Версiя для друку Обговорити в форумi

Кінорежисер, сценарист і письменник Олег Сенцов був безпідставно звинувачений російськими окупантами у терористичній діяльності і засуджений на 20 років позбавлення волі. Ця розправа викликала обурення в усьому світі. Культурні і політичні діячі різних країн, серед яких і росіяни, навіть кінорежисер Нікіта Михалков, виступили на захист Сенцова. Минулого року московська влада виміняла на Олега Сенцова російських злочинців. Проте історія Сенцова не є минувшиною. Адже боротьба проти російських загарбників триває. У Харкові ще до визволення мужнього громадянина України було видано книгу Олександра Мимрука «Олег Сенцов». У ній, зокрема, зібрано спогади людей, які добре знали Олега, уривки з його книг і сценаріїв до фільмів, а також з протоколів допитів свідків, які проходили у цій сфабрикованій справі. Автор книги розповідає про боротьбу за визволення кінорежисера Сенцова. Книга теж посприяла поверненню його в Україну.
Кіберспортсмен Олександр «Deep. Orcrist» Баркар так характеризує Майдан і Олега Сенцова: «Я дуже скептично ставився до Майдану, його ідей та методів. Але так вже вийшло, що з моїх друзів і знайомих більшість вибрали бік України і Майдану, а не остаточно осатанілої від безкарності влади Януковича. Більшість думаючих і талановитих людей. Олег теж вибрав Майдан. Коли все це почалося, він, як справжній мужик, поїхав у Київ. Він був там у найскладніші моменти, під час сутичок з «Беркутом», під час усіх найбільш трагічних і героїчних подій тієї зими. Далі – більше. Сімферополь несподівано для Олега і, думаю, ще дуже для багатьох кримчан став російським містом. Разом з цим, українська людина Олег Сенцов, яка все життя говорила і думала російською мовою, став чужим там, де народився, виріс і жив. Він до останнього допомагав людям, які досі не можуть визнати нахабне і цинічне «віджимання» Криму в України. Він до кінця намагався щось зробити, протистояти всій вакханалії навколо Криму, хоча кожному було зрозуміло, що ця боротьба приречена на поразку».
Активіст Автомайдану Сергій Хаджинов згадує: «Олег адміністрував наш штаб. Робив так, щоб він продовжував нормально функціонувати, щоби там були необхідні нам речі і т. д. Також він координував наші патрулі. На початку березня він вже хотів їхати до Криму. Ми всі не розуміли, навіщо він це хоче зробити, але він казав, що основна боротьба переноситься зараз на півострів. Мені тоді здавалося, що це просто думки людини, яка вважає, що його мала батьківщина важливіша за всю країну. Я тоді взагалі не міг повірити, що там з’являться «зелені чоловічки» і Путін почне робити те, що він зробив».
Олександр Мимрук подає стислий перебіг окупації Криму: «23 лютого в Севастополі пройшов 20-тисячний мітинг, на якому було вирішено не перераховувати до столиці податкові збори, а 25 лютого сепаратисти вже зібралися на пікет перед будинком парламенту Криму. Через два дні його буде захоплено бойовиками без розпізнавальних знаків, які вивісять над будівлею прапор Російської Федерації. Фактично під дулами автоматів кримські депутати ухвалили рішення про призначення референдуму щодо адміністративного та державного статусу Автономної Республіки Крим. Невідомі бойовики також захопили аеропорт «Бельбек» у Севастополі та зупинили поромну переправу в Керчі. 28 лютого розпочнеться блокування «зеленими чоловічками» українських військових частин. Через позицію своїх командирів українські військові не чинили жодного збройного спротиву й жодним чином не намагалися протидіяти блокаді. Як виявиться пізніше, багато з них вже тоді були завербованими російськими спецслужбами і фактично перейшли на бік ворога, грубо порушуючи військову присягу. 1 березня так званий «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов направить прохання про допомогу до президента РФ Володимира Путіна, після чого він, в той же день, запропонує Раді Федерації дозволити використовувати армію на території України. Це був початок окупації. Дуже швидко, вже 16 березня, «нова влада» провела «референдум» щодо незалежності Республіки, який мав на меті легітимізувати захоплення української території іноземними військами. Буквально через два дні після цього Крим буде прийнятий в склад Російської Федерації як новий суб’єкт».
Актор і друг Олега Сенцова Євген Черников згадує: «З перших днів Майдану кримське ТБ формувало громадську думку про те, наскільки це все погано і які там зібралися страшні фашисти-нацисти. Потім, після завершення революції, почалися історії про потяги «дружби», які приїдуть в Крим і будуть «українізувати» проросійське населення. Не можу сказати, що всі жителі півострова в це повірили, бо було дуже багато пасивних людей, які взагалі не цікавились такими речами. Була також і невелика кількість проукраїнських активістів, які намагалися влаштовувати свої акції, але їх було недостатньо багато. У проросійських була помітна кількісна перевага. Всі прекрасно знали, як «місцевих активістів» завозять цілими баржами з сусідньої країни, як для них резервуються цілі готелі».
Сергій Хаджинов розповідає: «Коли ми зрозуміли, що Путін збирається робити в Криму, ми скоординувалися з Олегом і на початку березня приїхали на півострів двома групами, щоб допомагати нашим заблокованим військовим частинам – надати їм моральну підтримку, продовольчу й матеріальну. Ми ходили по магазинах, скуповували різні акумулятори, батарейки, шкарпетки, якусь їжу. На той момент українська армія виглядала досить сумно. Не вистачало елементарних речей. Олег був нашим провідником по всіх військових частинах довкола Сімферополя, Севастополя, Феодосії і т. д. Ми цим займалися практично щодня. Потім, 9 березня, на день народження Тараса Шевченка, він виступав на мітингу в Сімферополі. Було досить багато людей, і на той час це вже було досить дивно, бо було зрозуміло, що Крим збираються відтяти, і всі проукраїнські мітинги здавалися подвигом. Якщо в той період ти підіймав український прапор, то ти мав бути достатньо мужнім. Олег прийшов повністю загорнутим в прапор. Він не приховував своєї позиції й до останнього не вірив, що все може статися так, як сталося. Він щиро захищав свою маму-батьківщину в складі України й вважав, що люди не допустять, щоби відбулася анексія. Після активних дій на Майдані він, я думаю, намагався це перенести і в Крим, але, на жаль, більшість населення там досить пасивна».
Журналістка і активістка Автомайдану Катерина Бутко згадує: «Олег був нашим зв’язковим у Криму. Намагався шукати інших затриманих, визначати їхнє місцезнаходження, допомагав військовим і їхнім сім’ям, які хотіли виїхати на материк. Без його активної організаційної діяльності нам би не вдалося евакуювати з Криму таку велику кількість людей. Особливо це стосується сімей заблокованих військових. Олег і справді їм дуже допоміг. Знаходив потрібні засоби, транспорт і таке інше. В той час українська сторона не дуже переймалася вивезенням військових, тому ці завдання довелося взяти на себе громадським активістам. Саме таким активістом і був Олег. Окрім того, він намагався підтримувати дух проукраїнськи налаштованих людей, які там залишилися. Вони влаштовували різні демонстративні акції, ночами розфарбовували в жовто-блакитне стовпи, дерева, мости. Робили все, щоб продемонструвати свою присутність на півострові».
Олександр Мимрук зазначає: «За дуже короткий проміжок часу, від незаконного референдуму 16 березня та до травневих затримань, окупаційна влада Криму перейшла до оперативних репресій проти проукраїнських активістів. Під особливий контроль потрапили і кримські татари, які мають багату історію взаємостосунків з росіянами, починаючи від завоювання Російською імперією півострова і закінчуючи радянською депортацією 1944 року. З перших днів окупації вони виступили проти анексії Криму та підтримали українську сторону, через що зараз змушені потерпати від справжніх репресій (підпали житла, побиття, викрадення, вбивства, сфабриковані судові справи та ін.). Нова адміністрація докладала й продовжує докладати максимум зусиль для придушення інакомислячих та незгодних в регіоні. Показові справи проти терористів стали потужним інструментом залякування проукраїнського населення, яке було готове продовжувати висловлювати свою позицію на численних мітингах та мирних протестних акціях. Затримання Олега Сенцова, безперечно, було ударом у саме серце кримського руху спротиву».
О. Мимрук пояснює: «Логіка російських спецслужб була простою: якщо Сенцов був на Майдані, то це значить, що він сповідує радикальні націоналістичні погляди і цілком згодиться на організатора «Правого сектору» в Криму. Те, що на Майдані були люди різних ідеологічних платформ, те, що Олег все життя був російськомовним жителем Криму і знімав російською мовою фільми, активно співпрацюючи з тими ж російськими колегами, - це все фабрикантами справи Сенцова не враховувалося. На націоналіста він зовсім не тягне. Олег не схожий на людину, що прийшла до українського самоусвідомлення через націоналізм. Я навіть сумніваюся, що він мав якусь закоріненість в українську національну культуру, яка є такою притаманною для справжніх націоналістів. Його позиція – це позиція кожного нормального громадянина своєї країни, який усвідомлює відповідальність за цю частинку землі, огороджену кордонами, та який прагне кращого майбутнього для своїх рідних та близьких».
На суді Сенцов розповідав: «Мене били кийками, стоячи, лежачи, сидячи. Потім мене душили пакетами. Я багато разів бачив таке у кіно. Душили чотири рази. Мене роздягли догола й погрожували зґвалтувати кийком. Погрожували закопати в лісосмузі».
Але Олег не зламався. Він не написав зізнання, не давав завідомо неправдивих свідчень, як проти своїх вигаданих «спільників», так і проти себе.
Адвокат Олега Сенцова Дмитро Дінзе розповідає: «Співробітники Служби безпеки, які працювали на Україну й були, фактично, громадянами України, за дуже короткий проміжок часу перефарбувалися на співробітників ФСБ, що контролювалися з центру».
Кримське відділення Партії регіонів перефарбувалося на партію «Єдина Росія»: «Список кримської «Єдиної Росії» на так званих «виборах» в Республіці був мішаниною із колишніх регіоналів та людей із оточення голови окупаційної адміністрації Сергія Аксьонова – відомого у кримінальних колах під прізвиськом «Гоблін». Тобто можна стверджувати, що ті люди, які близько 10 останніх років мали абсолютну електоральну більшість в Криму та неподільно розкрадали цю «кормушку», залишаються при владі й надалі. Під прапорами якої країни вони будуть сидіти у своїх кабінетах – для них питання десяте».
Олександр Мимрук відзначає: «Станом на 2014 рік на півострові проживало 65% росіян, 16% українців, 12% кримських татар. Тобто росіяни в Криму мають абсолютну більшість, а російська мова за всі роки незалежності виконувала роль мови міжнаціонального спілкування та вільно розвивалася на цих територіях. Натомість, якщо говорити про проблеми мови, то варто зазначити, що стосувалися вони лише згортання сфери вживання української та кримськотатарської. Російська ніколи не перебувала під якоюсь загрозою і використовувалася 84% населення автономної республіки – тобто не тільки росіянами. Для порівняння – доля державної української мови займає всього лише 3,6% (у 2001 році вона складала 9,5%). Але така ситуація була не завжди. Крим, який постійно перебував у центрі масштабних історичних подій, має дуже строкату динаміку змін національного, а разом з тим і мовного складу населення. Російська культурна домінанта, яка зараз превалює на півострові, посилювала свої позиції, м’яко кажучи, неприроднім чином. Це була цілеспрямована політика, яка почала діяти ще в часи Російської імперії (коли масово перейменовувалися оригінальні кримські топоніми) та продовжилася навіть у часи Української незалежності (згадати хоча б про постійну військову базу російського флоту у Севастополі). До того, як Крим був завойований Росією, частка кримських татар на півострові становила понад 90%. Насильна сталінська депортація 1944 року фактично завершила процес витіснення корінного населення. На їхнє місце прийшли росіяни, які охоче обживали покинуті кримськотатарські житла. Незрозуміло, чому «злі українські націоналісти», які мали купу засобів та можливостей, за ці десятки років так жодного разу і не спробували «українізувати» Крим. Мабуть, чекали на появу по-справжньому потужної кремлівської пропаганди, яка замість них вирішить, чого вони хочуть і кого ненавидять».
Суд опитав «свідків»: «Серед цих свідків був і п’ятикратно засуджений Ярослав Бураковський, який навіть на момент свідчень знаходився під слідством, тому виходив на зв'язок відразу з СІЗО за допомогою відеозв’язку. Зрозуміло, що правдивість та незаангажованість свідчень людини з такою біографією викликає, м’яко кажучи, сумнів. Але це не могло зупинити російську Феміду, яка із самого початку судового процесу була налаштована на цілком однозначний вирок і брала «на віру» будь-які «свідчення» навіть від свідків, які перебували під слідством і апріорі знаходилися під впливом російських силових структур. У справі Олега Сенцова фігурувала ціла низка подібних свідків, які за попередньо відпрацьованим сценарієм давали явно неправдиві свідчення. Деякі з них не просто допитувалися дистанційно, але й були цілком анонімними та мали вигадані імена (на кшталт Іван Іванов). Тобто, фактично приховуючись за «таємницею слідства», російська влада могла створити будь-якого потрібного їй свідка, обмежуючись лише власною фантазією. Крім того, закритість російського правосуддя та тіньовий правовий статус жителів окупованого Криму дозволяють ФСБ застосовувати різноманітні інструменти впливу на тих, хто не погодиться «співпрацювати зі слідчими органами», тому зовсім не дивно, що спецслужбам вдалося дуже швидко знайти потрібних «персонажів». Не можна виключати і тих, хто з радістю був готовий свідчити проти Сенцова і з власної ініціативи. Люди, які були якось пов’язані з організаціями типу «Російська община Криму» чи «Народна дружина Криму», не потребували додаткової мотивації з боку спецслужб. Такі, як Олег Сенцов, були для них ідеологічними ворогами, «майдаунами» та «фашистами». Це була чудова нагода як вислужитися перед новою адміністрацією, так і прибрати з горизонту незручного громадського активіста, що своєю діяльністю псує картину «тотально проросійського Криму».
Олег Сенцов в своєму останньому слові на суді заявив: «Я вже рік перебуваю у вашій прекрасній країні, дивлюся телевізор. Ваша пропаганда відмінно працює. І я впевнений, що більшість населення Росії вірить у те, що їм кажуть: у те, що Путін – молодець, що в Україні – фашисти, і Росія робить все правильно. Але є люди, які чудово розуміють, що немає в Україні ніяких фашистів, що Крим забрали незаконно, а ваші війська присутні на Донбасі. Навіть я, перебуваючи тут, у в’язниці, знаю, що ваші війська присутні на Донбасі, - у нас весь ізолятор набитий «ополченцями», яких туди відправляють як героїв, на танках, з вашою зброєю, вони там воюють, думають, що їх тут чекають, повертаються, беручи з собою боєприпаси, й їх приймають на кордоні й дають їм строк. А вони дивуються – як, за що, нас туди проводжали, не розуміючи, що цей потяг працює в одну сторону. Навіть тут, у в’язниці, це знають. Я тут зустрівся з ГРУ-шником, вашим офіцером, якого зараз судять по іншій справі – він брав участь у захопленні Криму. 24 березня вони на кораблях прибули в Севастополь. Він якраз блокував ту частину – Євпаторію, яку я забезпечував і вивозив. І його ж бригада брала участь в Іловайському котлі. Ось стоять ваші трубадури режиму – вони теж не дурні хлопці, вони знають, як воно є, але продовжують брехати, продовжують робити свою роботу, знаходячи для себе якісь виправдання: треба робити свою справу, треба ростити дітей… Але навіщо ростити нове покоління рабів. Але крім цих є ще третя частина населення Росії, яка чудово розуміє, що відбувається, не вірить у «байки» вашого агітпропу, які розуміють, що відбувається на землі і в світі, які жахливі злочини скоює ваше керівництво, але ці люди чомусь бояться. Вони думають, що нічого не можна змінити, що систему не зламаєш, ти один, нас мало, нас всіх закриють у в’язницях, уб’ють, знищать і – сидять тихо. У нас також була злочинна влада. Але ми вийшли проти неї. Нас не хотіли чути – ми стукали в сміттєві баки. Нас не хотіли бачити – ми підпалювали шини. Врешті-решт ми перемогли. Так само станеться у вас. У якій формі – я не знаю, я не хочу, щоб хтось постраждав. Просто я хочу, щоб у вас більше не правили злочинці. Тому єдине, що я можу побажати третій, інформованій частині населення Росії – навчитися не боятися».
Режисер документального фільму про Олега Сенцова Аскольд Куров підсумовує: «Ми якийсь час жили в ілюзії того, що радянський етап закінчився, що відбулася якась революція в свідомості й ми опинилися в новій демократичній Росії. Декілька років тому стало зрозуміло, що цей перехід не відбувся. Формально він був, але десь всередині ця система продовжувала існувати й зараз вона набирає нових обертів. Для такої революції потрібні якісь серйозні дії, якась переоцінка цінностей. Всього цього не відбулося. Зміни були лише на поверхні. Можна скільки завгодно змінювати назви: НКВД перейменувати в КГБ, а потім КГБ в ФСБ, але суть залишиться тією самою. Тобто ніякого відкату назад не було. Те, що ми маємо зараз, - це логічне продовження тієї самої системи. Інша справа, що зараз, звичайно ж, інші часи, й інші люди стоять при владі. Путін не Сталін. Змінився масштаб людей, а разом з ним, мабуть, рівень кровожерливості, жорстокості й масовості».
Кінопродюсер Ольга Журженко розмірковує про росіян: «Вони вже звикли боятися. Той період свободи, що був 15 років тому, згадується росіянами з великим жахом. Їм потрібно було самим за себе приймати рішення, брати на себе відповідальність. Для таких, як вони, - це занадто. Завжди простіше жити, знаючи, що «цар» вирішить все за тебе, що не можна критикувати Леніна та партію, бо за тобою прийдуть… Така схема існування є дуже зручною, і навіть якщо Путін піде, а замість нього прийде інший – особливо нічого не зміниться. Це проблема цілих поколінь, їхньої ментальності, психіки. В такій ситуації у Росії – немає майбутнього».
Російська Федерація, за всіма нормами міжнародного права, не має жодного легітимного права судити громадян України за їхню діяльність на території України і тим більше насильницьки їх викрадати і вивозити в іншу країну.
Росіяни апелюють до того, що на той момент Крим уже «приєднався» до Росії, а Сенцов не подав письмову заяву про відмову від набуття російського громадянства.
Звернемося до міжнародного права. Згідно з його нормами, вважається, що окупація має місце, коли одна держава фактично бере під контроль територію іншої, на яку вона не має права претендувати без згоди цієї держави. Ситуація в Криму відповідає цим критеріям. Тому Amnesty International вважає Крим окупованою територією. 27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, закликавши всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані заклади «не визнавати будь-яку зміну статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на основі вищезазначеного референдуму та утримуватися від будь-яких дій або кроків, які можна було б тлумачити як визнання будь-якої зміни цього статусу. Четверта Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни вказує, що, як правило, кримінальне законодавство окупованої території залишається в силі (стаття 64), а також, що забороняється викрадення або депортація осіб з окупованої території (стаття 49)».
Слід враховувати і те, що Олег Сенцов, перебуваючи під вартою, не мав можливості подати в міграційну службу заяву про відмову від російського громадянства. До того ж Олег Сенцов протестував проти російської окупації Криму і за це був засуджений. Цинізму Росії немає меж.
Але нині Олег Сенцов на свободі і продовжує боротьбу проти російського агресора.
Анатолій Зборовський 

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 05.06.2020 > Тема "З потоку життя"