Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4442)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4115)
Українці мої... (1657)
Резонанс (2107)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1842)
Крим - наш дім (1022)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (305)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (201)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...


КАРТИ НАШО╥ ╤СТОР╤╥
╤сторичн╕ карти спростовують химери «руского м╕ра» про «╕конно руск╕╓...


КОЗАЦЬКИЙ МАРС
Держава та в╕йсько Козацького Гетьманату в добу М╕л╕тарно╖ революц╕╖ 1648–1764 рок╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2020 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#26 за 26.06.2020
МО╥ СПОГАДИ ПРО В╤ЙНУ

Пережите
 
Натрапила в Ютуб╕ на спогади р╕зних в╕домих людей про перш╕ дн╕ т╕╓╖ страшно╖ в╕йни. Все менше лиша╓ться очевидц╕в, як╕ бачили ╖╖ початок, жили в окупац╕╖ чи евакуац╕╖ (╕ важко сказати, що було г╕рше), пам’ятають ╖╖ к╕нець. Я почала писати спогади про сво╓ життя ╕ життя мо╓╖ родини двадцять рок╕в тому. В╕дшукувала р╕дних, створювала родов╕д... Не могла не зачепити ╕ теми в╕йни 1941-1945 рок╕в.
 В╕йна застала нашу с╕м’ю на станц╕╖ Слат╕но, недалеко в╕д Харькова, де батьки працювали в зал╕зничн╕й школ╕ вчителями п╕сля зак╕нчення вищих навчальних заклад╕в в Харков╕ в 1937-1938 рр. Велика, гарна школа з червоно╖ цегли побудована була зовс╕м близько в╕д зал╕зничного вокзалу. А б╕ля школи - великий дв╕р, довкола якого стояли будиночки, де жили вчител╕.
 В нашому будиночку кр╕м нас жила родина журнал╕ста Петра Григоровича Матьори, його дружини В╕ри Кузьм╕вни, ╕ синочка, нашого (мого ╕ мо╓╖ сестрички Вал╕) ровесника Юри. Я можу так впевнено назвати вс╕х член╕в ц╕╓╖ с╕м’╖, бо нашим с╕м’ям пощастило зустр╕тися вже п╕сля в╕йни, в 1950 роц╕, а Юру я востанн╓ бачила в 2004-му. В╕н теж став журнал╕стом, як ╕ його батько, т╕льки не в газет╕, а на телебаченн╕.
 22 червня 1941 року “Киев бомбили, нам объявили, что началася война”.
 Дуже швидко п╕сля Ки╓ва почали бомбити Харк╕в ╕ нашу станц╕ю Слат╕но. В н╕ч першого бомбування на нашу станц╕ю упало 16 бомб. Коли бомби падають, вони виють саме так, як це можна почути в к╕но. Для нас це було не к╕но, а реальн╕сть. ╤ до ц╕╓╖ реальност╕ треба було звикати ╕ якось пристосовуватись. Бомбили нас завжди вноч╕. Щоб врятуватись в╕д осколк╕в, недалеко в╕д школи вирили довг╕ рови, н╕чим на прикрит╕. По сигналу тривоги ми скоренько одягались ╕ б╕гли до тих ров╕в.
 Одного разу прямо над нашими головами ми побачили б╕й м╕ж н╕мецьким ╕ нашим л╕таками. Перем╕г наш, а н╕мецький падав, лишаючи за собою чорну хмару диму. Ми рад╕ли ц╕й перемоз╕ нашого льотчика ╕ нав╕ть аплодували йому.
 Батько просився на фронт, але його не взяли. Працював на буд╕вництв╕ укр╕плень в Харков╕, а коли н╕мц╕ п╕д╕йшли до м╕ста, треба було евакуюватися.
 У нас в той час жила бабуся Оксана. Вона плакала, що дорогою помре ╕ ╖╖ кинуть десь в канав╕. Валя теж хвор╕ла, температура в не╖ була до 40 градус╕в. Словом, довелося залишитись в окупац╕╖.
 Н╕мц╕ сильно бомбили нашу станц╕ю. Доводилось вноч╕ б╕гати в землян╕ рови. Пам’ятаю, як б╕гли ми до цих окоп╕в мимо будинку школи, п╕д ногами тр╕щали осколки в╕д вибитих в╕кон. В час бомбардування св╕тло св╕тити заборонялось, одягалися в повн╕й темряв╕. Я одягалась сама, мен╕ ж уже було близько шести рок╕в, а Валю просто загортали в ковдру ╕ несли на руках.
 Щоб я могла сама одягнутись в темнот╕, мене привчили складати на ст╕льчик одяг в такому порядку, в якому будеш одягатись. Ще багато рок╕в п╕сля в╕йни я складала одяг на ст╕лець. ╤ зараз, якщо вранц╕ мене чека╓ по╖здка в м╕сто чи кудись дал╕, намагаюсь звечора з╕брати все, як в дитинств╕...
Наш будиночок в Слат╕но стояв зовс╕м близько в╕д станц╕╖ (адже батьки працювали в зал╕зничн╕й школ╕), ╕ це ставало все небезпечн╕шим. Довелось перебратися в село Кулики за зал╕зницею, де ми жили на квартир╕.
 П╕сля зак╕нчення обстр╕л╕в ╕ приходу н╕мц╕в ми повернулись у св╕й будиночок, холодний, голодний, весь в д╕рках в╕д осколк╕в бомб ╕ снаряд╕в.
 Настали важк╕ часи. Треба було щотижня ходити в комендатуру – в╕дм╕чатися. Не було ╖ж╕.
 Бабусю Оксану, яка при╖хала до нас погостювати перед в╕йною, якось в╕дправили в Глодоси, ╕ вона туди до╖хала. А ми голодали… Збирали взимку на пол╕ мерзлу картоплю, страшну, смердючу. З не╖ прямо на плит╕ пекли картопляники. Вони були чорн╕ш╕ земл╕, але ╕ншо╖ ╖ж╕ не було.
 П╕д нашими в╕кнами був базарчик, продавали пшоно, борошно не к╕лограмами, а склянками, але грошей не було, бо школа не працювала.
 Мама з Катею з╕брали якесь барахло ╕ п╕шли в села м╕няти на продукти. Повернулись втомлен╕, мама плакала, бо бол╕ли ноги, було важко ╕ ф╕зично, ╕ морально. Принесли невеличкий вузлик борошна ╕ пляшку малясу. (Маляс – це густа р╕дина темно-коричневого кольору, в╕дходи при виробництв╕ цукру з цукрового буряка)
З борошна пекли корж╕, змащували ╖х малясом. Пригадую, що вони нам здавалися дуже смачними, але ж ╖х було зовс╕м мало...
 На наших очах н╕мц╕ пов╕сили трьох хлопчик╕в з сьомого класу – учн╕в мо╖х батьк╕в. В них знайшли зброю (вона ж тод╕ валялася скр╕зь, х╕ба могли хлопчики втриматись?).
Один з них, зда╓ться його пр╕звище було Безсонов, як казав батько, мав велик╕ зд╕бност╕ до математики. В╕д жаху перед стратою в╕н збожевол╕в, з рота п╕шла п╕на… Щоб ми цього не бачили (а н╕мц╕ з╕гнали на м╕сце страти ╕ ж╕нок, ╕ д╕тей), мама повернула нас обличчями до себе ╕ притиснула м╕цно до свого т╕ла…
 Дуже страждали ми в╕д голоду, особливо маленька Валя. Не розум╕ла, що нема чого ╖сти, просила: «Мамо, дай шматочок хл╕ба, ну хоч такий маленький, як булавочна головка!»
Та й такого шматочка не було, ╕ мама плакала, безсила нагодувати нас.
 Щоб не загинути з голоду, вир╕шили пробиратися в Глодоси.
 ╥хали товарними вагонами, на в╕дкритих платформах. З речей взяли лише найнеобх╕дн╕ше. Книжки, яких в нас завжди було багато, довелося залишити. Пам’ятаю, як батько зв’язав ╖х високими стосами ╕ поставив в куток б╕ля плити.
 Щоб хоч трохи д╕стати ╖ж╕ на дорогу, в╕ддали мебл╕, яких було не так ╕ багато: шафа, диван, л╕жка. Пам’ятаю, як виносили ╖х з квартири. Дали нам за це трохи хл╕ба ╕ грам╕в 400 масла.
 Посуд склали в корито, обшили м╕шковиною ╕ залишили в Харков╕ у мамино╖ подруги Н╕ни (пр╕звище не знаю). П╕сля в╕йни дещо Н╕на нам в╕ддала. В нас був столовий серв╕з, простенький, та п╕сля в╕йни багато рок╕в серв╕зи взагал╕ не виготовлялись. Велике блюдо з того дово╓нного серв╕зу я й дос╕ збер╕гаю, як пам’ять.
 Дорога була довга ╕ важка.
Пам’ятаю, як в Полтав╕ ми зробили зупинку, як купались в р╕чц╕ Ворскл╕, а вода була чиста ╕ прозора, а берег ╕ дно – б╕лий п╕сок, ╕ ще там ми назбирали м╕д╕й, таких, як у нас на мор╕ (напевне, це були р╕чков╕ молюски?), ╕ спекли ╖х на вогнищ╕ на листку жерст╕.
 В Дн╕пропетровську ми йшли по вулиц╕ з мамою. Хоч ╕ ╖хали на товарняках, одягнен╕ ми були ошатно: в пальтечках з ком╕рами-пелеринками, пошитими мамою з червоного оксамиту, з великими кружевними б╕лими ком╕рами, в б╕леньких шкарпеточках. Раптом нас зупинив н╕мець-вартовий, п╕дкликав, погладив мене ╕ Валю по гол╕вках ╕ довго рився в кишенях. Знайшов брошку-метелика на кв╕точц╕ ╕ сам причепив мен╕ на пальтечко. Видно, в нього дома були д╕ти такого в╕ку, як ми…
 А ось випадок, який стався п╕д час ц╕╓╖ по╖здки ╕ вразив мене на все життя. На одн╕й з╕ станц╕й мама ╕ батько посадили нас на платформу товарного потяга, поклали поруч з нами м╕шки ╕ чемодани, а сам╕ поб╕гли за останн╕ми речами. ╤ в цей час потяг рушив з м╕сця! Мама побачила ╕ поб╕гла, кричала щось, хот╕ла зупинити потяг.
Але в╕н йшов усе швидше. Батьков╕ вдалося якось заштовхнути маму на площадку останнього вагона, але ж ми, д╕ти, про це не знали.
 В сучасному бойовику показали б, як мама б╕гла по дахах вагон╕в, перестрибуючи з одного на ╕нший, а в житт╕ все було не так. Мама, б╕дна, стояла на т╕й площадц╕, переживаючи, як там д╕ти одн╕, чекаючи, коли ж зупиниться той клятий по╖зд. А в╕н, як назло, ╖хав без зупинок довго-довго.
На наш╕й платформ╕ кр╕м нас, двох маленьких д╕тей, була ще пара немолодих людей, ╕ б╕льш н╕кого. Ц╕ люди сид╕ли спереду, де була якась т╕нь, а ми – посередин╕ платформи.
Борти в таких платформ досить низеньк╕, а м╕шки ╕ чемодани в╕д в╕брац╕╖ весь час кудись пересовувались. Я боялась, що вони зовс╕м злетять, ╕ намагалась стягнути ╖х докупи, але сили в мене не вистачало. Сонце палило, було дуже жарко, а т╕н╕ б╕ля нас не було.
Хот╕лось пити, та води в нас не було. Валя плакала, просила в мене води…
 А що ж т╕ люди, як╕ сид╕ли на ц╕й же платформ╕? В них була ╕ вода, ╕ ╖жа, вони ╕ ╖ли, ╕ пили, але за весь той безк╕нечний день н╕ разу не заговорили до нас, не дали н╕ ковточка води мал╕й 4-р╕чн╕й дитин╕, не звертали на нас жодно╖ уваги. Може, боялись, що попросимо в них ╖сти, але ми вихован╕ були так, що н╕чого не просили. Мабуть, саме ця страшна байдуж╕сть, черств╕сть цих дорослих людей вразили мене тод╕ найб╕льше. Мабуть, ще й тому я не можу забути цей страшний день…
Нарешт╕, по╖зд зупинився, ╕ ми побачили, що до нас б╕жить мама. Ми страшенно зрад╕ли, розвантажили сво╖ реч╕ ╕ чекали на т╕й станц╕╖, поки при╖хав батько, а дал╕ вирушили знову разом. Так ╕ добрались до Новоукра╖нки.
На деяких станц╕ях на платформах появлялися н╕мц╕ з автоматами ╕ зганяли нас, тод╕ доводилось чекати ╕ншо╖ нагоди. Словом, по╖здка тривала досить довго.
 В Новоукра╖нц╕ ми покупались в р╕чц╕. У вод╕ я поранила долоню ржавим дротом, ╕ пот╕м там утворився нарив, великий, син╕й, як слива. Але до вес╕лля ще було далеко (кажуть же: до вес╕лля заживе). Зажило, хоч шрам рок╕в 40 таки був, як пам’ять про Новоукра╖нку.
 До Глодос ╖хали на п╕двод╕ волами, довго, довго, степовою дорогою, в хмар╕ пилюки, а пот╕м мостом через р╕чку Сухий Ташлик.
 Такою була по╖здка ╕з Слат╕но в р╕дн╕ для мене Глодоси.
 Ще пригадую, що коли ми були в Харков╕, в╕н здався мен╕ якимось с╕рим ╕ неприв╕тним, в багатьох будинках в╕кна – без скла, видно, в╕д вибух╕в вилет╕ли. ╤ ще - б╕ля зал╕зниц╕ на стовпах – пов╕шен╕… Я подумала, що то щось ремонтують на стовпах, та доросл╕ сказали, щоб ми не дивилися в той б╕к…
 ***
 В Глодосах спочатку ми оселились в нашо╖ бабус╕ Оксани ╕ т╕тки Наталки, познайомились з╕ сво╖ми двоюр╕дними братами ╕ сестрою. В т╕тки Наталки було четверо д╕тей: старш╕ хлопчики Юрко ╕ Льоня 1930 ╕ 1933 року народження, ╕ близнята Н╕на ╕ Коля - ровесники мо╓╖ сестрички Вал╕ (1937 р.). Хоч с╕м’я складалася з 10 ос╕б, та жили ми дружно. Т╕тка Наталка д╕лилася з нами, чим могла, а ми п╕сля голоду на Харк╕вщин╕, здавалось, н╕коли не на╖мося. Батько шукав якусь роботу, наводив лад в садиб╕, яка з 1938 року була без господаря, котрий був репресований (про що ми, д╕ти, тод╕ не знали). Мама щось шила-перешивала для д╕тей, для с╕м╖. Шила щось ╕ для чужих людей, щоб заробити якихось продукт╕в. Та жити таким кагалом було тяжко, тому коли батько знайшов роботу в сел╕ Ердел╓во, ми пере╖хали туди.
 Пам’ятаю невеличкий будиночок з ганком, дв╕ к╕мнатки, в одн╕й з яких – спальн╕ - не було в╕кна (а можливо, було, але закрите в╕конницею). Коли в ц╕й темн╕й к╕мнатц╕ пов╕сили на ст╕ну наш великий шерстяний, витканий вм╕лими руками яко╖сь селянки, килим, а другий килим постелили на п╕длогу, для мене к╕мнатка зразу перетворилася на печеру н╕мфи Кал╕псо, до яко╖ ось-ось зав╕та╓ Од╕сей. Як бачите, вже тод╕, в ш╕сть рок╕в, я добре знала м╕фи Еллади ╕ завжди мен╕ хот╕лось, щоб к╕мната була под╕бна до житла н╕мфи Кал╕псо.
 Оце ╕ все, що я пам’ятаю про Ердел╓во – таку красиву його назву, ╕ к╕мнатку, яка нагадувала геро╖в м╕ф╕в древньо╖ Грец╕╖.
 А дал╕ був пере╖зд в село Гус╕вка. Правда, в батьков╕й автоб╕ограф╕╖ село назива╓ться Новомикола╖вка, але я чомусь пам’ятаю його, як Гус╕вку. Жили ми там в звичайн╕й селянськ╕й хат╕, з п╕ччю, дол╕вкою, яку пер╕одично треба мазати глиною з к╕зяком, а для теплоти взимку настеляти на не╖ солому. В одн╕й половин╕ хати жили господар╕, а в друг╕й – ми. Ми з Валею спали на печ╕.
 Добре пам’ятаю це село, розташоване на пагорбах, бо по дороз╕ ми катались з гори на санчатах. Ми дружили з д╕вчинкою М╕лою. Якось т╕тка М╕ли спитала, де ╖╖ батько, а вона голосно, на всю вулицю сказала, що тато сховався, та ще й сказала, де. Ми, прийшовши додому, розпов╕ли батькам, яка М╕ла дурненька, що на всю вулицю сказала, де хова╓ться тато.
З нами жила ще молода д╕вчина, я вчила ╖╖ сп╕вати ╕ казала, що вона «за╖хала в канаву», коли вона фальшивила, бо д╕вчина мала не дуже хороший слух. Лише п╕сля зв╕льнення в╕д окупац╕╖ ми д╕зналися, що ця д╕вчина - ╓вре╓чка, ╕ наша с╕м’я, переховуючи ╖╖, наражалась на велику небезпеку.
 В╕дступаючи, н╕мц╕ грабували людей. Щоб зберегти наше майно, батько викопав п╕д л╕жком яму, склав туди вс╕ ц╕нн╕ реч╕ (мамину шубу, наш╕ килими, швейну машинку), зарили, замазали дол╕вку глиною, а щоб скор╕ше сохло, клали на дол╕вку жар з печ╕. Я не бачила, як рили ту яму, ╕ не розум╕ла, нав╕що на дол╕вку кладуть жар з печ╕, але в мене з’явились деяк╕ пояснення-п╕дозри. Саме в той час хтось розпов╕дав випадок, як зраджена чолов╕ком ж╕нка зал╕зла на горище, забилась там аж п╕д стр╕ху ╕ спалила себе ╕ хату жаром. Ця ╕стор╕я дуже вразила мене, ╕ я думала: невже батьки хочуть, щоб ми вс╕ почад╕ли чи згор╕ли? Та я н╕кому не говорила про сво╖ п╕дозри.
 Пам’ятаю, як ц╕лу н╕ч на дороз╕ гуд╕ли машини, ╖хали к╕нн╕ п╕дводи, хлюпали по грязюц╕ п╕ш╕, а на ранок прийшли наш╕. Вони зупинялись на в╕дпочинок в наших хатах, сп╕вали нев╕дом╕ нам п╕сн╕: «Огонек», «Мы с тобой не первый год встречались». Ми теж швидко вивчили т╕ п╕сн╕. А ще я пам'ятаю п╕сню про те, як вивозили наших д╕вчат в Н╕меччину:
 «Раскинулись рельсы вокзала,
 на них эшелоны стоят,
 они с Украины вывозят
 в Германию наших девчат.
 Прощай, мой родной городишко,
 и ты, дорогая семья,
 и ты, черноглазый мальчишка,
 меня вспоминай иногда.
 Прощайте, зелёные горы,
 мне больше по вам не гулять,
 я буду в Германии хмурой
 свой век молодой коротать».
 П╕сля зв╕льнення Гус╕вки в╕д н╕мц╕в ╕ повернення радянсько╖ влади, ми пере╖хали в село-хут╕р Козакова Балка, де була семир╕чна школа, куди маму призначили директором. Батько ще встиг в╕дремонтувати двигун–локомоб╕ль ол╕йн╕ в цьому сел╕, за це ми могли брати соб╕ ол╕╖ ст╕льки, ск╕льки нам було потр╕бно, ц╕лий р╕к, та ще й макуху для курей ╕ качок. Та про наше життя в Козаков╕й балц╕ в 1944-1945 роках я вже писала у «Св╕тличц╕» (див. http://www.svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=22084).
День Перемоги 9 травня 1945 року застав нас в Козаков╕й Балц╕. Пригадую випадок, який св╕дчить, як люди чекали перемоги. Це сталось за к╕лька м╕сяц╕в до не╖.
В одн╕й з дитячих газет, як╕ ми отримували (а ╖х в радянськ╕ часи виходило три: «П╕онерська правда», «Юний лен╕нець» ╕ «З╕рка») друкували з продовженнями опов╕дання чи нав╕ть пов╕сть «Червоний галстук» про те, як хлопчик сховав галстук п╕д п╕дв╕конням сво╓╖ к╕мнати в як╕йсь шпарин╕, н╕мц╕ вигнали господар╕в жити в сарай, а сам╕ жили в будинку; як хлопчик переживав за галстук, як в╕н д╕став його з╕ схованки до приходу наших.
Я читала ц╕ продовження з великою ц╕кав╕стю, чекала з нетерп╕ням наступного номера газети. Читала сама, а ще шк╕льн╕й прац╕вниц╕, яка часом допомагала нам в домашн╕х справах. Аж ось опов╕дання зак╕нчилось хепп╕ ендом, я поб╕гла до т╕╓╖ ж╕нки ╕ кричу: «К╕нчилось! К╕нчилось!», а вона впала на ст╕лець ╕ заплакала, думаючи, що зак╕нчилась в╕йна.
9 травня вранц╕ хтось при╖хав з району (в сел╕ не було рад╕о) ╕ пов╕домив, що в╕йна зак╕нчилась. Люди обн╕мались, плакали, бо ж в кожн╕й с╕м’╖ хтось загинув. Пот╕м був м╕тинг, виступи людей, ми несли кв╕ти в сад-парк на т╕ могили, в яких поховали чи перезаховали людей, замучених н╕мцями в окупац╕╖.
 Так зак╕нчились для нас роки в╕йни, та ще не зак╕нчились пере╖зди по наш╕й р╕дн╕й Укра╖н╕.
 Про життя нашо╖ с╕м’╖ в час окупац╕╖ ╕ пот╕м до 1952 року написав м╕й батько в сво╖й автоб╕ограф╕╖. Батько помер у 1968 роц╕, але, на щастя, зошит ╕з його записами збер╕гся, ╕ я пом╕стила ╖х повн╕стю в сво╖ спогади, якими ще спод╕ваюся под╕литися з читачами.

Алла ОСАДЧА
м. Феодос╕я
На фото: «д╕ти в╕йни» - Алла ╕ Валя Осадч╕ у пово╓нн╕ роки

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2020 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22447

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков