Версiя для друку Обговорити в форумi

Наш співрозмовник - кандидат історичних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені В. Даля Сергій Сергієнко.
- З чого розпочалися ці трагічні події в Луганську?
- Ще в 1995 році Єфремов і йому подібні говорили, що Донбас годує всю Україну. Мовляв, з того, що Донбас дає Україні, йому повертають лише 15 відсотків, а Західній Україні дають більше. Ця пропаганда дала свої плоди. На кафедрі історії і українознавства нашого університету лише я був за Україну. Завідувач кафедрою Воєводін відкрито говорив: «Української нації не існує». Одна доцент кафедри говорила про трипільську культуру, що її носії вирощували виноград і орали землю. Нічого про унікальність цієї археологічної культури вона не знала. Мої студенти на запитання, чому трипільська культура так називається, відповідали, що трипільці вирощували на трьох полях різні сільськогосподарські культури. 70 відсотків студентів не знали, хто відкрив трипільську культуру і чому вона так називається. Під час Революції Гідності в Луганську було два Майдани. Український біля пам’ятника Тарасу Шевченку і проросійський біля пам’ятника журавлям (так у нас називали пам’ятник Великій Вітчизняній війні). Там у наметі сидів горезвісний Мозговий. Я підходив до нього і говорив, що ніякого «руского міра» тут не буде. Україна тут була і буде. Але поширювалися безглузді чутки. Наприклад, головний бухгалтер ринку говорила, що до нас їдуть автобуси із озброєними бандерівцями. Очільник Луганської облдержадміністрації Престюк замість того, щоб заспокоїти населення, заявляв: «Ми дамо відсіч бандерівцям, станемо стіною».
- Як захопили будівлю СБУ в Луганську?
- Мені доводилося чути, що її захопили місцеві. Це вигадка. Я бачив людей, які йшли на захоплення будівлі. Їх привезли на автобусах. Вони навіть вулиці переплутали. Йшов натовп п’яних. Серед них було помітно людей з військовою виправкою. СБУшники опору не чинили. Вони без бою здали будівлю обласного управління СБУ.
- А ополчення?
- Перші бійці ополчення – алкаші. Наприклад, наш знайомий Саша Макеєв. Він служив у прикордонних військах, вчився в школі МВС. Відзначився тим, що вкрав собаку, навченого шукати наркотики, і продав його. Потім переховувався від міліції. Мати Саші відкупила сина. Макеєв працював слюсарем, ще десь, пиячив. І раптом зустрічаю його, а він хвалиться, що записався до ополчення і йому дадуть автомат. Його з іншими ополченцями кинули на Дебальцеве. Там їх переколошматили, і Саша прибіг назад. Воювати йому перехотілося, і він ховався від своїх.
- Війна позначилася на Луганську?
- Наше місто обстрілювали із «градів». Навіть коли снаряд «граду» лише пролітав повз будівлю, то було таке відчуття, що будинок піднімається, а потім опускається.
- Хто обстрілював Луганськ?
- Російські окупанти, а потім говорили, що це «укропи» стріляють. Мій кум живе на підвищенні. Він бачив, як «гради» розвертали в наш бік і стріляли. А ми бачили, як у місті вибухали снаряди. Гинули мирні жителі. Неподалік від кума окупанти встановлювали міномети і стріляли по Луганську.
- Як вас заарештували?
- Розпочали виламувати двері. Довелося відчинити. Це були співробітники так званого «Смершу» місцевого «міністерства державної безпеки». Вони перерили все в квартирі, забрали мій комп’ютер, фотоапарат, мобілку. На допиті мене так побили, що я був чорний! Вимагали, щоб я назвав учасників Правого сектору, інших націоналістів. Погрожували випробувати на мені пістолет. Але мені ще повезло. Полоненого нашого танкіста Толю із Полтавщини не тільки били, але й прокололи ногу кинджалом.
- Де вас утримували?
- Там був дитсадок. Його захопив регіонал Кисельов. У його гаражах утримували заарештованих.
- Рідні вас розшукували?
- Так, моя мати і дружина підходили до цього «МГБ», але їм говорили, що мене там немає. Щоб зайти на територію, треба було витерти ноги об прапор України. Там стояли намети. Якраз розпочався дощ. Мама і дружина зайшли до намету і чули, як дві бабусі просили провести їх до начальника, бо вони привезли розвідувальні дані із міста Щастя. Отакі бабки-кульбабки шпигували.
- Які умови ув’язнення?
- Спочатку ми спали на бетонній долівці. Потім нам принесли якісь картонки.
- Як вас годували?
- Першого дня не дали навіть води. Наступного дня дали тільки воду. Потім давали якісь залишки із їхньої їдальні – якусь кашу. За тиждень я схуд на 5 кілограмів. Лише один раз вивели помитися до колонки. Дали шматочок мила. Мились холодною водою з-під шланга.
- Хто ще був ув’язнений із вами?
- Викладачі ліцею із Щастя. Їх схопили 13 червня за п’ять годин до того, як наші визволили Щастя. Але до нас кидали і п’яниць та обдовбаних наркоманів. З цією публікою було тяжко. Особливо, коли в наркоманів розпочиналася ломка. На допитах наркоманів вимагали назвати пункти продажу наркотиків, шляхи їх перевезення, щоб узяти наркотрафік під свій контроль. Закінчених наркоманів, від яких уже нічого не можна було добитися, розстрілювали. Коли привозили п’яних, то ті не розуміли, куди вони потрапили, стукали в двері і вимагали привести до них адвоката. Але натомість вривався такий собі Павлич, який був катом, і гамселив усіх кийком, не розбираючи, хто буянив, а хто сидів тихо. Павлич міг і ножем порнутити. Якось я не витримав і добряче влупив одного алкаша, який щось в’якав. Цікаво, що цей удар викликав шанобливе ставлення до мене з боку заарештованих наркоманів і алкоголіків. Сиділо з нами двоє азербайджанських бандитів. Вони приїхали, щоб під час цього безладу пограбувати стоматологів. Але в Луганську вже все було поділено, і ополченці, які віджимали круті машини, не могли терпіти конкурентів. Азербайджанців заарештували. Молодший поводився зухвало. Їх побили, а молодому прострелили вухо. Змусили викликати по мобілці їхнього пахана. Але той здогадався, що там трапилося, і не приїхав. Азербайджанців кудись повезли і, очевидно, вбили. Павлич потім хизувався скривавленою лопатою.
- Чи довго ви перебували в неволі?
- Тиждень. Там був запущений сад. Я сказав, що за квітами треба доглядати. Мені доручили цю роботу і прозвали Садівником. А Палич закохався в медсестру. Він сказав мені: «Садівник, склади мені такий букет, щоб вона мене полюбила. А якщо не полюбить, то я тебе вб’ю». А Павлич мав страшненький вигляд. Я склав букет, але настрій у мене був, м’яко кажучи, невеселий. Та Павлич повернувся задоволений і сказав: «Садівник, проси, що хочеш». Я попрохав кави. Павлич наказав охоронцю на кличку Бізон приносити мені каву, що той і робив. А потім мені сказали, щоб наступного дня я забирався геть. Сказали з використанням російської ненормативної лексики. У них це слово мало різні значення. Я побоювався, що мені можуть вистрілити в спину, або погнати на мінне поле. Таке вони робили. Але мене посадили в автомобіль і запитали, де я живу. «Біля парку імені 1-го травня» - пояснив я. Однак вони не знали, де це. «По дорозі на Щастя», - уточнив я. Але вони знову не знали. Це ще один доказ того, що вороги були не місцевими. Луганці та й жителі області не запитували б. Вони всі добре знають, де це. Я показував шлях. Мене відпустили. Через деякий час я мусив залишити рідний Луганськ.
- Ви якось спілкуєтеся з тими, хто залишився в окупації?
- Так. Життя там складне. Роботи немає, а, значить, люди не мають грошей. Та й купити нічого. Художник скаржиться, що його картини нікому не потрібні. Люди борються за виживання і хочуть, щоб усе повернулося назад і було, як раніше. Ми думали, що це нещастя скоро закінчиться. Але окупація триває уже сьомий рік…
Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 29.01.2021 > Тема ""Білі плями" історії"