Версiя для друку Обговорити в форумi

"Перехід українців від промосковського
комуністичного світогляду пов'язаний
із переоцінкою ідеологічних, літературних,
художніх, моральних та інших цінностей,
то вірші, подібні віршам Івана Низового,
є способом боротьби за повернення
українців до українства".
Левко Лук’яненко

3.

* * *
Для них немає на землі покари –
Одна надія на небесний суд…
Та небеса
Густі закрили хмари,
І розігнати їх – то марний труд!

О як радіють з цього яничари,
На люд наш налітаючи зусюд!
2004

* * *
Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
      гризуться
         за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
                                 народ
                                       і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
                     закони,
                           Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
                               і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.
2004

* * *
  А нашого цвіту
  та й по всьому світу

Розпорошилися по світу,
Повідривавшись від корінь…

Це ж скільки треба поколінь,
Аби зростить нову еліту
На забур’янених ланах
Новопосталої держави,
Де загубились маки слави
В гіркучо-сивих полинах?!
2004

* * *
Хіба ж не радість:
Вихлюпнуть печаль
На аркуш всетерплячого паперу,
Перетворивши задуму химеру
Бодай хоч у несправжню пектораль?!

Хіба ж не втіха:
День прожити свій
Упевнено, без тіні на сумлінні,
Що ти служив і служиш Україні,
Не бувши навіть визнаним у ній?!
07.03.2004

* * *
Долю не обдуриш:
Що призначено
Нею,
Те і збудеться направду;
Час поглине все,
Що не освячене
Помислом Господнім:
Підлу владу,
Невластиву нам лакейську мову,
На свободу нашу зазіхання,
Яничарів ненависть спадкову
До всеукраїнського єднання…

Ще не все запродано і втрачено –
Про майбутнє думаймо сьогодні,
Нам самою долею призначено
Втілювати помисли Господні.
2004

* * *
Господи,
Як я люблю Україну свою!

Хочу з любові до неї
У ній і померти,
І поховатись у ній,
Щоб ніхто і ніколи
В мене її не відняв,
Не зробив сиротою…
2004

* * *
Найвища честь – загинути в бою
За справді незалежну Україну.
Передчуваю, що загину, – куля в спину, –
І не боюсь...
Та жаль свою сім’ю!
2004

ДЕЯКИМ «ДЕРЖАВОТВОРЦЯМ»

Я вас не визнаю
І не приємлю
Малоросійство ваше –
Котрий рік
Ви,
Мов скажена зграя недорік,
Живцем народ закопуєте в землю.

Живіть… І будьте прокляті навік!
2004

ПЕРЕДЧУТТЯ

Триває брудополивання
Святих імен,
Достойних справ...

От-от розплющаться зелені вічка трав
На тлі веснянозоряних заграв,
І сполохів, і спалахів світання,
І розпочнеться (прав я чи не прав?!)
Сезон
Тотального
(Чи прав я?)
Полювання!..
2004

УКРАЇНЦІ, ХАХЛИ, МАЛОРОСИ

Та хто ж ми є? В якій державі
Ми в землю ляжемо кістьми,
Чи то в ганьбі, чи в світлій славі,
Дітьми оплакані? Хто ж ми?!

Скількох покладено в покоси
В гарячі жнива боротьби
Заради чого? Малороси –
Не українці, а раби;
Хахли – також не патріоти
Землі козацької – сміття
Національне! Їх турботи
Лише про блуд, жраття й пиття.

Звідкіль беруться яничари,
Усім відомо: із хахлів
І малоросів. Їх – отари:
Витоптують врожай полів,
Так рясно кровію политих
Козацькою
              в смутні часи
Не за панів – за посполитих
Братів, на зраду не підбитих
За шмат гнилої ковбаси!

Та хто ж ми є? Кучмоголові
Погані правнуки? Чи ми
Таки вкраїнці, що готові
Знов стати справжніми людьми
Й за рідний край лягти кістьми
Із всеосяжної любові?!
2004

* * *

  «Мертві страму не відають»
       (З колодязя мудрості).

Таку всеосяжну страму і ганьбу,
яка відбувається в нашій країні,
не бачать лишень недоріки наївні…
Всі ж наші прапрадіди кращі
в гробу
волають,
і їхні останки нетлінні
болять їм за нашу ганебну судьбу!
2005

* * *
Я не знаю батьків
і не маю батьківського спадку –
комуністи наділ відняли,
а фашисти спалили й хатину…

Все життя намагаюсь
трудну розгадати загадку:
чому я, сирота,
так досмертно люблю Батьківщину?
2006

* * *
Між свободою і жраттям
Раб завжди вибирає друге –
Легковажить нікчемна душа
Повноцінним життям,
Прирікає його
На фізичні страждання й наруги.

В мові будь-якій слово «раб»
Не тотожне слову «свобода» –
В злободенній нікчемності
Край наш донбаський заслаб,
Роз’ятрила до крайнощів
Темні інстинкти незгода.

Я цей вірш не писав би,
Якби
На розпуттях сумного часу
Пролунало від краю до краю
Осмислене: «Ми не раби
Яничарського клану...
Ми – сіль трудового Донбасу!».
24.03.2006

* * *
Держава
          в іржавій
                     калюжі
                           лежить
жива-нежива...
Гострота ножова –
в самісінькім серці,
і не зажива
роз’ятрена рана...

Та хочеться жить!
Так хочеться жить,
як ніколи не жив
ні в юні роки,
ані в сиві літа...

Одначе ж боюся –
Господь поспита:
– А ти заслужив?
2006

СУЧАСНА ТЕМА

Караван, втомившись, зупинився,
не в оазі – посеред пісків.
Хор шакалів жадібно вдавився
міражем гарячих маслаків.

На заклання віддано верблюда,
що в тяжкім поході, був, пристав,
та все’дно не сотворилось чуда
й хор шакалів вить не перестав.

І тоді вожак, зібравши сили
й волю зосередивши, повів
далі караван... Шакали ж вили,
не напившись вволечку крові...

Виють ненажерливі шакали
безугавно – місія ж така, –
горизонт пащеками оскаливсь
на спітнілу спину вожака.

Розлилася сморідна зараза
в міжбарханні виснажених днів...
Де ж вона – омріяна оаза
з рятівним колодязем вповні?!
18.07.2006

* * *
Вже й свої-найсвоїші своїх обдурили
і чужим-найчужішим, взяли, продали –
провалились крізь землю козацькі могили,
бо ж стояти на вічній ганьбі не змогли!

Вже на голому полі – агульні загули
новоявлених орд на ошматті знамен…
Ми завчасно впились… Караули поснули…
Ми забули про воронів і про гієн…
2006

* * *
Достукуймось до замкнених сердець,
Що геть запавутинились без руху, –
Мож, увірветься зрештою терпець,
І вибухнуть серця,
Й насамкінець
Озвучать цю пустелю і розруху!
Достукуймось до приспаних сердець.
12.03.2006

ПРЕЛЮД ЗРІЛОСТІ. 1960

Я привчав себе, непокірного,
жити поповзом, напівподиху,
упівголосу: чув я шкірою
небезпечність малого подвигу!

Ти – колгоспник, тож двигай вилами,
самознищуйся самовіддано –
всі герої давно вже вилягли
й самогубством скінчили Ідени…

Не одну борозну колінами
проорав на нічийнім полі я,
перш ніж відчай на полі мінному
загнуздавсь переможно волею.

Годі повзати, напівдихати,
тихим пошептом протестуючи
проти тої сваволі дикої,
що в сільських бур’янах існує ще!

І тоді-то в мені прорізалось
те, одвічне, ще Богом дане нам,
те, що звалося Запоріжжями
і відлунювалось Майданами!
2006

БІЛА ВЕЖА БОЛЮ

Я ліплю її
з білого смутку і білих туманів
на основі свого особистого сивого болю
від понесених втрат,
від малих і великих поразок
на межі перемог,
що намарились та не збулися…

Я ліплю свою вежу
з лози, що росла на шпіцрутени
для нескорених,
з глини,
що вбила колгоспницю-маму, –
моїй вежі, я знаю, вовік не загрожує
вавилонське руйновище:
глина й лоза – монолітні!

Я люблю свою вежу –
інакше її не ліпив би
на останньому подиху,
сили зібравши останні…
04.12.2006

РІДНИЙ ПЕЙЗАЖ

Калини жар на полотні снігів –
рушник нерукотворної роботи
природи і народної душі.
Всі помисли найкращі, сподівання
відбились на канві цій безкінечній
у спадок для майбутніх поколінь.
2006

* * *
Не звеличуйся сам по собі,
Над народом поставши,
Бо згодом
Вік скінчиш у ганьбі й проклятьбі,
І зведеться твій рід переводом
На землі незнищенній.
Пасись
В предковічно-козацькому лузі
Нарівні з усіма,
Щоб колись
Добрим словом і недруги
Й друзі
Говорили про тебе:
Він був
Сам собою в своєму народі,
Жив із честю і совістю в згоді
Й вічну славу для себе здобув!
2007

* * *
Не стану нейтральним,
бо так не бува,
щоб справа діла твої,
зліва слова,
а ти – ні при чому...

«За добрі діла нагород не проси,
а слово, якщо воно щире, неси,
мов прапор надій в доленосні часи!» –
собі наказав я
самому.
2007

ПАТОЛОГІЧНІ УКРАЇНОФОБИ

З яких же порожнеч
моральної безодні
назовні випер їх
цей епохальний здвиг,
блохастих псів брехні,
відьом,
яких сьогодні
від себе відпиха
й бариг «архістратиг»?!

Злютовані в одну
сліпу й жорстоку силу,
витоптують
моїх
надій
озимий клин,
щоб вирити на нім
останню вже могилу
для нас,
що підняли
над снігом жар калин...

Я не знаходжу слів
у чемній
рідній
мові,
щоб висловить свою
зневагу до нікчем,
отож лишень плюю
на гасла «бузинові»,
наквацяні вночі
спадлючення квачем!

Поріддя холуїв
московського барліжжя,
одвічні байстрюки
Петрів і Катерин,
їх виметуть вітри
в найдальше зарубіжжя,
й зазеленіє знов
надій озимий клин!
2007

* * *
Глянь, сосни летючі на сеймовій кручі,
а турів немає між сосон, ти ба, –
без турів Батурин… морози колючі…
не вижили тури… Отож – не судьба.

Та й місто Батурин – не турок, не мурин –
наш брат помоскалений нищив дотла
за нібито зраду… Парадний Батурин
з-під злої золи вже встає спроквола.

Відродиться згодом державним народом
історія наша – трагічний вертеп,
повернуться й тури сюди перегодом,
в не скований льодовиком лісостеп…

Блукає Батурином люд небайдужий,
шукає коріння в зотлілій золі…
І я тут блукаю-шукаю, бо дуже, –
чого ж бо я вартий на рідній землі, –
дізнатися хочу!
2007

* * *
В болоті буднів борсаюсь надсилу,
стрибаю з купини на купину,
аби не затягло в трясовину
суцільного занепаду, в могилу
національно-братську.
Хлюпотить
багнюка піді мною й наді мною…
Не хочу складовою перегною,
хоч це й почесно вельми, послужить,
бо хочу ще пожити! Як не як,
я заслужив поваги й рівноваги
душевної – за всі боріння й змаги, –
почесних удостоївся відзнак
на маргінесах: націоналіст,
петлюрівець заклятий, самостійник…
Розхитую радянський наш відстійник,
і в цім свого життя вбачаю зміст!
І поживу! Всім недругам на зло,
вилазить буду з тихого болота
в урочний час, – така моя робота, –
щоб недругам незатишно було!
24.01.2007

* * *
Розвалюймо систему – на руїні
Постане, врешті, пружна і тужава,
Століттями омріяна держава,
Що личитиме нашій Україні.

А поки що сучасні кочубеї
Куражаться, напнувши пишні шати, –
Не будемо їм, люди, заважати
Пропасти геть на згарищі Вандеї!
2007

* * *
Які ж ми в біса незалежні,
Якщо народ тихцем заліг
У свій належаний барліг,
Політикани ж обережні
Сідниці лижуть протилежні
І бережуть свій оберіг –
Одвічні пряник і батіг!
04.07.2007

* * *
Я втратив Буськ і втік в Новоайдар,
Змінявши шило на банальне мило.
Гортаю літ пожовклий календар:
Все миле, що було, дощами змило
І винесло на дальні береги...
І де мені теперки рахувати
Суцільні втрати віри і снаги,
А разом ще й малі, мізерні втрати?

Я прихисток в Луганську відшукав,
Хоча душа до нього й не лежала,
Бо він аж цвів у прапорних шовках,
А суть була холодна та іржава.

Я згаяв у Луганську все життя
В чужих для мене звичаях і мові,
З’явилось тут на світ моє дитя,
Але не від луганської любові.

Я вріс в ґрунти луганські, й відтепер
Не здам нікому кровного Луганська:
Ні тим більшовикам, хто ще не вмер,
Ні тим, у кого вдача хуліганська,
Сиріч, бандитська, янучарам злим
І зрадникам Вергунки і Камброду…

Луганськ – я зрісся намертво із ним,
Таким, як є, й кінці сховав у воду.
2008

* * *
Я, мабуть, став жорстокішим, ніж слід,
у ставленні до тебе, мій Донбасе,
бо ж вітер часу штучні всі окраси
з поверхні здув, аби явити спід.

В подобі смітника – не квітника –
ти викликаєш нехіть і відразу
й загострюєш притуплену образу
в душі моїй, де гусне сіль терпка.

Прости, Луганську – звалище надій,
загублених романтиком в безчассі,
за те, що я прописаний в Донбасі
та не причетний до його подій!

Нещирі друзі в щирих ворогів
перемінились. Вийшов з берегів
один-єдиний, спільний наш Дніпро
і роз’єднав наш світ на зло й добро.

Тут – недруги. А там – товариші
й соратники. Пройшовся по душі
кривавий плуг, змайстрований в Москві
на всенародні кошти дармові...

В цій веремії розбрату і лих
в шурфах Донбасу динаміт притих
і жде часу, як спалахне запал,
і вб’є мою Вкраїну наповал...

Та я не вірю в перемогу зла!
Вкраїна – неодцвітна купина,
що на могилах древніх ізійшла
і таїну свого безсмертя зна.
2008

* * *
Я виціджую з себе хохла по краплині,
Щоби стать українцем у рідній хатині
У селі над Сулою, Дінцем і Десною,
Щоб козацький весь рід родичався зі мною.

Щось виходить у мене, а щось не виходить –
Ще і досі бур’ян по чорнозему родить,
Ще азійський буран в Подніпров’ї гуляє
Й свої зуби москаль із Кремля вискаляє.

Я ж упертий такий степовий українець
Застовпив свої межі – ніякий ординець
Не спроможеться знову спалить мої Січі –
Я пересічно-січений здужчав удвічі!
08.05.2008

* * *
Від Трипілля до Білопілля
Біг мій пращур по дикополю,
Й процілинне цілюще зілля
Йому вільну стелило долю.

Він добіг до Сули моєї,
Зупинився на кручі Виру
Й серед безлічі привілеїв
Передав мені ще й сокиру.

В межиріччі гуляв я славно
Поміж ляхами й москалями,
Засівав чорноземлю справно
Українськими мозолями.

І прогавив свою Полтаву,
Загубив родове гніздечко,
На мою предковічну славу
Хтось накинув тугу гнуздечку.

Десь поділися привілеї –
Збереглася лишень сокира,
І від неї, таки ж моєї,
Потерпіла моя правіра.

Шаленіла московська плаха
На тужавій козацькій шиї,
І спливала сльоза-невдаха
Від Путивля до Коломиї…
16.05.2008

* * *
В держави поблажок я зроду не жебрав –
Зростав сиротою на жорсткій дієті,
Згасаючи тлів, протестуючи жеврів,
Горів, спалахнувши, подібно кометі.

На схилі похилім короткого віку,
Коли вже й Сула моя кров’ю спливає,
Я лаю державу свою недоріку,
В якій чоловіку нічого немає,
Крім лиха... вгасає душа-терпелиха
І стиха нашіптує думу-молитву,
А привид нового, ще більшого лиха
Гострить об кістки моїх пращурів бритву.
16.05.2008

* * *
Лікуюся твоєю гіркотою,
калино прибережна, – бережи
мене серед чужди
й допоможи
олжу долати правдою святою!
Вона ж, мов та вода, змива сліди
огиджень яничарських з твого грона,
калино оберего-охоронна
над журкотінням вічної води!
14.12.2008

ЛУГАНЩИНА

Половецький полин, і татарське ще зілля,
та сарматська іще ковила…
В чужоназвах луганське моє дикопілля
від чіпких пазурів двоголовця-орла
споконвіку ховало козацьку природу
неокраїх степів і високих могил;
тут нескорене все зберігало свободу
і нових набиралося сил.

Не спалити полин, ковилу не скосити
і не вижити аїр з айдарівських плес,
бо дощі благодатні крізь сонячне сито
незалежний наш край окропляють з небес!
Не засушить курай корінної раїни,
що обламує крила північним вітрам, –
в найсхіднішому закутку України
чую лагідний легіт з Дніпра.
06.08.2008

* * *
Не сподівався перейти межу
Тисячоліть... Ось тут і схаменувся:
Я ж не готовий, я ж не перевзувся –
В старім взутті в новім житті ходжу.

Тепер хворію. Каменем лежу
На ліжку зненавидженім. Надіюсь,
Що з новим світом все ж порозуміюсь
Й старий менталітет свій збережу.

На березі Лугані – три верби
Зажурено схилились над водою,
І земляки поважною ходою
Відходять за Вергунські пагорби.

Там – цвинтар. Там багацько вже лежить
Ровесників моїх і вихованців,
Літературних бувших новобранців –
Покіс в покіс... Повальна сіножать!

Мене також невдовзі покладуть
В кінці покосу, біля огорожі,
Де ті ж плакучі верби на сторожі
Стоять в зажурі – мимо не звернуть.

Лежатиму я тихо під хрестом
Сосновим чи залізним – однаково
Покійнику, чиє останнє слово
Господнім перехрещено перстом.

Вінків не треба. Тільки б знамено
Державне лопотіло наді мною
І помаранчем крилося весною,
Нев’янучим було, немов руно.

Вдова невтішна чарку наповня,
Хліб-сіль кладе на вінця... Перехожі
Ходу притишать біля огорожі,
Козак припне до пня свого коня...

Дочка приїде. Їй не вистача
Скупої ласки батька. Як без нього
Самотньо їй! Нема ніде нікого,
Нема кому приткнутись до плеча.

Луганськ – село велике. В цім селі
Нема провідника а чи пророка,
І вся Совєтська вулиця широка
Десь губиться за містом в ковилі.

Всі друзі – під травою залягли
Довічно... Не збудити вже нікого
Для щирого подвижництва святого
В краю плакучих верб і ковили!

Мірошниченко Коля відійшов
За Деркул, за Айдар, за річку Удай,
Трава над ним лисніє, ніби шовк,
І місяць опівнічний, мов полуда,
Жовтіє попід хмарою. На шлях
Від Біловоддя до Новочеркаська
Виходять джури... В росяних полях
Чатують на людей в рогатих касках
Донські бандити. Їхній отаман
Привів їх на луганське прикордоння,
Аби чинили глум і беззаконня,
Медведєвський виконували план.

Від зазіхань свій край не вбережу
Ні діями, ні словом, ні клятьбою –
При огорожі тихо я лежу,
До краю невдоволений собою...
2009

ШЕВЧЕНКІВСЬКЕ ВІЧЕ

На цю сільську зеленорясту площу
прийшли ми звідусюд, немов на прощу, –
наш духівник Тарас нас вислуха терпляче,
полає за гріхи, перегріхи тим паче
осудить, і простить невинні помилки нам
і всіх благословить напуттями палкими.
Ми єсть народ – не однорідна маса,
ми в пошуках себе приходим до Тараса
на раду, і нема над нами вище влади,
ніж влада мудрих слів прозріння і розради,
і вознесіння духу, й одкровення
свого національного наймення!
22.05.2009

* * *
Я не схoдив з Майдану,
і не зійду,
доки й вистачить сили
на стояння свідоме,
допоки й впаду
в чорну прірву могили!

Обіцянкам-цяцянкам не йняв і тоді
аніякої віри –
успіх будь-який твориться тільки в труді
без ваги і без міри.

Ні свинцевого зілля я вже не боюсь,
ні страмного похмілля –
Запоріжжя за мною,
пракиївська Русь
й дохристове Трипілля!
01.06.2009

АЗ ЄСМЬ

Я онук і племінник заморених голодом
                             Великородів
і син комуніста, що руку на Бога здійняв,
Данила з народних низів,
я і жертва і кат окаянний,
я мертвий давно й одночасно донині живий.
Я розділений навпіл, як вся Україна сучасна,
і до купи зліпити себе не спроможусь ніяк
через те, що в мені не примиряться зроду ворожі
егоїзм український і егоцентризм хутірський.
Народивсь я і виріс в ганьбі на гетьманській руїні,
від Путивля Бандерівську стежку
топтав до Карпат,
все життя намагався Донбас
повернути у матірнє лоно,
в Дикім Полі ганяв половецьких бабів череду...
Загубився і сам в дикопіллі всекрайнім –
блукаю
межи Сяном і Доном,
між сином і донькою,
між
сорок другим, коли народився на світ
без сорочки,
і сумним сьогоденням,
в якім – без сорочки – й помру...
11.07.2009

ПРО «СТАРШОБРАТСТВО»
         Затуліним, Рогозіним,
         Бабуріним, Дугіним і т.д.

Напівлюбов, напівненависть –
Ворохобня і ворожня…

Вже й непосвяченому навіть
Відкрилась давнішня брехня
Про дяківське євроазійство.
Ми ж – європейці без братви
І блату. А російське дійство
Про царство – в нетрищах Москви
Змордовилось. Ми – древні руси
І росичі – трипільська кров
Тисячолітня. Знати мусить
Про це москвин, який ізнов
Кричить про власне месіанство
На полі дикої орди!

Імперське ваше росіянство
Ані туди, ані сюди
Не притикається. Тож «брату»
Своя брехня печінку злить
Й пекуча жовч патріархату
З очей азійських цибенить.

Ви нагло нашу назву вкрали
Разом з літописами. Ви
Чужу межу переорали
І прилучили до Москви
Чужі народи-антиподи
Й на всіх кайдани одягли,
Отож братами, вряди-годи,
Ви інородцям не були.

У вас свого нема нічого –
Лиш гидь малютинська і гнусь,
Та ще доктрина: де прочовгав
Російський лапоть – там і Русь!

А вся історія – халтура
Від булгара Карамзіна,
А мова і література –
Зі світового казана.

І віра – не московський овоч,
Культура – імпортний товар,
Їх українець Прокопович
Приніс вам, нехристям, у дар.

Від Пушкіна, від ефіопа
Вся ваша велич почалась,
А там… відкрилася Європа
Й по ваших весях понеслась.

До речі, здирники московські,
Творці халтур та авантюр
З «братів» тверських, рязанських, псковських
І новгородських по сім шкур
Живцем здирали, щоб стояла
Москва мокшанська на крові
І всебожественно сіяла
Без Бога в п’яній голові.

Москва імперію творила
По штибу дикої орди
І трупами татар мостила
Шляхи в башкирські городи.

Кавказ всепідло воювала
І підкоряла Бухару,
Таймир під себе підминала,
Алтай, Чукотку і Югру.

Терпким труїла перегаром
І Приамур’я, й Сахалін,
Жарким хабаровським пожаром
Все перетворювала в тлін.

Мою квітучу Україну
Закабалила на віки
І предків мову солов’їну
І в матюки, і в кізяки
Втоптала нагло…

Живіть, як люди, й не дрочіться,
Мов ті скажені кобелі,
І в нас, «молодшеньких», учіться,
Як треба жити на землі!
2009

* * *
Тризубий герб змінімо на граблі,
на ті самі, що звіку наступаєм
на них, –
найкращий символ на землі
державницький!
Ми іншого не маєм...
2010

* * *
Термінову даю інструкцію,
щоб могли всі невігласи знати:
милосердя людське і корупцію
неможливо заримувати!
2010

* * *
Московське іго й досі ще трива
на Сході українському і Півдні,
і досі ще по селах піють півні,
яких не з’їла жадібна Москва.

Сьогодні – День Соборності. А я
в полоні яничарському ще й досі,
ховаюся то в просі, то в горосі
від засланого «брата»-холуя.

Вже й кусник сала свій йому віддав,
і поділився батьківським кожухом,
однак холуй, почухавши за вухом,
іще й штани від мене зажадав.
22.01.2010

* * *
Сиджу на покуті святім, умиротворений,
під осіянними іконами, під омофором,
і, мов дітвак,
молюсь на трійцю соняхів,
які прийшли в мій дім з полів Луганщини,
з петлюринсько-сосюринської волі,
із вольниці булавінсько-махновської,
прорвавши рубежі оледеніння,
блокадні рубікони регіону,
і світять, мов затеплені свічки...
Це – мій автопортрет на тлі надії.
2010

* * *
Ось квітка розкішна – лишень зірви
і нюхай, цілуй пелюстки полум’яні...
Та остережися і гав не лови,
бо вколять до крові, і кровію п’яні,
тебе обплетуть колючки захисні
троянди палкої... Цей символ любові
і ніжності. Ляжеш тоді на стерні,
мов колос тугий, сполотнілий без крові.
Пасися ж подалі від зваби колючих троянд
в палких воронцях понад шляхом
за синім Осколом,
в околицях Куп’янська – там Україна твоя
тебе не опалить підступно пронизливим болем!
2010

* * *
...і вищої в житті не знаю честі,
аніж стоять хрестом на перехресті
своєї долі! Боже всеблагий,
наснаж мене.
2010

* * *
На перехресті ста доріг
стою хрестоподібний...
Я все зробив, що тільки міг,
і нині, непотрібний
на божім світі, що в цвіту
буяє, на розпутті
хрестовоздвигся і росту
в глибінь земної суті.
З усіх усюд прочани йдуть
в свої єрусалими,
печалі й радощі несуть
до Бога... Я не з ними,
бо вріс в земну глибінь –
перстом
тягнуся в синь зеніту...
Велике щастя – буть хрестом
на роздоріжжях світу!
2010

* * *
Розпалюю кострище вранці рано.
Рукописи горять! І непогано.
Слова кричать з вогню:
«Та ти ж духовність
бездумно нищиш!».
Ні, свою я повість
оцінюю критично,
і практично
папір використовую –
незвично,
зате оригінально...
Хто вже вміє
косити бур’яни, що здуру сіє
бездумний розум?!
Вогнище палає
яскраво і промовисто,
мов знає,
що добру справу робить:
марну славу
пуска за вітром в непровидь пістряву.
2010

* * *
Свято Трійці – зелена або клечальна
свят-неділенька надійшла...
Негостинна кімната моя і печальна
без розцвіченого зела.

Вщухне злива – нарву я мачків та кашки,
гілочками прикрашу кутки,
приглушатимуть вибухи кашлю
росянисті квіти й листки.

Може, хтось завітає таки ж у гості
до відлюдька-одинака,
у якого стосунки з життям не прості
і надія на краще зника...
23.05.2010

СВЯТО ТРІЙЦІ, АБО ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ

Хатні стіни крейдою, а долівку глиною
мазала бабуся звечора у п’ятницю,
вішала на покуті кетяги калинові,
клала під іконою чебреці та яглицю.

А в суботу зрана до Сули за аїром,
за татарським зіллям, лепехою прозваним,
босоногі спринтери й чорномазі стайєри
мчалися ординцями в прохолоду й прозелень.

Лепехою встелена вся підлога глиняна,
піч стара хизується білою сорочкою,
всі домашні в чистому, що пропахло скринею,
всілись до картопельки з диво-огірочками.

Зжовклі фотографії в потемнілих рамочках,
незнайомі посмішки – мамина і таткова,
що мені привиділись лиш на мить отамечки,
в полі, поза хатою, за ставком, за кладкою...
2010

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 19.06.2020 > Тема "Душі криниця"