Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3708)
З потоку життя (6918)
Душі криниця (3714)
Українці мої... (1513)
Резонанс (1616)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1757)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ГАЛИНА ЛИТОВЧЕНКО: ГОЛОСИЛА ТИША
╫валт стояв над селом. Прокльони, голос╕ння розривали морозне пов╕тря. Виганяли з хат родини...


ВАСИЛЬ ЛАТАНСЬКИЙ: У СНИ ПРИХОДИТЬ ЗНОВУ ПОЛЕ
На уроц╕ мене спитали, що таке голод, чи зм╕г би я пережити те, що було в тридцять третьому. Я...


МИКОЛА СУП╤НКА: ПОЕЗ╤╥
Вже небозв╕д на землю мряку с╕╓. В╕д шовку трав зостався т╕льки тл╕н. ╤ пром╕нь сонця св╕тить, та...


АРХ╤СТРАТИГ НЕБЕСНИХ СИЛ
21 листопада — велике церковне свято на честь «ангельських лик╕в...


РОДЗИНКИ НА КУЗЬМИНКИ
Свято Ос╕нн╕х Кузьми ╕ Дем'яна припада╓ на 14 листопада, але молодь готувалася до нього...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#42 за 16.10.2020
ПЕТРО КУХАРЧУК: ЗАМОРОЗЬ

Присвячую мо╖й перш╕й вчительц╕ Греченюк Ганн╕ Васил╕вн╕, вчительц╕ укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури Севрук Ганн╕ Васил╕вн╕, ус╕м вчителям Студеницько╖ середньо╖ школи, вс╕м мо╖м вчителям по життю ╕ колегам по робот╕ тепер. Щоби вас ангели обер╕гали! Ц╕лую вас ус╕м серцем, ваш Петро Кухарчук

Заморозь спадала на плеч╕ ╤вана чи то порятунком в╕д його залежност╕, чи в╕дпов╕дальн╕стю за перше нерозд╕лене кохання. Щоденно насолоджуючись ╢вою, доводив соб╕, що лише з ╖╖ натхнення життя набува╓ зм╕сту вагомого, лише йому одному в╕домому, адже лише з нею може бути ╕ншим, бути ╕ншим н╕ж колеги, друз╕, знайом╕. Бути ╕ншим… Але яким? Того н╕хто не в╕дав.
╤ван був переконаний, що в╕днайшов у ╢в╕ пристрасну, сильну, щасливу за його уявою ж╕нку, ╕ що лише його турбота зможе припнути ╖╖ до нього назавжди, полегшить пошук самого себе в соб╕, здобуде просування по служб╕ в Збройних силах.
«Х╕ба можливо купити зоряне небо? Щаслив╕ не видять зор╕, поки голову не п╕дн╕муть, не побачать», - сичало ╤ванов╕ марево його тепер╕шн╕х думок.
«Коли ж щаслив╕ побачать в зоряному молоц╕ безл╕ч сяючих з╕рок, вони непомильно знайдуть свою, розум╕╓ш, не дивлячись, що ╖х там безл╕ч, лише одну свою зорю! Розум╕╓ш, ╤ване: зорю а не залежн╕сть емоц╕йну», - пошепки промовляв день прийдешн╕й. А ти, ╤ване, п╕д╕йма╓ш оч╕? Ти бачиш себе в зоряному молоц╕? В╕днаходиш свою людину тепер, коли тоб╕ важко, ╕ коли тоб╕ страшно, дуже боляче, не га╓шся поверненням уваги до себе?
Так ╕ в житт╕, коли на поталу сво╖м емоц╕ям намага╓шся не шукати свою людину, а жити з ╕ншою, не бажаючи пом╕чати, можливо бути засл╕пленим сво╓ю ╕люз╕╓ю в╕рного вир╕шення в╕дносин, пов╕льно перекладаючи з голови на плеч╕ б╕ль ╕ жаль, свою залежн╕сть, називаючи ╖╖ любов’ю на все життя.
Мешкаючи дек╕лька рок╕в на орендован╕й кватир╕ разом з ╢вою, в глибин╕ душ╕ н╕коли не знаходив спокою, впевненост╕ в завтрашньому дн╕. ╥╖ байдуж╕сть до нього сприймав, як прояв сьогодення, як необх╕дн╕сть. Вона н╕коли не була готова йти кр╕зь труднощ╕ заради ╖хнього майбутнього, завжди створювала соб╕ комфорт за рахунок ╕нших. Це, скор╕ше, було спочатку на п╕дсв╕домост╕, як у дитинств╕. Вона вимагала у сво╖х батьк╕в виконання р╕зних забаганок, а як не виконували, то впадала у гн╕в, плач, ╕стерику. Тато здавався першим, намагався виконати те, що забажала, будь яке прохання. Така рефлекс╕я й залишилася тепер.
З ╤ваном в╕дносини будувалися по звичн╕й стежин╕ дитинства. Не дивлячись на те, що ╖й було лише ш╕стнадцять, в╕н у не╖ уже був другим хлопцем. Та вона й не переймалася, що в╕н був старший на ш╕сть рок╕в, уже завершував навчання у в╕йськовому ╕нститут╕. Якось в╕н ╖╖ запитав, а що буде, якщо ти заваг╕тн╕╓ш?
╢ва в╕дпов╕ла не вагаючись, одразу: «Н╕чого, мовляв, страшного. Мама сказала зробити аборт, як робила вона, й н╕чого страшного не буде. Вона ж народила мене». Для не╖ це був вагомий аргумент. Мамина настанова змила ус╕ передостори щодо в╕дпов╕дальност╕ перед майбутн╕м.
Для ╢ви ╤ван був в чомусь кращий, в чомусь г╕рший. Але найб╕льше ╖╖ влаштовувало, що в╕н уже почав служити, сам платив за квартиру ╕, як ╕ тато, виконував ус╕ забаганки. Коли хот╕лося придбати щось ╕з прикрас, чи по╖хати в╕дпочивати в ╢вропу, спрацьовувала випробувана рефлекс╕я: майстерно роз╕граний сум, або ж поганий настр╕й без вагомих причин. Батьки на це дивилися схвально, адже в╕дпала необх╕дн╕сть утримувати донечку. Нин╕ вона була в турботливих ╕ над╕йних руках. А що ╕ще потр╕бно було батькам, знаючи свою донечку, ╖╖ далекоглядн╕сть у вибор╕ половинок життя.
Мешкали вдвох, але не разом, а б╕ля один одного. ╤ван ув╕рував, що його турбота то не ╓ куп╕вля ╖╖ присутност╕ в його житт╕. ╥╖ байдуж╕сть сприймав як в╕кове, ╕ нав╕ть те, що вона ц╕лими днями була в соц╕альних мережах, на навчання не ходила, бо пандем╕я. По поверненн╕ з╕ служби ╢ва увела ритуал ╖╖ вигулювання, бо за ц╕лий день л╕жко так вимулювало боки, що приготувати вечерю не вистачало н╕ сил, н╕ часу. Зазвичай заходили в кафе, ╕нколи в ресторан. Там ╕з бокалом улюбленого вина в╕дбувалося та╖нство вечер╕.
В╕ра в свою незам╕нн╕сть у тому ритуал╕ п╕дн╕мала ╤вану статус чолов╕ка, який створю╓ комфорт для обох. В╕ддаючи себе всього без останку, безмежно над╕явся на вза╓мн╕сть, в╕дверт╕сть, прозор╕сть у стосунках.
На що ╢ва одного разу промовила: – Я стомилася в╕д того, що вс╕ забаганки виконуються, хочу ╕ншого драйву, сплеску адренал╕ну! Хочу новизни. Про яку в╕дпов╕дальн╕сть, ╤ване намага╓шся донести? См╕х та й год╕.
Ну, чолов╕ки п╕шли, неначе зл╕пок глини: формуй, що забажа╓ш, сам╕ себе осл╕плюють, в╕ддають в хомут згуби емоц╕й. А ╢ва н╕коли не хот╕ла йти заради нього кр╕зь страх, впливати на х╕д речей, а якщо задавати темп життя, то лише для себе, ╕ щоби н╕яких зобов’язань – я ж д╕вчинка.
╤ван не заздрив н╕кому ╕ не скаржився, ╖╖ неадекватн╕сть сприймав, як свою недосконал╕сть, хоча й був в╕йськовий. Не пом╕тив, як вона заборонила йому бути в╕двертим з╕ сво╖ми батьками, р╕днею, друзями. В╕н в╕рив з вдячн╕стю у те, що йому усм╕хнулася доля: в╕днайшов в╕рну ╕ чесну. ╢ва видавалася йому ж╕нкою, яка не буде ховати свою безв╕дпов╕дальн╕сть ╕ л╕нь за лицем╕рством ╕ усм╕шкою. Мине трохи часу, вона оц╕нить його старання, буде д╕литися з ним сво╖ми мр╕ями. Нехай ╕нколи йому буде непри╓мно, буде калатати в╕д ревност╕ серце. Проте в╕н думатиме що це в╕дверто.
Але тепер вона дозволя╓ соб╕ фл╕ртувати уже з ╕ншими чолов╕ками в соц╕альних мережах у його присутност╕, виправдовуючи сво╖ мотиви в╕льними стосунками. ╢ва рад╕ла сво╖м досягненням см╕ло, см╕ялася мелод╕йно ╕ заразно в слухавку, в╕дчувала себе господинею життя. Вона не приховувала ╕ не соромилася сво╖х знайомств ╕ веселощ╕в. Шукала того, кого вона любитиме в╕чно, ╤вана, зв╕сно, потихенько в╕дсторонюючи, користуючись його сл╕потою, його в╕чною зайнят╕стю на в╕йськов╕й служб╕, в╕дрядженнями, довготривалими зборами. А тепер, коли в╕н мав в╕дбути служити в зону бойових д╕й на сх╕д кра╖ни на невизначений терм╕н ╕ не беручи до уваги його стурбован╕сть,рубнула йому байдужим тоном:
– Хочу побути сама. Мен╕ набридло, що за мене турбуються, що не потр╕бно н╕ до чого докладати зусиль.
Заморозь п╕дкралася уже вчора ╤вану, але за пост╕йною зм╕ною настрою ╢ви, за величезним бажанням зберегти ╖╖, погодився мовчки на в╕льн╕ в╕дносини, як╕ висмоктували ус╕ його житт╓в╕ сили. Щоразу ставало важче стримати гн╕в душ╕, коли ╖╖ увага до телефону й Фейсбуку кожно╖ ноч╕ б╕льшала.
В╕н переставав рад╕ти щиро, см╕ятися в╕льно ╕ голосно, не пом╕чав тих, в кому струмен╕ло джерельне, дзв╕нке бажання його любов╕, з якими в╕н м╕г би розд╕лити сво╓ життя. В╕н тепер був один. За час, коли був з ╢вою, за ╖╖ порадою поступово перестав сп╕лкуватися з однокласниками, однокурсниками, колегами по робот╕.
Б╕ль ╕ страх щовечора тепер об╕ймають його: зам╕сть н╕чного в╕дпочинку – перекури до безсоння, ходить з опущеними очима, н╕чого не пом╕чаючи навколо себе. Його колись чутт╓ву натуру не полонять нин╕ нав╕ть чари золотаво╖ осен╕.
Якось, йдучи увечер╕ з╕ служби, занурений у сво╖ невесел╕ думки, випадково з╕штовхнувся з ж╕ночкою, яка несла велик╕ букети кв╕т╕в. Того дня був саме День вчителя.
В╕д неоч╕куваного поштовху кв╕ти випали з рук ж╕нки. Якусь мить обо╓ мовчки дивилися одне на одного.
– Перепрошую… Вибачте, будь ласка, мою незграбн╕сть… – пробурмот╕в нарешт╕ зн╕яков╕лий ╤ван.
Олена Михайл╕вна, так звали вчительку початкових клас╕в, усм╕хнулася. Вона мешкала на Польов╕й, в сус╕дньому будинку. Вона не образилася ╕ настр╕й не з╕псувався у не╖ в╕д того, що кв╕ти попадали на зелений газон, бо пом╕тила ╕ стомлене обличчя людини у в╕йськов╕й форм╕, ╕ ╖╖ розгублен╕сть та жаль за запод╕яним. Вона не знала причини його розгубленост╕, непорадност╕, бачила лише намагання хоч якось виправити ситуац╕ю. А ще вчителька побачила заховану глибоко в душ╕ образу, яка не давала можливост╕ в╕йськовому бути з╕браним, обачним.
Взявши п╕д╕бран╕ ╤ваном букети кв╕т╕в, Олена Михайл╕вна м’яко всм╕хнулася йому
– П╕двед╕ть оч╕, - мовила вона. – Може, я помиляюся, але мен╕ зда╓ться, що ви чимось стурбован╕ чи розчарован╕. Я не знаю причин вашого пригн╕ченого стану, але запамятайте: Господь допомага╓ лише тим, хто не знев╕рю╓ться, тим, хто за хмарами здатний бачити небо, а в п╕тьм╕ – зор╕. Шукайте сво╓╖ дол╕. Знаходять лише т╕, хто шука╓. Щастя приходить лише до тих, хто сам╕ живуть з в╕рою в добро. Горн╕ться до таких. З ними будете, як ангели, що л╕тають у небесах. ╤ тод╕ н╕хто не зможе завдати вам болю.
Погляньте на небо: он, бачите – Чумацький шлях. Не опускайте н╕коли голову… Шукайте.
Ж╕нка п╕шла. Пров╕вши поглядом ╖╖ силует, ╤ван п╕дняв голову, в╕днайшов у чорнот╕ ноч╕ Чумацький шлях ╕ довго дивився на м╕р╕ади мерехтливих з╕рок. Дивовижно, але слова ж╕нки зачепили якусь пота╓мну струну в його зболен╕й душ╕ – струну нап╕взабуту, але неймов╕рно важливу. ╥╖ в╕брац╕╖, ясн╕ ╕ чист╕, зародившись десь глибоко всередин╕ його ╓ства, брин╕ли, сповнюючи його призабутими над╕ями ╕ ледь не втраченою в╕рою в щастя.
Зосереджений на тому чудесному звучанн╕, ╤ван незчувся, як д╕йшов до свого будинку. Он ╕ в╕кна ╢ви, в╕кна, за якими – в╕н знав це напевне – щойнопробуджена струна вмовкне, ╕ то назавжди. Якусь хвилину в╕н стояв, дослухаючись до себе, а пот╕м, розвернувшись, впевнено покрокував до найближчо╖ зупинки. «День вчителя» - сказав в╕н соб╕, усм╕хаючись. «А я ж забув поздоровити маму!».

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22703

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков