Версiя для друку Обговорити в форумi

 В Києві вийшла друком книга художниці Катерини Рапай «Подвійна експозиція». Це збірка спогадів про видатних митців – Сергія Параджанова, родину Якутовичів, Григорія Гавриленка, а також родичів авторки й інших.
 Бабуся Катерини Рапай по матері поліглот єврейка Зінаїда Йоффе. Під час так званої громадянської війни вона пішла санітаркою в червоні загони. Згодом радянська влада, яку вона утверджувала, розстріляла двох її чоловіків, а саму Зінаїду запроторила в концтабори, а потім на заслання.
 В 1920-і роки відбувався розквіт української культури. Відроджувалася і збагачувалася українська мова: «Школа філологів Булаховського і Білецького виховала тих, хто й займався копітким вивченням, систематизацією і методологією навчання справжньої української мови. Були написані роботи, що пропонували нормативну лексику, синтаксис, граматичні рекомендації, вивчались і пояснювалися закономірності, на яких будувалися природно українські мовні звороти і словотворення. А це була не найпростіша робота. Вимагалося повернутися до розуміння давніх слов’янських витоків, відмивання слів од намулів русифікації, збагачення словника всіма набутками західноукраїнської говірки, тривалий час відокремленої від східноукраїнської кордонами Австро-Угорщини та Польщі. Створювався великий багатотомний російсько-український словник, який пропонував усе багатство синонімічного добору перекладів слів. Разом із сучасними вченими працювали в цій  сфері класики української літератури від Шевченка і Коцюбинського до сучасників – Хвильового, Йогансена, Зерова, Свідзінського і безлічі інших. Багато хто з цієї генерації брав участь і у філологічних трудах. Вони ж ставали авторами віршів і текстів нової драматургії та лунали з авангардистської сцени театру «Березіль», режисером якого був уславлений тоді Лесь Курбас. В української культури з’явилася магістральна путь до входження як самостійного явища у спільно європейську когорту».
 Комуністична партія проводила українізацію рішуче і жорстко: «Службовці радянських установ ризикували втратити роботу за незнання української мови. Іноді, з усією більшовицькою суворістю, начальство піддавало підлеглих ледь не судовому переслідуванню. Відомо, що в деяких випадках професори вищих навчальних закладів, які відмовилися перейти на українську мову у своїх лекціях, навіть отримували тюремні терміни і висилку до російської провінції».
 К. Рапай звертає увагу, що політика українізації була нещирою: «Навряд чи люди, залучені до процесу на культурному рівні, замислювалися всерйоз, що причинами цієї політики було зовсім не бажання відродити і зміцнити українство, метою було, звісно, завоювати симпатію та довіру в українського народу до радянської влади... Діячі культури мало думали про це й з усією пристрастю віддавали свій талант і довго придушувану накопичену енергію роботі в царині творення української літератури, театру, музеєфікації пам’ятників минулого, глибокій праці над національною мовою».
 Більшовики, утвердивши свою владу, припинили українізацію: «Передусім узялися за освіту. Українська мова в її самобутній формі поступово відсувалася в бік уніфікованої російськоподібності. Цілі словникові сім’ї оголошувалися буржуазними, застарілими, ворожими й вилучалися з використання. Був зупинений випуск академічного словника, заміненого новим виданням, всуціль наповненим калькованими з російської, штучно створеними перекладами та синонімами. Галицизми розглядались як шпигуни капіталізму й фашизму. Носії цих знань зобов’язані були стерти з пам’яті свої багатства й перейти на новий канцелярит. Той, хто не бажав підпорядковуватися цій тенденції, ставав ворогом і підлягав кримінальному покаранню».
 Багато українських діячів культури були знищені фізично. Катерина Рапай констатує: «Держава знову набувала імперських рис і поверталася до випробуваних стереотипів. Великоруський народ – проводир і вихователь малих нерозумних сил. Малороси, як і раніше, мали повернутися до колгоспно-пролетарського загону, де продовжити існування «бидла», холопів… Кожному народові по своїх двох-трьох кавалерах ордена Леніна в галузі культури і по невеличкій групі добре вгодованих національних зірок. І – доволі». Українське селянство винищували Голодомором.
 Російська мова знову стала маркером благонадійності, а правильна, чиста українська мова – для влади маркером неблагонадійності і націоналізму. Російська культура теж була поставлена під контроль Комуністичної партії.
 Єврейська культура теж розвивалася. Певний час існували суворі закони проти проявів антисемітизму. Після нападу Німеччини на СРСР у 1941 році Комуністична партія використала євреїв: «Євреї були покликані в перші роки боїв з Гітлером для важливої місії: вони мали продемонструвати у країнах – потенційних союзниках СРСР в антигітлерівській коаліції – небувало високе становище народу в країні, тож був створений Єврейський Антифашистський Комітет». А після війни Сталін влаштував єврейський погром.
 Рапай розповідає про термін «лишенці»: «Ця влада ввела у користування слово «лишенці» - люди, позбавлені прав, власності, зрештою свободи й самого життя. До числа «лишенців» потрапляли як класові вороги, так і ті, хто через свої вчинки й думки не були надійними ідеологічно. Система «лишенства» й була тією самою бодягою, котра відвертала гематоми народної свідомості від гіркоти переживання своєї злиденності і безправ’я – адже ті, інші, позбавлені і тієї дещиці, котру могли б мати. І це вельми вагомий аргумент як для підвищення самооцінки, так і для лояльності. Знов же, психологія юрби містить у собі цього хробака: презирство й готовність добити постраждалого і безправного. Від особистого тавра «лишенець» Сталін перейшов до таврування цілих народів. У своїй каламутній і зловісній політиці перетасовування кадрів і геополітичних конструкцій він призначив лишенцями татар Криму, калмиків, чеченців з інгушами, німців Поволжя, та й цього замало».
 Росія завжди зросійщувала інші народи. К. Рапай згадує свою бабусю Дуню по батьку, яка походила із української родини з-під Воронежа (ось де пролягає межа українських земель). Бабуся «говорила в дуже російській манері, але з українським «г» і з величезною кількістю українських зворотів і словечок. Російські слова часто переінакшувались на український лад».
 Зінаїда Йоффе підтримувала приязні стосунки з Миколою Бажаном, Іваном Гончаром і Григорієм Кочуром. Вона з Василем Стусом перекладала українською п’єсу Брехта «Галілей». Василь Стус листувався з Зінаїдою Борисівною і надсилав їй свої вірші, коли вона переїхала в Севастополь.
 Зінаїда Йоффе померла і похована в Севастополі. Внучка Катерина пише: «Вона померла і лягла в українську землю. Вона не могла думати, що її землю захопить сусідня країна. В мене немає надії побувати на її могилі доти, доки з Криму не забереться окупант. В мене є надія, що її могила не зазнає долі тих єврейських могил, які я бачила в радянському Севастополі». Рапай якось побачила в Севастополі сплюндроване єврейське кладовище.
 Катерина Рапай, яка переселилася в Росію, була вражена московською агресією проти України: «Мої співвітчизники, мешканці якихось чужих, невідомих мені міст і сіл, безмозким стадом ідуть і йдуть убивати моїх братів і вмирати на чужій їм і рідній мені, землі України. Все, що мені лишається – ненависть».
 Художниця Рапай зазначає, що українці і росіяни різні: «Я, відвідуючи Київ, намагалася докричатися до друзів, що Україні загрожує та сама доля, що й нам в РФ – диктатура КДБешників, лицемірство й хамське насилля, задушення усіх прав і свобод. Вони ж тільки дивилися на мене, усміхаючись і якось непевно знизуючи плечима. А я злилася на них, розуміючи, що це все та сама доброзичлива поверхова українська легковажність. І ось – на тобі. Той впертий натиск, єдиний гнів, з яким люди пішли на Майдан, показали кардинально різну структуру характеру українців і росіян. Ці люди не жили протягом усіх останніх років під кремлівським пресом, вони не мають комплексу неповноцінності перед владою, не втратили, а навпаки,зміцніли у своєму відчутті незалежності від ідеологій і фетишів».
 Катерина Рапай далі пише: «Приїжджаю до Києва й бачу із сумним подивуванням, що українці так само вірні собі. Так само доброзичливі й терпимі до того, що відбувається, не дозволяють собі виміщати на «москалях» злість за жахіття й біль від страшних ран країни. «Це не вони, це Путін винен. Хай він здохне! А росіяни піднімуться за себе, як ми». Амінь, хай здохне. Але – не піднімуться. У тому й справа, що не «як ми». Козаки і кріпаки – люди різної породи».
 Катерина Рапай захоплюється українською мовою: «Українське мовлення. Гаразд – пісні. Кращих марно шукати, усе вже сказано про це. Заново дивує мова. Скільки б не вслухалась – не знаходжу в ній грубого брудного домішку, котрий існує в російській. Взагалі, немає брутальності, немає присмаку депресії, мова образна, проте м’яка; ви зауважували, як легко в ній утворювати пестливі форми, не викликаючи нудотної відрижки несмаку? А є просто діаманти поетизму – вслухайтесь: обрій, небокрай. Горизонт? Тривожно-жорстко ставить межу. Небокрай світлий і виповнений надіями, несе вдалину. Серпанок – не вата туману, а пронизаний світлом тонкий росянистий ритм. Рясно. Густо – темне слово, давить трохи, а рясно віддає скляними гронами вишень або винограду, дощиком. А гуцульська, дитяча «чічка розмаїта» так і співається сама собою. А яркий цветочек годиться хіба що на ситець. І ці слова, що самі собою співаються, створюють той надземний, ласкавий, звуковий ряд, котрий вочевидь, і надає психіці українців цього душевного ладу».
 А ось «русский мир»: «Сьогодні (13 липня 2016 року), в м. Тихвині Ленінградської області екскаваторами розкопують один із цвинтарів, де поховано вбитих дітей, загиблих під час бомбардування в часи німецьких нальотів. Готують майданчик під будівництво комерційного житла. Викидають кістки у траншею на узбіччі, засипають землею. Місцевим мешканцям заборонено про це говорити».
 К. Рапай розмірковує: «Українцям, і справді, треба тікати з-під цієї газової атаки по всіх флангах. Мало заборонити телебачення й друковану продукцію з РФ, доведеться забудовуватись не стіною на кордоні, а власною культурою й літературою».
 Катерина Рапай пише про свої думки під час перебування в Києві: «Дайте їм жити, залиште у спокої, це країна, якій суджено стати затишним і щасливим домом для господарів і гостей – не вбивайте Україну!»
 На завершення книги Рапай робить висновок щодо себе: «Нарешті мені стало легко самоідентифікуватися, я – жидобандерівка».
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 15.01.2021 > Тема "Душі криниця"