Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3609)
З потоку життя (6843)
Душі криниця (3685)
Українці мої... (1500)
Резонанс (1588)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1752)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СТУКА╢ У ДВЕР╤ ОС╤НЬ...
Наш╕ традиц╕╖


ШУКАЙТЕ РАЙ У Н╤Г ЩЕ ЖИВИХ МАТЕР╤В СВО╥Х!
Я буду ждати – кожно╖ хвилини, В далекому чи близькому краю – Тебе одну, тебе –...


ЗА «КРИМСЬКУ СВ╤ТЛИЦЮ» - В КРИМУ!
Ми вже не раз зверталися по допомогу до наших читач╕в, щоб продовжити життя кримського...


ЗАСЯ╢ КРАСНЕ СОНЕЧКО...
28 липня насамперед вшанову╓мо Святого р╕вноапостольного князя Ки╖вського Володимира Великого


ДВ╤ ╢ВДОК╤╥
20 липня — свято ╢вдок╕╖. Але йдеться не про ту ╢вдок╕ю, яку вшанову╓мо 14 березня,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#26 за 26.06.2020
МИХАЙЛО ЖАЙВОРОН: В╤СТРЯ ЕПОХИ

Поетична Св╕тлиця

 Михайло Жайворон – член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни, заслужений журнал╕ст Укра╖ни, учасник л╕кв╕дац╕╖ авар╕╖ на ЧАЕС, автор б╕льше десятка книг, три ╕з яких – поетичн╕.
Читачам «Кримсько╖ св╕тлиц╕», вочевидь, запам’яталися його поез╕╖, класичн╕ за формою та глибоко ф╕лософськ╕ за зм╕стом, вишуканими художн╕ми образами та метафорами.
Поез╕я Михайла Жайворона визнана одн╕╓ю ╕з кращих на престижних всеукра╖нських та м╕жнародних фестивалях. В╕н ╓ ном╕нантом першо╖ Прем╕╖ Ордену Карпатських лицар╕в «Краща книга» на IV Всеукра╖нському поетичному фестивал╕ «Карпатський Пегас-2018», дипломантом всеукра╖нського фестивалю любовно╖ л╕рики та авторсько╖ п╕сн╕, що проходив у ╤вано-Франк╕вську, його в╕рш╕ – найб╕льш цитован╕ у новому п╕дручнику «Укра╖нсько╖ мови» для 11 класу поруч з ╕менами О.Гончара, Д.Павличка, Л.Костенко, В.Шкляра, М.Дочинця, Г.Чубач та ╕нших.
Цього разу Михайло Жайворон презенту╓ свою нову поетичну доб╕рку з його недавньо╖ «Б╕ло╖ книги пророцтв».

* * *

Ти не зна╓ш, чомy, ╕ не вiда╓ш, звiдки тривоги.
Все туг╕ше натягу╓ обр╕й свою тятивy.
Прямо в яблучко серця нац╕лене в╕стря епохи,
У як╕й у ладy я лишe ╕з собою живу.

Роз’╖да╓ перила балкон╕в чорнобильський стронц╕й, 
╤ здичaв╕лу землю у снах переорю╓ плуг.
Вит╕ка╓ у тем╕нь розплавлене золото сонця,
╤з якого чеканить монети м╕й нeдруг ╕ друг.

Уже сходять у душах пос╕ян╕ зуби дракона,
╤ тверд╕╓ лискуча лускa у ласкaвих словах,
А в╕д правди г╕рко╖ лиша╓ться т╕льки оскома,
В╕д солодко╖ лж╕ св╕т розходиться потай по швах.

Ти не зна╓ш, чому усе менше людськoго у людях,
На яких уже нав╕ть хижак позира╓ здаля.
╤ тр╕почеться серце тво╓, за╜ратоване в грудях,
╤ затиску╓ горло чимдуж виднокола петля.

