я могла б, але не хочу… не вважаю зг╕дним… з мо╓ю л╕тературною горд╕стю (признаюсь, що вона таки в мене ╓)».
«Я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житт╕ б╕льша оптим╕стка, н╕ж в сво╖й л╕тератур╕. Се залежить в╕д того, що я пишу найб╕льш тод╕, коли в мене на душ╕ йде дощ, а в╕н же таки не щодня йде…»
«Я часом навмисне пишу листа з тим, щоб пот╕м подерти, – се «одкрива╓ клапан» ╕ лихий настр╕й вил╕та╓ з пов╕тря, як чад».
«Боюся, що коли б ми з Вами част╕ше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною, власне, через оцю «незломн╕сть», що тепер Вас так захоплю╓…»
«Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну б╕ограф╕ю в друку, була б найприкр╕шою хвилиною мого життя, дарма що в мо╖й б╕ограф╕╖ не знайшлося б н╕чого н╕ особливо ц╕кавого для людей, н╕ надто ганебного для мене само╖».
«Нехай краще буде exagration (переб╕льшення (франц.) – Ред.) в сторону «лицарства», н╕ж «пошлост╕», – коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-К╕хотом, н╕ж Санчо Панса, бо так мен╕ б╕льше по натур╕ та нав╕ть по ф╕гур╕».
«Я н╕коли не витримую до к╕нця фальшивого або принижуючого мене становища, ╕ коли не можу просто встати ╕ п╕ти, то вириваюся, рвучи сво╓ серце та, певне, й чуже ранячи…»
«Коли не ма╓ш права померти – треба мати сили для прац╕»
«… «пишу – значить ╕сную», а от, як перестану зовс╕м писати (не листи), тод╕ вже либонь кепсько буде».
«Хто не ма╓ обов’язково╖, на терм╕н л╕тературно╖ роботи, той не зна╓, яке то щастя ма╓ чолов╕к в той день, коли, нарешт╕, в╕дправить рукопис геть з хати!»
«…з мене такий журнал╕ст, «як за денежку п╕столь»…»
«Терп╕ть не можу взагал╕ передмов ╕ коментар╕╖в писати».
«…Тепер який час можу соб╕ дати спок╕й з рос╕йщиною та писатиму щось ad animae salutem (для душ╕ (лат.). – Ред)…»
«Захот╕ли Ви, щоб наш╕ люди щось говорили про Вашу новелу! Вони х╕ба тод╕ щось заговорять, коли ╖м ц╕лий том таких речей напишете, та й то ще нев╕домо. У нас писатель, коли хоче, аби про нього б╕льше говорили, то мусить вмерти, тод╕ його з великим гуком поховають ╕ почнуть писати по вс╕х усюдах, що «вся Укра╖на плаче» за сво╓ю славною дитиною» ╕ т.п.» Це з листа Лес╕ Укра╖нки до Ольги Кобилянсько╖, 14/21 грудня, 1900 року. Тут Леся фактично повторю╓ слова свого дядька Михайла Драгоманова, сказан╕ ним 10 травня 1861 року, п╕д час перепоховання Тараса Шевченка на Чернеч╕й гор╕. Тод╕ якась пан╕ поклала на поетову труну терновий в╕нець, що наштовхнуло Драгоманова на думки про те, що в Укра╖н╕ поет спочатку ма╓ вмерти, а пот╕м ╕з нього зроблять культ мученика, про що в╕н ╕ сказав у промов╕.
«…матер╕альна незалежн╕сть ╓сть одна з поважних п╕двалин морально╖ незалежност╕… Воно таки погано, що укра╖нський л╕тератор не може «в сво╖й хат╕» н╕ шеляга заробити, ╕ се справжн╕й наш хрест оте оббивання чужих порог╕в, ще ж слава Богу, що я маю як перебирати ╕ вибирати, а ╕нш╕, то й в калюжу с╕дають, бо так мусять…»
«…вся наша л╕тература весел╕стю не в╕дзнача╓ться, часом як начитаюсь ╖╖ (не виключаючи ╕ власних твор╕в), то так ╕ хочеться сказати з розпачем Гамлета: «Най д’явол носить смуткове убрання, а я над╕ну ясн╕ кармазини!» ╕, певне, я се зроблю, т╕льки ще не зараз, потроху звикатиму, оце ж почала червон╕ капелюхи носити…»

Найб╕льший страх. Про власну музу
У лист╕ до Агатангела Кримського Леся Укра╖нка писала: «…А врешт╕, коли моя муза справд╕ да╓ Вам ╕ другим людям, не т╕льки мен╕, якусь ╕люз╕ю св╕тла, – нехай то буде нав╕ть оптична облуда, – не мен╕ нар╕кати на не╖, се було б невдячно, бо все ж найясн╕ше в мо╓му житт╕ походило в╕д не╖, а коли те життя було все-таки темним, то вона з того не винна».
«З польсько╖ статт╕ мен╕ найб╕льше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляк╕в. От не знала я, чим ╖х можна злякати. Ся хвала, по-мо╓му, найб╕льша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «рези╜нац╕ю» ╕ под╕бн╕ зовс╕м не страшн╕ реч╕, та пора вже ╖м завважити що й ми можемо мати «сильну руку»».
На натяк Михайла Павлика про те, що ╖й варто було б уникати, як йому здалося, надм╕рно╖ запол╕тизованост╕, Леся Укра╖нка в╕дпов╕ла: «Тод╕ треба скинутись мен╕ ╕ мо╓╖ поез╕╖, мо╖х найщир╕ших сл╕в, бо вимовляти ╕ ставити ╖х на папер╕, скинувшись того д╕ла, на яке вони кличуть ╕нших, мен╕ буде сором. Коли не vis major (вища сила (лат.). – Ред.), як се було дос╕, а мо╓ власне р╕шення примусить мене «сид╕ти тихо ╕ не рипатись» – ╕ як довго сид╕ти? Може, аж поки перегорить ╕ та сила, що тепер ще десь там жевр╕╓ в душ╕?) – то я тод╕ муситиму зложити мою «╓диную зброю» слово ╕ стати глухон╕мою. Т╕льки се страшно, я сього б╕льше боюся…»
Коли ╤зидору Петр╕вну Косач-Борисову (1888-1980), найменшу сестру Лес╕ Укра╖нки, яка пройшла стал╕нськ╕ табори «Онеглагу», запитали, якою була б Лесина доля, якби вона жила за б╕льшовик╕в, ╤зидора Петр╕вна сказала: «В╕дпов╕дь зна╓ кожний, хто читав Лесин╕ твори. Чесна й посл╕довна, вона н╕коли не примирилася б з владою у нов╕тн╕й кра╖н╕ невол╕».
Тож чому вчить нас Леся Укра╖нка? Вчить не зр╕катися свого: принцип╕в, товариш╕в, сво╓╖ в╕ри, кра╖ни ╕ вол╕. Як писала вона до ╤вана Франка: «╤ скажуть колись люди: коли сей народ пережив ╕ так╕ часи, ╕ не загинув, то в╕н сильний…»
П╕дготувала Св╕тлана Шевцова
www.ukrinform.ua

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 26.02.2021 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=23040

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков