Версiя для друку Обговорити в форумi

Тарас Петриненко, музикант
МЕНЕ ВІДВІДУЄ НАСТРІЙ СІЗІФА: НАЧЕ НА ВЕРШИНІ ВЖЕ… АЖ РАПТОМ: ФЬЮТЬ, І ЗНОВУ БІЛЯ ПІДНІЖЖЯ

Мене попередили, що Тарас Петриненко інтерв’ю не дає: усе давно переговорено. Принаймні, за останній рік це перша розмова, лише тому, що агентство “Укрінформ”.
І почнемо ми з давно очікуваного сюрпризу.
Отже, саме для нас сьогодні доручено влаштувати національну прем’єру нової пісні – “Назавжди”. Співають воістину народні артисти України Тарас Петриненко і Тетяна Горобець.
*   *   *
На другому поверсі “Мега-Маркету” на Новообухівському шосе, у просторому, але навіть у суботу малолюдному кафе вони із Валерієм Кулічкіним часто зустрічаються: Тарас приїздить, як-то кажуть, на закупи, директор – аби побачитися з артистом та обговорити поточні справи: концертна діяльність, нові аранжування, студійні записи.
Біля столика з’являється молоденька офіціантка.
- Як вас звуть, дівчино? – цікавиться Тарас, хоча на беджі написано, але… Час бере своє – зір не той, яким був півстоліття тому.
- Анастасія.
- А коротке ім’я яке? – у цьому запитанні весь Тарас Петриненко: він бачить людину і прагне бути відкритим – і світові, й самому собі.
- Настя.
- Настуня, значить. Мені чай із бергамотом та яблучний пиріг. Він гарний у вас…
МИНУВ ЧАС, І ВСІ КОЛИШНІ КОЛЕГИ ПО СЦЕНІ, ЯК ОДИН, З’ЯВИЛИСЯ ПЕРЕДІ МНОЮ, І КОЖЕН ПОПРОХАВ ПРОБАЧИТИ ЙОГО
*   *   *
- Цього року минуло півстоліття, як ти, Тарасе, реалізуєш себе в національній популярній музиці… За цей час змінилася мета цього самовираження?
- Мета? Ніколи не ставив перед собою якоїсь мети. Мені хотілося, щоб це мені – дарувало радість, близьким та рідним – приносило користь, а загал – розважувало насолодою. Завжди так хотілося, і ніяких вимог я не приймав, аби змінити такий порядок речей.
- Тобто ти хочеш сказати, що пісні пишеш не для себе?
- Ні. Якщо я не переконую себе, що створив щось гідне, по-справжньому щире і важливе, нікого я не переконаю, що воно чогось варте.
- Тримаючи найкоротшу дистанцію зі слухачем, як тобі вдається не розчаровуватись у людях?
- Має щодня трудитися не лише голова, а й серце.
- Як ти пережив дві підступні зради, коли у 1991-му і 1993-му роках, під час гастролей у США, на ПМЖ залишилися музиканти групи “Гроно”.
- Тими, хто зробив такий вибір, рухала любов до комфорту, ситого життя, принадностей тієї країни, яка сама досягла того, аби в ній усім жилося з усіма вигодами. Тим часом я завжди розумів, що Країна рівних можливостей як self-made-man сама себе зробила!
- У країні, де народ, складений із суцільних іммігрантів, – іншого виходу нема, як швидко, step-by-step, стати щасливим. І – рухатися до мети кожен Божий день.
- Коли вперше “Гроно” приїхало до Сполучених Штатів, по очах я побачив, що там спалахнуло велике бажання. І те, що мої колишні колеги залишилися, не стало для мене дивиною. Коли вдруге ми їхали, стало зрозумілим: думками вони там.
- Ти легко пережив біль втрати колишніх однодумців?
- Подібні речі ніхто легко не переживає… На моє щастя, у ті часи вже почало з’являтися відповідне комп’ютерне обладнання. Маю на увазі міні-студію: синтезатор Ensoniq, дводоріжковий секвенсор Brother, ритм-машинку Alesis.
- Довелося різко змінити музичне мислення?
- Що було, те було. Але народилася можливість самому створювати фонограми, партію за партією набирати треки і робити “мінусовки”. Відбулася тоді така особиста технологічна революція, яка свого часу допомогла мені вистояти.
- У який спосіб?
- Фактично без живого ансамблю деякий час я міг продовжувати творчу роботу. Бо руки, відверто кажучи, після повернення зі Сполучених Штатів якось опустилися. Збирати знов колектив, з ними з нуля починати, щоб в якийсь прекрасний момент вони знову десь завіялися, десь залишилися, до когось переметнулися, – щось подібне мене більше не влаштовувало.
- Ти підтримуєш стосунки з колишніми учасниками “Гроно”? Як за океаном склалися їхні долі?
- Буваючи в Сполучених штатах, ми часом бачимося. Хоча, коли вони лишалися за океаном, добряче облили мене брудом. “Добряки” з діаспори їм так порадили, мовляв, у такому випадку буде простіше облаштуватися. Минув час, і всі колишні колеги по сцені, як один, з’явилися переді мною, і кожен попрохав пробачити його.
- І ти пробачив?
- Господь простить, відтоді зі мною все гаразд!
ЯКБИ ВИНИКЛА ПОТРЕБА УТНУТИ ЗОРЕЛІТ МІЖПЛАНЕТНИЙ, ВІН БИ ЙОГО ТОЧНО СТВОРИВ
- У витоках твоєї музичної кар’єри і досі пульсує біг-біт-група “Еней”, створена на початку 1969 року п’ятьма дев’ятикласниками Київської спеціальної середньої музичної школи-інтернату імені Миколи Лисенка. Хто виявився генератором?
- Наскільки пригадується, ідея назви була моя, але всі хлопці її підтримали.
- Чому “Еней”?
- Вплинув, мабуть, той факт, що у школі – саме в цей час – ми вивчали “Енеїду” Івана Котляревського. Якось усе збіглося в часі.
- Вас, київських старшокласників, зачепила саме “Енеїда”, геніально, дуже сучасно проілюстрована видатним українським графіком Анатолієм Базилевичем? Розкішне видання вийшло друком 1968-го року – напередодні святкування двохсотліття Івана Котляревського.
- І це також, але справа була в іншому… Саме Еней нам, юним романтикам, уявлявся першим в Україні хіповим чуваком. Скоріш за все, саме це спонукало взяти таку назву. А ще у нас однією з перших пісня з’явилася – “Еней”. Проте, даруй, все це було… якийсь дитячий садок.
- Кажуть, “The Beatles” ти почув не у Києві, а… в Чернігові: одного дня бобіну на маг поставила троюрідна сестра. Що, у столиці ще записів ліверпульської четвірки було катма?
- (Щиро підсміюється та хитає в бік мовчазного директора; Валерій Кулічкін мовчки спостерігає за нашим інтерв’ю). - Приколюєшся, так? З батьками я приїхав тоді на гостини у Чернігів, і Люда, розважаючи мене, нудьгуючого, поставила бобіну. На той час я був ще досить юним. А на твоє запитання відповім: у Києві тоді – в основному – крутився Елвіс Преслі, ще хтось... А ось “Бітлів” я насправді почув уперше; то був альбом “With The Beatles”, 1963-го року. Вони мене не просто вразили, а під корінь зрубали. Не повіриш, досі я пам’ятаю ту мелодію (наспівує): – “All my lovin’, I will send to you, / All my lovin’, darlin’, I’ll be true”.
- Коли ти захопився “The Beatles”, для твого батька, ведучого фольклорної телепередачі “Чиста криниця” Гарінальда Кіндратовича, чи стало це трагедією?
- Господь із тобою! Тато нам дуже багато допомагав. Так, він жадав, аби я став академічним музикантом: диригентом чи піаністом. Або поважним професором. Тобто у цьому напрямку рухався. Але коли батько зрозумів, чим ми захоплюємося, а головне, побачив перші гітари, на яких мої друзі з “Енея” грали, – він запропонував свою допомогу.
- У який спосіб це виявлялося?
- Під особистою орудою Гарінальда Кіндратовича, за його безпосередньої участі були створені перші наші електрогітари! Не забуду… Якось їдемо авто, а батько каже: – “Ану, зупинись-зупинись! Бачиш, ось там – дошка лежить, бачиш? Мерщій забирай, синку! Деку ми вам знайшли!” І справді, з тієї дошки для нашого гітариста була виготовлена гітара, справжній hand-made. Причому, у когось на час позичили оригінальний німецький інструмент – “Musima Deluxe 25”, і в нуль скопіювали: від ручок тремоло і пікгарда (утримувач панелі) до серповидного лейблу.
- Як?!
- Лобзиком, друже, лобзиком. Батько мій вирізав не лише дерево, а й метал, звідкілясь діставав потрібні пружини. Перші інструменти музиканти “Енея” виготовили собі самі, й все це робилося під наставництвом мого батька.
- Тож, виходить, Гарінальд Кіндратович був ідеологом у вас?
- Ні. Батько пояснював, що треба робити, у якій послідовності, часом – сам робив щось, коли у нас не виходило. Справа в тому, що батько, царство йому небесне, руками міг зробити практично все. Якби виникла потреба утнути зореліт міжпланетний, він би його точно створив. Талановита була людина у всьому! Під його орудою ми виконували всі операції, передбачені технологічним процесом. Раз побачивши фірмовий інструмент, він знімав з нього точну копію.
ТЕПЕР ТВОРЧА МОЛОДЬ, КОЛИ ПОЧИНАЄ КАР’ЄРУ, ТОЧНО ЗНАЄ: ЩО ВОНИ З ЦЬОГО МАТИМУТЬ
- Скажи, де тоді в основному “Еней” виступав?
- Де випаде: крутити носом не доводилося... Починали ми в десятирічці імені Лисенка: а там – тіснява, звукоізоляції катма, за стінкою – скрипалі та бандуристи.
Були там такі маленькі кімнати – репетиторії, де стояло піаніно і могли утулитися лише один учень із педагогом. На перервах у ті кімнатюльки набивалося зо двадцятеро пацанів і, як навіжені ідіоти, ми волали “Бітлів”, а вчителі у розпачі не знали, що з нами робити.
- До директора тягали?
- Траплялося, але частіше суворий завуч до нас заходив, грізними очима зиркав і викликав у кабінет пояснити, що ми оце виробляємо. А, згадав… Повсякчас мене примушували зголити вуса, бо вони у мене дуже рано почали рости.
- І що: здався?
- (На всі 32 усміхаючись, гордо погладжує себе по підборіддю і задоволено відповідає) - Жодного разу не голив… Принципово. Коли мене до чогось примушують, я це не робитиму.
- Гаразд, а в армії?
- І в армії… Краще на гауптвахту, аніж вуса голити.
- Зрозумів, не проситиму… Але повернімося до витоків. Як ви знайшли репетиційну точку?
- Допоміг випадок. Одного дня з’ясувалося, що в Київському міському палаці піонерів є ансамбль баяністів. І – ті пестунчики долі отримали комплект інструментів: дворядний електроорган “Ionika 6”, німецька ударна установка “Trova” і таке інше. Ні про що подібне ми не могли й мріяти.
- Отже, ви поголовно вирішили стати… баяністами?
- Бо так “Еней” опинився в Київському міському палаці піонерів. Словом, якимось чином ми до… ансамблю баяністів приєдналися. Це значило, що у нас офіційно з’явилася репетиційна точка! У якості “шефської” допомоги ми, звісно, виступали на якихось новорічних вечорах: у тому ж палаці піонерів, та й взагалі – скрізь, куди нас кликали. Сам процес публічного співання, виконування власних пісень – ось, що у той час допінгувало найбільше. Світ змінився. Тепер творча молодь, коли починає кар’єру, – точно визначає: що вони з цього матимуть, скільки їм платитимуть. Тоді все було інакше.
- Які у вас, хіпових чуваків з “Енея”, склалися відношення з комсомолятами?
- Про відношення з “вірними помічниками Партії” нічого яскравого не пригадаю. Ну, так, нас ганяли в перукарні, а коли це не спрацьовувало, заколювали волосся, щоб зачіски не виглядали дуже патлатими. Починали ми, ой, як весело, навіть безтурботно, але швидко все це припинилося.
- Чому так?
- Коли комсомол виконав свою справу із виховання творчої молоді, але розвів руками, зацікавилися інші органи… Але в підлітковому віці ти мало що помічаєш, адже зосереджений на іншому. На репетиції слід зробити ось що: спробувати таке аранжування, ні, такий бас, а ось є нова пісня… І все у цейтноті, бо головне: скоренько виступати. Де завгодно, як завгодно, але виступати! Тим часом ніхто нам за це ніколи не платив. Той київський “Еней” жив та грав на рівні підліткової самодіяльності, але – професійної самодіяльності. Бо ж ми всі були вихованцями спеціальної середньої музичної школи-інтернату імені Миколи Лисенка!
НІЯКИХ ПИТАНЬ МОВИ НІКОЛИ НЕ ВИНИКАЛО
- Твоєю першою авторською піснею стала “Весна і ти”, написана у 1970-му році. Як вона народилася?
