Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3855)
З потоку життя (7032)
Душі криниця (3784)
Українці мої... (1521)
Резонанс (1649)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1774)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НАША Л╤ТЕРАТУРА НАС ╢ДНА╢
- Разом об’╓дна╓мо Укра╖ну! – таке гасло всеукра╖нського видання...


МИХАЙЛО ЖАЙВОРОН: НА МЕЖ╤ БОЛЮЧОГО РОЗРИВУ
Реценз╕я на книжку духовно╖ л╕рики ╤горя Павлюка


ЗАГАДАТИ НА ГОРОХ
Колись у цей день загадували на горох: якщо в╕н видався тихим, н╕ч була зоряна - р╕к на горох...


МИРОСЛАВ МАМЧАК: ХРУЩ
Отаким виявився наш Грицько: н╕ сов╕ти, н╕ н╕мц╕ його не зламали ╕ в колгоспне рабство не запрягли.


МИХАЙЛО ЖАЙВОРОН: СОНЯЧН╤ РЕФЛЕКС╤╥ МОДЕРНО╥ ПОЕЗ╤╥ КРУПКИ
Крупка В╕ктор. СОН ЦЕ. Поез╕я / – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2021. – 216 с.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 08.01.2021 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#1 за 08.01.2021
ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО: СП╤ВЗВУЧЧЯ МИСЛ╤, БОЛЮ ╤ НАД╤╥…

Я поклявся гартом збро╖ за народ померти св╕й.
╤ за нього не боюся гибел╕ у мл╕ зав╕й!
Номан Челеб╕джихан

* * *
Не пориваюся в геро╖,
не прагну слави й нагород,
та я поклявся гартом збро╖
життя в╕ддати за народ.
Минула рад╕сна весна.
Сади земл╕ мо╓╖ плачуть –
шепочуть р╕дн╕ ╕мена.
Настала ос╕нь св╕ту наче.
Зл╕та згорьована душа,
в молитв╕ межи крони гол╕ –
душа неначе посп╕ша,
якось позбавитися болю…
Того, хто гаслу вняв «азат!»,
що означа╓ горде «в╕льний!»,
на жаль, так часто в яв назад
з Жури не в╕дпускають в╕йни…
Що ж, мабуть, кануть у в╕ки
мо╖ могила ╕ дорога.
Та т╕льки в╕рним завдяки
╕ наста╓ день перемоги!
Шлях в╕д колиски до погосту
нав╕ть не хочеш – то пройдеш…
Тому свою молитву шосту
я шепочу й за себе теж.
Коли стечу в сумну остуду,
заплаче Р╕д, а не юрба.
Рано чи п╕зно, так ╕ буде!
Бо подвиг – во╖на судьба.
Тож гордим бути маю право.
В╕тчизн╕ слава! ╤ героям слава!


Скажи-но, душе, – раз лише ╕ строго
дай в╕дпов╕дь на бол╕сне питання…
Ашик УМЕР
 
*  *  *
Така важка нам випала дорога…
Так╕ далися ╕стини потайн╕…
Скажи-но, душе, – раз лише ╕ строго
дай в╕дпов╕дь на бол╕сне питання:
чи сонце правди ще колись устане,
осяявши наш остр╕в-Материк?!
За це… за це ми в╕ддамо останн╓ –
св╕й стог╕н ╕ св╕й б╕ль, св╕й плач ╕ крик.
А б╕льше й не лишилося н╕чого,
кр╕м п╕сн╕ материнсько╖ х╕ба,
що рятувала нас не р╕дше Бога,
хоч призабута, тиха ╕ слаба.
Коли ми молимося – молиться над╕я.
Ми проклина╓мо – здрига╓ться й б╕да.
Коли ж сп╕ва╓мо – зл╕таються на диво
вс╕ ангели, яким св╕т╕в шкода,
що пр╕рвами лягли п╕д наш╕ ноги,
що закривавилися ма╓вом пожеж.
Невже ж дощу не випаде рясного,
ц╕лющого на попели?  Невже ж?!
Так хочеться ще в╕рити в грядуще.
Цю в╕ру одкровенням возвелич –
прошепочи його тихенько, душе.
Я викую ╕ з шепоту нам клич!


Всяк назива його – «зелений остр╕в».
Моя В╕тчизна, м╕й чар╕вний Крим!
            ╤сма╖л ГАСПАРИНСЬКИЙ

*  *  *
Я кипарис╕в к╕лька ось стр╕в
край шляху у сел╕ стар╕м.
В╕тчизни милий Божий остр╕в –
гюзель К╕р╕м, ватан К╕р╕м,
пробач, що був далеко дос╕…
що … нев╕домо був ╕ ким…
Простую. Ноги мо╖ бос╕
з трави збивають пил в╕к╕в.
Я заблукав-був… ╕ «не трохи»…
Тонув у попел╕ й п╕ску…
Вс╕ полини й чортополохи
в тв╕й обр╕й точать млу г╕рку.
╤ в т╕м також – моя провина,
яку змива╓ лише кров.
Священний Криме, вибач сина!
Все важче й важче вже м╕й крок…
Я – ТИ! Але погано жив цим:
знов «завтра» не далось мен╕.
Знов на шляхах тво╖х – чужинц╕!
А я на них – лише вв╕ сн╕.
Та нав╕ть в гор╕ ╕ печал╕
ще шепочу уперто: «В╕р!
Я повернусь у р╕дн╕ дал╕ –
до кипарис╕в, моря, г╕р!
М╕й ятаган достатньо гострий,
й в╕що гримить, (ти чу╓ш?), гр╕м,
В╕тчизни милий Божий остр╕в –
гюзель К╕р╕м, ватан К╕р╕м!»


Сучаснику, ти – сад╕вник!
Забудь же «тиху мудр╕сть» книг…
Ешреф ШЕМ╤-ЗАДЕ

* * *
Сучаснику м╕й, хай з роси ╕ води
Всевишн╕м да╓ться тоб╕ по потреб╕!
Але запов╕тний св╕й сад насади.
Й по добр╕й робот╕ живи, як у неб╕ –
як в╕льн╕ птахи лише нин╕ живуть…
╥м щастя да╓ться по сут╕ пташин╕й.
Ти ж в пот╕ чола п╕зна╓ш св╕ту суть,
почавши дорогу, ох, не на вершин╕:
так, наш╕ начала – на бит╕й земл╕.
Життя – добра, звична, щоденна робота…
В н╕м щоби дались врожа╖ немал╕,
немало пролл╓ш сл╕з ╕ кров╕, ╕ поту.
Ген, ще ж ╕ чужинц╕ – в огромах тво╖х!
Тож ти не зр╕кайся, л╕ричний герою,
н╕ древньо╖ «тихо╖» мудрост╕ книг,
н╕ древньо╖ звучно╖ мудрост╕ збро╖.
З жури ╕ тривоги, знев╕ри й б╕ди,
з печал╕, бездомност╕ ╕ безнад╕╖
ти все-таки, брате, св╕й сад насади
на кревн╕м, на отч╕м, на в╕чн╕м над╕л╕!
На те не жал╕й молодо╖ снаги:
ще св╕т цей забуде розлуку й розпуку,
у нев╕дях згинуть лих╕ вороги
а сад тв╕й цв╕стиме щасливим онукам.


Гей, джиг╕те, якщо ти боротись не зм╕г,
значить, ворог станцю╓ на грудях тво╖х..
Амд╕ Г╤РАЙБАЙ

* * *
Не тамуй, не гамуй н╕ порив ╕ н╕ подих!
То нехай слабкодух╕ ╕дуть навмання,
у безсилл╕ сво╓му вбачаючи подвиг.
Якщо ти чолов╕к, твоя доля – борня!
╤з тво╖х берег╕в же дивитись у Воду
до Атлантики можна ╕ треба аж,
щоб узр╕ти майбутн╓… а в н╕м – свободу,
щоб забути печал╕ г╕рко╖ блаж.
Коли ворог руйну╓ стар╕ святин╕,
╕ ганьбить знов свято╖ В╕тчизни стан,
чи ж достойно мовчати про те людин╕?
Прокидайся! Озвися! Геро╓м стань!
Заблукавши давно уже десь край св╕ту,
так, ще доля з дарами не посп╕ша….
Та ж х╕ба тоб╕ треба дар╕в, джиг╕те?
Справедливост╕ прагне твоя душа!
Пригадай же в╕двагу ╕ честь, забут╕.
Кожну мить в ц╕м житт╕ присвяти борн╕.
╤, якщо ти не зрадиш сво╓╖ сут╕,
то удача ╕ слава не зрадять, н╕!
Не зневаж свою зброю, свою дорогу.
Ще розв╕ють в╕три в св╕т╕ злу п╕тьму!
╤ народу тво╓му ще перемогу
дасть Всевишн╕й.
╤ бути цьому!


