Версiя для друку Обговорити в форумi

Як сталося, що в Україні почали забороняти книги

У понеділок Дарницький районний суд Києва за позовом Віктора Медведчука до автора книги «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані та видавництва, яке надрукувало цю книгу, ухвалив доволі дивне рішення. Суд пристав майже на всі захцянки адвоката закатованого поета та навіть дещо вийшов за межі позовних вимог. Зокрема, зобов’язав видалити з книги згадки про Медведчука і заборонив поширення накладу без дозволу останнього.
Так, згідно з рішенням судді Марини Заставенко, з книги Кіпіані «Справа Василя Стуса» мають бути видалені наступні фрази: «...чи була можливість у Стуса обрати «менше зло». Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук»; «...Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання»; «...він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?»; «...розпинав поета призначений державою адвокат Медведчук»»; «...шістка комуністичної системи Медведчук…»; «Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи… Боявся КДБ чи просто завжди був циніком та аморальним типом?»…
До моменту видалення цих фраз, книгу заборонили розповсюджувати і видавництву «Vivat», і особисто автору - Кіпіані.
Але питання, для чого все це потрібно старожилу української політики Медведчуку?
Він не справляє враження дурної людини, і, вірогідно, мав усвідомлювати, що рішення суду на його користь лише підігріє інтерес і до книги Кіпіані, і до поета, про якого ця книга, і, найголовніше, до його – Медведчука - ролі у долі Стуса, описаній в книзі. Власне, так воно і сталося. Про Стуса заговорили навіть ті, хто не чув про його існування, а хто чув – кинулися замовляти книгу «поки не заборонили». Спрацювало одвічне «заборонений плід - солодкий» і радянське – «раз забороняють, значить – щось хороше». Тепер, прочитавши цей літературний твір, українці знають, що Медведчук, як написано в книзі, хоча був адвокатом поета, грав роль його прокурора.
Про Стуса заговорили навіть ті, хто не чув про його існування, а хто чув – кинулися замовляти книгу «поки не заборонили»
Маю з цього приводу дві думки, які, проте, не виключають одна одну.
Подаючи позов до суду, Медведчук, міг мати на меті деморалізувати патріотичну частину суспільства. Мовляв, дивіться, хохли, хто у вашому домі справжній господар. Це – прекрасна нагода продемонструвати вітчизняним ватникам-фанатам Росії та СРСР, як можна «бандерівцям-націоналістам» вказати на «їхнє місце».
Інша версія полягає у тому, що навіть у політиків такого штибу, як Медведчук, є совість. І, вірогідно, вона може мучити. Хто зна, чи не приходить закатований поет до свого «адвоката» ночами? І хто зна, про що Стус йому з того світу говорить?
А судове рішення – чудова спроба совість обманути. Мовляв, попри те, що там у книгах пишуть, все було зроблено по закону, правильно. Хоча тут варто згадати, що 30 срібляників судовим рішенням не повернеш і мертвого не воскресиш. А ще, що боягузтво – найстрашніший гріх.
Але повернімося до рішення суду. В ньому є цікавий момент: суддя Заставенко вийшла за межі цивільного позову Медведчука. Він не просив не згадувати його ім’я як персонажа книги без його згоди. Проте у рішенні судді про це йдеться.
Суддя Заставенко вийшла за межі цивільного позову Медведчука. Він не просив не згадувати його ім’я як персонажа книги без його згоди. Проте у рішенні судді про це йдеться
Що це? Намагання судді вислужитися перед впливовим політиком з прицілом на просунення у кар’єрі (до речі, на роботу у столичний суд суддю Заставенко свого часу призначив відомий борець з Росією Петро Порошенко)? Власна українофобська позиція, яку суддя не стрималася і продемонструвала у рішенні «іменем України»? Чи щось інше?
Адвокат автора книги В’ячеслав Якубенко вважає, що цим суддя Заставенко допомогла визнати претензії Віктора Медведчука… безпідставними. Він пояснює це так: суддя не ризикнула відмовити у задоволенні позовних вимог, проте заклала у своєму рішенні процесуальну міну, вийшовши за їх, вимог, межі. Тим самим вона надала можливість апеляційному суду скасувати рішення не по суті, а по причині того, що суддя першої інстанції ухвалила «захцянку», про яку позивач не просив. 
Хотілося б думати, що це так. Але знаючи, яким «столом замовлень» є Київський апеляційний суд (а саме він розглядатиме апеляцію відповідачів), мало віриться в таку хитру комбінацію Заставенко. І ще менше – що вона спрацює в цьому суді.
Втім, що б там не було в апеляції, а, можливо, і в касаційній інстанції, сам факт суду над книгою про події 40-річної давнини, який відбувався у державі, якої немає вже майже 30 років, – це середньовічне мракобісся інквізиції, сталінізм і гітлеризм в одному флаконі.
А прибічники цих «ізмів» мають пам’ятати, що вогонь від «ворожих книг» має властивість спалювати і їх самих.
Дмитро Хилюк
www.unian.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 23.10.2020 > Тема "Резонанс"