- Як? Кінець школи, вступ до Київської державної консерваторії – плюс-мінус цей період. Здається, я був ще десятикласником. Тобто молодим закоханим хлопцем, от і народилася пісня. І потім педагог змусив мене написати клавір та викласти в журнал “Музична орбіта”. Тоді це вважалося крутою крутизною…
- Символічно, що твоя пісня “Весна і ти” стала ровесницею “Червоної рути” (1970) Володимира Івасюка.
- Ну, так… Пригадую, в Київській консі на якомусь концерті, у Великій залі, мою пісню ми виконували на “біс!” три або навіть чотири рази. Дуже вона сподобалася саме студентській аудиторії.
- Відомо, що з Українським телебаченням в “Енея” склалися непрості стосунки.
- Що було, те було… Спочатку все було напрочуд гарно: наші пісні, навіть концерти регулярно транслювалися. “Еней” і на Інтербаченні виступав – був такий телеканал, що транслювався на закордон. Так тривало до якогось певного періоду. У 1972-му нас, безвусий “Еней”, звинуватили в “буржуазному націоналізмі” і вирізали звідусіль… На цьому пригоди хіпового чувака в Україні закінчилися. Нам було це все так дивно…
- Справді? Повна несподіванка?
- Так! Адже спілкувалися ми між собою в “Енеї”, хто як хотів. Ми з Кирилом Стеценком, як правило, розмовляли українською, а решта хлопців – російською. Ніяких питань мови ніколи не виникало, всі вільно комунікували між собою.
- Готуючись до інтерв’ю, я попросив знайомих на Українському радіо пошукати щось із ваших записів у фонотеці.
- Знайшов?
- Жодного запису, жодної пісні: свого часу все розмагнічено!
- Це й не дивно: кого тут за часів Совка цікавила національні культура…
- Цього року “Енею” виповнилося півстоліття! Для української популярної музики це – важлива дата. Чи не було планів зробити рівайл-концерт?
- Ні, Кирило Стеценко пропонував мені, про це ми навіть поговорили.
- І що зупинило?
- По-перше, нас із Тетяною Горобець в Україні тривалий час не було. Ми виїздили за кордон. По-друге, належало владнати невідкладні проблеми, пов’язані зі смертю мами – поставити на могилі пам’ятник… По-третє, все так закрутилось, що я, взагалі, відійшов від творчих справ. По-четверте, подумалося: а кого збирати? Наш басист Микола Кирилін – у Москві, працює адміністратором у Леоніда Агутіна та Анжеліки Варум; ще й підспівує їм. У дуже важкому стані нині перебуває колишній ритм-гітарист Ігор Шабловський (вже помер); він – у Штатах, у нього рак крові, й лікарі борються за його життя. Кого збирати – мене, Кирила Стеценка й Олександра Блінова, котрий став доцентом Національної музичної академії імені Петра Чайковського?.. Хоча, звичайно, було б дуже доречно і цікаво… та й побачилися б.
- Ну, не знаю… Як на мене, біґ-біт-група “Енею” дуже важлива для української популярної музики. Як я для себе визначаю – етапна…
- Але хто взагалі ще пам’ятає, що “Еней” був?
ТЕКСТ ПІСНІ – ЦЕ НЕ СЛОВА ДОКУПИ ЗІБРАТИ
- Якщо ми не говоритимемо про це, минуле з нами і помре…
Коли сумніви суспільство роздирають, тоді всім хочеться почути “Україну”, а де ви, коли у вас усе добре?!
- Бачиш, ми знову вперлися в тему шоу-бізнесу. Тому що для того, щоб зорганізувати якусь акцію, тепер це слід робити на серйозному рівні, інакше й починати не треба. Без потужної рекламної кампанії це не зреалізувати… Адже треба пояснити, що 50 років тому було таке-то й таке-то, а сьогодні ми хочемо… Мені здається, у молоді не в голові це все! У старших так, можуть пам’ятати…
- Тарасе, насправді інформаційна стратегія проста: відродження культури!
- Що найсумніше в усій цій ситуації – що згадують Тараса Петриненка, коли країна знову опинилась у стані вибору, коли сумніви суспільство роздирають, коли розбрат із ненавистю повернулися, коли народ розірваний на шматки, а нації залишилося 24 відсотки, тоді всім хочеться почути “Україну” або “Пісня про пісню”. Люди, де ви, коли у вас усе добре?! Чому ви тоді не згадуєте, хто я такий?
- Якщо ми дійшли до такого рівня щирості, скажу так. Так, українці пам’ятають етапні пісні печалі – й не пам’ятають пісні радості. А у тебе ж є купа позитивних творів! Не один мінор… Можливо, сьогодення вимагає дати мажор, дати загалу надію! Роздмухай саме цей вогник.
- Маєш рацію… У мене є така пісня, називається вона “Все буде гаразд”. Прозвучав твір уперше на Майдані, у 2004-му. Саме ця пісня тепер мене тримає, саме ця.
- Буду відвертим. Особисто я назву, ну, максимум десять композиторів, які пишуть свіжі, самобутні мелодії. Заранжувати щось здатні, чи – вкрасти. Ти – один із таких авторів, який може написати оригінальну мелодію. І саме тобі, на мою думку, час постійно висловлюватися. Ти можеш бути лідером музичної думки, а для цього треба лише розправити крила!
- Ти не уявляєш, друже, скільки душевних сил і часу потрібно, щоб написати путню пісню! Скільки музичного матеріалу я просто викидаю, навіть не показуючи нікому. То діє мій власний народний контроль. Найсильніший контроль у світі!
- Чому так склалося?
- Та не звик я червоніти за зроблене: батьки так виховали, сам до того дійшов… Гидко кліпати за недосконале, особливо тоді, коли сам, професійним оком бачиш, як неоковирно воно створене. Тут правило просте і водночас суворе: відсіювати тимчасове, викорінювати посереднє, відкидати банальне.
- Абсолютно згоден із тобою!
- Скажу більше. Від текстів, написаних на початковому етапі, мене тепер коробить: та як ти міг! Ніколи б у житті я так тепер не написав. Текст пісні – це не слова докупи зібрати. Тут треба власний душевний стан вловити і відтворити. Здебільшого я вимушено писав тексти сам, адже ні в кого не знаходив відповідних віршів.
- Таких не було в природі?
- Точно, таких не було в природі. Тим часом мені звідусіль тицяли якісь шароварні “чічки-смерічки”, що мене завжди обходило. Нещодавно звернув увагу: моя перша авторська “Весна і ти” – ровесниця “Червоної рути”; обидві написані у 1970-му. Так, “Червона рута” – твір геніальний, напрочуд вчасний і таке інше. Але… Без зайвої скромності скажу: з музичної точки зору мій – фірмовіший!
- Так, пісня “Весна і ти” збудована на іншій музиці.
- Наша базова освіта із Володимиром Івасюком помітно відрізнялася. А ще автор-пісенник повинен мати досвід музикування! Разом із тим, визнаю: “Червона рута” – пісня більш доступна до загалу, до широкого слухача. Тому що це її на весіллі можна заспівати. А хіба заспіваєш на весіллі “Линуть-линуть журавлі…”? Ні.
- На розлученні, хіба що…
- Такі-то справи. Для мене це завжди був свідомий вибір. Я міг би писати щось таке псевдоукраїнське, народне, шароварне.
- Звичайно, міг би.
- Та я не міг цього собі дозволити.
*   *   *
- Я повернусь до теми: Тарасе, коли чекати твій новий альбом?
- Одна з ідей. Я хочу ті пісні, які мало звучали, мало відомі, реставрувати, вдихнути в них нове музичне життя, а потім зібрати в одну програму. Є класні пісні, які лежать десь у загашнику, пилом припадають.
- Розумієш, просто в ось цей перехідний період – як потрібен такий спалах надії!
- Скоріше, мене відвідує настрій Сізіфа: котиш-котиш-котиш, наче і на вершину виліз… Аж раптом: фьють, і знову біля підніжжя.
- Лупайте сю скалу…
- Нехай ні жар, ні холод не спинять вас!
- Мені сподобалась оцінка, яку затятому народництву дав великий Іван Франко: “Усе, що я роблю для свого народу, я роблю не з почуття любовi, а з почуття собачого обов’язку”. Що для тебе, Тарасе, упродовж цих десятиліть залишається рушійною силою у творчості?
- Так воно й є! Просто в один день воно може здаватися собачим обов’язком, а в інший – благодаттю… Знаєш, друже, а треба спробувати. Звичайно, я свідомий того, що трошки втрачаю форму. Це пов’язане з віком, але я ще спробую!
Олександр Рудяченко
www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 05.02.2021 > Тема "З перших уст"