Версiя для друку Обговорити в форумi

"Перехід українців від промосковського комуністичного світогляду пов'язаний із переоцінкою ідеологічних, літературних, художніх, моральних та інших цінностей, то вірші, подібні віршам Івана Низового, є способом боротьби за повернення українців до українства".
Левко Лук’яненко

2.

* * *
Де річка Рось і розсип рос
На гречці та на просі,
Один затятий малорос
Роздумує і досі:
«Хто ж, крайній, вигадав наш край,
Оцю Малоросію,
Де сотні літ цвіте роздрай,
Хоча я згоду сію?
Я ж простягаю до братів
Свої мозольні руки:
Я ж з ними розділить хотів
Всі радощі та муки!»
Сльозу пудову малорос
Розмазує по стінах…
Довкола ж хати – розсип рос,
Природа самостійна,
І самосійна мурава,
І комахва, як військо,
І розспівалася братва
Не по-малоросійськи…

2000

* * *
Землячки-своячки запалили свічки
І тому, і другому – згодиться…
Від ганьби-проклятьби
Утікають річки –
Залишається тільки водиця.
Все на світі – трава:
І думки, і слова.
І хрести на могилах,
І мова!
Відійшла татарва –
Підкотила «братва»
На багнетах-шаблях Примакова…
І не стало хрущів –
Кукурузний Хрущов
Українську природу збентежив…
Цоб-цабе!
Для чого?
А Бог знає…
А щоб
Застережно було. Обережно.
«Колядин, колядин! Я у батька один».
А хто ж батько?
А мати?
«А бозна…»
В чагарях – Чигирин,
В лободі – Лебедин.
І така любота мафіозна!
Несерйозно? Отож!
Легковажно? Хіба ж?
Пошукайте такого народу!
Все питаємо броду –
Який «антураж»! –
Біля броду питаємо броду…

2000

* * *
Де річка Сож і річка Здвиж,
Де Убідь, Удай, Уди,
Живімо –
Зважуймо престиж
Щоденно і повсюди
Держави, Києва, Дніпра,
Тополі і калини,
Заради власного добра
І слави України!
Не тільки зважуймо престиж,
Але ж і підіймаймо
Його у цілім світі:
Ми ж
Усе для цього маємо:
Державу, Київ і Дніпро,
Тополю і калину
І дану Богом на добро
Велику Україну!

2000

* * *
Переписуймо
Перебріхану
Переяславську злуку-муку,
Із гріхами всіма
Й огріхами,
Що були ворогам на руку.
Хай полковницька знать
І сотницька,
Пригадавши всі підлі війни,
На Євангелії Пересопницькій
Присягне Україні вільній!
Хай наш недруг сичить-перечить –
Історична ж наука – точна:
Перещепине і Перечин,
Перегінське й Переволочна,
Перевальськ, Передільськ і Пере-
копський рів – то пересторога
Всім,
Хто совість і честь «похерив»…
Все, що маємо, те – від Бога!
Бережімо ж і боронімо
Нашу землю від яничарів –
Хай над нею священним німбом
Сходить сонце пшенично-яре!

2000

* * *
    …замість казки про Кощея,
Є про що онукам розказати:
Ну, приміром, як ми будували
Наш комуністичний Вавілон
На кістках дідів своїх…
А ще я
Можу на трьох пальцях
Показати,
Що у нагороду ми дістали –
Вдячності
Московський
Еталон!

2000

* * *
Уже й не знаю,
Хто страшніший ворог:
Москаль,
Чи доморощений хохол,
Чи той,
Хто п’є горілку по Сибірах,
Чи цей,
Що носить тризуб на погонах
І люто проклинає рідну матір,
Бо ж не такі зварила галушки?!

2000

НА ЗЛОБУ ДНЯ

В часи розгойдані, всетлумні,
Коли й колоси впали ниць,
Державні придурки бездумні
Таких нарадили дурниць!
Політ в ніщо без парашута –
В Союз повернення.
Хіба
Нема вже в світі абсолюта
Повище ницості раба?!
Сміється світ, а може, плаче
Крізь дурносміх,
І все ж – гуля:
Співає, п’є, жере і скаче
Під балалайку москаля.

2000

* * *
Зроду тавро на мені паленіє
Колгоспника,
Себто недолюдка
Сиріч недочоловіка –
Найдосконаліша в світі
Радянська архідіагностика
Все «розпізнала» в мені
Й «прописала» довіку:
«Син розкуркулених,
Внук глитаїв,
«Зафіксований»
Прапранащадок Мазепи,
Що «підло ізрадив»,
Наскрізь гнилий
І навіки ідейно зіпсований,
Із українських недобитків,
Отже, гадюка із гадів!..»
Так я і жив –
У чоботях із гуми, в куфайці,
Серед людей гуманоїдом і «дармоїдом»,
Краяли долю мою –
Кровоточили густо окрайці,
Ситі вівчарки
Живились димуючим слідом…

2000

* * *
Яка амбітність, пиха і яка
Жадоба визнання!
Ніяких «проти»…
Усіх-усіх-усіх перебороти
Ціною навіть ницої підлоти –
Такий девіз,
І він не виклика
В них сумніву найменшого.
Зника
Найтонша грань між вищістю роботи
І нижчістю неробства…
Хто ти, що ти –
Не суть важливо.
Суть більшовика:
Усіх-усіх-усіх перебороти!!!

2000

* * *
Сироту ще більш осиротили –
Матір-Україну відняли...
Боже, від колиски й до могили
Я не знав нічого, крім хули!
Боже, як любовно мене били
Москалі і братчики-хохли –
На короткім повідку вели
Від колиски, Боже, до могили.
За життя тримаюся щосили –
За ламке стебельце ковили
В здичавілім полі, де могили
Дурманом навіки поросли...

2000

* * *
Прибігає кінь і каже:
«Ти лежиш дарма –
В казані твоєму каші
Вже давно нема».

Прилітає шабля й каже:
«Ти дарма лежиш –
Твоя краля брови маже,
Виїжджа в Париж».

Придибають шаровари:
«Доста гузно гріть –
Тішать хатні яничари
Азіатську хіть!»

Повернувся голозадо
Корінний хохол:
«Є на те столична влада
Й гетьманський престол!»

2001

* * *
В усьому винні коні –
Згубили підківки…

Всі злодії – в законі,
Чи то пак, навпаки,
Поза законом – чесні
Та чисті простаки:
Їх помисли – небесні,
А справи – навпаки…

Із нашої артілі
Вже збігли всі вовки,
Тому й лишились цілі,
А вівці – навпаки…
Кругом панує мова,
Чи то пак, навпаки,
Вогонь в одежі слова
Випалює думки…

Сиджу в глибокім схроні:
І справді ж бо таки
В усьому винні коні,
Чи, може, козаки?

2001

* * *
Живу –
Ніхто не знає,
Як
Часом бідую
І чим знедолених собак
З руки годую.
Живу сутужно я,
Однак
Свободу маю
І на всіляких посіпак
Часу не гаю;
Нехай отримують вони
Чини-відзнаки
Із рук нового «старшини»!
Мої ж собаки -
Не руколизи:
Я для них
Близький,
Неначе
Порід із ними я одних –
Порід собачих
З відтінком людяності...
Ми,
Худі, приблудні,
Стаємо трішечки людьми
В часи безлюдні.
І то не вигадка,
Не міт –
Добра ознака:
На нас утримується світ,
На нас –
Собаках!

2001

* * *
Чорнобиль розбудив козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать пропиту шаблю,
А мимохідь – і знахарку-корчму,
Аби спожити в ній
Бодай хоч краплю
Вина звитяг,
Здобутих у Криму...

Напевно, з волі Божої,
Чорнобиль
Праукраїнську душу розбудив –
Якби ж то не Чорнобиль,
То воно би
Й не сталося на світі стільки див!

Окрадену – збудили:
Де ж ті коні.
І ті шаблі,
І знахарка-корчма?!

Чортма всього –
На атомнім осонні
Ні-чо-го від Козаччини нема.
Сплива
Дніпровим гирлом
Україна
У закордоння
(Не питай, за чим),
А від румея і до караїма
Вся Русь колишня
Суржиком
Гірчить –
Кричить,
Бо не спроможеться ізнову
По світу
Мову
Визбирать
Свою...

То ж я збираю мову ту по слову
В краю,
Що геть оглух від кураю
Та від ожин колючого чужинства,
І повертаю натовпу:
– Беріть!
Боріть в собі
Густий бур’ян
Ординства
І мовою своєю говоріть!
Душа і не такий іще Чорнобиль
Спроможна подолати...

Та юрма
Не реагує зовсім –
Від голобель
Бажання
Відірватися
Нема...

Сновидою по світу ходить воля
В суцільно-чорноземній чорноті:
Де не поткнеться –
Всюди на путі
Могила В’ячеслава Чорновола.

2001

* * *
Провідниками нації стають
поети провідні –
лірична нація
квітуча і колюча мов акація
(доречна ж гречна ця алітерація)
виплакує в піснях свою майбуть
поети отаманами стають.

2001

* * *
За безкрайню українність
У зросійщенім краю
Я віддав би всю наївність
І закоханість свою,
І сердешність – до останку
(Хай би вирвали з грудей),
Лиш би тьохкав на світанку
Український соловей!
Я віддав би світлі мрії
І надії, що цвіли,
Лиш у Діви б у Марії
Карі сльози не текли
Із очей, сумних, як хмара,
Що несе печаль тяжку,
На синочка-яничара
В янголинім сповитку.

2001

* * *
Осліпну, щоб не бачити й не плакать.
Оглухну, щоб не чути. Занімію,
Щоб не кричати. Що я розумію
У цім вертепі? Звідки вовкулаків
Набігло в наші терни – на терени
Прадавньої країни Оріяни?
Чому мої краяни-суверени
Клянуть свій край, неначе окаянні?
Чому я, бувши вічним автохтоном
Від Сяну до самісінького Дону,
Не маю ні межі, ані кордону
Етнічного й живу поза законом?
Чому заброд нахабна забаганка
Всім правувати в українській хаті –
В законі, а моя душа-вигнанка
І мова-попелюшка – всюди кляті?

Осліпну, щоб не бачити. Затерпну,
Щоб не кричати. Збуджений до краю,
З глибин душі своєї визираю:
Не світить жодна зірка із-за терну!

2001

* * *
…і зуби стиснувши,
Люблю
Свій край,
Що завше – скраю…

«Люблю» римується з «терплю»,
А «скраю» – з «вимираю»…

Я споконвічний патріот,
Стійкий до самозгуби…
Мовчання виповнило рот
Таке – аж ломить зуби.

2001

* * *
Незатишно Тарасові в Луганську,
Тому й передгрозово хмурить брови:
Московську мову чує він,
Циганську,
Кавказький говір слухає…
А мови
Державної – немає!

Лиш на свято
З високої трибуни – прокуратор! –
По-писаному,
Гладко та завзято,
«Спілкується» з Тарасом,
Наче з братом,
Пілат місцевий…

Сумно Кобзареві
В мовчанні кам’яному,
Наодинці:
Аборигени – прийшлі та місцеві –
Таки ж свої,
Але… не українці.

2001

* * *
На сторожі, чи на стражі,
Чи на варті я стою –
Не захоплять сили вражі
Територію мою!

Все, що маю, обіймаю –
Не віддам і за мільйон
Ріднокрай, який – не скраю,
І в якім я – автохтон!

2001

* * *
Не пропадають у Москві
Ті гнучкошиї українці,
Що понаїхали з провінцій
Зрусифікованих. Живі
Та благоденствуючі!
Їм
Утішно чутись москалями
Зі знаком плюс,
Не мозолями
Живуть – відступництвом своїм
Від пракорінь і праоснов
Праматірних! В чужій стихії
Своїми стали,
І Росії
Поліпшили закислу кров;
Вдихнули яничарський дух
В терпку задуху алкоголю,
Змінивши волю на сваволю
Імперотворячих розрух…
…Стають «героями» в Чечні
Суржикомовні малороси,
І за криваві їх покоси
Ганьбу носити і мені!

2001

* * *
Розвалився імперський «союз»
Підневільних народів,
Одначе
Не вгаває поріддя собаче
Генетично-московських лакуз.
Не минуло ще жодного дня
По імперсько-союзній руїні,
Щоб мене – у моїй Україні –
Не цькувала ця зла гавкітня!
Мене хижий режим не дожер,
Та поріддя режиму – єхидни
Слід винюхують мій дотепер
І кінця полюванню не видно.
А в державі моїй – не мої,
Не вкраїнські – московські порядки:
Захопили посади й посадки
На всіх рівнях все ті ж холуї!
Нічим дихати – подих спира:
О моя недонищена мово,
Вже страждає і писане слово –
На крові виплива з-під пера!

2001

* * *
Тихо та незатишно…
Безмовні
За плечима прадіди стоять,
І човни,
Ущерть водою повні
(Нікому ж відколи веслувать!),
Сумно догнивають на осонні
На краєчку сонного села,
Не іржуть стовиснажені коні,
Не дзвенять стремена й вудила…

Україно, раю мій, руїно,
Де ж бо твоя доля золота?!
Лишень села плачуть солов’їно
І мовчать причаєні міста,
І вмирають шахти і заводи,
В закутках спиваються бомжі,
Трави сохнуть і міліють води,
Й родичі не рідні вже – чужі.
У верхах – роздвоєння і чвари,
У низах – ні вітру, ні грози,
І не бачать рідні яничари
Гіркоматеринської сльози.

2002

* * *
Месія прийде не з Росії
І не з Європи. На землі
Для України взагалі
Нема месії!

Ми звикли жити під п’ятою.
Земля батьків лиш звіддалік
Для нас, духовних недорік,
Була святою.

Ми вже втомились рахувати
Одвічні втрати. І тепер
Той, хто фізично ще не вмер,
Духовної чекає страти.

Чого ж ми хочемо сьогодні,
Ніяких не доклавши сил:
Не маючи орлиних крил,
Злетіти в небо із безодні?!

2002

* * *
Мимо вікон мого будинку
Українська пісня пройшла.
Що в цім дивного, ти спитаєш, –
А нічого, я відкажу,
Окрім того, що рідна пісня
В геть зросійщеному Луганську
Значить більше, ніж просто пісня…
Недаремно ж за валідолом
Потяглася моя рука.

2002

БУДУЄТЬСЯ КАПЛИЦЯ

Непоказна,
Невелична
Серед садочків і хат,
Засвідчує ця капличка
Київський патріархат
На берегах Лугані...
Зовні непоказна,
Сяятиме в тумані
Всім українцям вона
Святохрестом!
На сході
Праукраїнських степів
Вже визнавати годі
Шовіністичних попів...
«Годі отару пасти, –
Скаже церковний сход, –
Хай вітчизняний пастир
Віру несе в народ!»

На берегах Лугані
Нині й вовіки віків
Ми ж бо не всі – погані
Правнуки козаків!

2002

* * *
Яке ж бо тотальне безмов’я
В краю на краю України!
Німую самотньо,
Немов я
Зненацька набрів на руїни
Сучасного лже-Вавілону,
Де вимерли мови й наріччя, –
Стою на порозі сторіччя
Нового
І серцем холону…
Гарячу і гіркосолону
Ковтаю сльозу – не дихнути:
Ще вчора втікав я з полону
По княжих слідах призабутих
На волю – де кінно, де й пішо, –
По Дикому полю…
І раптом
Уздрів,
Що в поля ще дикіші
Потрапив – аж мову я втратив!
Яке ж тут безмов’я тотальне –
Для прийшлих і для автохтонів:
Один лише знак запитальний
І стовп на умовнім кордоні
Залишились…
Більше – ні знаку,
Ні членороздільного звуку…
Радієш,
Зустрівши собаку,
Й собака лизне твою руку,
Погавкає щиро й привітно,
З тобою немов побалака…

Нікого ніде не помітно –
Лиш ти на руїні й собака.
І всюди – тотальне безмов’я
І давня брехня язиката,
Немовби чужинцем прийшов я
В цей край,
Щоб чуже відібрати.

