"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2020 > Тема "Українці мої..."
#45 за 06.11.2020
«ДОСТЕМЕННИЙ ПОЕТ, БОЖИЙ ДАР, БОЖИЙ ГЛАС…»
Незабутн╕
До 95-р╕ччя в╕д дня народження Ореста Корсовецького.
Укра╖нський поет, проза╖к, публ╕цист, фольклорист, педагог ╕, передовс╕м, порядна (деф╕цит у вс╕ часи!) Людина. Коли стр╕чався, а згодом листувався з ним у тепер вже далек╕ 80-90-т╕ роки, мимовол╕ й самому ставало затишн╕ше. Височенький на зр╕ст, - про таких кажуть: плечима стелю п╕дпира╓, - з приязною, осяйною усм╕шкою з-п╕д густих вус╕в. Хоч я уже знав: крутила-верт╕ла як хот╕ла доля цим красенем, намагаючись гнути в три погибел╕, та зуби поламала. Не здався, не впав у в╕дчай. Х╕ба що передчасно зсутулився ╕ припорошилась сивиною розк╕шна чуприна. У дол╕ Ореста Корсовецького, справд╕, багато незвичайного, вистачило б на захопливий сюжет з напруженою ╕нтригою для пригодницького роману. Уперше глянув на цей кольоровий св╕т 9 серпня 1925 року у знаменитому сво╖ми народними майстрами сел╕ Клемб╕вка Ямп╕льського району на В╕нниччин╕ в родин╕ вчител╕в. Батько захоплювався народними п╕снями, записував ╖х, а коли назбиралось понад дв╕ст╕ п╕сень, в╕дправив рукопис в Академ╕ю наук Укра╖ни (нин╕ це ╤нститут мистецтвознавства ╕мен╕ М. Рильського), де вони ╕ дос╕ маринуються в арх╕в╕. «Вся моя дитяча пам’ять перевита п╕снями, що сп╕валися в с╕м’╖. До того ж, батько ц╕лими ночами, бувало, грав на скрипц╕ та сп╕вав записан╕ ним п╕сн╕, тому нав╕ть сни мо╖ були ними обнят╕», - згадував поет. Мати ж вела драматичн╕ гуртки. Чи треба дивуватись, що син п╕шов ╖хн╕ми стежками: став учителем, керував, як ╕ вони, хоровими ╕ драматичними гуртками, теж припадав до народних скарб╕в, записував п╕сн╕, передавав ╖х в╕домому фольклористу Гнату Танцюр╕, другов╕ батька, а той надсилав т╕ скарби до ╤нституту мистецтвознавства та етнограф╕╖, який очолював тод╕ Максим Рильський. Власне, через п╕сню почалася творча дружба Ореста ╤вановича з поетом-академ╕ком, котра тривала до останн╕х дн╕в життя М. Т. Рильського. Деяк╕ ╕з з╕браних молодим учителем п╕сень ув╕йшли до книги «Укра╖нська народна п╕сня про Велику В╕тчизняну в╕йну». Вона побачила св╕т 1953 року у видавництв╕ Академ╕╖ наук УРСР. А згодом Максим Тадейович над╕слав Корсовецькому прим╕рник ц╕╓╖ книги з таким написом: «Збирачев╕ народно╖ творчост╕ О. ╤. Корсовецькому з пошаною ╕ закликом до активного збирання фольклору». П╕зн╕ше, 8 с╕чня 1957 року, вони познайомились на нарад╕ збирач╕в народно╖ творчост╕. Листувалися. Знаний поет не лишав непом╕ченим н╕ одного, нав╕ть найменшого поетичного усп╕ху свого учня, чи то ц╕лого в╕рша, чи то окремо╖ строфи, чи то хоча б рядка. З його напутн╕м словом публ╕кац╕╖ в╕рш╕в новобранця в л╕тератур╕ з’явились у «Л╕тературн╕й газет╕», журналах «Дн╕про», «В╕тчизна», в ╕нших виданнях. Вдячний учень присвячу╓ сво╓му вчителю чимало теплих поетичних рядк╕в. Спод╕вання класика справдилися: Орест Корсовецький став майстром в багатьох л╕тературних жанрах. 