Не плач, матусю, мудр╕ оч╕ п╕дн╕ми…
Мемет Н╤ЯЗ╤

* * *
Не плач, матусю! Бачиш, в далин╕
уже зоря пала╓ величава!
Ще не загибла наша сп╕льна справа,
хоча й далися невесел╕ дн╕.
Ми в╕дступили, але б╕й трива.
Не втрачено н╕ чест╕ ╕ н╕ слави.
Матусю, не губи в п╕ски слова
╕ не губи гаряч╕ сльози в трави!
Моя ханум, ти дол╕ не вини,
щоби за нами дн╕ не голосили,
щоб не спили жагуч╕ полини
та чорн╕ ноч╕ ╕з джиг╕т╕в сили.
Ми переможемо! Не в╕чне кляте зло.
╤ нашо╖ зло не д╕ждеться згуби!
Пов╕р: давно би кримц╕в не було,
якби нас не бер╕г Всевишн╕й, люба.
Не плач, матусю, не гукай ╕мли:
кр╕зь не╖ й так з в╕к╕в йдемо ми дос╕…
Та в╕чн╕ у ц╕м св╕т╕ кьиримли!
Ми тут були. Ми ╓. Ми не здамося.


О, душе зрадлива, ти явно – не дар!
Куди ти женеш цих п╕дранк╕в-татар?..
Се╖д ОЗЕНБАШЛИ

* * *
Душ╕ не питаю – як житиму я,
куди понесуть мене стомлен╕ ноги?
Я житиму, браття одчайн╕, в ╕м’я
майбутн╕х заслужених дн╕в перемоги!
Душ╕ не молюся, але й не кляну
Всевишнього дивний такий подарунок,
бо можна ╕з нею ╕ти на в╕йну,
а можна гойдатись на л╕рики струнах.
Душа моя часто й нестерпно болить,
в╕тчизни згадавши долини ╕ гори…
Душа моя – жар ╕ душа моя – л╕д
(залежно в╕д того, у щаст╕ чи в гор╕).
Душа моя – ср╕бло зористих ╕скрин.
Душа моя – кв╕тка. Душа моя – кам╕нь.
Душа моя – море праотче ╕ Крим.
Душа моя – степ (ох, ясн╕╓ в╕кам в╕н!)…
Тож у сьогоденн╕ жертовн╕м мене
в майбутнього славу ╕ велич безкраю
н╕коли душа моя (н╕!) не жене –
гука╓, п’янить, манить ╕ надиха╓.
Братове! Якщо не спинили сердець,
не будете дарма кривавити гриви:
вам зроду й нав╕ки дару╓ Творець
вс╕м душу таку ж молоду й незрадливу.


М╕й Криме – земля пресвята,
закута в кайдани чужинськ╕…
╤льяс МИРЗА
Ал╕ АЙТАР

* * *
М╕й Криме – земля пресвята,
закута в кайдани чужинськ╕,
скажи мен╕: що за мета,
як╕ для ╕стор╕╖ зиски
╕з того, що ц╕лий народ
мов дерв╕ш, блука╓ св╕тами?
Нема╓ довгот ╕ широт
у мапи п╕д назвою «Там ми»…
Не вичислиш координат
безводного нашого шляху.
Кружляють стерв’ятники над
безмежжям, що схоже на плаху.
Минуло уже сорок л╕т…
минуло уже вдв╕ч╕ б╕льше…
А ми все шука╓м одв╕т
й над╕╓мося на «аби ще».
Все важче «паломник╕в» крок…
Пора, браття, братись до справи.
М╕й Криме, це ти – наш пророк
╕ наша зоря величава!
Лиш кинь запов╕тний же клич –
жадання хлюпни дивовиж╕,
╕ ми ╕з сир╕тських одв╕ч
утанемо в тумени хиж╕.
Орд╕, що степами л╕та,
нема н╕ меж╕ ╕ н╕ риски:
там св╕точем – наша мета –
мета не шукаючих зиску.


Потому, як в чужини ми п╕шли,
в Криму й б╕йц╕ вдягнули постоли –
бо ╖хня вмерла чолов╕ча сила…
Адж╕ ФАЗИЛ

* * *
Коли в чужини дружно так п╕шли
вс╕, хто будь-де вмира╓ без свободи,
в Криму лишились т╕льки т╕ з народу,
що без В╕тчизни жити не могли.
╤ ворог п╕длу розпочав «в╕йну»,
оголосивши все сво╖м нараз╕,
хоч вчора ще платив нам данину
й просив ярлик на кожну зм╕ну князя.
Смерд, який вчора, микав десь печаль,
тепер плю╓ ╕ на Творця закони
означивши праотчу нашу даль,
як «свой уд╓л ╕ свой над╓л ╕сконний»
Прийшла зневага ╕ прийшла б╕да…
Агов, брати, кажу я вам в╕дверто:
«Тод╕ умерла Золота Орда,
коли сам╕ дали ми ╖й умерти!»
Так! Дожились до смертно╖ пори
(що би потому вже не говорили…),
бо т╕ п╕шли, у кого – пазур╕,
лишивши тих, у кого т╕льки – крила...
Десь у Добрудж╕ плакали одн╕…
Десь в Казахстан╕ ╕нш╕ голосили…
Але я знаю: ще настануть дн╕,
коли Всевишн╕й поверне нам сили!
Потоне кат в сколотив╕ марнот,
╕ на земл╕, яка татарам – Мати,
постане знов воз’╓днаний народ,
що вм╕╓ воювати ╕ л╕тати.


