Версiя для друку Обговорити в форумi

"Ми живемо і житимем.
Дарма,
Що нас обсіли тимчасові
злидні,
Хоч це і не на день,
 і не на три дні.
Ми є народ, не ледарі,
 не сидні.
Знеславлені, ми не йдемо
 з ума -
Не тільки ідіоти і сексоти,
Є в нас борці, і є в нас
патріоти.
В нас ум і воля,
і роздолля є.
Ми не воли-невольники.
Встає
З колін Вкраїна і питає:
"Хто ти?"
(Олег Орач)

Про що мріють люди?
- Багато про що, - скажуть мені. - Всього не перерахуєш.
Колись в Есересерії часів "розвинутого соціалізму" блакитною мрією міського обивателя було дочекатися ключів від індивідуальної квартири, назбирати грошей і, вистоявши не меншу чергу, купити "жигуля". А якщо вже й зовсім пощастить - отримати ще й дачу. Дача була верхом бажань, свідченням твоєї успішності, прихильності до тебе - що там долі! - ВЛАДИ. Будучи домо-, авто- та ще й дачевласником, такий обиватель перебував на вершині світу, почувався впевнено, погордливо поглядаючи зі свого лакованого самоходного олімпу на невдах, які щоранку мусили брьохатися пішадріла по незамощених вуличках на роботу, а вернувшись увечері додому, ще й горбатитися дотемна на своїх городах. Бо ж город - то не дача. Город був важливим елементом виживання на відміну від дачі, яка була не стільки для втамуванням інстинктивного потягу до длубання у грунті, до хрумких, ще в росі огірочків, як ознакою статусу.
З тих пір пріоритети змінилися. Наскільки кардинально? Цікава тема, але я тут дещо про інше. А саме, про залежність реалізації амбіцій мрійника від його власних зусиль. Ті, хто жив у ті благословенні часи, добре пам'ятають, що отримати квартиру було ду-у-уже непросто. Люди роками - хтось і десятиліттями! - чекали на неї в чергах. Квартиру "отримували" - від заводу, фабрики, від закладу, в якому ти працював, а от купити новеньку, навіть заробивши "довгого рубля" десь на таймирах, де платили "полярки", було майже неможливо. Чи не так само було з авто і ще більше - з дачею.
Вся система була побудована таким чином, щоб отримуючи ті блага від профкомів-завкомів-райкомів-міськомів-і-інших-комів, успішний совок напряму пов'язував реалізацію своїх прагнень з прихильністю до нього влади. Прихильність ту треба було заслужити. Чи купити. У різний спосіб. Часто, переступаючи через себе. Успішні так і робили: ласкаве телятко, мовляв, двох маток ссе. Невдахи, ті, хто з різних причин - невитравлені залишки людської гідності, пам'ять про замордовану в голодоморах чи ГУЛАГах рідню - не могли змусити себе плазувати перед владою, мали змиритися зі своєю другосортністю, з тим, що їхні мрії так і залишаться мріями.
Описана вище реальність, звісно ж, не була такою примітивно-прямолінійною. По-перше, спектр мрій таки був ширшим за квартиру-"жигуля"-дачу. По-друге, людина талановита, наполеглива, проростала, бувало, навіть крізь ту комуняцьку бруківку. Успіх Сергія Корольова - хай яким і непростим був до нього шлях - свідчення тому. Зате доля Юрія Кондратюка переконливо доводить, що такі випадки були радше виключенням, аніж правилом.
До чого це я? До того, що наполегливо прищеплюваний упродовж кількох поколінь ген тотальної залежності від влади непогано прижився у колись самостійницькому українському середовищі. Це завдяки йому ручні профспілки навіть після осягнення незалежності продовжували заглядати в рота начальству, займалися путівками-курсівками, спортивними змаганнями в той час, як сотні тисяч робітників покірно дибали за ворота різаних на металобрухт заводів та фабрик. Це завдяки намертво вбитому у мізки постулату "влада невсипно турбується про нас" ми мирилися/досі миримося з нікчемними зарплатами/пенсіями, замість вимог пристойної оплати праці, погоджуємося виживати на "даровані" нам владою субсидії, ми приросли до якихось нікчемних пільг, тримаємося їх, як воша кожуха, невпинно канючимо про все нові й нові. Це завдяки хитровмонтованій у свідомість більшості думці про непомильність владців - хай то будуть відверті бандити, виряджені у вишиванки лисмикити чи приведений в часі критичного помутніння розуму набрід - ми не цікавимося їхніми передвиборчими програмами, зрікаємося контролю над їхніми рішеннями і діями, не змушуємо до пунктуального виконання взятих на себе обіцянок, не забезпечуємо ані політичної відповідальності за зраду довіри, ні кримінальної за відверті злочини.
Розчаровані злодійкуватістю/зрадливістю/імпотентністю своїх обранців, ми з тою ж телячою запрограмованістю тягнемо - хто у смердюче, але таке звичне стійло руцкаваміра, хто до Европи. Від раболіпства перших нудить. Але й ті, що на протилежному від них полюсі, вражають. Як на мене, то їхні сопливі скарги, а десь і сердиті нарікання на млявість европейської/американської політики, на її дворушництво, зрадливість, на мізерність допомоги від Заходу, які регулярно розтікаються Мережею, недалеко пішли від закликів "прідіпутіних". Адже як одні, так і інші тим самим визнають себе совками, безсоромно демонструють інфантильне небажання докладати власні зусилля, аби вибратися з болота, у яке сповзли через свою ж безвольність. Вся їхня енергія йде на чублення поміж собою та на пускання шмарклів у намаганні переконати своїх патронів вирятувати їх, сірих і немічних, з біди. При тому, прохачі як одного, так і іншого клану на бідних не виглядають. Відворотна картина, хіба ні?
Прикметною є реакція на неї тих, до кого апелюємо. Якщо західний світ сприймає її, на загал, з жалем, бо ж свідчить вона про те, що більшість українського суспільства й досі не розуміє/не сприймає цінностей, на яких грунтується европейська цивілізація і, що суттєвіше, не готова змінювати себе, докладаючи до того своїх активних зусиль, то Московії оця наша безвольність дає чималі шанси на повернення Краю у імперське стійло в якості Малоросії.
Тут нам усвідомити б кардинальну відмінність ставлення до нас Заходу і Московії. Захід НЕ МАЄ особливого інтересу інтегрувати Україну. Засторог для того чимало. Наразі це ще й неможливо з багатьох причин, економічних передовсім.
Заявляючи про відданість европейським цінностям, ми самі мали б докладати титанічних зусиль, аби змінити себе, свої багато в чому ще совкові пріоритети, реформувати державну владу, основи взаємостосунків влади і народу, свою країну в цілому. Не Европа, не Америка - ми мали б бути найбільше зацікавлені в українській державі, яка б працювала не на інтереси сусідів чи кишеню злодійкуватих владців, а на інтереси своєї нації - у справедливих судах, у поліції, яка захищала б не привладну мафію від нас, а нас від криміналу, у декриміналізованій, декорумпованій податковій та митній службі, у процвітанні нашої економіки, у зміцненні обороноздатності, у єднанні нації, найперше, бо без того все інше просто неможливе. Лише відмовившись від ганебної політики імітації реформ, лише докладаючи максимум власних зусиль для відродження потенціалу своєї країни, можемо розраховувати на справді дієву допомогу і Евроспілки, і Сполучених Штатів, на рівноправні, партнерські стосунки з ними. Як там у Булгакова?
"... Ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо у тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть". Але для того треба докласти зусиль, аби стати врівень з сильними.
На відміну від західного світу, Московії наш сьогоднішній роздрай, волання і слізні плачі про зрадливість Заходу - то елей на болючі копняки, надбані останнім часом, то чи не останній її шанс на реалізацію плеканого чи й не відразу з 90-х проекту "Малоросія", власне - на відродження імперії - Великої Росії, яка без України - істинної Русі - не більше ніж мильна булька. Ці готові давати вже зараз. Найперше, обіцянки. Вам заспівають і про вічну дружбу братів-слов'ян, і про дешевий газ, і про фінансову допомогу. Вам навіть дадуть її - схиліться лишень, поверніться у стійло.
Наразі, на пряму здачу не наважується навіть зелена влада квартальних. Але працюють кремлівські багатоходівочки - відведення військ, "вибори" на окупованих територіях, хитромудра єрмаковщина, підступна своїми наслідками бужанщина.
На щастя, маємо десяток-другий відсотків України пробудженої - тої, що в 90-х відродила державність, суверенітет, привела Край до незалежності, тої, що в 2014-му зупинила московійську агресію, тої, що нині не дає позавчорашнім взяти реванш. Орієнтуймось на цю Україну, насєлєніє, прихиляймось до неї, ставаймо українцями не лише за паспортом, а й за духом, позбуваймося прищеплених нам в неволі генів рабства, байдужості та зневіри. Ми не сірі й не безсилі. Разом ми здатні не лише застояти себе, а й привести Край до процвітання. Діймо лишень!

Валентин БУТ
16 липня 2020 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 17.07.2020 > Тема "Резонанс"