╤ розтоптують небо тво╓ в придорожн╕х калюжах,
У вс╕х смертних гр╕хах винуватять прадавн╕х бог╕в.
╤ плюють у криницю твого родоводу байдyже,
Бо забули, либонь, як виходить Дн╕про з берег╕в.

Як з варяг╕в у греки котилися вповен╕ хвил╕,
╤ м╕й пращур навчався ходити також по вод╕.  
Запресоване в кулю життя – кр╕зь усесв╕т навил╕т, –
На круги поверта╓ своя бумерангом завжди.

Ти не зна╓ш, чомy, ╕ не вiда╓ш, звiдки тривоги.
Все туг╕ше натягу╓ обр╕й свою тятивy.
Прямо в яблучко серця нац╕лене в╕стря епохи,
У як╕й у ладу я лише ╕з собою живу.


* * *

Юр╕ю Нагулку

Просина╓ться день –
не з повстання багряного сходу,
Не в╕д шелесту тиш╕
й останнього сплеску зор╕.
╤зсерeдини нас
в╕н художником в люди виходить
╤ кладе на полoтна туману
сво╖ кольорu.

Кожен день почина╓ться в нас
╕з уяви ╕ плот╕,
З╕ штриха пром╕нця
на небесному б╕лому тл╕,
╤з еск╕зу самoго себe
╕ душ╕ у польот╕,
Яку нам повертають щораз
навесн╕ журавл╕.

Наш характер ╕ коди
вбира╓ пора св╕танкова,
Розлива╓ по крапельц╕ барви
в холодн╕й рос╕.
А як╕ вже слова в╕днайдуться
у фарбах для Слoва,
На пал╕тр╕ звучатимуть так
╕ пастел╕ ус╕.

Вибира╓мо кожен соб╕
по подоб╕ картину,
╤ шука╓мо в н╕й
розмальовану в╕чн╕стю мить.
Почина╓ться день –
розрива╓ н╕чну павутину,
╤ на сонячне св╕тло
╕з т╕н╕ виходимо ми.


* * *

Зазирають чимдал╕ в туманн╕ св╕ти астрономи,
За м╕льйони парсeк, у бездонну криницю небес,
╤ складають по зоряних картах сво╖ пал╕ндрoми,
Де направо й нал╕во однaково пишеться текст.

Де з початку в╕к╕в ╕ з к╕нця ╖х – однaков╕ смисли,
╤ нiзв╕дки в н╕кyди насправд╕ той час не тече.
Де ╕ розм╕р, ╕ ритм – у сп╕ральних галактиках чuсел,
╤ живе там у вим╕рах ╕нших хтось ╕нший ╕ще.

╤ на нас, вочевидь, позирають зв╕дтiль астрономи,
╤ орб╕ту земну вже давно стереже НЛО.
╤ нема╓ ╖х подиву меж – ми у бeзм╕р╕ гноми
╤з печерами душ, де зосталося все, як було.

Де комусь всеоднo, що ╕з кра╓м обкрaденим буде,
Лиш би хлiба й видoвищ – а там ╕ трава не рости.
Хтось намазу╓ сов╕сть на хл╕б, аби вийти у люди,
╤ готовий палити не т╕льки св╕чкu ╕ мости.

Всяк╕й твар╕ по пар╕ давала прихuсток планета,
╤ ковчегом пливла у далек╕ косм╕чн╕ кра╖.
А тепер ╕ в само╖ п╕д воду ╕дуть континенти,
╤ на розстр╕л ведуть не чужинц╕ уже, а сво╖.

Ставлять знову до ст╕нки ╕ пам’ять, ╕ славу, ╕ волю,
Переписують зл╕ва направо ╕ прост╕р, ╕ час.
Та Спаситель ходив по вод╕ ╕ по м╕нному полю,
╤ чи╖сь пал╕ндрoми ╕ще перепише не раз.


* * *
Чи в╕рити слову ╕з уст, що не знали любови?
╤ хто хоча б раз не глаголив фальшиво комусь?
Нащадки далеких мисливц╕в – тепер людолови,
╤ що не правитель – до певно╖ м╕ри прокруст.

Вишукують жертву, до Божого св╕ту байдужу,
Раб╕в ╕ манкурт╕в беруть потайкoм на приц╕л.
Н╕хто не ум╕в ╕ще так полювати на душу,
Як ц╕ мастаки на язик ╕ чуж╕ гаманц╕.

Гостр╕ш╕ словa ╖х за леза, точн╕ше шрапнел╕,
Солодш╕ за мед, що ст╕кають ╕з губ, як вощин.
╤ кожен ╕з них щонайменше – мойсей у пустел╕,
Якому в╕дом╕ дороги ус╕ до вершин.

Чи в╕рити слову, що ма╓ всю силу плацeбо?
А так до душ╕ приста╓ ╕ вийма╓ нутро!
Т╕ка╓ жар-птицею сонце за дужки крайнеба,  
В сам╕с╕ньке серце хмаринка вмока╓ перо.


* * *
У ту сaму р╕ку не ступа╓ веч╕рня луна. 
У т╕й сaм╕й вод╕ ╕ верба свою т╕нь не полоще.
Все тече – п╕дн╕ма╓ п╕щину планети ╕з дна,
╤ несе теч╕╓ю кр╕зь тем╕нь косм╕чно╖ ноч╕.

Не вродився ще той, хто зум╕в би спинити цей плин,
Повернутися знову на старт для новoго заб╕гу.
Вит╕ка╓ кр╕зь пальц╕ п╕сок проминущих хвилин,
Що ста╓ золотим на вершин╕ прожитого в╕ку.
 
Лиш тод╕ розум╕╓ш ц╕ну отих злитк╕в з╕ сонць,
╤ почoму хл╕бa на просoлених пoтом долuнах.
Не лиша╓ н╕яких сл╕д╕в приберeжний п╕сок,
На кругu поверта╓ своя ╕ людина, ╕ глина.

Щось л╕питимуть знов на гончарному круз╕ земл╕
Не богu, не свят╕, ╕ не ликом, як мовиться, шит╕.
Та завждu розбиваються горщики ╕ кришталi,
╤ н╕кoму ╕ще не вдавалося ╖х ╕деально зл╕пити.

Запресoвана в краплю р╕ка, ц╕ла в╕чн╕сть – у мить
Розривають зсерeдини кoкони прoстору й чaсу,
╤ довкрyж розливають по б╕лому небу блакить,
Не дають залишитись личинкою жодного шансу.


* * *
Розв╕шують люди б╕лизну свою, наче сов╕сть,
На променях сонця ╕ б╕л╕м мотyзз╕ розвидь...
Н╕чoго новoго – ╕ ще недописана пов╕сть.
У ц╕й неповтoрност╕ вкотре повтoриться св╕т.

Засл╕плен╕ оч╕ розхристаних в╕кон осонням
Малюють в уяв╕ на сонному скл╕ м╕раж╕.
Лише в╕терець виполощу╓ випрану сов╕сть,
Яку вже хто ма╓ – останню з ус╕х одежин.

╤з бутика чи секонд-хенду – фасони й модел╕,
Бюст’╓ ╕ б╕к╕н╕, с╕мейки ╕ нижн╓ трико...
Чорн╕ють оголен╕ душ╕ людсько╖ пустел╕ –
Балкони осель залива╓ ускр╕зь молоком.

╤ п’╓ – не нап’╓ться липнево╖ повен╕ м╕сто,
Хова╓ у кронах сво╖х жовтогрудих синиць.
Н╕чoго новoго – зелена корона ╕з листя
╤з часом ста╓ золотою ╕ пада╓ ниць.


* * *
Ми люди лишe – н╕ на йоту не примха природи.
Так само оголен╕ душ╕ вкрива╓ сн╕гами.
То с╕к молодий п╕д корою дерев колобродить,
То чорною к╕шкою н╕ч проб╕га╓ м╕ж нами.

Н╕що не чуже нам людськe – в╕д провин до спокути,
Де нас розд╕ля╓ всього лиш п╕вкроку, п╕вслова.
У вирвах очей ц╕лий св╕т може легко втонути,
Або ж спалахнути з╕рками над плесами знову.

Все зна╓мо н╕би уже про погоду й негоду,
На все ╓ прогнози ╕ нав╕ть вагом╕ причини.
Маленька планета давно вже п╕д Господом ходить,
А ми передчасно забули, як св╕тить лучина.

В╕д помаху крил десь угору зд╕ймаються хвил╕,
╤ в╕тер спросоння роздмуху╓ сонце, що сходить.
Ще м╕цно трима╓мось ми на його пуповин╕,
Виходимо в люди потроху з племен у народи.

Ми люди лишe…


* * *
Розпочати ╕з б╕лого аркуша все,
╕з новo╖ стор╕нки –
Все однo, що п╕рнути у воду
╕ вийти сухим,
Перейти океани убр╕д,
повернути назад ус╕ рiки,
Що замулили з часом
зелен╕ колись береги.

Не з╕терти н╕ л╕тер, н╕ сл╕в
╕з написаних вже фол╕ант╕в,
З перегорнутих н╕бито
всу╓ розхристаних дн╕в.
Розпочати все зaново можна –
нема╓ н╕яких гарант╕й
Пом╕няти св╕й почерк,
хай там би яких кольор╕в.

╤ плететься минуле услiд,
наче т╕нь аж до зaходу сонця,
Яку топчуть ус╕ мимох╕дь,
кому т╕льки не л╕нь.
Починати найкраще було б
╕з народження в першому роц╕,
╤з самoго початку в╕кiв,
на краю покол╕нь.

Не спалити св╕й рукопис вщент
на багатт╕ прийдешнього ранку,
╤ намaрне так сaмо
крапкu розпинати над i.
Все написане – вже чистовик,
зарубцьована в спомини рана,
Що лиша╓ на аркушах дн╕в
б╕лий сл╕д м╕ж рядк╕в.


* * *
Вuшень б╕ла фатa –
за тумaном усл╕д,
Небосхил вигина╓ черлену п╕дкову.
Ще учора цв╕ло, а вже зав’яззю пл╕д.
Ходить м╕сяць ваг╕тним по в╕чному колу.

Все по колу в житт╕.
По сп╕рал╕ су╓т.
Аж стиска╓ до краю хребти у пружини.
З нас╕нини, що пада╓, сонце вста╓.
З перших крок╕в – дороги крут╕ та ожинн╕.

╤ще мр╕╖ тво╖ –
у рожев╕й ╕мл╕.
Д╕м, робота, с╕м’я, – н╕би все, як ╕ треба.
╤ одв╕чне  тяж╕ння сердець ╕ земл╕ 
Не да╓ тоб╕ впасти дочасно у небо.

Усе зм╕ниться з часом –
╕ св╕т, ╕ думки.
Повесн╕ н╕в╕дкiль налетить алерг╕я.
На гор╕хи д╕стануться т╕льки роки,
╤ гор╕х, що садив, уже вряд пожал╕╓.

Вес╕ллЯ в╕дгуляють вишнев╕ сади,
╤ забудеш про той пол╕нoз в м╕жсезоння.
Алерг╕я хрон╕чною стане на тих,
Хто не душу в╕дкрив, а порожн╓ бездоння. 

Спантелuчено глянеш у пр╕рву глуху,
А тебе ще й штовхатимуть радо у спину.
╤ зостанешся сам, наче перст, на шляхy,
Аби серце пос╕яти, мов нас╕нину.
 
Алерг╕я на ц╕ни, на владу, брехню...
Зусебiч алергeни вийматимуть оч╕…
Долива╓ у кров надвеч╕р’я вогню.
Пахне небо дощем...
Спрага л╕та...
╕ прощ╕.


* * *
Починалося все не з черлено╖ глини ╕ ╢ви,
Не в╕д райських ут╕х ╕ сад╕в яблуневих спокус.
Вит╕кали у пот╕ чола ц╕л╕ р╕ки житт╓в╕
╤ стелився за край у в╕ки небосин╕ обрус.

Починалося все ╕з нужди у насущному хл╕б╕,
З╕ зв╕риних стежин та скривавлених спис╕в ╕ стр╕л,
╤з печерних наскельних малюнк╕в ╕ сонячних н╕мб╕в, 
У яких просиналась душа в надвеч╕рн╕й пор╕.

╤ виходили люди у люди з кам╕нно╖ тиш╕, 
╤ в’язали петрогл╕фи – вузлик до вузлика дн╕.
╤ здавалося ╖м, що ставали на голову вищ╕, –
Оживало щось там, п╕д ребром, у н╕м╕й глибин╕.

На скрижалях в╕к╕в залишались в╕дбитки батал╕й
╤ тривим╕рний св╕т нерозгаданих ще дивовидь.
Силуети су╓т, наче коди, у гени вростали,
╤ м╕силася глина небес для нащадк╕в нових.


* * *
Син╕й купол небес – не розписаний храм,
Лиш пал╕тра тонка для земно╖ оази.
Розмальовують люди загублений рай,
╤ виходять на св╕т ╕з душ╕ богомази.

В б╕лу книгу пророцтв заглядають жив╕,
╤ см╕╓ться щоразу ╕з того  епоха.
По подоб╕ сво╖й ╕ по в╕р╕ сво╖й
Кожен ма╓ соб╕ ╕ святого, ╕ Бога.

Розшива╓ сув╕й сивий в╕тер хмарин,
Розшифрову╓ титли нових кра╓вид╕в.
А зелений в╕втар усе дужче горить,
╤ жертовний вогонь розклада╓ розвидень.

На черешнях чорн╕╓ запечена кров,
Шален╕ють шпаки у розхристаних кронах.
╤ схрестились хрести на шоломах церков,
Мироточать свят╕ на ще св╕жих ╕конах.


* * *
У Бога нема╓ рел╕г╕╖. Н╕ мегал╕т╕в, н╕ храм╕в.
У нього нема╓ ╕кон з╕ сво╖м зображенням.
Крутить, як циган, сонцем, бавиться ╕з в╕трами,
Нема╓ йому резону бути на нас ображеним.

Богов╕ однaково – в╕римо чи не в╕римо,
См╕шать його наш╕ плани, погляди на минуле.
Нам самим вибирати – бути людьми чи зв╕рами,
Носити хрестик на ши╖ чи зам╕сть серця – нулик.

Н╕хто н╕ до чого не змушу╓ – ми сам╕ винуват╕,
Малю╓мо по сво╖й подоб╕, обира╓мо з-пом╕ж себе.
Зиримо за галактики, а дикуни в сво╖й хат╕, –
Лише б украсти, збрехати.. – й прикритися небом!

А Богу н╕чого в╕д нас не треба, як батьку в╕д сина.
Багато у нього покликаних, та мало обраних.
Смикають люди всякчас ╕з його бороди волосину,
Вплетену в сонячн╕ промен╕ в╕чного обр╕ю.


* * *
А що, коли Всесв╕т, – чи╓сь нерозгадане т╕ло,
Не т╕льки ╕з пилу ╕ шалу далеких галактик,
Де вповень спалаху╓ св╕тло, лишаючи т╕н╕,
╤ душу безсмертну свою науча╓ л╕тати.

А що, коли Всесв╕т, – не т╕льки м╕жзоряний прост╕р
╤ темна матер╕я в ньому, прошита нейтрино,
А й бур╕ емоц╕й, неначе наднoво╖ постр╕л,
╤ сонячний в╕тер, що десь напина╓ в╕трила.

А що, коли Всесв╕т, – не т╕льки розпечен╕ зор╕,
Червон╕ ╕ б╕л╕, на чорн╕й косм╕чн╕й пательн╕,
А просто пару╓ туман у св╕тах ╕люзорних,
╤ пахне росою у т╕й безбережн╕й пустел╕.

Край шляху Чумацького шлях св╕й шука╓ планета,
Вс╕ма голосами гука╓ в неорану безв╕сть,
╤ носить п╕д серцем один ╕з найб╕льших секрет╕в,
Що кожна людина – то св╕й нерозгаданий Всесв╕т.


* * *
Св╕т зa оч╕ вперше паку╓ш вал╕зи,
Усл╕д за птахами, за сонцем усл╕д.
╤ нав╕ть причина тому – не безв╕зи,
╤ не рожевий оманливий св╕т.

Кра╖ну твою оббирають до нитки.
Пану╓ в╕д можа до можа братва.
З ус╕х революц╕й – словесн╕ ужинки.
Свобода в невол╕ – ╕ та  на словах.

Паку╓ш в дорогу нехитр╕ пожитки.
На спомин – своя вишиванка й рушник,
Де ниточка кожна – венозн╕ прожилки,
Де хрестиком – вс╕ перехрестя дор╕г.

Пекучу сльозу чужина тоб╕ витре.
До отчого дому стежки заростуть.
Роз╕рвану душу птахи перел╕тн╕
В╕зьмуть ╕з собою в н╕му висоту.


* * *
Не увесь ╕ще св╕т, що за склом у в╕кн╕.
За порoгом – дорога прологом до книги.
Ми берeмо до рук б╕л╕ аркуш╕ дн╕в,
╤ вмокa╓мо серце в чорнила ╕нтриги.

В oбшир неба зд╕йма╓ться сонячний птах,
Згра╖ л╕тер збира╓ в пол╕т за собою.
Вит╕ка╓ кр╕зь пальц╕ словесна вода,
╤ наповнюють вени слова ╕з любов’ю.

Книгу пишемо кожен окремо свою,
Зас╕ва╓мо душ╕ в рядки ╕ м╕жряддя.
На полях стор╕нoк хтось ляга╓ в бою,
Наче прапор, п╕дхоплюють ╕нш╕ розп’яття.

╤ плетeмо житейське сво╓ макрамe
╤з вузл╕в роздор╕ж, ╕з небесно╖ смужки.
Розд╕ляють нас коми, двокрaпки, тире,
╤ виносять, коли непотр╕бн╕, за дужки.

Знаки oклику, котр╕ в╕дточують грань,
╤ зненацька загублена тuльди п╕дкова.
В еп╕лoз╕ ста╓ усе б╕льш запитaнь,
╤ крапкu розставля╓ над ╕ п╕слямова.


* * *
Вс╕м однакове сонце щорану вста╓, 
Але кожен малю╓ по-сво╓му обр╕й.
Св╕т зм╕нився. А ми як були, так ╕ ╓ 
Десь на хутор╕ дальн╕м поблизу ╢вропи.

Нам казали колись у кра╖н╕ чудес,
Н╕би див над усе не бува╓ в помин╕.
То чому ж тод╕ Бог у пустел╕ воскрес,
А на наш╕й свят╕й розпинають донин╕?

Розсв╕та╓ в св╕тах, на душ╕, на вустах,
Розбиваються вщент ╕ шаблони, й канони.
А на хутор╕ в нас сходить сонце в бинтах,
╤ в прокрустов╕м лож╕ – вельмож╕ в закон╕.

В╕д любови спалаху╓ Всесв╕т в очах,
╤ для ╕нших орб╕т хтось возводить чертоги.
А на хутор╕ в нас ╕здавен, повсякчас
Розбивають серця об розбит╕ дороги.

Розпанахана вись пророку╓ сво╓,
Хоч гарба ще скрипить на чумацькому трохи.
Св╕т зм╕нився. А ми як були, так ╕ ╓
Десь на хутор╕ дальн╕м поблизу ╢вропи.


* * *
Н╕ грама правди на в╕йн╕ у слов╕,
Та в╕ри лиш у зaсв╕тах не ймуть,
Н╕коли так не брешуть, як на лoвах
Душ╕ людськo╖, зaгнано╖ в кут.

Мисливц╕ т╕ ще! Словесaми стелять!
Сам╕ ж артисти з цирку шап╕то.
Вс╕ хочуть бути правильними, лeле!
А справжн╕ми, як правило, – н╕хто.

Кра╖на вся для них – велика сцена,
Де блазн╕ ╓ сво╖ ╕ корол╕.
╤ публ╕ка – бунтарна та смирeнна,
Де ще в ц╕н╕ – видовища ╕ хл╕б.

Б’ють напокaз у груди доброчeсн╕,
╤ клоуни виходять з-за кул╕с,
╤ нeв╕дь зв╕дки з попелу воскресл╕,
╤ т╕, що вже виходили на б╕с.

Свою в╕йну ведуть жон╜лeри слова.
Арена ╖хня – велетенський спрут.
Н╕коли так не брешуть, як на лoвах
Душ╕ людськo╖, зaгнано╖ в кут.


* * *
Туман сив╕╓, струшу╓ росу.
Лелека б╕лий почорн╕в з печал╕.
А небозв╕д вже вигострив косу,
╤ л╕с ╕з л╕су в засв╕ти в╕дчалив.

Переплелися коренем в╕ки,
Прошелест╕ли дн╕ мал╕ й велик╕.
Тепер на сваях вичахлих пеньк╕в
Звелася тиша бол╕сна, до крику.

В╕д верхов╕ть – дими купчастих хмар,
В перист╕й вис╕ – витоптане листя.
В╕дчалив л╕с на плаху ╕ в╕втар,
Тече не с╕к ╕з нього вже, а тирса.

Вагони мчать без в╕з на чужину,
На пустищ╕ туман ан╕шелесне.
Ре╕нкарнують в щось деревину,
Але в душ╕ н╕що вже не воскресне.


* * *
Сократу

Самотн╕й п╕вень десь прокукар╕кав,
Червоний греб╕нь обр╕ю принишк.
Ховались т╕н╕ стомлено у стр╕хах,
╤ в╕вц╕ хмар брели ╕з пасовищ.

День проминав... Ще било сонце в груди.
В очах криниць чорн╕ли небеса.
До дна допито порц╕ю цикути,
Яку зварив соб╕, по сут╕, сам.

В╕дтод╕ час не мав н╕ меж, н╕ значень,
Меж з╕р Господь роздмухував св╕чу.
...Заговори, щоб я тебе побачив,
Поглянь у в╕ч╕, щоб тебе почув.

Душею в╕льний, божев╕льний трич╕,
Мудрець в╕дкине темряви рядно, –
╤ вранц╕ п╕вень знов прокукар╕че,
Що винен був Асклеп╕ю давно.


* * *
Бос╕ ноги полоще
у тиш╕ озерн╕й туман.
Ожива╓ зелена пастeль,
набуваючи значень.
В╕дчиня╓ться брама до раю.
Захoжих катмa!
Забреда╓ адамове плем’я
все дал╕ у хащ╕.

Опада╓ ще св╕жа роса
з╕ стежок пуповин,
╤з травою ростуть до небес
невгамовн╕ цикади.
╤ надкушене яблуко сонця
не ма╓ провин,
Що на св╕тл╕ з’явля╓ться т╕нь
╕ в╕д голо╖ правди.

На осонн╕ спросоння
тихцем виграють скрипал╕,
╤ пуска╓ кор╕ння у землю
це л╕то чимдужче.
╤ раю╓ душа
на едемських ландшафтах земл╕,
Доки в пот╕ чола
добуватиме хл╕б св╕й насущний.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #26 за 26.06.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22437

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков