Версiя для друку Обговорити в форумi

31 серпня минає чергова річниця трагедії, влаштованої під Верховною Радою невідомими, замість яких призначено відповідати за скоєне захисників Конституції. Звинувачені у скоєнні теракту бійці добровольчих батальйонів «Січ» і «Карпатська Січ» Ігор Гуменюк і Сергій Крайняк, яким загрожує довічне ув'язнення, вже 5 років поспіль сидять за ґратами без вироку суду. А тихий-гучний процес над українськими патріотами, який нібито триває, здається, триватиме вічно. Отже, яким зрештою стане цей надзвичайно показовий суд – судом системи чи над системою
Чомусь в Україні найкращим випадає або за неї померти, або сісти на лаву підсудних. Як показує сумний досвід, за існуючої в країні вже чверть сторіччя кримінально-олігархічної системи інших варіантів для таких, на жаль, не існує. Особливо кричущих ознак ця проблема набула після другого Майдану, коли патріоти та патріотичні сили стали головною мішенню для відновленого олігархічного режиму.

Так сталося, що з головними підозрюваними у справі скоєння теракту, який останнього літнього дня 2015 року прогримів під Верховною Радою бойовою гранатою, забравши життя чотирьох нацгвардійців і завдавши поранень різного ступеню тяжкості майже 140 потерпілим, які були присутніми на акції протесту, мені випало познайомитись буквально за два тижні до цих трагічних подій.

Ігор Гуменюк («Дубенко») і Сергій Крайняк («Агроном») перебували там, де й мають бути справжні українські патріоти – на передньому краї боротьби за Україну. Тому мої враження щодо цих молодих людей кардинально відрізняються від тих, що склалися в надрах української «правопохоронної» системи і зрештою були видані на-гора в десятках томів кримінального провадження стосовно трагічних подій 31 серпня. Тож можу стверджувати, що ці хлопці саме з когорти найкращих. Власне тому вони й опинилися на лаві підсудних, бо злочинна система, яку ми маємо сьогодні, працює не проти злочинців, а проти таких, як вони, саме в них вбачаючи неабияку небезпеку для себе.

Молитва Героїв

«Україно, Мати Героїв, зійди до серця мого…» – щодня на вечірньому шикуванні у базовому таборі «Карпатської Січі», що утримувала бойові позиції поблизу Донецького аеропорту у складі 93-ї ОМБР ЗСУ, лунала ось оця молитва, від якої не може не здригнутися українське серце й не запалати священний вогонь пробудженої української свідомості. По завершенні молитви командир, який стоїть перед лавою добровольців, вигукує традиційне гасло українських націоналістів: «Слава нації!» На що добровольці гучно відповідають: «Смерть Московській федерації!» І цей новітній заклик, у якому сконцентрувалася здається вся енергія багатовікової визвольної потуги українців у їх відчайдушній боротьбі з кривавою імперією, ніби гуркіт грому, відлунює у височінь, розколюючи навпіл вечірнє небо.

Так завершився перший день мого перебування у складі свободівської волонтерської групи з Світловодська в «Карпатській Січі». Залишивши за воротами базового табору свої мирські імена та повсякденні мирні звички, ми обрали собі позивні й почали жити за заведеним тут розкладом і порядком. Відтак на час нашого перебування у січовиків кожен з нас став одним із них.

Основою повсякденного життя в таборі була звісно військово-тактична підготовка, яку проводили молоді, але напрочуд досвідчені інструктори «Птур» (Віталій Мусій) і «Дубенко» (Ігор Гуменюк). У вишколі брали участь добровольці, що прибували до «Карпатської Січі», щоби легалізуватися й ставши до лав захисників України, боронити її на передньому краї. Постійно приїздили сюди на вишкіл і члени молодіжної військово-спортивної організації «Сокіл», які також прагнули якнайшвидше потрапити на «передок» до своїх побратимів. У період нашого перебування в базовому таборі вишкіл якраз проходили сокільці з Кам’янця-Подільського. Враховуючи те, що тамтешній осередок «Сокола» очолював саме «Дубенко», який був одним з інструкторів у таборі, а його колега «Птур» також приїхав сюди саме з цього славетного міста, то якихось послаблень під час вишколу їх підопічним від них годі було й чекати.

Заняття якраз проходили у найспекотніші дні, коли стовпчик термометра піднімався до сорока градусів, тому хлопцям було тоді надто непросто. Дехто з молоді втрачав навіть свідомість, тож інструкторам не раз доводилось діставати з аптечки необхідний у таких випадках нашатир.
Та все ж, не зважаючи ні на що, сокільці у повній бойовій викладці мусили відпрацьовувати до автоматизму бойові прийоми, виконуючи найнесподіваніші команди та завдання інструктора. Скажімо, треба було атакувати умовного супротивника у складі ДРГ або прикривати відхід основної групи, займати кругову оборону або виносити з-під обстрілу пораненого товариша. У разі неналежного виконання завдання або якихось незлагоджених дій інструктор ще й міг призначити покарання – приміром, 30-50 разів віджатися від землі тому, хто схибив, або відразу й усій групі. Скажімо інструктор «Птур» полюбляв ще й повторювати при цьому свою незмінну жартівливо-цинічну фразу: «Я знаю, що я садист, але мені це подобається». Та як би не було складно, всі учасники занять старалися з усіх сил, розуміючи, що в реальному бою може бути значно складніше.
– Важко… Надзвичайно важко, – витираючи спітніле чоло, ділився зі мною своїми враженнями під час короткої перерви сокілець із Кам’янця-Подільського, який ще не встиг придумати собі позивного, а тому поки що називав себе «Солдат № 6».

Підтвердили слова свого товариша й сокільці «Підкова» та «Агроном».

– Ви вперше на таких заняттях?

– Тут уперше, – відповів дещо стомлено «Підкова». – До цього ми займалися в рідному місті. Хоча деякі наші хлопці тут вже по другому й навіть по третьому разу, але говорять, що щораз їм подобається все більше й більше.

– Як давно ви підтримуєте зв’язок із «Карпатською Січчю»?

– Власне з самого початку її створення, – узявся пояснювати «Агроном», який вирізнявся серед інших своєю атлетичною статурою та військовою виправкою, і як з’ясувалося, окрім усього іншого хлопець займався ще й волонтерством. – Чимало наших побратимів із Кам’янець-Подільського «Сокола» проходили тут вишколи і навіть брали участь у боях…

«Агроном» під час військово-тактичних занять у базовому таборі 
У цей час пролунала команда інструктора «Птура» до продовження заняття, і «Солдат №6» жартівливо-благально вигукнув у відповідь:

– Ми тут інтерв’ю якраз даємо! Ми дуже пафосні!

Та все ж поспіхом застібаючи «броніки» й надягаючи каски, хлопці біжать на шикування, щоби продовжити осягати далеко не просте мистецтво ведення бою, яке сьогодні надзвичайно потрібне на передньому краї боротьби за незалежну цілісну Україну.

Пригадуючи ті дні, неодмінно повертаюся думкою до кам’янець-подільських сокільців – щирих, патріотичних, вихованих і надзвичайно позитивних. А ще – до самозабуття закоханих у військову справу. Здається, вони й спали зі зброєю. Живучи в одній кімнаті з інструктором «Птуром», у якій зберігалася й навчальна зброя та військове спорядження, вони з самого рання без кінця повторювали до автоматизму якісь прийоми, розбирали та збирали автомати й кулемети, засвоювали техніку використання гранатометів тощо.

Спостерігаючи за цією напрочуд дружною і злагодженою командою, мимоволі схилявся до думки, що саме така щира й завзята українська патріотична молодь скажімо у нас на Сході або десь на Півдні, на жаль, поки що трапляється не часто. А якщо й трапляється, то виглядає принаймні білою вороною на фоні зросійщеної сірої маси. Про таких національно свідомих молодих людей одна донецька депутатка колись з обуренням говорила: «Нє п’ют, нє курят, спортом занімаются, патріотічєскіє пєсні поют – просто фашисти какіє-то!»

На жаль, цей надто своєрідний донецький стереотип доволі поширений і серед харківського, дніпровського і навіть київського істеблішменту. Тому таких затятих «нациків» і «фашистів» намагаються не підпускати ні до влади, ні до бізнесу, ні до культурно-освітніх чи будь-яких інших вітчизняних або міжнародних молодіжних програм. Тобто, система діє за принципом: все найкраще – мажорам, а найкращим – лише право померти за Україну або сісти за ґрати.
Власне це ми й спостерігаємо сьогодні в Україні, коли найкраща патріотична молодь стає гарматним м’ясом на фронті або сидить під арештом в СІЗО. Тоді як синки можновладців займаються тим часом мільйонними оборудками, розважаються в дорогих ресторанах, нічних клубах і казино або «відтягуються» на повну на елітних курортах. Складається таке враження, що на найбільш патріотичну, найбільш підготовлену і вмотивовану українську молодь, яка пройшла громадський вишкіл, Майдан і АТО й готова активно брати участь у перебудові країни, запиту в державі сьогодні взагалі немає. Корумпована державна система таких найкращих просто відторгає. Тому за великим рахунком вони в країні нікому й не потрібні, а відтак багато хто мусить пристосовуватись або шукати свого щастя в інших більш придатних для життя країнах. І тільки найбільш патріотичні, не зважаючи ні на що, намагаються бути корисними Україні.

Пригадую, що саме про це ми говорили тоді у базовому таборі «Карпатської Січі» з молодим інструктором «Птуром». Чи можна взагалі подолати таке кричуще протиріччя в державі? – запитав я у нього. На що він відповів: «Ми маємо розуміти, що фактично ця патріотична молодь і привела через Майдан нинішніх очільників до влади. Ми просто прогнали одного бандита, а на наших горбах прийшли у владу інші бандити. Тому вони якраз і бояться того, що якщо ми вигнали одного, то можемо вигнати й наступного».

Та все ж ходу історії не зупинити, й передова українська молодь безумовно ще скаже своє слово. Гадаю, що одним із найбільш вагомих у цьому історичному дискурсі буде й слово українських патріотів з ВГО «Сокіл», зокрема Сергія Крайняка та його побратимів, які звикли починати і завершувати свій день «Молитвою героїв». А відтак майбутнє України, звісно, саме за ними і такими, як вони.
 

Перенесене інтерв’ю з інструктором «Дубенком»

Про інструктора з позивним «Дубенко» довелося чути не раз під час військово-тактичних занять, які щодня проходили в базовому таборі «Карпатської Січі». Спостерігаючи за тим, як спекотного серпневого дня проводить вишкіл молодий інструктор «Птур», нещадно тренуючи хлопців навіть не до сьомого, а до десятого поту, хтось із бувалих бійців ні-ні та й зазначить: «Це тільки квіточки. Ось приїде «Дубенко» – будуть вам і ягідки». Після таких слів, звісно, в уяві поставав образ кремезного й суворого інструктора, здатного заганяти бідних неофітів у військовій справі мало не до смерті. Але ж яким було моє здивування, коли «Дубенко» нарешті з’явився.

Він прибув з досить сумного заходу – разом з командирами їздив на похорон віддати шану своїм побратимам «Телефончику» (Данилу Касьяненку) й «Характернику» (Олегу Костюку), які загинули під час мінометного обстрілу саме в день нашого приїзду до січовиків. Повернувся – й відразу до роботи. Та побачивши його на заняттях, я очам своїм не повірив, адже замість «кремезного й суворого» інструктора вишкіл проводив якийсь хлопчисько. Особливо вражав його зріст… У таких випадках говорять: «Метр з шапкою». Однак вже з перших хвилин у невисокому на зріст молодикові можна було розпізнати людину, як кажуть, «з великої літери» й натуру справжнього воїна.
Спокійний, чемний, доброзичливий і надзвичайно захоплений військовою справою, він відразу викликав неабияку довіру та прихильність до себе тим, як саме й про що він говорив. А говорив переконливо й щиро, з неабиякої висоти свого досвіду і глибоким знанням справи. Не знаю, який саме досвід він мав за плечами, але ті приклади, які він наводив, і ті поради, які він давав на заняттях, красномовно свідчили, що все це безпосередньо з живої практики військового повсякдення, а не суха інформація з посібників для військово-тактичної підготовки.

Перш ніж розпочати практичні заняття, «Дубенко», як кіношний Чапай на картоплі, спочатку показував хлопцям на підібраних нашвидкуруч паличках різні схеми розташування груп при тих чи інших позиціях бою або виконанні диверсійно-розвідувальних завдань. Після відпрацювання окремих прийомів чи тактичних схем на практиці знову сідав за палички, намагаючись наочно продемонструвати загальну картину. І так на кожному етапі заняття. Тому вишкіл проходив не в нудній «муштрі», а в постійній динамічній роботі з обов’язковим розбором польотів. І хлопцям, судячи з усього, такий підхід подобався.
Більш ґрунтовну лекцію про особливості роботи диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ) «Дубенко» запропонував провести окремо у вільний від занять, нарядів чи караульної служби час. Тому всі охочі зібралися ввечері біля його помешкання на розташованій поряд базі спецбатальйону МВС «Січ», де він проходив легальну військову службу. Лекція була надзвичайно цікавою з численними прикладами реальних обставин і розповідями про найбільш характерні й навіть курйозні ситуації, в яких довелось побувати й самому «Дубенку».

Особливо запам’ятався наведений ним епізод, який мав місце під час його перебування у складі ДРГ на території супротивника. Здійснюючи спостереження, хлопцеві довелось близько восьми годин пролежати біля віконця на горищі одного будинку. Оскільки це було в зимовий час, від тривалого перебування на протягах при мінусовій температурі та ще й без будь-якого руху переохолоджений організм зрештою опинився в стані повного заціпеніння і треба було мати неабияку витримку та силу волі, щоби довести справу до кінця й виконати поставлене завдання. І цей досить характерний штрих вказує чи не на найголовніші риси нашого героя – його вольовий характер, витримку й сміливість.

За словами багатьох добровольців, які служили у його підрозділі, «Дубенко» хоч і не має атлетичної статури, але вирізняється неабиякою сміливістю в бою. Його взагалі вважали найкращим бійцем батальйону й одним з найсміливіших захисників Пісок.

Як з’ясувалося, «Дубенко» був ще й головою Кам’янець-Подільського осередку військово-спортивної молодіжної організації «Сокіл». Група сокільців із цього осередку саме й проходила вишкіл у базовому таборі «Карпатської Січі». Почувши від них чимало гарних слів, сказаних на адресу керівника їхнього осередку, і зацікавившись досвідом цієї організації, зрештою вирішую зробити інтерв’ю і з самим «Дубенком». Того ж вечора підходжу до нього з цією пропозицією і він звісно дає згоду, але наша розмова мала відбутися не відразу, бо саме в цей час інструктор вже мав займатися традиційним у його повсякденні вечірнім бігом. Домовились зустрітися по завершенні його спортивних занять або й взагалі перенести інтерв’ю на наступний день.

Прикинувши, що «Дубенко» бігатиме максимум годину-півтори, я все ж таки був налаштований на вечір. Однак спостерігаючи, як він один за одним намотує круги навколо табору впродовж першої, другої, а потім третьої години, я зрозумів, що нічний час для інтерв’ю далеко не найкраща пора, змирившись із тим, що нашу зустріч дійсно доведеться перенести на завтра.

Однак непередбачуване завтра дуже часто корегує намічені плани. Рано вранці нам повідомили, що за нами прийшла машина й ми маємо їхати на «передок». Подія, на яку ми очікували кілька днів, нарешті мала стати реальністю.

…А за два тижні сталося те, що сталося. 31 серпня під час акції протесту під Верховною Радою вибухнула граната.

Зловмисником, який нібито кинув її в правоохоронців, було названо одного з найкращих бійців добровольчого батальйону «Січ» Ігоря Гуменюка – позивний «Дубенко». Серед затриманих, яких правоохоронці вважають причетними до скоєння злочину, був і один із найкращих сокільців Кам’янець-Подільського міського осередку, майданівець, волонтер і доброволець «Карпатської Січі» Сергій Крайняк («Агроном»).
Справжній шок і розпач – особливо серед тих, хто добре знає Ігоря Гуменюка («Дубенка») та його підопічного із «Сокола». Як зазначає один із побратимів Гуменюка Василь Кружак, Ігор останній, кого можна запідозрити у такому злочині. Те ж саме говорять і про його молодшого товариша Сергія Крайняка. Люди, які давно знають цих хлопців, а також їхні побратими, що пліч о пліч стояли з ними на передку, захищаючи країну від терористичних банд російського агресора, безумовно вважають це маячнею.

До таких належу і я. І хоча мій досвід спілкування з цими молодими людьми нараховує лише кілька днів, моя свідомість навідріз відмовляється сприймати «картину світу», намальовану правоохоронцями. Тож уперто сподіваюсь на те, що наше перенесене інтерв’ю незабаром все ж таки відбудеться. І не в тюремній камері, а на волі, де на Ігоря та Сергія чекають їхні рідні та побратими і взагалі вся Україна, чию свободу й Конституцію вони вийшли захищати 31 серпня 2015 року.

Замість післямови: «Якщо й надалі нічого не будемо робити…»

Останнього літнього дня 2015 року на площі Конституції під Верховною Радою українське суспільство отримало надто тривожний сигнал. І цей кривавий знак означає лише одне: надії на обіцяні реформи і мирну перебудову де-факто покладеної в основу української державності кримінально-олігархічної системи, яка нахабно продовжує існувати і в постмайданній Україні, поховано остаточно. Причому все більше стає зрозумілим, що подальше існування цієї злочинної системи потребуватиме все більше й більше жертв від суспільства. Тому нам і надалі доведеться «затягувати паски» і залишатися мовчазними свідками масової загибелі найкращих у влаштованих котлах, їх методичного відстрілу під час так званого перемир’я у зоні бойових дій на Донбасі або показового пакування патріотів за ґрати за вигаданими звинуваченнями і сфабрикованими кримінальними справами. І в цьому гібридному протистоянні, заручником якого стала вся країна, заскочена як внутрішньою, так і зовнішньою гібридною війною, ми з кожним днем втрачатимемо шанс все ж таки вибратись на шлях цивілізованого розвитку. Якщо, звісно, не перестанемо мовчати й бездіяти, спостерігаючи за тим, як система знищує найкращих, а відтак і наше майбутнє.

Саме про це якось написав із СІЗО і Сергій Крайняк.

З допису Сергія Крайняка, розміщеного 6.04.16 на сторінці в ФБ Кам’янець-Подільського осередку ВГО «Сокіл»:

«Нещодавно закінчив читати книгу Левка Лук'яненка «З часів неволі». Там було багато матеріалів судових справ і вироків репресованих українців, і, читаючи їх, я провів багато паралелей і з нашою справою, адже хлопців засуджували за розповсюджування націоналістичних листівок та книг – їм давали величезні терміни, звинувачуючи у державній зраді, пропаганді націоналізму та тероризмі.

Можна зробити висновки, хто з кого бере приклад і нащадком якої системи є наша репресивна машина.

Коли за участь у мітингу звинувачують у теракті, а під час обшуку в моєму будинку вилучили портрети Шухевича та Бандери (які мусора, мабуть, збираються використовувати як доказ) – ще один факт, що засвідчує переслідування націоналістів за їхню ідеологію.

Ще цікаво, що під час обшуку в мене вилучили речі, які могли б слугувати доказами розстрілу героїв Небесної Сотні: чеку від шумової гранати та гільзи 7,62, які я знайшов на Інститутській 20 лютого (не здивуюсь, якщо вони зникнуть). Якщо й далі нічого не будемо робити, то нас продовжать ліквідовувати поодинці, а в тюрмах сидітимуть не злочинці, а патріоти.»

Так дійсно може бути, якщо суд над захисниками Конституції не стане судом над системою. Тому які б криваві знаки ця система нам не подавала, ми всі прекрасно знаємо, що вона приречена. А відтак залишається їй тільки оголосити і виконати вирок.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 04.09.2020 > Тема "З потоку життя"