Версiя для друку Обговорити в форумi

(Спеціальна відзнака за кращий твір на воєнну тематику міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2020»)

Розділ 6. Садист
(Луганська область, липень, 2016.)

 Сон не брав Анатолія. Пропасниця ніби й минула, поряд хропли інші військовополонені. Десь сопів Остап, на наплічнику напханому книгами, лише Толік не міг відключитися й заснути. Кожен раз коли втома ніби й морила він кидався від кошмару, що ліз просто в очі. Все настільки було реально, що боєць починав напружувати всі м’язи аби відбитися від ґвалтівника. Господи який то був кошмар, та й увесь цей дворічний полон – то суцільний кошмар. Невже це колись закінчиться? Якось не вірилося, зовсім не вірилося Анатолію.

***
- Ну що, бандьори, захотіли відняти свободу в трудолюбивого,
донецького народу? Вашу мать… І шо, всралися? Ги-ги!!! – перед групкою наляканих, скривавлених полонених походжав недомірок із рудою цапиною борідкою, в бронежилеті, обвішаний ременями й розгрузками, в які були напхані заповнені патронами ріжки від АКМ. За ним, майже в крок, тупотіли двоє, один високий на якому, як на кілку, звисав, на розмір більший, російський однострій. Інший, вгодований із бичачою шиєю й налитими кров’ю очима. Він змірював усіх ненависним поглядом. Захисний однострій на одороблі тріщав, схоже, що вся амуніція в цих військових була одного розміру. У кожного на плечах висіло по автомату. Миршавий зупинився навпроти полоненого, сиві скроні якого заліпила присохла кров, що стікала із розсіченої брови.
– Ось ти, ніби й вже прожив чимало, мені в батьки годишся, а все одно лізеш ґвалтувати наших жінок, дівчат, розпинати наших мальчиків! – цапобородий вигукував пафосно, ніби він виступав на мітингу перед екзальтованими фанатками. Та й всі ці ополченці виглядали б героями оперети із другосортного провінційного водевілю, якби не автомати із повними магазинами патронів.
- Я виконував свій військовий обов’язок і нікого не ґвалтував, - ледь
ворушачи пересохлими губами, тихо вимовив військовополонений.
 До нього підлетів вирячкуватий й з усього розмаху вдарив кулаком у лице. Сивий військовий похитнувся, виплюнувши зламаного зуба.
- Мовчати, на коліна! – заверещав недомірок. Він скинув із плеча АКМ і сипону кулями поверх голів полонених. Всі зіщулилися й стали на коліна.
- Ось так, то краще! Ви прийшли нас трахнути, але саме ми вас видрали, розмазали по териконах й скоро вся ваша «київська хунта» буде стояти ось так переді мною на колінах! - верещав новоспечений Бонапарт. Він вже, напевне уявив, цю картину, бо задер голову й вдоволено дивився кудись у далину.
- Ми могли б вас розстріляти прямо тут, як загарбників і ґвалтівників. Але ми милостиві, знаємо, що не всі добровільно сюди прийшли, тому тим хто відмовиться від «хунти» й посцить на цю бандерівську ганчірку, я дарую життя. – Рудобородий дістав із сумки обгорілий, порваний, жовто-блакитний прапор і кинув під ноги військовополоненим.
- Вітьок зафіксуй цей історичний момент! Ги-ги! – реготнув цапобородий недомірок, звертаючись до високого ополченця. Той дістав дорогого смартфона й, вишкіривши свої пожовклі від тютюну зуби, став фільмувати. Спочатку на прапор помочився сам недомірок, потім по черзі його підлеглі.
- Ось бачите, як все просто й життя ваше врятоване! Ги-ги! – гигикнув
цибатий. Схоже, перспектива приниження військовополонених суттєво підняла їхній настрій.
Але всі військовополонені продовжували стояти на колінах.
- Ой пробачте, я не дав команди піднятися, дійсно так мочитися не надто зручно. Встати!!! – рудий гаркнув так, що аж його підлеглі здригнулися. Полонені по черзі, спираючись один на одного стали підніматися. Серед тих хто попав у полон були й поранені, але більшість просто з синяками від кулаків армійців ордло.
- Ну, - вирячився бич до крайнього в шерензі, наставивши на нього
автомата. Молодий хлопчина злегкодушив й, спустивши штани став дзюрити. Толік стояв як загіпнотизований, він не вірив, що це реальність, бо мозок не сприймав цього. Хлопець ніби спостерігав з-за ширми, із засвітів за цим погано зрежисованим кіно.
- Наступний!
 Анатолія так підштовхнули в спину, що хлопець впав просто в калюжу, яку перед тим налюрили. Гобліни зайшлися реготом, хтось із них дав Толіку кованим черевиком під ребра.
 – Вставай й проходь ритуал!
- Відчепіться від хлопця, - вимовив сивочолий полонений.
- Заступничок, твою мать… - Червонопикий бич знову опустив свою
руку-кувалду на голову нещасного. Той не витримав удару й впав.
- Вставай, батьку, й покажи приклад іншим, як треба поводитися із цією бандерівською шматою! – До військовополоненого впритул підійшов низькорослий ордловець.
- Не буду! Я присягу давав! – ледь чутно вимовив військовополонений.
- Присягу, кому? Бандері?
- Ні, Україні!
- Ах ти ж сука! - худорлявий гоблін із розширеними зіницями підскочив і вдарив дулом автомата просто в лице чоловіку. Той зойкнув й, вхопившись за обличчя знову звалився на землю. Коли на хвилину відірвав долоню від лиця, всі побачили, що замість ока у військового суцільне кроваве місиво. Полонений качався й стогнав, інстинктивно затуляючи обличчя, а тим часом товстий бич гамселив його ногами. Коли ж чоловік завмер, напевне втративши свідомість, до нього підійшов недомірок. Він відіпхнув розлюченого ополченця й, діставши пістолета, вистрілив в лежачого. Потім ще й ще, поки кулі не закінчилися. Анатолій й ті кілька полонених, що залишилися стояти, здригалися після кожного того пострілу. Хлопчина, який перед тим обісцяв прапора, впав на коліна й став блювати. Толя заплющив очі й не хотів нічого бачити. Йому хотілося просто вмерти, щоб відразу й безболісно.
А тим часом недомірок знову вихопив із шеренги полоненого й заставив
глумитися над прапором. Проте військовий гордо підняв голову й мовчки відвернувся. Рудобородий наставив в спину полоненому пістолета, бойок клацнув, проте кулі закінчилися. Тоді він відкинув зброю вбік, як щось непотрібне.
- Добре, на сьогодні досить! – недолюдок, витерши хустиною скривавлені руки, пішов до дорогого броньованого автомобіля, а за ним притьмом побіг худорлявий.
- А з цими що робити?
- Труп спалити, а полонених в яму! Може знайдеться сльозлива мамаша,
яка заплатить викуп. Ги-ги! – вишкірив до підлеглого щербатого рота й, грюкнувши дверцятами, пірнув у позашляховик. Мотор загарчав, колеса гребонули червону, вигорілу на сонці суху глину й авто, розмальоване в смугасті захисні кольори, зникло в клубах куряви.

***
 Анатолій пережив це все заново, ніби до нього тільки-но із темряви вишкірявся той садист-недюд. Знову спробував заснути, силою заплющив очі. Він має бути сильним, має відпочити, бо взавтра обмін. Але перед очима вже стояв інший, здоровий як бик, з налитими кров’ю очима. Привид Боксера схилився над ним, намагаючись залізти своїми прозорими лапищами йому в штани. Толік мало не скрикнув, так виразно побачив у напівтемряві підвалу цю картину.

Розділ 9. Помста
 (Донецьк, околиця, 25 серпня 2018 р.)

 Вдалині, над мегаполісом висів смог. Ніби розколочена руда фарба в діжці з в’язкою рідиною, він розтягувався, скручувався спіраллю, виснув шарами над далеким, принишклим містом, яке причаїлося, завмерло в тривозі, в очікуванні найгіршого. Колись мирне, квітуче, хай навіть притрушене вугільним пилом, тепер воно сіріло, здається, тиснулося до землі, тануло й ховалося в присмерках, освічених загравами від розривів далеких «градів». Зі степу на місто тягло горілим, до нудоти нестерпно смерділо паленим. І в тому смороді вгадувалося не тільки підпалена вибухами стерня. Анатолію згадався підбитий БТР, з обгорілими до невпізнання тілами біля випалених коліс. Запах душив, тиснув за горло. Толя аж закашлявся, коли ніздрі вловили той дух, він озирнувся довкола. Військовополоненого пройняв страх, охопив мандраж, спиною пройшли дрижаки. Якщо в них не вдасться задумане, тоді можливо і їхні тіла теж горітимуть десь в канаві, на узбіччі. Вони з Остапом здається спланували все.
 Тяжкий день хилився до заходу, охоронці вже увімкнули прожектори. Навіть втомлені вантажівки вже не тіснилися, а лише зрідка заїжджали до огородженої металевим парканом вугільної купи. В цьому складі під відкритим небом, як в пеклі, мордувалися крім військовополонених, ще й кілька гірників. Транспортер шахти не працював: чи то нові хазяї економили електроенергію, чи щось там поламалося, тому шахтарі пхали повні вагонетки із вугіллям наперед себе. Коли вагонетки висипали свій вміст на землю, полонені підкидали лопатами вугілля до великої купи. Але в шахтарів зміна закінчилася і вони кинули все як попало й попрямували до виходу. Створився невеликий шарварок, і охоронці на мить втратили пильність. І в цей час Остап заскочив у пусту вагонетку, а «Старий» став пхати її в напрямку шахти. Толя побачив умовний сигнал і, тамуючи серце, підійшов до свого ґвалтівника. Не піднімаючи очей промовив:
- Я згідний, я на все згідний!
- Солоденький, ти засумував за татком? Може почекаємо коли дадуть
відбій?
- Ні я готовий на все, тут і зараз.
- Бачу як хвилюєшся. - Жорик поклав руку на плече полоненого. – Весь
тремтиш, але це мене ще більше збуджує! Я ж казав тобі сподобається. Бачиш он ту будку біля шахти? Йди туди, а я надійду згодом.
Толік почвалав ні живий, ні мертвий. Хоч би все вийшло, а якщо це
одоробло здогадається, він же задушить. Краплі холодного поту виступили під сорочкою і потекли по спині. Анатолій відчував той холод, його знову стало нудити й трясти. Військовополонений зайшов до підсобки, сюди не діставав промінь прожектора, за ним підтюпцем наближався Боксер. Невже хлопці не встигнуть, а він сам напросився. Толя став нишпорити очима по кімнаті, в надії знайти щось для оборони. Але так нічого і не знайшов, нічого довкола лише стіл і стілець. Стілець! Полонений шарпонув рукою – стілець легко зрушив із місця. Не пригвинчений! Це трохи заспокоїло Анатолія.
 Двері рипнули й перед ним виріс охоронець. Весь розпашілий із самовдоволеним лицем.
- Ти скучив, милий? - Він потягнув свої лапи до Толіка. Проте Анатолій на цей раз був готовий. Молодий чоловік вхопив стільця й розмахнувся, щоб огріти ґвалтівника по голові. Але Жорик не дарма ж мав псевдо «Боксер», природа наділила його блискавичною реакцією, він не зморгнувши оком заблокував удар рукою. Злість охопила охоронця.
- Ах ти ж погань, «укропське» лайно, захотів із Жориком тягатися! Згною, заб’ю засранця! – він рушив на полоненого з налитими кров’ю очима, як бик на червоне. Толік, притиснутий до стіни підсобки, вмить зів’яв, як підрізаний паросток. «Боксер» сунув на нього, притиснувши руки в бойовій стойці. Хук під дих! Але на цей раз Жорик скрикнув від болі. Сорочка на животі Анатолія розстібнулася й звідти випала книга в цупкій палітурці. Охоронець бігав кімнатою й трусив вибитою рукою. В цей час повз вікна підсобки охорони мелькнула вагонетка, але Жорик схоже її не помітив. Він трохи втамував біль і знову взявся за геть зблідлого Анатолія. Колишній зек вхопив лапищем, висохлого як тростина військовополоненого за шию, підняв над підлогою, притиснув до стіни й став душити. В цей час позаду нього рипнули двері, але кат був так зайнятий жертвою, що навіть не оглянувся. Легкий зашморг миттю затягнувся на бичачій шиї Жорика. Він, напевне, нічого й не зрозумів, лише раптова нестача повітря заставила його захрипіти. «Боксер» шарпонувся, як впійманий в силко ведмідь й потягнув за собою Остапа. Він вже відпустив Толю й намагався розвернутися, щоб дотягтися до автомата, що стояв в кутку біля дверей. Анатолія ніби паралізувало, він знав що мусить допомогти другові, а сам дивився на випуклі баранячі очі Жорика, на його червоне як в рака лице й стояв, як прибитий гвіздками до стіни. А перед його очима тривала боротьба. Тепер йшло до того, що охоронець натужившись вирветься й посіче всіх із автомата, або ж просто повбиває своїми кулачищами, схожими на кувалди.
 Остап втрачав сили, йому до крові нарізала руки гостра пластикова стрічка, затягнута на шиї охоронця. Ще трохи й все закінчиться, Жорик вирветься й вже нікого не помилує. Він вже розвернувся, щоб із розмаху вдарити нападника. Але в цей час в підсобку прошмигнув «Старий». Він спритно накинувся на гевала. Вдвох з Остапом вони збили охоронця із ніг. Сивий військовополонений перехопив руку Остапа й щосили потягнув за удавку. Пластикова стрічка глибше врізалася охоронцю в шию й намертво перекрила доступ кисню. На шиї «Боксера» виступила кров. Він харкнув кілька разів, махаючи руками, як гуска крилами, якій відтяли голову. Але хлопці не попускали хватки й далі продовжували затягувати петлю. Тримали доти, поки останній подих не вилетів із дебелого тіла. Тільки тепер Остап глянув на блідого Анатолія, що стояв під стіною. В того очі були такими, ніби це йому щойно перетиснули горло.
- Чого вкляк, допоможи! Ми маємо зробити так, ніби це гівно саме
повісилося!
Толік підхопив обм’якле тіло, але його вивернуло. Він став блювати собі
за пазуху. Остап відіпхнув його вбік, а сам із «Старим» заходився підтягувати «вішальника» до бруса, прибитого під стелею. Остап навіть не звертав увагу на руку, що кровила. Швидко підтягли, підв’язали як лантух ще тепле тіло й шмигнули назад в тінь, до вагонетки. Толік вийшов за ними наче п’яний. Вони мовчи підігнали вагончик під транспортер із якого сипалося вугілля. Самі заскочили в середину. Вугілля падало із стрічки й болісно било по плечах, по голові, по тілу, але хлопці закрилися руками й терпляче чекали поки їх повністю закидає цим «чорним золотом». Тоді Толік, який вже прийшов до тями, став пхати повну вагонетку до складу. Там вже прийшла перезмінка й шахтарі самі стали возити вугілля, а полонені лише навантажували в кузови вантажних автомобілів. Остап і «Старий», чорні як дідьки, непомітно вислизнули із вагонетки. План вдався!
 Охоронці зняли тривогу тільки тоді, коли військовополонених почали вести до буса й хтось схаменувся Жорика.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 11.12.2020 > Тема "Душі криниця"