Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті
(Продовження. Поч. у № 25 - 31).
Таня дуже схвильована тим, що сталось, і тим, що, мов твердий камінь, кинений у саму душу, мучить її від учора. Вона ще нічого-нічого не знає, ще сумніви якісь мучать її. Таня робить чай і приготовляє вечерю якось святочно. Для неї нині якесь свято - було і буде, здається.
Енкаведисти зовсім вибралися, - доносить тітка Настя. Таня, як не раз це робить, відважується і нині взяти свого в'язня з комірки в кімнату. Перед тим вона добре затулює вікна, замикає двері і, крім цього, таки не світить. Вона відчиняє дверцята печі, і звідти падає ясно-багряна смуга. Десь надворі зривається вітер і свище так, як тоді, першої ночі. В хаті тепло і безпечно. Десь за піччю випробовує свій тенор до вечірнього концерту цвіркун. "Друг" дістав свій низький столик і шклянку чаю в руки, сидить напроти відчиненої печі і вдумливо дивиться в мерехтливі вуглики, ніби виловлює якісь картини, що там спалахували і гасли. Таня теж задумана, її ще далі мучить проблема, що вчора виринула.
- Таню, ви смутні, вам сталось щось? - півголосом кидає врешті повстанець.
- Я не знаю. Я пережила так багато від учора, у мене так багато думок і сумнівів. Я хотіла б знати вас усіх...
- Послухайте, Таню. Я незадовго відходжу від вас. Я б не хотів відійти незнайомим. Моє ім'я не дасть вам нічого, я б хотів вам залишити більше, ніж ім'я. Зрештою, моя історія подібна, як усіх нас. Нас таких - тисячі.
Таня підсвідомо на це чекала. Їй хочеться ж знати цього дивного чоловіка. Вона присуває свого столика, їй треба знайти багато відповідей у цьому оповіданні.
Котиться і котиться розповідь. Перед Танею відбивається світ далекий, чужий, непередбачуваний. Та він, цей хлопець з-під селянської стріхи, що вийшов у світ своїми малими босими ногами, рідний і милий їй. Таких знала вона колись багато - такі самі були. І гурт їх зрозумілий їй. Так, тільки так могла вона хотіти, мріяти, любити і ненавидіти. Так, і вона так робила б. Ідеї їх і її були б.
Котиться, котиться оповідання. Воно в полон бере Таню, вона тоне, поринає в ньому з головою, п'є його жагучими устами і все, все розуміє. "Ось які вони, ось які..." - шепоче вона.
За стіною тітчина зозуля терпеливо хрипіла годину за годиною, надаремно взиваючи до сну цих двох.
Опівночі кликала їх довго ще і ще. Потім лиш раз пригадала першу, а потім ще два рази другу, як урвалось повстанцеве оповідання. Він устав, згорнув жар у грубці і ще вловив вп'ялений у нього вогнистий погляд Таниних очей. Пізніше ці очі пильно сховалися у вовняну шаль на колінах. Таня знову бачить це. Його малого з книжкою за коровами, його у подертих черевиках, що бігає в місті по лекціях - заробляє на життя, науку, його з пачкою листівок на крутих лабіринтових хорах старезного Юра, його і його друзів у темних бригідських келіях, його розп'ятого мученика на польських тортурах, його серед юрби студентів Академічного дому, його в стінах університету спрагненого, припалого до книги, до науки і швидко відігнаного звідси назавжди за те тільки, що він українець, борець за волю батьківщини, його знову на тортурах, знову у в'язниці, його на таємних зборах між банками "Маслосоюзу", де він і такі ж як він робітники отримували по 80 ґрошів денно - бійкі, ідейні. Його з пістолетом під головою, сплячого в холодній клуні під час першої большевицької окупації. Його в лісі на Волині біля колиски УПА, їх відроджене українське військо в бою з німецькими і большевицькими окупантами, його і всіх їх завжди цих самих, сміливих, непохитних, понад життя, понад смерть закоханих у свої ідеї. Їй приходять на думку герої з ВКП(б). Їй хотілося б бачити їх по одному в криївці за большевицької дійсності, їй хотілось би бачити їх на власних енкаведистських тортурах, їй хотілось би бачити їхні омедалені морди в той час, коли треба прикласти до скроні холодне дуло власного револьвера. І боротися, боротися... Бліді вони і мізерні - оці їх ВКП(б)івські герої з їхніми тюрмами, з яких виходилось, з їхніми засланнями, де бавилось в літературу і полювання, з їхніми газетами, друкованими за кордоном і без ризику привожуваними скринями, з їхніми маніфестаціями...
А ці - вони України хочуть. По-російськи думала вона дотепер. Він і її мати - по-українськи. Їй прийшла на думку її нинішня пригода з енкаведистами. Так, і її батько хотів би, щоб вона так зробила.
У Тані в голові гірським потоком вирують думки. Вона не може за ними наспіти. Її голова повна і важка ними. Вона клонить її і ховає у шаль на коліна. Скільки, скільки ж світів відкривається! Таня нічого не знає про час. Вона чує на своїй голові теплу добру долоню:
- Таню, дитино, спати час. Ви ж встаєте завтра до праці.
Тані так добре, що вперше тут, у цьому новому світі, хтось журиться нею. Вона нині зовсім-зовсім стомлена.
Таня каже: "Добраніч". Вона спить новим, твердим, міцним сном, як давно вже не спала.
Повстанець завтра вже відходить, і нині Таня ще обіцяє собі гарний спільний вечір. Вона ще нічого не казала йому, вона стільки має казати і запитати.
Прийшла з роботи рада, весела. Все їй гарне і миле. Вона ще не каже нічого. Скаже за вечірнім чаєм, - буде так гарно, як учора.
Перед самим вечором заскочила Таню немила несподіванка. З відпустки повернувся її харківський земляк Ілля Васильович Сидоренко, з місцевого райпарткому. Ось з тріскотом відчинилися двері, і він стоїть у них у своєму потертому кашкеті і партійній уніформі.
Таня перший раз не зраділа йому, навпаки, вона відчуває через нього гостру досаду.
Ілля Васильович широко всміхається і заявляє, що він, повернувшись, конче її першу хотів відвідати.
Сидоренко виразно підхмелений. Тані чомусь соромно за нього, вона збентежено кидає оком на двері від комірки. Ілля Васильович почувається нині знаменито.
Приїхавши в гості до бідної сільської вчительки, він привіз свій харч і з вдоволенням витягає з великого коша і викидає на стіл безцеремонно, хватаючи за хвоста, одного і другого оселедця, ставить білий хліб і американську консерву, а далі ще й літр каламутної горілки. Потім витягає ножик, розкроює наполовину, не ждучи на тарілку, яку несе Таня, щоб покласти ці оселедці, і тягне Таню п'яним рухом за руку на приготовлений у такий спосіб банкет.
Таню огортає найбільший несмак. Вона знала, що і гість її не надто тонкий, та таким вона ще його не бачила. Він видається Тані осоружним. Вона намагається відвести його думки від їди і почати якусь розмову. Вона питає його про працю, відпустку, жінку, дітей.

(Закінчення в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 06.08.2004 > Тема "Урок української"