Версiя для друку Обговорити в форумi

В ніч на минулу середу рада директорів МВФ затвердила нову вісімнадцятимісячну програму stand by для України, яка передбачає позику близько п'яти мільярдів доларів США з негайним виділенням двох мільярдів ста мільйонів доларів - суми на 200 мільйонів більшої, аніж ту, яку очікувала наша влада.
- Ну, от! - скажуть мені "прагматики" (а їх, після мертвечуківського аншлюсу 112-го та ZIKу розвелося нині в Мережі, хоч греблю гати) - наша боргова яма стала ще глибшою, а наша влада ще залежнішою від зовнішнього впливу. Хто повертатиме оті мільярди, яких нахапалися, мов собака бліх? Наші діти? Онуки? Правнуки? Чи вдасться нам хоч колись виборсатися з трясовини тої клятої кабали? Чи не краще прислухатися до мудрих кацманів-рабиновичів та, замість нагрібати нових боргів, оголосити хоч би й дефолт? Ну, не здатні ми повернути наші борги! Невже ж не зрозуміло? Не-здат-ні! Соромно? Нам? Аніскільки! Хай буде соромно тим, хто ті гроші брали, а нам їх і в руках не дали потримати.
Коротше, якщо мудрі ребе вважають, що оголошення дефолту в нашому випадку лише справа часу, то чим швидше ми зважимося на те, тим менше з нас стягнуть кляті МВФівські лихварі. Зробивши цей рішучий крок, ми миттю зіскочимо з гачка світової Закуліси, позбудемося принизливого зовнішнього управління, зможемо й далі йти своїм унікальним шляхом. Ніхто нам не вказуватиме, при тому, куди нам рухатися: в Брюссель, на Валдай чи в Єрусалим, ніхто не тягнутиме за чуба, не підганятиме копняками, змушуючи братися за рехворми нашої людинолюбної прокуратури, найсправедливішого в світі суду, нашої безоплатної медицини та найефективнішої на всю галактику системи освіти. Ми облишимо дурне мавпування, підлаштовуючись під стандарти буржуйського НАТО, та припинимо, нарешті, воювати з братньою Хведерацією. Хай там шо кажуть, а мишебраття?
В усякому разі, ніхто вже не натякатиме на мафіозний підбій нашої влади, не змушуватиме її, сердешну, піднімати нам ціну на газ, скасовувати наші пільги, збільшувати тарифи, підвищувати нам пенсійний вік, не тикатиме нас щоразу носом у любе нашому серцю, звичне і таке комфортне для нас середовище, обзиваючи його вигрібною ямою корупції, ніхто не зважиться і далі люто переслідувати Великий і Могучий чи живосилом заганяти цілий народ в лоно селюцької мови. Нащо нам все те приниження?!
Оголосивши ж дефолт, одним махом позбудемося всіх тих проблем. А там, дивись, і Москва змінить гнів на милість і знову все буде, як колись - дешевий газ, хліб по шішнайцять копійок і Столична за три/дванадцять.
О, так, бідні мої страждальці: позика - річ дуже некошерна і таки принизлива, бо свідчить, що дохазяйнувалися до ручки. Стоїмо, відтак, перед вибором: прийняти кинутий нам рятувальний круг і, змінивши свої життєві пріоритети, вигрібатися з швидко остигаючого лайна, чи сумирно скласти лапки, оголосити такий бажаний для когось дехволт і, пускаючи бульки, іти на скрєпне дно, яке давно і з великим нетерпінням чекає на те. Як бачимо, вибір невеликий.
Дивовижно, але, попри всю його, здавалося б, безальтернативність, число тих, хто вигрібатися не бажає, не меншає. Власне, ці не вигрібалися ніколи. Випхані за ворота своїх фабрик-заводів, замість спротиву, покірно чимчикували на свої п'ятнадцять соток, продавалися за гречку, обираючи на наші голови злодіїв і відвертих бандитів, тримаючи дулі в кишенях та крутячи колко біля лоба, сиділи по крайніх хатах у той час, як ті, що пробували хоч щось змінити, мерзли на Майданах, підставляли свої плечі під кийки, а потім і голови під кулі приведеної ними бандитської влади. Розчаровані шоколадною політикою, не маючи звички до аналізу, саме вони підсадили в президентське крісло фахівця особливої гри на піаніно. І ще добре, що його, бо ребе Беня, з його знаменитим гумором та чарівниками з 1+1, міг легко переконати їх, що Чебурашка значно серйозніший пацифіст.
Як би там не було, ЗЕ-лена влада не наважилася на дефолт, довівши, що в її головах все ж трохи інша субстанція, аніж у милого Чебурашки. Чи означає те, що тут спрацював інстинкт самозбереження? Хто зна. В усякому разі, для незмертвілої частини України це шанс. Вигрібаймося ж, товариство! Це складніше і важче, аніж іти на дно, але зусилля варті того. Хоч би й з огляду на перспективи онуків і правнуків. Адже велемудрі кацмани-рабиновичі якось забувають сказати, що позики МВФ аж ніяк не гирі, на наших ногах. З огляду на відсоток, під який Україна отримує їх, а це в середньому 3% (зовсім не те, що нам пропонують в Приваті, чи не так?), вони, скоріше, рятувальний круг, який нам вчергове кидають у сподіванні, що хоч цього разу не проїмо, не проп'ємо, не пустимо його на фейєрверки-хвестивалі, а використаємо за прямим призначенням, продовживши хай і незрозумілі багатьом, а для когось і геть ненависні зміни, бо ж лише в них шанс України на відродження і процвітання.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2020 > Тема "Резонанс"