…Ми – скіфи. Ми не азіяти.
Живемо і мирно, і чесно:
Чужого не звикли ми брати –
Своє ж віддаєм безсловесно;
І наше сучасне безслів’я –
То наше довічне прокляття:
По жилах тече чужокрів’я,
Кривавить майбутнє розп’яття…

2002

* * *
Україна славилась гетьманами,
Що тягли країну врізнобіч…
…Все минуло, щезло за туманами,
Розтеклось по річищах сторіч,
В драгву заховалося, замулилось,
Генетичний приховало страх
В яворах, що вдавано зіщулились
У покорі на семи вітрах..
…Нині – що: хизуємось жупанами,
Буцімто самі собі пани,
І вродило рясно так гетьманами,
Що спаси нас, Боже, й сохрани! –
Врізнобіч і врозтіч… Вже не класово –
Кланово поділена юрба,
Позапросторово й позачасово
Над юрбою журиться верба…
Ні, не вірю вухам і очам своїм,
І плакучій глібовській вербі,
І позапросторово-позачасовій
Вічнотиражованій журбі!
Є у нас і порох в порохівницях,
Є у нас і генетична злість:
Варто нам з похмілля лиш розгніваться,
І ніяка льоха нас не з’їсть!
Без гетьманів зможемо-зуміємо
Вижити і вижати із вен
Рабську кров –
Ми вже ростем і діємо,
І початок цей благословен!
Вербам – що:
Хай журяться над річкою
В різні пори року, – не біда,
Що спливає голубою вічністю
У віках застояна вода…

2002

* * *
Куди нас ведете, пророки-недоріки
Із комсомольскою закваскою в крові,
Поклявшись нині, прісно і вовіки
Лизати жирну задницю Москві?!

Нам з вами, байстрюки, не по дорозі, –
Ми на Європу курс давно взяли, –
Біда лиш: п’яте колесо у возі
Нам заважа, й підбилися воли.

2002

* * *
В шароварній матні отаман
Так заплутався, що аж-аж
Відсахнувся на задній план
Весь державний його антураж.

Так і борсається в матні,
Матюкаючись спроквола…
І насправді, які чудні,
Боже правий, твої діла!

А тим часом з усіх сторін
Суне хмарою злий басурман,
Та з матнею, що нижче колін,
Не справляється пан-отаман…

Так і борсається в матні,
Що в полон узяла, була,
Отаман, і місця страмні
Не приховує ковила…

2003

* * *
Я сам себе лякаю час від часу,
Аби чужих ще більше залякать:
Ніколи вже на простори Донбасу
Не зійде світла Божа благодать!

Я сам із себе, грішного, сміюся,
Щоб тошно стало недругам усім, –
Допоки я боюсь, але сміюся,
Не ввійде лихо в мій злиденний дім!

В душі ж глибинах тішу я надію
На те, що знову край мій оживе,
І я в нім наостанок порадію,
Аж поки човен мій не відпливе
Від берега життя…

2003

* * *
Ненавистю наповнюється чаша,
З якої ми любов колись пили...
Сьогодні ви за горло нас взяли,
А завтра перемога буде наша!

Сьогодні ви диктуєте права
Неправедні, сп’янівши від сваволі,
Та час проб’є – і вас у Дикім полі
Густа трава навіки похова!

2003

* * *
Не Малоросія, звичайно,
І не імперії окрай,
Але ж до відчаю печально,
Що в краї цім життя – не рай!

Не Україна ще – країна
Людських украдених надій,
В якій одна лиш переміна:
Це – поділяй і володій…

Не українці ще – країнці
(Передню букву відняли) –
Країни Рад одноплемінці
Жиди, кацапи і хохли…

Ми щось будуємо, одначе,
Чи то руйнуємо, гляди,
Та все одно життя собаче
Судилось нам не назавжди.

Таки ж збудуємо з роками
Пристойне щось – не цей сарай –
То й задзвенить весна струмками,
То й зашумить зелений гай…

Ото вже буде справжній рай.
Отож, гляди не помирай!

2003

* * *
Українець я, автохтон
Аж від Сяну й до Дону,
І живу,
Озираючись на закон,
Що мойого розселення зону
Неухильно оберіга
І життя моє регламентує,
А того,
Хто на межі мої посяга,
Утискає – і Бог не врятує!

Ой, як добре живеться мені
В автохтонній моїй стороні!

2003

* * *
Чужої мови метастази
В національнім нашім тілі
Сваволять – вигублять наразі
Клітини ще не омертвілі!
І в прогресуючій хворобі
Німіє слово, мов закуте,
Й лиш де-не-де лунає «Пробі!»,
Вже напівмертве, призабуте…

2003

* * *
Ми всі вбиваєм рідну матір…
…І навіть той,
Хто звіддалік
Спостерігає за убивством
Крізь призму щирої сльози!

Ми всі штовхаєм Україну
В могильну прірву…
…За бугром
Накрито вже столи розкішні
Для свіжих сиріт-жебраків.

2003

* * *
Нам до мрії все далі й далі:
Відстань довшає з кожним днем…
Натискай на педалі –
Може, ще й здоженем?!

Ми втрачаєм за правом право:
Не для нас бо, виходить, права…
Україно-державо,
Вмерла ти чи жива?

Я за тебе щодень вмираю –
Скільки ж можна вмирать?
…Навіть гадки не маю
Кращий край обирать.

2003

* * *
З усіх сторін обкраяли
З ненавистю-ненаїдністю
Та ще й назвали окраїною
Те, що звемо Україною…

З усіх боків обікрадену
І майже вщент оруїнену,
Все одно називаю раєм я,
Нетлінною Україною!

2003

* * *
З намулу минулого все виринає
То вулиця Леніна, то Косіора,
То квартал начдива, то площа комкора…
А вулиці нашої в місті немає!

Всі назви – ненаші подвійно й потрійно:
Несвітло-несвійські, московсько-совковські,
А наше, прарідне, хтось ніби прикоськав…
Нам вулиці нашої конче потрібно!

Не хочу ходити я вже по Радянській,
Де повно всілякого шобла та бидла –
О як вона, люди, мені остогидла
Ця ширма радянська
При іміджі панськім!

Вже добре хоч те, що живу на Зарічнім,
За назвою тільки, бо річки – немає,
І в снах моїх рідних Дніпро протікає
Незмінно вкраїнський,
Правічно-довічний!

2003

* * *
Геройська смерть –
Поняття архаїчне
І риторичне…

Той,
Хто вже помер,
Щасливіший за тих,
Кому тепер
Життя судилось вельми героїчне!

2003

* * *
Почуваюсь не просто чужим –
Найчужішим у рідній країні,
Де не бачу вже й власної тіні,
Де відтяв мені крила режим
І запхав мені в горло: лежи,
Мов здихаючий пес на руїні!

Не потрібен режиму поет,
Що не лиже чиновні сідниці!
На бучний і бундючний банкет
Звідусюди сповзаються ниці
Блюдолизи, й злітаються птиці-
Хижаки – мій терзати скелет.

Помира Україна в багні
Запустіння й безвиході. Всюди
Чи то тіні блукають, чи люди
Безтілесні. Захмарені дні.
Заблудивсь я в тумані полуди
В найріднішій своїй чужині.

31.12.2002 – 01.01.2003

* * *
Ми проклятий народ.
Господнє око
Все бачить,
Що твориться з нашим краєм,
І справедливо так,
Хоча й жорстоко,
Нас, гнучкошиїх виродків,
Карає.

Ми проклятий народ.
Якщо ж немає
Ніякого прокляття
(Дай-то, Боже!),
Чому ж тоді народ наш
Вимирає,
Не може подолати все вороже?!

Знеможені, в чорноземи лягаєм –
Безжальний час зарівнює могили...
Наш край і справді міг би стати раєм,
Якби його досмертно ми любили.

Та ми ключі від раю загубили.

2003

* * *
Півстоліття життя на державу чужу
Я поклав задарма. А в державі своїй
Сам зробився чужим, уподібнивсь бомжу.
Я – ніхто. Під майбутній врожай перегній.

Переднюю як-небудь. А в тиші нічній
Передумаю стільки, що вибухне кров,
Розірве мої скроні: ніщо – перегній…
Перегній? Для врожаю – основа основ!

2003

* * *
Мов та лоза, гнучкі,
Й ламкі, неначе вільхи,
Клинописом пеньків
Життєві значим віхи
І вишиваєм тло
Історії
Хрестами,
Щоб видно всім було:
Поламані не встали…

Гнучкі, мов та лоза,
Не зламані,
Все гнуться –
Не варто вже й казать,
Звідкіль такі беруться…
Свої ж були колись,
Росли в одному лузі,
Та спробуй, розберись,
Чи вороги, чи друзі…

Над каламуттю вод
В забур’янілій хащі
Шукаю свій народ
Пропащо-непропащий.
Чи сам себе знайду
В пропащому народі,
Чи, може, пропаду
На цьому гниловодді?

2003

* * *
Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса –
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті і живій крові...
Карається само? Когось карає
За злочин цей, що виміру не знає?
Чи ожили для каяття живі?
Система працювала. Люди в ній
Розподілялись на катів і жертви,
Всі ж інші, що боялися померти,
Текли, куди поверне плин подій.
Вмивали руки «генії доби»
Й «співці епохи»… Нині, при мандатах
Себе посміли числити в солдатах
Чужої – не своєї боротьби.
Мовчали б краще! З їхньої руки,
З їх мовчазної згоди вбили Стуса…
Прославитись – яка ж бо то спокуса
Для вас, мерзенні ви медведчуки!
Не скоро ще з нас витече олжа
Іржею крові – справа Василева
Випереджає нас,
І кроні древа
Поезії його
Ще заважа
Вкраїнське небо:
Штучно до землі
Придавлене воно;
Нема ще Бога
В тім небі;
Наша праведна дорога
Ще топчетьсяв в багні брехні,
В імлі!
А Стус – давно за обрієм.
За ним
Встигатимуть хіба що наші внуки.

Тож каймося. Не умиваймо руки.
Не спекулюймо образом святим.

2003

* * *
Політика – справа кривава.
На більшій чи меншій крові
Тримається власне держава,
На мертвих жирують живі.

Як пахнуть і ладан, і кава!
Як сяє роса на траві!
…Антонімом слави – неслава.
Й звучить як фантом: «Се ля ві»…

2003

БУДИТЕЛІ ДУХУ

То вчинком відчаю,
То віршем –
Розрядом грому –
В драгву мас
Вриваються
І будять нас…

Таким –
Найкращим –
Щонайгірше
Ведеться завше
Й повсякчас.

На театральні барикади
Виходять першими завжди,
Чужих приводячи до влади, –
А влада їм за це,
Крім зради,
Вділяє миску баланди!

Мовляв, пора вже й місце знати,
Не грати в лізі несвоїй,
Де лишень Брути і Пілати
Арену місять – творять бій.
Між вами й ними – тільки грати
І вічність – відстань по прямій.

2003

* * *
Я – дон Кіхот:
Замахуюсь пером
На вітряки державні –
Це добром,
Я знаю, не закінчиться,
Та знову
Кидаюся на силу вітрякову,
Одержую щораз по голові
І скавучу-качаюсь у траві…
Сміється наді мною сите панство.
Одні чужі – не видно Санчо Панси,
Поділась десь непевна Дульсінея
Й пропало все, пов’язане із нею…
Тож мушу сам, повержений, вставати
І – сам! – із цілим світом воювати;
І битва ця триватиме аж доти,
Допоки зло зумію побороти…

2003

* * *
В самісіньких низах
Лайдацтва низового
(Не сплутайте, прошу,
З козацтвом низовим!)
Вже й спротиву нема,
Вже й не горить нічого,
Лиш очі виїда
Позаторішній дим.
Іржавіють в траві
Загублені підкови,
Лиш коники дзвенять,
Дрібні, як вухналі,
І суржиком гірчить
На кладовищі мови,
І на горбках могил
Пиячать москалі…

2003

* * *
Мали мрію ми про Україну,
Нині ж те, що маємо –
Те й лаємо,
І в зеленім лузі
Червону калину
Вже не піднімаємо –
Ламаємо...

2003

* * *
Система боїться Слова
І в нього стріля із-за рогу
Так підло! Вона готова
Рота заткнути й Богу.

Ми ж безумовно темні:
Словом лиш – знову й знову –
Прагнемо в цій системі
Порятувати Мову!

2003

* * *
Потоптана чужими і своїми,
Лежить земля. Немає України
В цім краї, що понищений лежить,
Де я живу, хоч не волів би жить.

Ще родять тут і соняхи, й пшениця,
Та скльовує залітна чужаниця
До зернятка вкраїнські врожаї,
А з ними сподівання всі мої.

О, непасіонарний мій народ,
На пенсії ти маєш сто свобод
На вимирання... Вільно вибирай
І – вимирай. Нехай шумить курай!

2004

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 12.06.2020 > Тема "Душі криниця"