Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні минає рівно сім років відтоді, як після 2001 і 2004 років я знову опинився на Майдані. З вокзалу підземкою добрався до Хрещатика і, пройшовши якихось триста з гаком метрів, підійшов до підніжжя Оранти. Було пополудні. Яскраво світило сонечко, але вітер з-над Інститутської тягнув виразним холодом. Народу було небагато. Стояли, слухали охриплого вже трохи Рибачука, Вятровича, ще якихось ораторів. З вигляду - не тубільці - приїжджі. Вдягнуті простецьки, для діла, а не на парад: бувале в бувальцях розтоптане взуття, одежина пристойна, але без вискоку, таку і біля багаття не шкода прокоптити, і прилягти в ній на боці можна, де вже доведеться. Таких рідко було побачити потім перевитих стрічками, дефілюючими по Хрещатику, взявшись за руки, чи підтанцьовуючими під сценою. Ці стояли на блокпостах, тягали шини, бруківку, громадили барикади, а то й накладали життям, на ділі, а не на словах захищаючи демократію.
Тубільці ж і виглядали по-столичному, і поводилися відповідно: здебільшого, постоять, послухають палкі промови та і йдуть собі далі. Є куди йти. Цим же, як і мені, йти не було куди, тож, прогулявшись тут же, по колу, щоб зігрітися, знову вертали до гурту. Власне ж, і їхали не кудись, а саме сюди, на цей майдан, під цю стеллу, знаючи для чого.
Мимоволі згадався пронизаний крижаними вітрами Хрещатик лютого 2001 року, коротка алея встановлених в снігу, обабіч тротуару, що тягнеться від Бесарабки до Майдану, мініатюрних наметиків протестантів, здебільшого приїжджих, днями дибаюча уздовж того ряду, прибита горем Леся Гонгадзе, і… байдужі погляди тубільної публіки, що дефілювала переважно на протилежному боці вулиці. Зате вже в часі Помаранчевих подій, тим більше, під час Майдану Гідності, кияни виразно показали, що Київ є українською столицею не лише за адміністративним регламентом, але й за духом своїм.
Зіпершись спиною на поліровану гранітну кулю біля постаменту, стояв, розглядався, чекаючи можливості сказати й своє слово, бо, власне, за тим же і їхав, вибравшись з затишної домівки, кинувши всі справи. А сказати треба було немало: і про те, як уникнути роздраю, і про те, як не повестися вкотре на налигачі записних козоводів, не розгидити, не випустити в свисток ще й цей шанс для країни вибратися з болота, стати самодостатньою, успішною, рівною серед рівних у цьому непростому світі, і про нагальну потребу приведення до урядування фахівців, і про критичну необхідність котролю за приведеною владою.
В тому, що владу двічі несудимого буде зметено, сумнівів не мав. Жодних. Надто далеко зайшов Віктор Хведорович, підгрібаючи під себе країну, спроквола розвертаючи її в стійло наднаціональної мафії, надто допекла його банда своєю відвертою зневагою до людини, до її прав, надто лякала, підмінюючи собою, мафізуючи і до того далеко не ідеальні правоохоронну систему, суди, доруйновуючи військо.
Знав про те не з теорії. На той час вже мав досвід проходження через репресії, через замовні суди і конфіскації, намагався разом з небайдужими односельцями не допустити відвертого дерибану – загарбання місцевого парку, корупційної оборудки з прихватизації шкільного стадіону. Парк частково відстояли, стадіон втратили…
Апелювати цього разу хотів саме до широкої публіки, бо досвід того ж 2001 року, коли упродовж кількох днів збивав підбори, снуючи між офісами партій у намаганні переконати партійних бонз виступити разом, бодай на час відкинувши протиріччя (десь мав цілковите розуміння і дієву підтримку: О. Сергієнко, В. Бондарчук, Є. Жовтяк; але достукатися до здорового глузду організаторів акції Ю. Луценко, В. Чемерис так і не вдалося), не давав надій на розуміння з боку наших самозакоханих гетьманчиків.
Звертаючись до людей, тішив себе надією, що зерно думок не все розвіється-загубиться - десь-таки впаде і на родючий грунт, і проросте, може навіть ще у тому ж часі.
Чекання виявилося довгим, бо крикнути на всю країну про наболіле хотілося дуже багатьом. Дівчатка-модератори, прийнявши заявку, просили далеко не відходити, тож ловив дрижаків біля тої клятої кулі, що буквально висотувала з мене рештки тепла, слухав промови, долучаючись до різноголосого, але щирого хору, який, за заведеною вже традицією, щогодини співав "Ще не вмерла Україна".
Надія і тривога, сконцентровані в словах гімну, відчувалися в тому тлумі надзвичайно гостро. Так, ще не вмерла, але ж як догідливо манкурти стараються її доконати, які зусилля кладуть, шляк би їх трафив! Тож, щоб не втратити її, щоб виборсалася з тенет, щоб була і квітла, не шкода й тіло віддати і душу закласти. Що за пророчі слова в нашого гімна! От, лишень, справджуються поки що чомусь самі лише гіркі. Он і тоді, менш як за два місяці лягли і перші тіла, і відлетіли перші душі...
Ближче до вечора публіки побільшало, переважно, за рахунок студентів, що підійшли кількома невеликими колонами, з прапорами і плакатами. Проте підходила не лише молодь. Чимало киян різного віку, вочевидь, не з породи крайньохатих, долучалися до гурту. Стояли, гомоніли поміж собою, слухали промовців. Градус патріотично забарвленого пафосу, що стікав з вуст останніх, надвечір значно підвищився.
Розмірковуючи над непростою задачею, як би втиснути у відведені кілька хвилин вкрай необхідну інформацію, дивувався, скільки ж часу витрачається на той пустопорожній пафос. Ні, ну, звісно - емоційність в такій справі аж ніяк не зайва, але обмежуватися лише нею, зводити все лише до примітивних гасел? Чи не доцільніше було б поміркувати разом - не часто ж така нагода випадає! - скажімо, над тим, яких саме змін потребуємо, усунувши від влади мафію, якими бачемо стосунки з владою, у який спосіб могли б забезпечити їх?
- Міркувати натовпом? Певно, жартуєте, - скаже мій читач. - Це так не працює.
Що ж, не буду наполягати на саме такому формулюванні. Хай буде: "порадитися", "отримати реакцію", хоча у істот мислячих той процес припиняється хіба що після переходу у засвіти.
У всякому випадку, козацтво мало давню традицію виносити серйозні питання на суд товариства. І там, у козацькому колі, не лили воду, не водили козу - говорили прямо, по суті.
Я таки дочекався своєї черги. Переночувавши під поривами дошкульного вітру, підкладаючи сирий обапіл до димлячої сталевої бочки, наступного дня таки отримав слово. Тіпаючись від дрижаків - холод проймав до кісток, - говорив про необхідність контролю над владою, про те, що легковаження цим важливим принципом було однією з причин провалу помаранчевих надій. Що отримати гарантії від влади, яку приведемо, необхідно прямо зараз, ще до того, як вона вмоститься у м'які крісла, зачиниться за високими дверима, запечатається в броньованих кортежах, відгородиться неприступною охороною.
- Приводимо своїх, - сміялися тоді, в 2004-му, над моїми засторогами. Ці будуть робити як треба. Якщо ще й своїх контролювати, то на дідька було тратити стільки зусиль, пропихаючи їх у владу, нащо було влаштовувати майдан?
- Що ж це, я маю кинути свої справи і стояти над головою Ющенка, аби він, бува, не поцупив якогось мідяка? - гарячкував крутяк-ресторатор із Закарпаття. - Кожен має займатися своєю справою. Ми ж задля того й приводимо тих, кому віримо, аби все робилося як треба. А якщо й він скурвиться, то й його скинемо!
Віра, довіра… Ще й досі грішимо тим, плутаючи політиків з богами…
Ющенка тоді таки скинули. Точніше, не переобрали. Але ж скільки часу, скільки можливостей було втрачено! І оте, що прийшло натомість… Нічого не нагадує?
Публіка слухала, але, як мені видалося, не надто уважно. Певно, малувато кидав яскравих закликів, не пробивав на співчутливу сльозу. Та й публіки тої об одинадцятій ранку було - кіт наплакав…
Сказав модераторкам, що часу не вистачило, що головного не встиг викласти, тож прошу ще одну можливість, але обов'язково увечері, коли буде народ, бо приїхав сюди не віршики читати - мовлю про важливі речі. Дівчата не заперечували, але сказали, що всі вечори вже заброньовані наперед за знаковими персонами.
- Знакові персони не злазять з телеекранів, - не погодився я. Тут вам би давати шанс тим, хто має думку, з якою на екрани не потрапиш.
- Гаразд. Спробуємо завтра, ближче до вечора, - посміхнулася дівчина, погортавши заломлені листочки.
Отже, ще одна ніч під зорями…
Коптитися біля бочок не схотів. Був певен, що іще одна така "сидяча" варта - і запалення легень не минути. Ніч проблукав навколо майдану на автопілоті, добираючи слів і аргументів для прийдешньої промови.
Чекати своєї черги біля мікрофону привелося з паном Гриценком. Між колон гуляли страшенні протяги, холодний вітер шморгав якимись стрічками, торсав шурхотливою блакитною пластиковою плівкою, що прикривала апаратуру.
- Як гадаєте, пане Анатолію, - спитав, аби хоч якось розігріти зведені холодом щелепи, - чи не варто було б новому складові парламенту першими ж законами розписати процедуру імпічменту Президента, зробити її дієвою, а ще ухвалити закон про відкликання депутата?
Депутат зблиснув скельцями золочених окулярів, рипнувши коричневою шкіряною курткою, загадково усміхнувся в акуратно підстрижені вуса, але нічого не відповів.
'Певно й йому заціпило від холоду', подумав, одвертаючись. 'Мо', дядько боїться розгубити власні думки. А може й таке, що моя особа не викликає у нього особливої довіри'. Я раптом наче побачив себе збоку - прокопчена затрапезна куртка, витягнуті на колінах, затерті чорні джинси, розкуйовджені вуса, на щоках і бороді триденна щетина - безхатько-безхатьком… 'І отаке ще щось там розводиться про високу політику!' Усміхнувся про себе, хотів щось скаламбурити на той темат, але тут саме підійшла моя черга.
Цього разу народу було таки більше і те додало снаги. Говорити намагався не відволікаючись на другорядне, концентруючись навколо нагальної необхідності отримання реальних інструментів контролю над владою, зокрема чітко розписаної процедури імпічменту Президента та закону про дострокове відкликання депутата будь-якого рівня, включно з депутатами ВР, на вимогу більшості його виборців.
Власне, носився з тою думкою усі три місяці Майдану. Підсовував її як пробний камінь, як лакмусовий папірець депутатам (Є. Соболєв, І. Мірошніченко, І. Швайка), лідерам триєдиної опозиції (Кличко, Тягнибок), але щодалі, то більше переконувався, що великого ентузіазму щодо першочергового ухвалення таких законів ніхто з них не має. Свободівці, чи то від нерозуміння, чи й добре усвідомлюючи, плутали позбавлення депутатського мандату з позбавленням депутатської недоторканості, і лише Єгор Соболєв, схоже, втямив, що до чого. Вже значно пізніше, в часі передноворічних протестів ветеранів під ВР в 2018 році, серед організаторів яких він був, таки були висунуті вимоги, з-поміж інших, і щодо виписання процедури, яка б уможливила імпічмент Президента та щодо ухвалення закону про дострокове відкликання депутата ВР.
Чи пам'ятаємо, якою шаленою була реакція тодішньої влади на ті цілком резонні вимоги, на вимогу прийняття антишулерського виборчого законодавства? Хтось вже забув, як перейменовані беркутята ставили тоді на коліна воїнів, що своїми життями прикрили Край від московійської агресії?
Все має свою причину і свій наслідок. Не всі, щоправда, можуть втямити звідки що береться і як так виходить, що й досі, на тридцятому році незалежності, після купи "революцій" і "майданів", ми й досі не маємо дієвого інструменту впливу на свою владу, а після маніпуляцій всенароднообраного Зеленого парламенту, процедуру імпічменту Президента практично унеможливлено.
Гадаю, суттєве просвітлення у цих хитронакурених сутінках могло б проявитися, а наші шанси на виживання і побудову вільної, успішної, демократичної України багаторазово зрости, якби нам навчитися відрізняти зерна від кукілю, а віру у богів не переносити на ревних служителів Мамони, які б німби не відсвічували над їхніми метикуватими головами.
26 листопада 2020 р.
Валентин Бут

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 27.11.2020 > Тема "Резонанс"