1990 року його прийнято до Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. До реч╕, майже вс╕ листи М. Рильського до Ореста ╤вановича ув╕йшли в 20-й том з╕брання твор╕в. А х╕ба не ╓ ун╕кальними, незвичайними во╓нн╕ дороги О. Корсовецького? Не встиг зак╕нчити школу, як почалася в╕йна, яка застала юнака на Дн╕пропетровщин╕, а точн╕ше, в селищ╕ Романковому Дн╕продзержинського району, куди якраз пере╖хали батьки з с╕м’╓ю. Ш╕стнадцятир╕чний Орест ста╓ членом молод╕жно╖ п╕дп╕льно╖ групи, що д╕яла в тому ж селищ╕. Разом з ╕ншими п╕дп╕льниками поширював серед населення антифашистськ╕ лист╕вки, збирав зброю для п╕дп╕льник╕в, аг╕тував молодь не ╖хати в Н╕меччину, сприяв утечам радянських полонених ╕з н╕мецьких табор╕в. Про цю його д╕яльн╕сть ╕деться в документальн╕й пов╕ст╕ Миколи Ктитарева «Двоб╕й» (Дн╕пропетровськ, «Пром╕нь», 1985 р.) За участь у партизанському рус╕ нагороджений медаллю «За в╕двагу». Перш╕ в╕рш╕ написав тод╕ ж, у 1941 роц╕, за… наказом командира п╕дп╕льно╖ групи ╤. К. Денисенка. Це були в╕ршован╕ лист╕вки, нов╕ тексти на п╕сенн╕ мелод╕╖. Деяк╕ з цих твор╕в опубл╕кован╕ 1957 року в укра╖нськ╕й «Л╕тературн╕й газет╕» п╕д назвою «Його ╕м’я нев╕доме». В╕н так ╕ не зважився написати в газету, що то його твори. На трет╕й день п╕сля визволення Дн╕продзержинська був уже в лавах у арм╕╖. З боями пройшов п╕в-Укра╖ни, всю Польщу, Н╕меччину до Котбуса, зак╕нчив в╕йну в Чехословаччин╕. За бо╖ на Сандомирському плацдарм╕ (вдруге!) нагороджений медаллю «За в╕двагу». Не переста╓ вражати ще один небуденний факт з б╕ограф╕╖ Ореста ╤вановича. У 1958 роц╕ в╕н пере╖хав до Криму, бо лише тут знайшов роботу за фахом учителя-укра╖н╕ста. До цього доводилося викладати переважно рос╕йську. ╤ треба ж було такому трапитись! Через с╕м рок╕в п╕сля його при╖зду на п╕востр╕в у видавництв╕ «Радянський письменник» вийшла книжка в╕рш╕в к╕лькох поет╕в «Народження п╕сн╕», четверту частину яко╖ складали його в╕рш╕. На зб╕рку не забарилася розгромна реценз╕я модно╖ тод╕ критикин╕ Маргарити Малиновсько╖, опубл╕кована в журнал╕ «В╕тчизна». Д╕сталося на гор╕хи ╕ йому, О. Корсовецькому. По-р╕зному реагують на критику. В╕н, як сам з╕зна╓ться в спогадах, «ут╕к в╕д сорому на далеку Чукотку, де н╕хто не знав мене ╕ мо╓╖ творчост╕». Там провчителював 21 р╕к (добров╕льне вигнання?!!). Навчав рос╕йсько╖ мови д╕тей чукч╕в, евенк╕в та еск╕мос╕в. Розпов╕дав сво╖м юним друзям про р╕дну Укра╖ну, Крим, читав укра╖нськ╕ народн╕ казки, в╕рш╕ Тараса Шевченка, Лес╕ Укра╖нки. Коли душ╕ ставало нелегко, забирався м╕ж сопки, де н╕хто не м╕г почути, ╕ годинами сп╕вав мамин╕ ╕ батьков╕ п╕сн╕. .. Вивчив чукотську мову. ╤ не лише для вжитку, а й опанував як ф╕лолог, як справжн╕й педагог-досл╕дник. Окр╕м сили-силенно╖ поетичних публ╕кац╕й у всеукра╖нськ╕й ╕ кримськ╕й пер╕одиц╕, готувалася в т╕ роки перша книжка Ореста ╤вановича, але… вийшла лише через тридцять рок╕в (!) у 1989-му. Перша ╕ ╓дина за його життя. Коли чита╓ш поез╕╖ з ц╕╓╖ зб╕рки з дещо незвичною назвою «Над сл╕дом ведмежим намет», в╕дчува╓ш ╕ крижаний скрег╕т в╕чно╖ мерзлоти, ╕ оленячий гул на пасовиську, ╕ сонорн╕ п╕вн╕чн╕ звуки, схож╕ на шумовиння прибою, як, прим╕ром, в оцих рядках: Де мо╖ оленяр╕? Стадо п╕д горою – Гул копитний при гор╕, Н╕би шум прибою. Хруск╕т-хрумк╕т моховий! Стукаються роги! Л╕с гримкоче роговий, Г╕р лунк╕ в╕дноги! В процитованому уривку ал╕терац╕я сонорного звука «р» пронизу╓ ус╕ рядки, гам╕р у стад╕ на пасовиську з╕ставля╓ться то з шумом прибою, то з гулом копит, то з громом – майстерн╕сть авторська очевидна. Зачаровують в╕рш╕ про чукч╕в, цих д╕тей тундри, чесних, щирих труд╕вник╕в, що «серцем спасиб╕ кажуть». Поет в╕дкрива╓ нам чудо романтичне, коли з╕рким, небайдужим оком малю╓ словесно крайсв╕ття - Чукотку, край суворих зим, де морози «градусники рвуть», «дмуть знав╕сн╕л╕ мастодони», а в л╕т╕ короткому – «хуртовини комар╕в». Але й тут л╕ричний герой (читай: автор) знаходить блиск╕тки краси як в природ╕, так ╕ серед людей. Прикладом може бути в╕рш «Не прокладав н╕хто шляхи», котрим в╕дкрива╓ться зб╕рка «Над сл╕дом ведмежим намет). Через сн╕гопади пробива╓ться бригада пастух╕в-оленяр╕в: Тепло т╕льки на душ╕ В пухл╕й кучугур╕. - Добрий день, товариш╕! - ╢ттик, тумгатур╕! Це так в╕таються чукч╕ трич╕. Автор розтлумачу╓ висл╕в: «╓ттик» - «добрий день» (насправд╕ – «при╖хали!», «прибули!», «тумгатур╕» - «товариш╕», «друз╕»). Загалом л╕рика нашого поета, як ╕ «Невигадан╕ новели» у проз╕, багата на яскрав╕ образи, асоц╕ативн╕ зближення. В╕н прагне внести до свого поетичного словника елементи мовних скарб╕в (слова, фразеолог╕зми, давн╕ше не вживан╕ митцями). Прим╕ром: Агов, невесел╕ Од хмарних в╕сток, Погляньте: на скел╕ Г╕нкий бересток! Ач пагони сильн╕ З кам╕нних ошмать: Джерела живильн╕ В глибинах бурлять! («Бересток») Про самобутню художньо-мистецьку ╕ндив╕дуальн╕сть О. Корсовецького л╕пше М. Рильського навряд чи скажеш: «В╕рш╕ його напо╓н╕ любов’ю до р╕дного краю, до В╕тчизни, до людей ╕ до природи, показують безперечну здатн╕сть до свого бачення св╕ту ╕ до свого виявлення душ╕»… Якби моя воля, видав би невигадан╕ документальн╕ новели, досл╕дницьк╕ есе╖, пристрасну, запальну публ╕цистику Ореста ╤вановича, опубл╕кован╕ на стор╕нках газети «Кримська св╕тлиця», окремою книжкою. ╥╖ залюбки читали б ╕ доросл╕, ╕ старшокласники. В цих текстах публ╕цист ставав на захист укра╖нсько╖ мови не т╕льки в Криму, боронив, як м╕г, права татарського народу, кликав до миру й дружби. За високомайстерну публ╕цистику удосто╓ний в╕дзнаки – прем╕╖ ╕мен╕ ╤вана Ог╕╓нка. Боляче, що у березн╕ 2000 року йому цю прем╕ю вручили, а 7 вересня того ж року його не стало. Спочива╓ у кримськ╕й земл╕, на цвинтар╕ селища Чорноморське, де жив останн╕ роки. Одначе залишив незабутн╕й сл╕д у пам’ят╕ тих, хто з ним хоча б один раз зустр╕чався. Люди не забувають прекрасного поета, оборонця ╖хн╕х прав. Кримчани його ╕м’я – великого книголюба – надали Чорноморськ╕й районн╕й б╕бл╕отец╕, ╓дин╕й книгозб╕рн╕ в Криму з ╕менем сучасного укра╖нського письменника. А 2006 року, п╕сля с╕мнадцятир╕чно╖ перерви, земляки поета у в╕нницькому видавництв╕ «Книга – Вега» спорядили зб╕рку його поез╕й «В╕тер часу». Цю под╕ю, на превеликий жаль, не назвеш незвичайною. Звичайн╕с╕ньке явище в б╕льш як двохсотр╕чн╕й ╕стор╕╖ нашо╖ л╕тератури. Та як би там не було, його житт╓пис трива╓… У зб╕рц╕ «В╕тер часу» ╓ в╕рш «Поетов╕ непокори», присвячений Данилу Кононенков╕, поетов╕, як ╕ автор цього в╕рша, ╕з когорти житт╓люб╕в ╕ несхитних у сво╖й любов╕ до В╕тчизни, до р╕дного слова. Так можна сказати ╕ про нього, Ореста ╤вановича Корсовецького: Бузув╕ри були, вм╕ли брати у шори. Владоможн╕ уми, пильновит╕ до нас. Укра╖нський поет, Ви поет Непокори, Достеменний поет, Божий дар, Божий глас. Облягли маячня, ворожда та зневага. З титулованих благ натворили тенет. Укра╖нський поет, Ви поет не за блага, Укра╖нський, тому з Непокори поет. Василь ЛАТАНСЬКИЙ, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2020 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22756
|