Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3748)
З потоку життя (6952)
Душі криниця (3739)
Українці мої... (1517)
Резонанс (1625)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1762)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ОСТР╤ВЦ╤ МОГО БОЛЮ
20 с╕чня святку╓ св╕й день народження ╢ва Мартиян╕вна Пономаренко, укра╖нська поетеса, яка мешка╓...


НЕ ВБИВАЙТЕ УКРА╥НУ!
В Ки╓в╕ вийшла друком книга художниц╕ Катерини Рапай «Подв╕йна експозиц╕я».


«КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ» ЗАПРОШУ╢ ТАЛАНОВИТУ ТВОРЧУ МОЛОДЬ
Оц╕нюватиме творч╕сть учасник╕в компетентне письменницьке жур╕, до складу якого входять, зокрема,...


ВИЗНАЧЕНО ЛАУРЕАТ╤В ПРЕМ╤╥ ╤МЕН╤ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО ЗА 2020 Р╤К
Ком╕тет з присудження прем╕╖ Каб╕нету М╕н╕стр╕в Укра╖ни ╕мен╕ Максима Рильського на зас╕данн╕, що...


А МАЛАНКА — ДОБРА ГОСПОДИНЯ...
Увечер╕ 13 с╕чня, коли готу╓мось зустр╕чати Старий Новий р╕к, свято Васил╕я, повноправною...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 04.12.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 04.12.2020
НАТАЛКА ФУРСА: СИЛЬН╤ША ЗА СМЕРТЬ

Сьогодн╕ на л╕тературн╕й стор╕нц╕ «КС» дебюту╓ в╕дома письменниця, поетеса, журнал╕стка Наталка Фурса.
Наталка народилася 1964 року в Полтав╕. Зак╕нчила факультет журнал╕стики Ки╖вського державного ун╕верситету ╕м. Т. Г. Шевченка. Працювала журнал╕стом у засобах масово╖ ╕нформац╕╖, редактором у видавництвах. З 2011 року мешка╓ в селищ╕ Ромодан на Миргородщин╕ (Полтавська область), на творч╕й робот╕.
Автор семи поетичних книжок: «Окрик» (Ки╖в, 1993), «Дар Любов╕» (Полтава, 1997), «Страст╕ по Страт╕» (Полтава, 2000, 2001), «Необл╕тане небо» (Полтава, 2002), «Н╕чого, кр╕м повторень» (Ки╖в–Хмельницький, 2004), «Пилок ╕ пил» (Полтава, 2015), «…ан╕ вир╕ю, ан╕ скиту…» (2020, Полтава), а також книги мало╖ прози «З╕нське щеня» (2017).
Член Нац╕онально╖ Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни (1997) та Асоц╕ац╕╖ укра╖нських письменник╕в (2001).
Сьогодн╕, на наш╕й стор╕нц╕ пан╕ Наталка д╕литься сво╓ю новелою "Сильн╕ша за смерть", що ╓ частиною ╖╖ книги мало╖ прози "З╕нк╕вське щеня", Полтава, 2017.

***
В╕н з╕ стол╕тник╕в, тобто з тих кр╕пких д╕дк╕в, яких ╕ довбнею не вб’╓ш. Вбити його в Оришки нема н╕ сили, н╕ духу, але те, що вона з охотою ╕ всмак по╖ла б коржик╕в за Царство небесне «мум╕йо» – так прозивали Семена Добряка позаоч╕, – то це точно. Авжеж, таке не кажуть уголос, але так думають ус╕ баби в сел╕, як╕ годяться йому в онучки.
Оришц╕ найг╕рше – Оришка годиться йому в дочки. До того ж, вона його сус╕дка. Кожен день ╖╖ – проклятий, бо почина╓ться тим, що вона ще з в╕кна бачить, як Семен виходить на свою зарядку. Ста╓ проти сонця, п╕дтягу╓ мало не до грудей от╕ страмн╕ широк╕ труси, як╕ звуться шортами – углед╕вши ╖х, Оришка щоразу плю╓ться: «Чoрти для чорта! Чорти б тебе взяли!», – ╕ почина╓. Маха╓ ручищами так, що зда╓ться – ось-ось дотягнеться до ╖╖ шибки ╕ розгатить кулаками, мов продовжу╓ погрожувати: я й тебе, ╕ твого чолов╕ка, й усе тво╓ пор╕ддя – зничтожу одним ударом! Пот╕м п╕дкида╓ ноги сво╖, к╕стляв╕ й волосат╕, наче м’яча буца╓ вгору: будуть ваш╕ голови лет╕ти мов капустян╕ качани!
Оришка зц╕плю╓ вс╕ зуби, що лишилися в щелепах, – вони хитаються, як ╕ ╖╖ прогнилий штахетник, що од вулиц╕, але скриплять. То брехня, що час л╕ку╓, дума╓ Оришка щоразу, як бачить Семена. А бачить вона його сто раз на дню! Бо в╕н дуже любить св╓жий воздух ╕ здоровий образ жизн╕. Бо в╕н хоче довго жить! Тож не л╕ниться ще й щовечора «робити моц╕он» уздовж вулиц╕, ╕ його бодренька постать, схожа на окличний знак, «на сон грядущий» раз╕в з п’ять маятником пройде по ╖╖ в╕кнах – з одного в друге, пот╕м у трет╓, туди-назад. Наче каже ╖й: а дивись, Оришко, – я тут, тут, н╕куди не д╕вся, живий-здоровий!.. Коли вже тебе скрутить у дугу, як мене скрутило? Стирчиш колком мен╕ в грудях, дихать не да╓ш. А бодай тебе колком придушила ота, що з косою, – я б ╖й св╕чку поставила за здрав╕╓, – скрипить Оришка.
Св╕чку за здрав╕╓ смерт╕ – це, мо’, й занадто як на здоровий глузд, але що Оришц╕ до того? Увесь ╖╖ глузд давно вип╕к б╕ль невигойний, висмоктала ненависть нестихаюча. Вона вже не чу╓ нав╕ть власних сл╕в, як╕ зриваються з ╖╖ уст, щойно вгледить Семена. ╥╖ губи шепочуть сам╕, наче вервицю неск╕нченну перебирають: я б т╕й смертоньц╕ ручки-н╕жки обц╕лувала, якби вона тебе, проклятущого, та забрала: я б за не╖ молилася щодня поки в╕ку, аби тебе, убивиця, вона прикончила й забрала з мо╖х очей; я б хоч трохи св╕ту б╕лого побачила, якби вона тебе в чорну яму загнала; я б хоч трохи подихала, якби ти не бзд╕в сво╖м смердючим бздом за три метри од мене; смертонько люба, смертонько мила, прийди до нього хоч на день ран╕ше, чим до мене – щоб я хоч на час пережила його, врага мого невмирущого, врага мого всюдисущого, врага мого непрощенного…
Ран╕ше Оришка зверталася до Бога – ╕ просила в Нього для Семена болячок. Просила ревно, просила багато, просила з усього св╕ту з╕брати хвор╕ на його голову, щоб вони його загнали в могилу. Дарма – Семен був кр╕пким, як дубище, наче вс╕ ╖╖ просьби, навпаки, т╕льки додавали йому здоров’я. Молодий батюшка, прочувши про так╕ молитви сво╓╖ чи не найстаршо╖ параф╕янки, якось п╕д╕йшов до не╖ п╕сля служби й, хитаючи головою, дор╕кнув: бабо Оришко, ви ж зна╓те, що молитись треба про добро, аж бачте, ус╕ ваш╕ просьби про лихе до вас же й вертаються, бо гр╕х це великий; ви ж зна╓те, бабо, не сьогодн╕шн╕, що ворогам сво╖м прощати треба… Оришка заплакала, але змовчала. Отчик у них молодий, зразу п╕сля сем╕нар╕╖, мо’, про молитви й б╕льше зна╓, та що в╕н, зайда, зна╓ про ╖╖ ворога й от╕ гр╕хи, як його тод╕ ще й на св╕т╕ не було?.. Уже наступно╖ служби вона проштовхала в церкв╕ ц╕пком соб╕ дорогу й поставила товстелезну, як той ц╕пок, св╕чку за упокой. ╤ мовчки вистояла б╕ля не╖ всю службу аж поки та не вигор╕ла – наче стерегла. Батюшка скоса зиркав у ╖╖ б╕к, але вже не заговорював – чад╕в кадилом та бубн╕в п╕д носа сво╖ устави, поки й год╕.
Оришка в╕дтод╕ перестала ходить до церкви. П╕д╕брала на людях губу – й стала звертатися з╕ сво╖ми молитвами-просьбами прямо до Смертоньки. ╥й вона ще в╕рила, т╕льки на ╖╖ справедлив╕сть ╕ ласку уповала.
***
Дужче за стол╕тнього Семена вона ненавид╕ла т╕льки його сина Йвана, старшого за не╖ всього на три роки. Але та ненависть у н╕й тл╕ла, розгоряючись т╕льки коли Ванько при╖здив пров╕дувати батька. Тод╕ Оришку пекло подв╕йним вогнем; тод╕ отрута виставляла з не╖ аж два жала й жадно рвалася на волю; тод╕ стара взагал╕ не ╖ла, не пила, не спала – т╕льки пекельний дух держав ╖╖ в т╕л╕.
Ванько, як ╕ батько, на здоров’я не скаржився, хоча червоною пикою й круглим, як гарбуз, черевом п╕шов у материн р╕д – Параска була, згадують, чи не найпишн╕шою копицею на сел╕; Семен, було, коли замолоду напивався на гульках ╕ вже не тримався на ногах, то спирався, як жердина, на свою «н╓покол╓б╕мую» – ╕ так вони сунули додому. Ну та це коли вони ще ходили по людях. Оришка в ту пору х╕ба що п╕д ст╕л п╕шки б╕гала. Те ╖й не в пам’ят╕, те ╖й мати розказувала.
Оришка й голодовку не дуже пам’ята╓, х╕ба що той страшний день, коли ╖хню хату «чистили», бо ст╕льки крику й плач╕в знялося тод╕ в хат╕, що хто зна, як ╕ ст╕ни встояли, – куди тим трубам ╕╓рихонським! Батько рев╕в, як бугай, ╕ все кидався навперейми та хапав за петельки чужого дядька в чоботях, мати повзала дол╕вкою, все просила «помилувати ради Христа й ус╕х святих» ╕ мало т╕ чоботи не ц╕лувала, менш╕ брат ╕з сестрою, як перелякан╕ миш╕, мовчали з кутка, а вона, Орися, лементувала так, що шибки дзвен╕ли: «Оддайте квасолю! Це наша квасоля! Я люблю квасолю!», – аж поки той дядько не вкле╖в ╖╖ ременем у ст╕ну: «Адстань, сцикуха! Н╓ м╓шай работать! Н╓ до т╓бя! Нa т╓б╓ твою квасолю!» – ╕ жбурнув жменю з торбинки мал╕й прямо межи оч╕.
Вона тод╕ так злякалася, що ╖й зац╕пило. ╤ коли виводили батька, кричала вже т╕льки очима. Батько не повернувся, а за к╕лька м╕сяц╕в поховали Колька й Настусю. Того Оришка теж не дуже пригаду╓, бо разом ╕з мовою ╖й, здавалося, од╕брало й пам’ять.
***
╥╖ матер╕ Мелашц╕ не од╕брало н╕чого, та п╕сля того вона сама почепила замок на свого рота. ╤ т╕льки перед смертю, у 64-му, ледве ворушачи вже син╕ми губами, прошепот╕ла у доччине вухо:
– Не хочу забирать се у могилу, Оришко. Ти должна знать: то дядько Семен, Добряк, нав╕в б╕ду на нашу хату ╕ р╕д. Йому казалось, шо ми дуже жирно живем. В╕н ╕ батька твого заложив. Бумагу написав… отуди, – Мелашка звела оч╕ до стел╕. – Точно знаю! В╕н за се ще й награду получив – корову, оту, шо бодалася. А наш батько згинув десь у Сиб╕р╕, сердешний хазя╖н м╕й… Помни, дочко! Помни ╕ кляни, як я весь в╕к його кляла… Шоб достали його наш╕ прокльони… Оце й увесь м╕й запов╕т тоб╕ – нема в мене другого запов╕ту.
З цими словами стара Мелашка оддала Богу душу. Смерт╕ вона не боялася: в╕рила, що Господь простить ╖й ту ненависть – бо ж не мстилася сво╓му ворогов╕ та не б╕гала по ворожках, щоб поробили Добряков╕ та його «с╓м╓н╕».
***
╤нш╕ вдови б╕гали. П╕дкидали в його дв╕р клубки волосся й тухл╕ яйця, лили п╕д кован╕ ворота брудну воду з╕ змилками. Однак бабська помста йшла коту п╕д хв╕ст, а по-мужеськи роз╕браться з прихвоснем «oрганов» не було кому: Добряк переселив у Сиб╕р не╕сходиму й на П╕вн╕ч, а то й прямо на той св╕т, майже вс╕х чолов╕к╕в, решта ж – або боялися його як чорта, або були з того ж т╕ста. С╕льських мужик╕в тод╕ можна було на пальцях порахувати й розкласти на дв╕ руки: на одн╕й – кал╕ки п╕сляво╓нн╕ й трудяги безпросв╕тн╕, яких у могилу зводила гор╕лка, на друг╕й – м╕сцеве начальство, що теж любило в чарку зазирнути, т╕льки ж закушувало не рукавом, а чимось ласеньким, та й пило б╕льше казьонку, а не ту гидоту, яку жене ╤ванченчиха.
Добряк був ╕з начальства. А що славився сво╓ю скуп╕стю, то замолоду теж учащав до ╤ванченчихи, щоб пригостила на дурничку. Коли ╖╖ чолов╕ка забрали й ж╕нка прочула, що дякувати за це ма╓ саме «добренькому» парторгу, вона вигнала для нього самогон за окремим рецептом. В╕д того спецнапою Добряк мало не гигнув. Повернувшись ╕з райцентру, де провалявся в л╕карн╕ майже два м╕сяц╕, в╕н зар╕кся пити взагал╕, – але ╤ванченчис╕ помстився: у «в╕дьми» витрусили все до нитки, а ╖й сам╕й довелося нав╕ть пару рок╕в годувати тюремних вошей…
Зразу п╕сля в╕йни вчащав до знатно╖ самогонщиц╕ й Семен╕в Ванько. Повертаючись п╕сля ╖╖ частування додому, в╕н щоразу зависав над сус╕дчиним двором, де посеред непроглядних злидн╕в починала розкв╕тати Орися. «Орисько, – дражнив, щойно д╕вчина виставляла носа з хати, – а пошли на мо╓ с╕но! Те-епло буде!» Оришка огризалася й хряпала дверима, а в╕н реготав ╕з власно╖ дотепност╕. «Дурепа ти! – казали подруги. – Бачиш: у Добряк╕в добра повна хата, а син – один. А мо’, це саме тоб╕, Орисько, на роду написано те добро…»
Та Оришка сус╕дського парубка не те що не любила – боялась, як вогню. За ╖╖ спиною була т╕льки хвора мати, що за колгоспом св╕ту б╕лого не бачила, а за Ваньком завжди м╕цною ст╕ною стояв батько – незм╕нний парторг того колгоспу, а п╕сля в╕йни ще й фронтовик! Хоч казали, що сво╖ медал╕ й ордени Добряк вислужив при штаб╕, пороху й не нюхав, однак у сел╕ давив ус╕х, як танк, який щонайменше звалив берл╕нський рейхстаг, – углед╕вши здалеку Добрякового «бобика», старе й мале розб╕галися хто куди, аби не втрапити йому на оч╕. То брехня, що один у пол╕ не во╖н, – те сказано не про Добряк╕в, яким кожен день – День перемоги.
***
Щойно син вбився в колодочки, Семен прилаштував його в колгосп╕ об’╖ждчиком. Така посада Ваньков╕ подобалася, в╕н козиряв нею перед Орисею, мало не щодня сватаючи вродливу сус╕дку на сво╓ с╕но й щодал╕ похмур╕ше натякаючи, що н╕куди вона од нього не д╕неться, бо ж в╕н ╕ не таких кобилок об’╖жджав, а ╖╖ Петров╕ в╕н ребра перещита╓, якщо той стане йому в брод╕.
Орися плакала Петриков╕ в плече, Петрик стискав кулаки й грозився вбити Ванька, а якогось вечора зайшов у ╖хню хату з клунком ╕ сказав перелякан╕й Мелашц╕:
– Т╕тко, я однин╕ буду називать вас мат╕р’ю, а вашу Орисю – ж╕нкою. ╤ буду жить у вас. Дасть Бог – помиримось, а н╕, то зведу рядом свою хату – руки не з сраки виросли… Ви ж не проти, мамо?
Мелашка була не проти, а Орися од щастя аж розбубняв╕ла – ╕ запахла на весь куток, мов кущ бузку у травн╕.
Ох, недовго той бузок цв╕в!..
***
Стара, опираючись на ц╕пок, шкандиба╓ до кутка, поправля╓ рушник. З вишитих калинових кетяг╕в дивляться на не╖ три лики: на одн╕й фотокарточц╕ – батько й мати, на друг╕й – ╖╖ Петрик. У Петра п╕вплеча одр╕зано – на ньому лежала ╖╖ голова. Оришка не схот╕ла себе у рамку. Сказала фотографу, що буде дивитися на них ╕з цього св╕ту. Той знизав плечима: як хочеш, бабо, за тво╖ ж грош╕, – ╕ розкраяв св╕тлину навп╕л…
Оришка розмашисто хрестить куток: ус╕ ви там, мо╖ хорош╕, мо╖ найдорожч╕, ус╕ вкупочц╕… а ваш убивиця – тут, коло мене, окаянний. Вам там без нього добре, а мен╕ тут, ох, як важко... Дайте ж мен╕ сили, мо╖ люб╕, бо ця ненависть уже з н╕г мене валить! ╤ нема тому ради: за чотирьох живу – за чотирьох несу... Н╕, таки за п’ятьох! А як згадать ще й Колька з Настуською, то за с╕мох, ох, ох, ох…
***
Ванько помстився у сорок сьомому. Усе з╕йшло йому з рук – бо ж був «при ╕сполн╓н╕╖». Оришка ждала дитину, в хат╕ кр╕м тих жданик╕в не було чого на зуб покласти, – ╕ Петро зважився йти на колгоспне поле, де вже наливалася пшениця. Перед тим Мелашка, з╕гнувши душу в три погибел╕, просила парторга хоч чимось ╖м помогти – бодай заради майбутнього дитяти. Добряк оскалив кр╕пк╕ зуби ╕ вигнав свою ланкову ╕з каб╕нету, сказавши, що не дасть об’╖сти вуха государству.
Петро вмирав два м╕сяц╕. Коли його перебите т╕ло клали на п╕дводу, Оришка зомл╕ла й повисла на материних руках. Разом з чолов╕ком вона втратила й дитину, яка посп╕шила на цей св╕т, щоб провести свого батька – на той. Немовля загребли поруч ╕з Петром уже наступного дня, а Мелашка ще довго вигр╕бала свою Орисю з╕, здавалося, бездонно╖ ями смерт╕, куди та пок╕рно сповзала усл╕д за чолов╕ком ╕ немовлям.
Ванько п╕сля тих похорон╕в зник ╕з села. Добряк спочатку казав, що син по╖хав учиться на ╕нженера, пот╕м – що в╕н п╕сля вузу добре влаштувався в столиц╕ й працю╓ там великим начальником. С╕льськ╕ люди в╕рили – кому ж, як не синам Добряк╕в, учитися в ╕нститутах ╕ керувати? Тим часом ╖хн╕ безпаспортн╕ д╕ти множили арм╕ю п╕длеглих старшого Добряка, який невдовз╕ став головою колгоспу ╕ лишився б ним, може, й по сьогодн╕, якби п╕сля розпаду Союзу т╕ колгоспи теж не стали розпадатися.
***
Тепер Семен ╤ванович був персональним пенс╕онером. ╤, добудувавши сво╖ двоповерхов╕ хороми й новий гараж п╕д «св╕женьку», чи не третю на сво╓му в╕ку, машину, цього разу вже ╕номарку, в╕н нин╕ переймався ╓диним клопотом – власним здоров’ям. У лавц╕ балакали, що ота довга споруда на м╕сц╕ Семенового сараю – критий басейн; нин╕ вс╕ скоробагатьки обзаводяться таким дивом, щоб «приймать водн╕ процедури» дома ╕ круглий год. Оришка як почула про те, проскрип╕ла: «Цей кощ╕яка окаянний свою сов╕сть ╕ в часному мор╕-ок╕ян╕ не одми╓, а бодай би в╕н у тому бас╓йн╕ утопився, раз не топить його людське горе». Добряков╕ ╖╖ слова донесли, ╕ на одн╕й з╕ сво╖х зарядок в╕н оскалився у б╕к Оришки: «Завидуй-завидуй, стара карга, – зависть ╕ в ложц╕ свячено╖ води утопить може!»
Оновлене Семенове подв╕р’я ╕ частину грядки покрива╓ трав’яний килим – газон, який ул╕тку дв╕ч╕ на м╕сяць «вигладжу╓» косаркою при╖жджий роб╕тник у комб╕незон╕ – м╕сцевим косарям Добряк свою гулящу траву не дов╕ря╓. В╕н с╕льським узагал╕ не дов╕ря╓: такою огорожею обгородився, що хоч драбину приставляй, щоб зазирнути у дв╕р, а вгор╕ шпичаки кован╕ аж у небо вгрузають, наче в╕н ╕ там одгородив соб╕ райський над╕л – якраз навпроти того, де раю╓ зараз. Глипнути на його розкош╕ можна х╕ба через ворота, та коли господар ви╖здить, його супроводжують дв╕ дор╕дн╕ в╕вчарки, тож надто ц╕кав╕ можуть поплатитися за св╕й ╕нтерес останн╕ми штаньми.
Т╕льки в╕д Оришки Добряк н╕чого не хова╓ – од ╖╖ двору в╕дгородився лише рабицею. Стара впевнена, що мум╕йо навмисне не зв╕в ст╕ни з ╖╖ боку, – це щоб вона бачила, щоб вона щодня, щогодини впевнювалася: в╕н живий – ╕ живе огого! Щоб вона втямила, що не д╕ждеться його смерт╕, як би ревно не кликала ╖╖ на його голову ╕ як би не кляла.
***
Розбудовуватись на новий лад Семен почав п╕сля смерт╕ сво╓╖ Параски. А в двоповерхове «леле» прив╕з ╕з райцентру грудасту молодицю, яку н╕бито найняв для хатн╕х справ, бо ж вона спец╕ально обучена вс╕м новомодним премудростям. Оришка т╕й байц╕ не в╕рить, бо не раз бачила, як п╕сля зарядки до Семена з хати викочувалася рудоволоса копиця в одному халат╕, ╕ мум╕йо, хтиво поблискуючи золотими зубами, пхав ╖й руки у пазуху. Оришка плювалася на те к╕но ╕ просила Смертоньку прихопити разом з╕ старим ╕ його хвойду, яка так х╕х╕ка╓, що кортить вчепитися в ╖╖ патли ╕ бити головою об отой, мало не лакований, газон, а ще краще – об оту кам’яницю, що не гор╕тиме, нав╕ть якщо ╖╖ облити бензином.
Спалити сус╕дське щастя Оришка хот╕ла б давно, та, як кажуть, слаба роса проти морозу. Бач, сама Смертонька не може доп’ясти Семена в його фортец╕, а чим д╕стане вона, розбита артритом?! Ц╕пок тремтить у ╖╖ руках, як осикова г╕лка, а прокльони… Щo йому т╕ прокльони! Мум╕йо регоче з ╖╖ прокльон╕в. Мум╕йо мстить ╖й тим, що живе, ╕ живе розк╕шно, всмак. Мум╕йо н╕чого не бо╖ться – його пузатий Ванько нин╕ в Ки╖в╕ депутатом!
***
«Бог не сл╕пий, усе бачить, та довго спить. Ох ╕ до-о-овго ж!» – стогне Оришка щоноч╕ в порожню хату, аж луна котиться кутками. Бог спить, а ╖й не спиться. Оришц╕ не дають спати болячки, про як╕ вона засв╕тла забува╓ – вдень ╖╖ пече ненависть. Хвороби обступають ╖╖ по темному – ╕ дошкуляють так, що стара бо╖ться не дожити до ранку. Цього вона бо╖ться найб╕льше в св╕т╕. Бо хто тод╕ понесе ╖╖ ненависть дал╕? Нема кому передать! Он ст╕льки баб, яким Добряк життя покал╕чив, уже на тому св╕т╕ – ╕ де д╕лась ╖хня ненависть? Разом з ними п╕шла в землю! Це ж на кутку вона одна осталась, що помнить. Одна-одн╕с╕нька! За вс╕х! Живе за вс╕х ╕ ненавидить за вс╕х. ╤ в╕н про це зна╓, зна╓, проклятущий!
╤ т╕льки ця ненависть п╕дн╕ма╓ ╖╖ щоранку – чи др╕мала, чи н╕ – о шост╕й, бо о шост╕й Семен виходить з╕ сво╓╖ кам’яниц╕ на зарядку. Т╕льки ця ненависть да╓ ╖й силу, об╕першись на ц╕пок, виповзти з хати й д╕статися рабиц╕. Т╕льки ця ненависть втиска╓ ╖╖ в металеву с╕тку так, що та аж впечату╓ в старече лице рови-ромби, глибш╕ за зморшки. Оришц╕ те не болить, вона того не чу╓, не бачить, – вона загонить св╕й погляд, як стр╕лу, з яко╖ аж капотить у землю ╖╖ гн╕вна отрута, у груди свого врага. Оришка в╕рить, наперек╕р усьому в╕рить, що ╖╖ ненависть сильн╕ша за нього – ╕ колись-таки вона його вб’╓!
╤ тод╕ Оришка полегшено осяде на землю прямо п╕д огорожею, ╕ зморшки-ромби розгладяться на ╖╖ страдницькому обличч╕. ╤ тод╕ Петро вп╕зна╓ ╖╖ – ╕ простягне ключ╕ од раю, де, казав батюшка, любов╕ вистачить на вс╕х.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 04.12.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22829

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков