Версiя для друку Обговорити в форумi

 Рекс потягнувся і позіхнув. Тихо дзвякнув короткий ланцюг. Три собачих кроки вперед, три назад – от і вся Рексова прогулянка. Двічі на день, зранку та ввечері, з’являлася баба Зіна, вливала до його миски якогось варива та й знову зачинялася у хатині. Бо куди ж піде баба зимою? До хліва, до курей, і от до нього – Рекса.
 Хто дав йому цю кличку, пес не знав. Бо звик, що ще змалечку його так кликала баба. А те, що він не королівської крові, зрозумів, коли одного разу спромігся висунути голову з ошийника і, перескочивши через пліт, помандрував звивистими вулицями містечка.
 Тоді Рекс дізнався, що світ великий і цікавий. Скількох людей побачив він, скількох собак! Одні були гарні, охайні, доглянуті. Інші – замизкані, побиті, із кошлатою шерстю. Одні ситі, інші шукали поживу серед сміттєвих баків. Рекс і собі, було, почав шукати харч у тих баках, та місцеві зчинили ґвалт, гуртом напали на нього і дали добрячого прочухана.
 Проблукавши зо три дні зимними вулицями, пес повернувся до своєї буди. Обнюхав порожню миску і ліг біля неї, сподіваючись на їжу. Баба Зіна, вгледівши його через вікно, за мить винесла хліба і, поки він жадібно ковтав шматок за шматком, начіпила, тугіше затягнувши, ошийник.
 «Що ж то краще, - іноді думав Рекс, сидячи перед будою і ловлячи язиком сніжинки, - чи мати сите життя в неволі, чи бути голодним, та бігати, де хочеш?» А може і не так він думав? Хто ж то знає собачі думки?
 Але не даремно кажуть: «Хто відчув смак волі – ніколи цього не забуде!» Можливість бігати де заманеться вабила Рекса майже кожної ночі. Тому й не дивно, що одного ранку, винісши псу попоїсти, баба Зіна вгледіла біля буди лише присипаний снігом ланцюг з порожнім ошийником.
- От гульвіса! – сплюнула спересердя вона.
 Рекс в цей час насолоджувався свободою: гавкав на жирного кота, що ошелешено втікав від нього на дерево, ганявся за горобцями між кущів і, час від часу, мітив дорогу.
 Наблукавшись і набігавшись за день, пес відчув голод. Тонкий собачий нюх повів його до сміттєвих баків п’ятиповерхівок. І там він побачив її... Мала, худа, чорна, замурзана. Та кращої за неї він не зустрічав...
 Баба Зіна чекала Рекса тижнів зо два. «От клятий собацюра, - казала вона тихо, - повіявся, не вказується. От чекай, чекай! Прийде ще коза до воза!»
І пес таки прийшов. Та не сам. Просто одного разу перестрибнув через огорожу і пішов до своєї буди. А за ним перестрибнула і його подруга. Оскільки буда була невеличкою, місця для обраниці не знайшлося і вона скрутилася калачиком на снігу перед отвором в буду, де вмостився спати Рекс.
- О! Вернувся! – сердилася баба Зіна. Та ще й волоцюгу привів! А хто вас годувати буде? У мене й для тебе харчів не вистачає.
А далі відчинила хвіртку, вхопила в руки дрючок і цвьохнула ним по спині суки.
- Геть, стерво, геть!
- А ти, пройдисвіте, нікуди вже від мене не втечеш! - кричала вона до Рекса, що саме виліз з буди, тугіше застібаючи ошийника на його худій шиї.
Рекс стріпнув головою, калатаючи ланцюгом. А на вулиці, перед воротами, тупцювала його чорнява подруга.
 Баба Зіна слова дотримала. Їсти виносила лише для Рекса, а на суку за парканом тільки люто поглядала. А та біля воріт, де була невелика щілина в яку було видно подвір’я та Рекса, витоптала собі в снігу кубельце і лежала в ньому, скрутившись калачиком.
 Іноді, коли нікого не було на подвір’ї, перестрибувала через огорожу та похапцем виїдала усе до останього шматочка із Рексової миски. Рекс не заперечував, поглядаючи на неї із буди. А вона, підкріпившись холодним, замерзлим супом, знову поверталася за ворота у своє снігове кубло.
 Там і застала її баба Зіна одного морозяного ранку. Собака лежала, скручена, охолола, притрушена снігом. А коли баба взялася запихати її в мішок, щоб винести на сміття, побачила під нею трьох мертвих, заціпенілих песенят.
 Рекс досі живе у баби Зіни. Постарів, шерсть посивіла. Має свою їжу двічі на день і прогулянку: три собачих кроки вперед, три назад.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2020 > Тема "Душі криниця"