Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3589)
З потоку життя (6827)
Душі криниця (3677)
Українці мої... (1499)
Резонанс (1578)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1749)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МО╥ СПОГАДИ ПРО В╤ЙНУ
Все менше лиша╓ться очевидц╕в, як╕ бачили ╖╖ початок, жили в окупац╕╖ чи евакуац╕╖ (╕ важко...


СЛАВНИХ ПРАД╤Д╤В ВЕЛИКИХ ПРАВНУКИ ПОГАН╤ – ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ ТА╢МНИЧ╤ П╤ДЗЕМЕЛЛЯ Р╤ВНОГО?
Кому ╕ нав╕що потр╕бне вта╓мничення справжньо╖ ╕стор╕╖ Укра╖ни такими галасливими, але пустими по...


ПЕРЕГОВОРИ БОЙОВИК╤В ╤ ОЧЕВИДЕЦЬ ЗАПУСКУ З “БУКА”: СУД ЗАВЕРШИВ ШОСТЕ ЗАС╤ДАННЯ У СПРАВ╤ МН17
Ще у зал╕ суду заслухали перехоплен╕ телефонн╕ розмови, за ними змогли ╕дентиф╕кувати бойовик╕в.


СААКАШВ╤Л╤ РОЗПОВ╤В ПРО П╤ДГОТОВКУ КРЕМЛЕМ КРИМСЬКОГО ВАР╤АНТУ
Президент Груз╕╖ Миха╖л Саакашв╕л╕ заявля╓, що Рос╕я п╕дживлю╓ сепаратизм у Криму для тиску на...


ВИЖИТИ, ЩОБ ПЕРЕМОГТИ: П'ЯТЬ КРИМСЬКИХ ╤СТОР╤Й ПРО ДЕПОРТАЦ╤Ю ╤ НЕ Т╤ЛЬКИ
Наша розпов╕дь – про тих, кому пощастило вижити ╕ завдяки кому в╕дроджу╓ться...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2020 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#20 за 15.05.2020
ПОВЕРТАВСЯ З В╤ЙНИ СОЛДАТ
╤бра╖м ПАШ╤

Пам’ять


Опов╕дання

У ВАГОН╤ було душно. Гвард╕╖ старший лейтенант Дерел╕ п╕дв╕вся ╕ в╕дчинив в╕кно, куди стр╕мко попливло пов╕тря, насичене людським потом, запахом онуч ╕ цигарок. Дихати стало св╕жо ╕ легко.
 По╖зд був дуже довгий. Паровоз ледь тягнув його, викидаючи з труби чорний дим. Потяг ╕шов на сх╕д. Яскраве св╕тло вран╕шнього червневого сонця струмен╕ло у вагон, осявало втомлен╕ обличчя солдат╕в. До об╕ду у вагон╕ було жарко, як у печ╕. Дерел╕ зняв ╕з себе стару запрану г╕мнастерку, дбайливо склав ╖╖. В╕н сид╕в у сп╕дн╕й сорочц╕ ╕, не в╕дриваючи погляду, дивився у вагонне в╕кно. Мимо проб╕гали телеграфн╕ стовпи, пропливали села, огорнут╕ зеленню сад╕в та га╖в, ср╕бляста глад╕нь р╕чки, залита сонячним пром╕нням. П╕д веч╕р до вагону залет╕в св╕жий в╕терець. В╕н зал╕зав за пазуху Дерел╕ - ╕ його сорочка напиналась, неначе в╕трило. Цю сорочку до Дерел╕ бозна-ск╕льки людей носило. На правому рукав╕ були темн╕ плями кров╕, як╕ вже не п╕ддавалися пранню. Чия це кров? Можливо, такого ж, як ╕ в╕н, солдата. Сорочку  йому два тижн╕ тому видали в шпитал╕.
 Кривава в╕йна, яка принесла людям ст╕льки горя, нарешт╕ зак╕нчилась. Нин╕ в╕н, поранений радянський солдат, поверта╓ться додому. Лише одне не зрозум╕ло, чому зам╕сть Криму йому дали направлення в Середню Аз╕ю? Це його бентежило. Т╕, хто давав йому направлення, теж н╕чого як сл╕д не могли пояснити. Лише мимох╕дь чув, н╕бито кримських татар вислали з Криму. ╤ в шпитал╕ н╕хто н╕чого певного не знав. Щоправда, якось х╕рург, взявши його за плече, тихо мовив:
 - Наримане Б╕ляловичу, не хвилюйся, вислали т╕льки винних. С╕мей фронтовик╕в не ч╕пали ╕ не ч╕патимуть.
 Дерел╕ твердо вир╕шив: спершу по╖де у сво╓ село ╕ побачить все на сво╖ оч╕. Все одно в Середню Аз╕ю доведеться ╖хати через Крим.
 Р╕зн╕ думки непоко╖ли солдата. Як прожили ц╕ чотири страшн╕ роки в╕йни його р╕дн╕ - дружина Ед╕╓, синочок Сервер ╕ донечка Джем╕л╓? В╕н не м╕г нав╕ть уявити соб╕, що в його чудесному кримському сел╕ були фашисти, що  вони кованими чоб╕тьми топтали т╕ стежки, де б╕гав колись малим, де б╕гали його д╕ти.
 У вагон╕ гам╕рно. Хтось зло кинув цигарку на п╕длогу ╕ п╕дошвою чобота розтер ╖╖, примовляючи з сумом:
 - Д╕вчина моя не дочекалась мене, вийшла зам╕ж за ╕ншого.
 - Якщо вийшла зам╕ж, ти мусиш прив╕тати ╖╖, - сказав сус╕д. - Ось т╕льки недокурок ти кинув на п╕длогу, а це вже не по-солдатськи.
 Той, хто зауважив солдату, п╕дв╕вся з м╕сця, п╕д╕брав недопалок ╕ викинув його через нап╕вв╕дчинен╕ двер╕.
 - Ти, загалом, воював, захищаючи ╖х, - тихо сказав посив╕лий солдат.
 - Не лише ╖х...
 - В╕рно. В тому числ╕ ╕ ╖х. Правду я кажу?
 - Атож.
 - Тепер що, жалку╓ш?
 - Н╕.
 - Коли так, товаришу фронтовик, будь мужн╕м, милосердним, не ображайся. Знайдеться д╕вчина, яка вийде за тебе.
 - Я знаю, д╕вчина знайдеться, а ось чи знайдеться кохання?
 - Запам’ятай, де ╓ ж╕нки, там завжди ╓ й кохання.
 Заграла гармошка. Один солдат засп╕вав про стареньку мат╕р, яка намарне чека╓ додому свого синочка... До нього при╓дналися ╕нш╕. П╕сня попереду фронтовик╕в лет╕ла до ╖хн╕х р╕дних дом╕вок.
 Дерел╕ згадав свою мат╕р. Вона, ридаючи, казала:
 - Синку, будь обережним на фронт╕, за нас не турбуйся.
 К╕лька раз╕в в╕н був поранений, але, на щастя, залишився живий. А багато його фронтових друз╕в полягло на чуж╕й земл╕.
 Його думки перервав голос кап╕тана, який сид╕в по сус╕дству:
 - Товаришу старший лейтенант, пригощайтеся ча╓м!
 Дерел╕ взяв кухлик, поклав к╕лька шматочк╕в цукру.
 - А може, хочете чогось м╕цн╕шого? - запитав кап╕тан.
 - Дякую. Мен╕ не можна. Я з╕ шпиталю.
 - А-а, зрозум╕ло. Пробачте. Де вас поранило?
 - Останнього разу п╕д В╕днем.
 - Зараз куди ╖дете?
 - В Крим.
 - Д╕ти ╓?
 - Були.
 Кап╕тан мовчав. В╕н добре знав, як╕ страшн╕ под╕╖ стались у Криму, однак не хот╕в засмучувати солдата, який з великою над╕╓ю повертався додому.
 Як не мр╕яв ╕ не спод╕вався Дерел╕ потрапити в село з гарним настро╓м, його там н╕як╕ радощ╕ не ждали. Наближаючись до села, в╕н притишив ходу ╕ нер╕шуче зупинився. Окинув поглядом до болю р╕дн╕ м╕сця... ╤ все ж таки, чому усе це його не раду╓ ╕ чому якось боляче на серц╕? Людей у сел╕ було дуже мало. Н╕кого ╕з односельц╕в не зустр╕в. Здичав╕л╕ коти та собаки, забачивши людей, кидались геть, ховаючись у кущах.
 Дерел╕ рушив до сво╓╖ дом╕вки. Сарайчика не видно, його знесли, лежать купи гною та дров. З горища зл╕з високий худорлявий чолов’яга. Грубим хрипким голосом в╕н запитав Дерел╕:
 - Хто тоб╕ потр╕бен?
 - Я повернувся до себе додому, а ти що тут робиш?
 Незнайомець в╕дпов╕в:
 - На лоб╕ не написано, що ти господар дому. Забирайся геть, бо покличу м╕л╕ц╕онера!
 Дерел╕ такого не чекав.
 - Я з госп╕талю, поранений, розум╕╓ш? - мовив Дерел╕, притишуючи голос, - шукаю с╕м’ю.
 - Мен╕ не ц╕каво, зв╕дки ти повернувся. А може, ти злод╕й якийсь?
 Н╕чого не сказавши, Дерел╕ попрямував, ледь похитуючись, до хати. Високий перепинив йому дорогу, пот╕м кудись поб╕г. Невдовз╕ прийшов м╕л╕ц╕онер з тим високим ╕ ще двома молодиками.
 - Ти чому бешкету╓ш? - запитав м╕л╕ц╕онер. - Документи ╓?
 Дерел╕ мовчав. Тод╕ молодики схопили його, заломили руки ╕ зв’язали ╖х.
 - Я тут жив, мо╖ д╕ти тут жили, - озвався Дерел╕.
 - Жили, а тепер не живуть. ╤ ми зна╓мо, як вони жили, - презирливо кинув високий.
 - Я з╕ шпиталю вертаюся.
 - Ход╕мо до с╕льради, там розберуться.
 С╕льська рада ╕ правл╕ння колгос-пу м╕стилися в двоповерховому будинку. Дерел╕ до в╕йни працював агрономом у колгосп╕, тому не раз доводилося п╕дн╕матися по цих сх╕дцях - на зас╕дання правл╕ння чи до начальства.
 Ус╕ ув╕йшли до каб╕нету голови. За столом сид╕в чолов╕к рок╕в сорока п’яти, сивий, сухий, дуже старий для сво╖х рок╕в. Правий рукав його сорочки був заткнутий за пояс. В╕н показав Дерел╕ на ст╕лець.
 - Розв’яж╕ть йому руки, - наказав спок╕йно.
 Дерел╕ розв’язали руки. Кр╕м м╕л╕ц╕онера, вс╕ вийшли з каб╕нету.
 Голова не став заглядати в документи, т╕льки запитав, на якому фронт╕ ╕ в як╕й див╕з╕╖ Дерел╕ воював, де був поранений. Вислухавши, в╕н розважливо похитав головою, начеб дивуючись правдивост╕ сказаного старшим лейтенантом.
 - У сел╕ серед рос╕ян знайом╕ ╓? - запитав голова.
 - ╢. Тут вс╕ рос╕яни мо╖ знайом╕, друз╕!
 - Назвете кого-небудь?
 - Дядько Василь Дибенко...
 Голова р╕зко п╕дв╕в голову ╕ наказав м╕л╕ц╕онеру:
 - Петре, покличте Дибенка!
 Дерел╕ нетерпляче оч╕кував на зустр╕ч з╕ сво╖м земляком. П╕сля таких траг╕чних потряс╕нь якою буде зустр╕ч?
 ╤ ось Василь Дибенко ув╕йшов до каб╕нету. Сутулий, сивобородий, обличчя пор╕зане зморшками. Забачивши Дерел╕, в╕н з розпростертими руками кинувся до нього:
 - Наримане, синку, з при╖здом! - кр╕зь сльози мовив в╕н. - Трапилося непоправне, ваших вивезли...
 В╕н хмурив брови, н╕би вибачаючись перед Нариманом:
 - Вони десь там, на сход╕. Зв╕дси жив╕-здоров╕ по╖хали...
 Дибенко мокрими в╕д сл╕з очима дивився на голову:
 - ╤ване Онисимовичу, Дерел╕ сьогодн╕ буде мо╖м гостем. Я його н╕куди не в╕дпущу. З його батьком ми були як р╕дн╕ брати. Якщо в╕н сьогодн╕ не ночуватиме в мене, я цього соб╕ н╕коли не прощу.
 - Хай буде по-тво╓му, - задумливо сказав ╤ван Онисимович. - В тому, що трапилось, н╕ ти, н╕ я не винн╕. Але завтра в╕н мусить залишити село. Зрозум╕йте мене правильно. Я сам фронтовик, руку в Польщ╕ залишив. Гостев╕ сп╕вчуваю, але закон ╓ закон.
 - Чотири з половиною роки я жив в окопах, к╕лька раз╕в з╕ смертю зустр╕чався, ╕ ось така в╕ддяка, - зло промовив Дерел╕.
 Пот╕м розкаявся, що даремно образив голову, бо людина в╕н, видно з усього, великодушна.
 - А що я можу вд╕яти? - мовив голова. - Ви хочете, щоб ╕ мене теж разом з вами вислали?
 - О, н╕! Боронь, Боже! - сказав Дерел╕. - Я н╕кому зла не бажаю.
 Уже йдучи з каб╕нету, в╕н пом╕тив на ст╕н╕ великий портрет Стал╕на, а п╕д ним гасло «Хай живе непорушна стал╕нська дружба радянських народ╕в!». Т╕ло н╕би морозом обпекло. Чому в╕н ран╕ше не звернув на це увагу? Недов╕рливо п╕дв╕в голову, нахмурився ╕, не промовивши жодного слова, вийшов ╕з каб╕нету усл╕д за Дибенком.
 Дибенкова хата стояла в центр╕ села. На ╜анку ╖х зустр╕ла низенького зросту миловидна господи-ня. Зустр╕ла так, н╕би р╕дного, витираючи фартухом мокр╕ в╕д сл╕з оч╕.
 - Досить! Досить! - сказав дядько Василь. - В╕н все-таки живий-здоровий повернувся.
 Вечеряли надвор╕ п╕д виноградними лозами. Дибенко пригощав гостя домашн╕м вином.
 - На фронт╕ н╕коли не думав про те, що мене можуть вбити, - тихо мовив Дерел╕, - а ось за д╕тей ╕ р╕дних переживав. Вони весь час були в мене перед очима. Е-е, що там казати, багато набачився горя ╕ сл╕з. Спален╕ села й м╕ста. Осирот╕лих, поранених, голодних д╕тей. В╕д жаху ледь не збожевол╕в. Трич╕ був поранений ╕ лишився живим...
 Випили по чарц╕ вина ╕ розмова потекла дал╕:
 - Славний чолов╕к був тв╕й батько, Наримане, - сказав Дибенко. - Чесний, сумл╕нний. В колгосп╕ разом в одн╕й бригад╕ працювали. Добре ум╕в тютюн вирощувати. Т╕льки-но почали краще жити ╕ раптом - в╕йна...
 Дядько Василь в╕дчув дивний погляд земляка ╕ злегка почерво-н╕вши, в╕дразу здогадався в чому справа.
 - Вибач мен╕ старому, синку, що там, в каб╕нет╕ голови, про батька н╕чого не сказав. П╕д час окупац╕╖ ми з ним, стар╕ ╕нвал╕ди, такого надивились, таке пережили, що просто жах. Я бачив, як твого батька та ╕нших земляк╕в наших гнали туди, в Шайтан-дере. Там ╕ розстр╕ляли ╖х. Я дивом уц╕л╕в.
 До п╕вноч╕ тривала м╕ж ними розмова. Спати ╖м постелили на горищ╕. М’яка пост╕ль, б╕ле чисте простирадло, ковдра, пухов╕ подушки. Дерел╕ лежав гор╕лиць ╕ думав: «Ск╕нчилось старе солдатсь-ке життя ╕ почалося нове. Яким воно буде?»
 Легкий в╕терець шум╕в у верхов╕ттях мигдалевих дерев. Десь гавкав собака. В кошар╕ помекували в╕вц╕. Ой, як хороше, н╕би було до в╕йни.
 В╕н проснувся п╕зно. Сонце вже п╕дбилося високо. Дядько Василь давно встав ╕ прополював на город╕ пом╕дори. Прощання було зворушливе, печальне. Дядько Василь ╕ Дерел╕, обнявшись, довго стояли посеред дороги.
 - Я дуже вдячний вам, спасиб╕ за все! - торкаючись плеча старого, сказав Дерел╕. - Дасть Бог, зустр╕немось.
 - Наримане, ус╕м землякам в╕д нас передавай прив╕т! Листа напиши!
 Дерел╕ востанн╓ оглянувся на свою хатину, з невимовною тугою в серц╕ залишаючи р╕дн╕ м╕сця.
 Через м╕сяць Дерел╕ з великими труднощами до╖хав до Ташкента. Тут йому пов╕домили, що с╕м’я живе в Алтиарикському район╕ Фергансько╖ област╕. «Мо╖ д╕ти жив╕, здоров╕, - рад╕в Дерел╕. - Треба посп╕шати до них...» В дороз╕ до кишлаку, де жили його р╕дн╕, в╕н зустр╕в одного земляка, в╕д якого д╕знався, що мати померла, а дружина з д╕тьми живуть у дядечка Карима.
 Об╕йстя дядька невелике, б╕ля сам╕с╕нько╖ дороги. На подв╕р’╖ чутно дитяч╕ голоси. Нариман зупинився в нер╕шучост╕. Забачивши в╕йськового, хлопчик якусь мить пильно вдивлявся у нього, а пот╕м, голосно крикнувши: «Тату!», кинувся Нариманов╕ на шию. Це був його синок Сервер. Донька Джем╕л╓ теж посп╕шила до батька.
 Зачувши гом╕н, на веранду вийшла дружина Ед╕╓.
 - Наримане! - з плачем п╕дб╕гла вона до чолов╕ка.
 Зайшли в д╕м. Маленька нап╕втемна к╕мнатка. На п╕длоз╕ старий палас, овеч╕ шкурки. Дядечко Карим заговорив першим:
 - Мати твоя, Наримане, до останн╕х дн╕в згадувала тебе. Просила Аллаха, аби т╕льки побачити тебе.
 В╕н не зак╕нчив свою розпов╕дь, бо до к╕мнати почали заходити сус╕ди. «А чи не бачив мого внука? А чи не зустр╕чав мого брата?» - питався кожен.
 - При╖дуть, обов’язково при╖дуть, - заспокоював вс╕х Нариман, обн╕маючи ╕ ласкаючи сво╖х д╕тей.
 Люди довго сид╕ли, тихо розмовляли, згадували во╓нне лихол╕ття ╕ будували плани на майбутн╓. Коли вс╕ порозходилися, в к╕мнат╕ на мить запала тиша.
 - Ой, Наримане, - мовила дружина, - коли б ти знав, як ми страждали. Батька розстр╕ляли н╕мц╕. Пот╕м оця проклята висилка... Солдати, озбро╓н╕ автоматами, на св╕танку ув╕рвались до хати. Ми не розум╕ли, що трапилось. Спросоння д╕ти налякалися ╕ почали плакати. «Швидше збирайтеся, вас висилають з Криму!» - кричали солдати.
 А ми не знали, що робити, що брати з собою. Розгубилися, а пот╕м, що попадалось п╕д руки, кидали в м╕шок. А що за п’ятнадцять хвилин можна було з╕брати? Т╕льки не ображайся, Наримане, костюм тв╕й продали. Ой, як було важко, нестерпно образливо... Нав╕ть згадувати страшно. Без добрих людей, таких, як т╕тка М╕асар ╕ дядько Карим, ми давно були б на тому св╕т╕. Багато односельц╕в наших померли в╕д голоду та маляр╕╖. Ось так нап╕вголодн╕, нап╕вхолодн╕ жили. Щоправда, проти нас настро╓н╕ люди теж були. Нас називали зрадниками. Ус╕х - ж╕нок, д╕тей.
 - Ну, а ти ж як?
 - Та, як бачите, живий, здоровий.
 - Я нав╕ть не в╕рю, що ми, нарешт╕, зустр╕лись. Ти, Наримане, певне, звернув увагу на купу дров на подв╕р’╖ в кутку. Це синок наш, Сервер, приготував на зиму.
 - Я теж збирала дрова, - сказала Джем╕л╓.
 - Авжеж, доню, ти також допомагала, - сказала мати, ласкаючи дитину.
 - Я траву м╕няю то на хл╕б, то на кисле молоко, - промовив Сервер з горд╕стю.
 - Молодц╕, мо╖ д╕ти, - хвалив батько, обн╕маючи обох, - а зараз лягайте спати, п╕зно вже.
 Через якусь мить Нариман знову заговорив:
 - Зна╓ш, Ед╕╓, я за╖жджав до свого села. Ночував у дядька Василя Дибенка. В╕н ус╕м вам передавав прив╕т.
 - Як вони там?
 - Н╕чого, нормально.
 - Додому не заходив?
 - Не пустили.
 - А чому?
 - Бог його зна╓... Гадаю, не варто нин╕ про це говорити.
 Розмова на тому й ск╕нчилась.
 Наступного дня Нариман з дядечком Каримом ходили на кладовище. Взяли з собою й Сервера. Зупинилися б╕ля могилки матер╕. Карим-ака ╕ Нариман, с╕вши на землю, почали молитись. Пот╕м довкола могилки посадили кв╕ти. Сервер поливав ╖х водою.
 - Мати була найдобр╕шою ж╕нкою, - сумно згадував Карим-ака. - ╥╖ смерть дуже вразила ус╕х. Ти, Наримане, духом не падай. Не вважай себе чужим. До того ж у тебе хороша спец╕альн╕сть - агроном! А колгоспам ой як потр╕бн╕ грамотн╕ люди, агрономи. У нас тут таких, як ти нелегко знайти.
 - Я тоб╕ дуже вдячний, Карим-ака, - мовив розчулено Нариман. - За роботу, за все...
 Вертаючись додому, Нариман потай дивився на сина ╕ не м╕г зрозум╕ти, коли в нього зак╕нчилось дитинство ╕ почалася юн╕сть. «Справжн╕й джиг╕т, моя над╕я ╕ опора. Неодм╕нно мене зам╕нить», - м╕ркував в╕н.
 А син, не здогадуючись про батьков╕ роздуми, мовчки ╕шов поруч.
 Ташкент, 1988 р.
 Переклад з кримськотатарсько╖
 Данила КОНОНЕНКА
(«Кримська св╕тлиця» №20 за 14.05.2004 р.)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 15.05.2020 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22309

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков