"Кримська Свiтлиця" > #30 за 23.07.2004 > Тема "Українці мої..."
#30 за 23.07.2004
Павло МОВЧАН:"ЩОБ ТІСНО ВСІМ БУЛО ЗА БАТЬКІВСЬКИМ СТОЛОМ"
Валентина КЛИМЕНКО. "Україна молода"
Минулого четверга відбувся авторський вечір поета, публіциста, народного депутата України, голови Всеукраїнського товариства "Просвіта" Павла Мовчана з нагоди його 65-річчя. "Такий дощ, шкода, не пощастило Павлу Михайловичу з ювілеєм", - думала я, зіщулившись і підбігаючи до Будинку кіно. Та коли побачила в холі статечних чоловіків у вишиванках, хористів у чорних костюмах, на сходах і поверхах людей, що поспішали вітати Мовчана, стало зрозумілим, що ніщо не може завадити привітати хорошу людину. Авторський вечір Павла Мовчана, який зрежисерував Сергій Архипчук, як і можна було передбачити, був зосереджений на слові: вірші ювіляра у власному виконанні, під джаз і бандуру, під музику Станковича, у художньому виконанні читців, роздуми Павла Михайловича про мову як космічне явище, мініфільм присвячено цій же темі, виступи друзів - Дмитра Павличка, Івана Драча - все оберталося навколо ідеї, яка стала покликанням цієї людини. До того ж Павло Мовчан не тільки "на папері", в творчості - поезії, публіцистиці, перекладах, критиці - культивував рідну мову, він як ніхто багато зробив для захисту української мови в парламенті, в суспільному житті, в діяльності товариства "Просвіта", яке послідовно і жорстко захищало і захищає духовні права й інтереси українців. Це недосліджене явище, коли в 90-х минулого століття українські літератори масово пішли в політику, і на сьогодні виглядає феноменом. Як складно поету займатися прагматичною і "економічною" політикою, і як важко політику перевтілюватися у справедливого і тонкого поета. Про це не задумуються колеги під куполом і навряд чи враховують у Спілці письменників, виміряти цей тягар може лише та "шкіра", на яку доля наклала таке двояке випробування. У Павла Мовчана багата біографія: вчився в Київському університеті, закінчив у Москві Літінститут імені Горького, Вищі сценарно-режисерські курси, працював токарем, диспетчером, начальником гідрометеорологічної експедиції АН СРСР, журналістом, перекладав Г. Метевосяна, В. Распутіна, Ю. Марцінкявічуса, М. Каріма, написав кіносценарії "Наш дім", "Зозуля з дипломом", "Незручна людина", писав вірші для дітей, за "дорослу" поезію у 1992 році отримав Державну Шевченківську премію. А оскільки його "скіфської, половецької, хозарської і ще чорт зна якої енергії" (цитую Івана Драча) вистачає на всі сфери життя, то у Червоному залі Будинку кіно зібралося багато різних людей із різних кругів: політики - Юрій Костенко, Ігор Юхновський, Іван Заєць, Валерій Асадчев, письменники - Іван Драч, Дмитро Павличко, Марія Матіос, Софія Майданська, Ярема Гоян і всі інші свідомі українці. Іван Заєць подарував ювіляру від "Нашої України" чималу коробку, Ігор Юхновський - свою "Квантову механіку", Дмитро Павличко передав два фотоальбоми від відомого львівського фотохудожника Василя Пилип'юка, один із них про відомого львівського композитора Миколу Колессу, якому виповнилося 100 років. Очевидно, з натяком. До речі, забула відзначити ще одну важливу річ: ювіляр у чудовій формі.
СРІБНА КРОВ Зникає слово в тиші й слід сріблястий гине; Себе ти видихаєш щокроку - не злічить Тих близнюків, шнурком прив'язаних до спини, - І кожен за тобою слідком біжить, біжить... Ти озирнувсь - позаду в замет останній пада, За ним наступний миттю коліна в сніг схилив... Вперед біжи, вперед, бо згинуть всі до щаду, Та ніг не відірвати від білої смоли... Архангельська труба співа срібноголосо, Тебе луна штовхає, прикваплюючи крок, Виблискують в повітрі срібно-співучі коси, І звабливо біліє наметаний стіжок... Спинився, бо з-під лиж спурхнула грудка біла, Назад поглянув: коси стинають двійників, Оточений металом закляк осиротіло І слухав: холод дзвонить у тисячу дзвінків... Метал захолоняє, бо срібло зір судомить, І мармурові губи зімкнулись, щоб мовчать... Зійшов із постаменту й спинивсь за крок від дому, І слухаю, як коси під п'ятами сичать. Ти сам себе побачив очима тих, що впали, Слухняно за тобою йдучи шнурком, слідком. І позоставсь один, відлитий із металу, З останнім уже віддихом, посрібленим ковтком.
* * *
У воду мінливу задивлений, в плинне, У струм безупинний, в якім розчинивсь, Нарешті збагнувши, що ти - крапелина, Яка щохвилини струмує кудись... І спільно з тобою в єдинім потоці І верби пливуть, і пташки, й очерет; Відбився весь світ у біжучому оці, А ти сам струмуєш назад та вперед. Назад - до початків, вперед - до безмежжя, Від витоків власних до спільних джерел, Пливеш разом з небом, з крутим узбережжям, А вітер хвилясту поверхню стриже... Попереду бачиш краплини знайомі, Позаду - обабіч: краплини все ті ж, Чим далі від витоків - ближче додому, Куди всі добутися прагнуть скоріш... Течуть краєвиди, багаття мелькочуть, І ти ніби видовживсь в руслі віків, І тесані вітром стоять по обоччях Боги мовчазні - каменюки важкі... На них запікається послід пташиний, Немов письмена - нерозгаданий слід, Щоб хтось прочитав переліт журавлиний І рушив донизу за плином на схід... Вже промінь тебе вириває із плину, Угору підносить краплину дрібну, - Він з хмари додолу дощиною кине, Аби гіркоту увібрав ти земну. І виринеш потім з підземного споду, Почавши з кринички скупенької путь, Щоб згодом того, хто задивлений в воду, Як власний відбиток, ув око втягнуть.
* * *
Зневажений, знечулений до всього, Прийнявши в себе спис далекої дороги, Ліс чорно височів, заслуханий у себе, Пускаючи вітри в позеленіле небо. На весну вже пішло. Відлуння рідкувате, Проріджуючи слух - дощем намоклу вату, Верталося назад, так низько, ледве й чути, І слідкома за ним тяглася повстю сутінь... Співзвучний ти чи ні глухій гущавині, Веселий чи сумний в передсвяткові дні? Це байдуже. Візьми, зніми з душі замки, І зерен зачерпни у спраглі дві руки, І кожен кірх землі сівбою позначи, Щоб кожен новий крок був щасний на почин: Де не ступнеш - зело, Де не копнеш - живло, Щоб тісно всім було За батьківським столом... Ось караван на всіх, Ряхтить щасливо сіль, Лунає з лісу сміх - Йдуть гості звідусіль.
* * *
Покрапи в листя... покрапи з глиці додолу... Щем дощовий... запахущий вощаний капіж... Хмара роїста, де сонячні бджоли Швидко снують волокнисту крутіж. В складках доби можна стільки всього розшукати: Мшаний острішок, цибулі вінок на стіні І порівці бузинові у затінку хати - Ще забагато всього, як на мене, мені. Надмухи сизі на шкірках сливових, На павутинці всохлий круглявий листок, Сонях-похнюпа весь сухобровий, В бур'яні поріділім - батьків ціпок... Все щемковказне і все підсумково-осіннє, Ніби прочитана повість давно; Мов розгортається час самосійний Житнім снопом та лляним полотном... Там і ціпилно, і мірка, і ківш хваткорукий, Там проступають обличчя на світлім тканні: І, що не нагад, то радісна мука, Мовби звеліли з усім розпрощатись мені...
КОЗИНЕ БОЛОТО
Відскакують від скла камінчики зіниць: затемнене життя безглузде своїм змістом, і хмара, що лежить на площі горілиць, пульсуючи, кона, конає разом з містом. Спалахують тіла спокусливих гетер, І жаби скрекотять в Козиному болоті, Який сьогодні вік: субота чи четвер? І хто в чому відбивсь: музей чи банк навпроти?.. Це - сон... безмежний сон... Колона підняла У плахті кам'яній повію чи покритку?! Поганьблена юрба вола: - Хвала! Хвала! Злодюзі, що свистить уранці напідпитку. Це - сон... Це дійсно сон... Чи марення тривке? Чи вигадка чиясь, що переходить в дійсність? Шум дужих свистунів і кумкання лунке, Ударники гримлять, зміїться срібно пісня... Кружляє Михаїл і спурхує Тарас, Муштрують жебраків на Європейській площі... О неповторний час! Для нас! Для нас! Для нас! І дзвони в Лаврі б'ють. Співають в Пирогощі. Вже незалежні ми належно до віків, Та вас тут не було ні завтра, аніколи; Не мова - жест зоставсь у нас, у жебраків, Що йдуть у куфайках, в яких обтяті поли... З Подолу суне тлум - захоплення в очах, У раковини вух закручений Кіркоров, І майорить ганьба на світлих прапорах, І квакотять: ганьба! - в болоті жаби хором. Поміж юрбою біс на роликах снує, Угору підкида смальцьовану ярмулку: - Куди не кинь її - потрапиш у моє! Земля моя, моя! - лунає голос лунко. Все підібрав довкруж: квартали, приварки, Гаї, ліси, річки - усе, усе до грудки... Вам - жуйки в рот набив, звихнувши язики, Що тонко дзеленчать об губи, як обручки... В розтоплений асфальт занурюється плоть, І пацюки снують у тебе під ногами... І зримішим стає на Банковій кубло В золоченій парчі, насичене чортами... Проте летючий Хрест над містом зависа: А може, Божий меч із Княжої правиці... І нуриться твій зір в блакитні небеса, І голос: "Аз воздам..." - лунає, як з криниці. ("Слово Просвіти", липень 2004 р.).
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 23.07.2004 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2231
|