Чом, народе м╕й любий, н╕м╕╓ш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не зд╕йма╓ш очей?..
КЬОНУРАТЛИ

* * *
Чом, народе м╕й любий, н╕м╕╓ш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не зд╕йма╓ш очей?
Ти пов╕рив насправд╕ в чужинське «н╕ч╓й»
╕ не в╕риш в суть в╕щого Р╕дного Слова?!
«Той, хто втратив над╕ю, повол╕ вмира,
бо в душ╕ його задушно п╕сн╕ ╕ зелу!» –
це кажу тоб╕ я, добрий син гончара,
котрий зранку ногою розкручував Землю.
Ще Об’╓ми творив ╕з Води ╕ Земл╕ в╕н
╕ роздмухував п╕ч, у як╕й достигав
сенс майбутнього дня ╕ минуло╖ зливи,
дивовижних над╕й ╕ зак╕нчених справ…
В╕н всм╕хався, бо в╕дав Карби ╕ Прикмети…
С╕яв зор╕ ╕ зверхньо дивився на дн╕…
В╕н пророком не був. Але в╕н був Поетом!
Й тр╕шки хисту у спадок залишив мен╕ –
Криму в╕ще чуття ╕ любов до свободи.
А ╕ще наказав на смертельн╕м одр╕:
«Передай передбачення добре народу…
Ус╕ муки його – до Ново╖ Зор╕!»
Чом, народе м╕й любий, н╕м╕╓ш ти знову?
Чом, як вбитий, лежиш – не зд╕йма╓ш очей?
Досить в╕рити в кляте чужинське «н╕ч╓й»!
В╕р, народе, в суть в╕щого Р╕дного Слова.


Хмари, хмари пливуть
За мор╕в каламуть,
У незнану майбуть…
Бекир ЧОБАН-ЗАДЕ

*  *  *

Книг премудрих вже знову розхлюпано суть.
╤, як прах, в╕тер правду розв╕яв ╕де╖.
Хмари, хмари пливуть за мор╕в каламуть,
у незнану майбуть над землею мо╓ю…
О, Всевишн╕й, спини цю сумотну орду,
поки ╓ ще в ц╕м св╕т╕ не стоптан╕ душ╕,
поки сад наш цв╕те, поки в наш╕м саду
╕ще трудиться хтось на здобутки грядущ╕!
Дай ще труднику серця натхненого щем,
в╕чним запалом враз одаривши незримо!
Хмари, хмари пливуть… Розмети ╖х дощем
над сухими полями прав╕чного Криму!
╥х росою на скел╕ стар╕ опусти –
хай в отарах клубочаться ма╓вом вовни!
Де над╕╖ нема╓, нема╓ мети…
Наш╕ р╕ки наснаж – хай хвилюються, повн╕!
О, Всевишн╕й, дай болю – не треба жалю!
О, Всевишн╕й, чуття ╕ додай нам вини ще!
Хмари, хмари пливуть… Але я потерплю:
п╕сля бур завжди сонце стократно ясн╕ше.
Чи того дочекаюсь, чи, може, помру?
Та спок╕йно зустр╕ну ╕ славу, ╕ кару:
щиро в╕рю у брата ╕ в╕рю в сестру,
╕ в д╕тей сво╖х в╕рю!
Плив╕ть соб╕, хмари…


Нене, душа твоя п╕сню несе ╕ з п╕тьми.
Св╕т цей замр╕яний ти годувала грудьми…
ДЖЕВА╥РЕ

*  *  *
Нене моя, знову св╕т цей згадав, що хижак
в╕н по народженню ╕ зажадав ╕ще кров╕!
С╕рими стали знов ранки мо╖ кольоров╕.
В чорних ночах оселились б╕ль, спрага ╕ жах.
Вже не напитись мен╕ житт╓дайно╖ п╕сн╕:
ти не сп╕ва╓ш… тебе вже давно ╕ нема…
╤ все т╕сн╕ше мене обступа╓ п╕тьма.
╤ все част╕ше я чую прокляття злов╕сн╕.
Знову чужинц╕ панують на наш╕й земл╕.
В нашому неб╕ –  лише ╖хн╕ марш╕, мов круки.
Нене моя, нин╕ нам не позбутись розпуки:
знову часи нам далися безжальн╕ ╕ зл╕!
Т╕льки ж я знаю: в майбутньому будемо ми!
Ворог же згине, як здобич, на клапт╕ роздертий!
Завжди була ти в добр╕ ╕ жалоб╕ в╕двертою:
св╕т-сироту теж колись годувала грудьми.
Дос╕ ╕ду… Набуваю належного досв╕ду…
Мудрост╕ й певност╕ буде нам вельми ще треба!
Я помолюся в п╕тьм╕ за цей св╕т ╕ за тебе.
Я почекаю (╕ я дочекаюся!) досв╕ту.


Ти тут, онучку? Ближче п╕д╕йди.
Не п╕двестись мен╕ в╕д болю ╕ б╕ди…
Ем╕ль АМ╤Т

*  *  *
Все менше сили. Все жорсток╕ш б╕й.
╤ н╕куди нам зв╕дси в╕дступати.
Аскер╕в мало на передов╕й.
Ж╕нок, д╕тей ╕ старик╕в – багато.
Тримався я так вперто, як зум╕в…
Я намагався чесно зло в╕двести…
У ворога ╓ збро╖ – до зуб╕в.
У ворога – н╕ сов╕ст╕, н╕ чест╕.
В╕н, клятий, трич╕ й мертвого уб╓,
щоб во╖в на майбутн╓ не лишити.
В╕н загр╕ба╓ наше, як сво╓.
В╕н кривди ╕ натхненник, ╕ вершитель.
Продажн╕ його «св╕дки» ╕ «суди»!
Одна ╕з куль й мен╕ далась – на страту…
Ти тут, онучку? Ближче п╕д╕йди –
я покажу, як зброю заряджати… 


Гей, братове незборим╕,
М╕й старий подайте саз!..
Ешреф ШЕМ╤-ЗАДЕ

* * *
Н╕, я вам засп╕вати, братове, не зможу:
голос вичах од болю, як рана – душа…
Так мен╕ не збороти злу «п╕сню» ворожу,
що, мов куля, лиш смертну печаль залиша
за собою.
╤ так мен╕ не догукатись
н╕ до Бога, н╕ до зачерств╕лих сердець.
Часто сняться м╕ж г╕р – золотава р╕ка, тис,
що г╕лкою манить в туманах ще десь…
Тож у снах мо╖х н╕мо. У снах мо╖х тихо.
В безголосся углибли в╕тц╕вськ╕ кра╖.
Але, щоб помолитись, зневаживши лихо,
мен╕ досить ╕ шепоту, друз╕ мо╖.
Ворог, може, й чека╓, аби ми стогнали
╕ хрип╕ли знов гасла на славу йому.
Та мен╕, вам признаюсь, ╕ тиш╕ не мало:
╕ще чую з минувщини я хайтарму,
ще звучать мен╕ давн╕ кошми ╕ газел╕.
Не для гвалту ╕ шуму ашика труди.
Ось тому-то вс╕ кримськ╕ сп╕вц╕ – невесел╕.
Але рими в╕дверт╕ звучать ╕ з б╕ди,
хоч ╕ стали ми сивими вже ╕ старими.
Наше д╕ло – пол╕в посмутн╕лих зас╕в…
Збереж╕ть же, братове мо╖ незборим╕,
сази ви для Поет╕в Майбутн╕х Час╕в!
╥м в руках молодих ╕ще любо звучати
на воскресл╕й ╕ в╕льн╕й, на наш╕й земл╕!
Й найсумн╕ший к╕нець – то, насправд╕, початок,
що упертим здобутки несе чимал╕. 


Був малим я висланий ╕з Криму,
а неначе вчора все те пережив…
Б╕лял МАМБЕТ

* * *
Можна зав╕су опустить зал╕зну
у пам’ят╕, щоб вижити в б╕д╕.
Але забути мат╕р ╕ в╕тчизну
таки не зможеш нав╕ть ╕ тод╕.
╤ дос╕ бачу як хилилась в гор╕
матуся над╕ мною у ╕мл╕.
╤ чую дос╕, як стогнали гори,
коли останн╕х в╕рних на земл╕
втрачали так нежданно, так раптово.
Як птиц╕ збит╕, плакали й в╕три!
Багато я чого простив, братове…
Але не жах проклято╖ пори,
коли чужинц╕, за законом кривди,
в мого народу п╕дло крали Крим!
Туристи оглядають кра╓види,
на кладовищ╕ стоячи стар╕м –
не знаючи, знов топчуть наш╕ душ╕,
бо наше все – чужинське й дотепер.
Зневажити як можна ╕ще дужче,
того, хто й живучи, немов помер?
А я такий… ╤ р╕к сорок четвертий,
╕ р╕к чотирнадцятий – наче страти дв╕!
Проте ж удруге, втрет╓ не померти.
Знай, вороже, що судд╕ ще жив╕.
Прислухайся! Всевишн╕й – запорука!
Не гр╕м гримить – то скрип прадавн╕х гарб!
Повернемося! Весь наш б╕ль ╕ муки
тоб╕ ╕ще поставимо на карб!
Ми прийдемо з аморфого «н╕зв╕дки»
п╕д час урочо╖, вогненно╖ грози!
╤, знай, я буду найчесн╕шим св╕дком,
що не забув ╕ жодно╖ сльози!


Що сниться во╖нам старим –
окопи, канонадний гр╕м?..
Сейтумер ЕМ╤Н

*  *  *
Коли на плеч╕ наляга╓ втома
╕ гасить нав╕ть давн╕й жар вини,
старим аскерам сниться шлях додому,
який здолали, ╕дучи з в╕йни.
Не сняться ╖м н╕ шанц╕, н╕ транше╖,
н╕ вибухи, н╕ куль ворожих свист.
╤ дос╕ йдеться – не д╕йдеться ще ╖м
в ру╖ни р╕дних м╕сць ╕ р╕дних м╕ст…
Вони давним-давно бо╖ забули.
Байдуже ╖м до слави ╕ б╕ди.
╥м бачаться понищен╕ аули,
хати згор╕л╕, зрубан╕ сади…
Вони, й були солдатами коли ще,
в жорстокост╕ не зводились на пси.
╥м чуються в╕три на попелищ╕
й не чуються дитяч╕ голоси…
Вертаються геро╖, без упину,
не в╕даючи розклад╕в страшних.
╥х зрадили, ударивши у спину,
т╕, що ховлися за спинами у них…
╥м не далося почестей ╕ свята…
Зустр╕ти ╖х теж не було кому…
Тому не сплять, не сплять (!) стар╕ солдати –
вмирають знов у мертвому Криму.


Лише з╕ словом «Батьк╕вщина»
загину я в чужих краях…
ЧЕЛЕБ╤-ЕЛ╤

*  *  *
Загинути я не боюся:
буття джиг╕та – в╕чний б╕й.
Це л╕пше, н╕ж п╕дступн╕й скрус╕
в╕ддать на в╕дкуп розум м╕й
╕ мо╓ серце невкип╕ле,
╕ мою душу золоту.
Я знаю, вороги б хот╕ли,
аби забув я про мету,
про мову р╕дну, землю р╕дну –
щоб знов угиб у в╕чний сум.
Мен╕ ж н╕коли не набридне
слухать п╕сн╕ наших красунь!
Або старого десь зустр╕ну:
«Мир дому вашому, ага!»
Я не в╕дмовлюся в╕д Криму.
╤з рук людських моя снага!
Заради  усм╕ху дитини,
н╕коли не вклонюсь ножу.
Я не помру без Батьк╕вщини:
для не╖ й смерть переможу!


З дитинства ти в мо╖х думках,
м╕й р╕дний Криме, золотий…
Айдер ЕМ╤РОВ

*  *  *
Я – степовик, я – в╕льний птах,
якого сутн╕сть – незборима.
Але ти у мо╖х думках
з дитинства ╓ ╕ будеш, Криме!
Я розум╕ю луни г╕р
╕ шерех трав, ╕ гурк╕т хвил╕.
Я чую, як сп╕ва Салгир
стар╕ мотиви, серцю мил╕.
У снах ще стежкою ╕ду,
що плине аж до Чатир-дагу.
У пра-д╕д╕вському саду
знов рос усотую наснагу.
Я в п╕сн╕ не люблю «низи» –
люблю ╖╖ стр╕мку й безкраю.
Я виноградно╖ лози
струну залюблено торкаю.
Хай св╕т у нев╕дь посп╕ша,
я ж не сп╕шитиму н╕куди.
М╕й Криме – ти моя душа!
Тут р╕дн╕ ╕ земля, ╕ люди!
За тебе я в╕ддав би все б –
гарячу кров, останн╕ сили…
Хай об╕йма тебе м╕й степ,
священний Криме, сизокрилий.


Якщо хоч раз десь людям я збрешу…
Ескандер ФАЗ╤Л

*  *  *
Що на душ╕, про те кажу й пишу.
╤ з пота╓много я не роблю секрету.
Якщо хоч раз десь людям я збрешу,
нав╕ки вмре моя душа поета.
Я винен зроду нив╕ й орачу.
Дитин╕ й матер╕ я в╕чно винен буду.
Якщо десь побоюсь ╕ промовчу,
х╕ба ж назвуть мене ашиком люди?
Я не люблю фальш, нудн╕сть ╕ повтор…
М╕й саз лункий – в╕д Роду ╕ в╕д Бога!
Я – в╕чний римопл╕т ╕ в╕ршотвор,
якого сов╕сть народилась ще й до нього.
Тож хай до мене св╕т не зна жалю,
хай оголосить нав╕ть смертн╕ лови,
якщо хоч раз душею покривлю,
якщо хоч раз я р╕дне зраджу слово.
╤ я мину, як ╕стина мине.
Лжесв╕дчитиму – злих в судьбу нав╕й лих,
м╕й в╕тре степу, не прощай мене,
бо жаль ╕ прощеня – то прихисток нев╕льних.
Спали ╕ поп╕л м╕й в п╕тьму змети, прошу,
якщо хоч раз десь людям я збрешу!


Приходь в м╕й д╕м,
коли тоб╕ погано…
Риза ФАЗИЛ

*  *  *
Коли на плеч╕ наляга╓ втома,
не думай, що в чужини залет╕в, –
заходь в м╕й д╕м, ╕ будь у н╕м, як вдома,
м╕й незнайомий кримцю золотий.
У мене завжди в хат╕ – добр╕ гост╕,
скипа╓ чай, ясн╕╓ пахлава.
Знайдеться завжди м╕сце на помост╕.
Розради в╕дшукаються слова.
Ти не один, поки не зрадив роду
й над╕ю поклада╓ш на народ.
Мен╕ нема╓ й б╕льше нагороди,
ан╕ж тебе позбавити скорбот.
Щоб не тужила десь твоя кохана,
виходячи щоднини за межу,
приходь в м╕й д╕м, коли тоб╕ погано, –
чим зможу щиросердно поможу.
Приходь. В╕ддам останн╓ за потреби.
Не в╕чно чорним в╕яти в╕трам!
Колись, у добрий час, ╕ я до тебе
прийду. ╤ ми зат╕╓мо байрам.
Не зар╕каймось в╕д дор╕г н╕коли…
Я знаю, що й мен╕ зрад╕╓ш ти.
Та пустимо ми п╕алу по колу
уже як в╕рн╕ друз╕, як брати.


…над╕я волод╕╓ нами,
сил дода╓ ╕ гасить лють…
Юнус ТЕМ╤РКАЙ

*  *  *

Не жди, товаришу м╕й, дива ти:
ще зрозум╕╓ш в решт╕ решт,
що не помреш, забувши й дихати, –
над╕ю ж втративши, помреш.
╤ коли доля-перем╕нниця
все р╕дне винищить тво╓,
не згинеш, якщо й серце спиниться,
а безнад╕я враз уб’╓.
Не згаснеш, втративши ╕ вись, ╕ хл╕б,
а згаснеш зн╕ченим вноч╕,
де оч╕, мов криниц╕ висохл╕,
всотають стогони й плач╕.
Тебе й в╕три несамовит╕
не знищать, не з╕п’ють страхи – 
зникнеш лиш в чорн╕м безпросв╕тн╕,
де у «н╕куди» – вс╕ шляхи.
Серед вогненно╖ зав╕╖
╕ лютих ворог╕в межи,
все втративши, тому над╕ю –
наб╕й останн╕й збережи.
А б╕льше й не жадай н╕чого
╕ в мл╕ непевно╖ доби:
над╕я – з╕рка перемоги.
Кримцю, ╖╖ не загуби!


Вранц╕ над р╕чкою мо╓ю
рясн╕ тумани попливли…
Р╕зою ХАЛ╤ДОМ

САЛГИР

От ск╕льки р╕к у цьому св╕т╕,
а часто сниться лиш одна,
така маленька ╕ сумна –
сльозинка на вербов╕м в╕тт╕.
Салгир! – мов журавлиний скрик…
Салгир! – небес алегро ср╕бне…
Не вийду я на берег р╕дний –
мене час «вигнанцем» нар╕к.
Колись я жив ╕ не тужив.
Тепер у далечах оманних
я знов гублюсь в чужих туманах,
на берегах р╕чок чужих.
Вдивляюсь у п╕вденний сх╕д,
неначе видивляюсь дива, –
там батьк╕вщина нещаслива –
Крим – отверд╕лий Божий сл╕д. 
Плекаю мр╕ю чолов╕чу –
сягнути в╕чних р╕дних г╕р.
╤ серце скрику╓: «Салгир!»
«Салгир-Салгир!» – як стерх, курличу.
Кажу соб╕: «Вмирать не см╕й!»
╤ поборюсь ще ск╕льки треба –
до дня того, Салгире м╕й,
в як╕м я повернусь до тебе.


…Жадання урочого лету
мен╕ це Всевишн╕м дано…
Васф╕╓ КИПЧАК

ПРИЗНАННЯ

О, благородна Васф╕╓,
у рими я вслухаюсь знову.
Нехай благословить тво╓
Всевишн╕й животворне Слово!
Нехай наснажу╓ воно,
дару╓ впевнен╕сть джиг╕ту.
Тоб╕ покликання дано
було знев╕рених будити.
Ти – жайв╕р Золотих Небес!
Ти – Сонця Золотого погляд!
Я в╕дгукнувся ╕ воскрес.
Й багато в╕дгукнулось поряд
тих, хто почув тв╕й в╕щий сп╕в,
╕ тв╕й пророчий клич В╕тчизни.
Ми вирвемось ╕з мертвих сн╕в,
з обр╕╖в с╕рих ╕ зал╕зних!
Осяде чорна мла як п╕на.
З нас кожен встане там, де ╓.
Ми просто п╕демо, невпинн╕,
ус╕ (!) з чужого у сво╓,
в святин╕ наш╕, в наш╕ син╕.
О, благородна Васф╕╓!


Ми тоскно живемо, зда╓ться мен╕.
Сп╕ва╓мо часто журлив╕ п╕сн╕…
Шак╕р СЕЛ╤МОВ

*  *  *

Я думаю, нам варто посм╕хатись.
Не люблять н╕ Всевишн╕й, н╕ судьба
зажурених, нудних, сумних, пихатих,
яким ╓ пеклом будь-яка доба.
Так, на Земл╕, на жаль, нема╓ раю –
╓ труд важкий ╕ сутн╕сть на кров╕…
Та ╓ й любов, прекрасна ╕ безкрая,
якою й живемо, поки жив╕.
╤ ╓ добро, ╕ сп╕вчуття, ╕ правда.
╤ ╓ над╕я, в╕ра, п╕сня, вись.
Гей, ближн╕й м╕й, тоб╕ й В╕тчизна рада!
З╕три сльозу ╕ знову посм╕хнись!
Чи ощасливиш хоч когось, померши?
Тож пиймо серцем трунок м’ят ╕ рут!
Сумн╕ аскери завжди гинуть перш╕.
Сумних красунь ╕ зам╕ж не беруть.
Хай нам дорога стелиться ж п╕д ноги!
Хай родить хл╕б – найб╕льша з нагород!
Пов╕рмо: н╕, не втрачено н╕чого,
допоки ще ╕сну╓ наш Народ.
Гей, ближн╕й м╕й, забудь марний «гр╕ха» тиск!
Гр╕х╕в нема за нами й не було!
Я думаю, нам варто посм╕хатись,
щоб в╕чно бути ворогам на зло.


Мр╕ю, що п╕сля мене
кращий настане час…
Енвер СЕЛЯМЕТ

*  *  *

Мр╕╖ кудись под╕лись.
Тиха печаль – сльоза трав…
Тихо лише над╕юсь,
що завтра буде завтра.
Тихо ╕ще над╕юсь,
що завтра зможу бути.
Н╕ч сумна – нелюдим╕сть…
Стума… Самотн╕сть смути…
Друз╕ – у пол╕ бою –
нав╕ть неглибоко зовс╕м.
Знову мирюсь з собою:
попелом в тьму ╖хн╕й зов ос╕в.
Тьмою так важко дихати!
Тьма ця – липке минуле.
Тонуть у н╕й сади й хати,
що, як свят╕, заснули.
Плаче сестра, як бранка…
Плаче тужливо саз…
Може, хоч завтра зранку
кращий настане час?!
Сам я так мало можу…
Але не здамся, н╕!
В╕ри мен╕ дай, Боже!
Вибач журу мен╕!

За Оленою Ришковою

ДРАКОН КРИМ

Лиш пил в╕к╕в, ще тиш╕ кр╕м,
в мушельних зморшках долом╕тних.
В лускат╕й шкур╕ древн╕й Крим
проповз повз бур всесв╕тн╕х м╕ти –
останн╕й ящ╕р на Земл╕.
Ошк╕рив г╕р гаряч╕ зуби.
Та в кипарисов╕й ╕мл╕
прил╕г й заснув соб╕ на згубу.
Для нього зупинився час,
погасло сонце у з╕ниц╕.
Для нього не ╕сну╓ нас:
йому вже здобич т╕льки сниться.
Для сьогодення в╕н – дракон,
який дарма ╕з казки вил╕з.
Вс╕ й задоволен╕ «мирком»,
в як╕м непевн╕сть лиш – на вир╕ст.
Крим прахом нишкне на в╕трах.
Але в п╕тьми закутий лати
м╕ж лап його пригр╕вся страх
й сичить-гарчить нахабно, клятий.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #1 за 08.01.2021 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22901

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков