Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3544)
З потоку життя (6791)
Душі криниця (3657)
Українці мої... (1498)
Резонанс (1566)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1746)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СААКАШВ╤Л╤ РОЗПОВ╤В ПРО П╤ДГОТОВКУ КРЕМЛЕМ КРИМСЬКОГО ВАР╤АНТУ
Президент Груз╕╖ Миха╖л Саакашв╕л╕ заявля╓, що Рос╕я п╕дживлю╓ сепаратизм у Криму для тиску на...


ВИЖИТИ, ЩОБ ПЕРЕМОГТИ: П'ЯТЬ КРИМСЬКИХ ╤СТОР╤Й ПРО ДЕПОРТАЦ╤Ю ╤ НЕ Т╤ЛЬКИ
Наша розпов╕дь – про тих, кому пощастило вижити ╕ завдяки кому в╕дроджу╓ться...


ВАЛЕНТИН БУТ: СУДНОП╤ДЙОМНА ЕПОПЕЯ
Зак╕нчення, початок в №16 за 2020 р.


ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК: СПРАВА КРИВОР╤ЗЬКО╥ ПОВСТАНСЬКО╥ ОРГАН╤ЗАЦ╤╥
У кв╕тн╕ 1920 року на Кривор╕жж╕ виникли два петлюр╕вськ╕ повстанськ╕ центри, як╕ почали готувати...


ПОВЕРТАВСЯ З В╤ЙНИ СОЛДАТ
Опов╕дання




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2020 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#14 за 03.04.2020
«ТОЧКИ» НАШОГО ЖИТТЯ

Пережите

 В «Кримськ╕й св╕тлиц╕» в╕д 14.03.2020 р. прочитала публ╕кац╕ю В╕тал╕я Лазорк╕на про деяк╕ стор╕нки ╕стор╕╖ творення збройних сил Укра╖ни. Дуже вдячна ╕ самому пану В╕тал╕ю, ╕ редакц╕╖ газети за цей безц╕нний матер╕ал.
 Зараз на наших очах твориться ╕стор╕я нашо╖ Батьк╕вщини. Фактично, в╕дбуваються тяжк╕ пологи, як╕ не бувають легкими н╕ в людей, н╕ в держави, ╕ в держави вони, мабуть, найважч╕. Адже ╕стор╕ю творять люди, громадяни ц╕╓╖ держави, ╕ ц╕ люди дуже р╕зн╕. Одн╕ сприйняли нашу Незалежн╕сть, як омр╕яне диво, про яке не можна було й мр╕яти в часи комун╕стичного терору. Та б╕льш╕сть в т╕ часи нав╕ть не розум╕ли, що живуть в часи терору. Вони спок╕йно сприймали те, що ╖хнього родича чи сус╕да арештували, засудили на 10 чи 25 рок╕в заслання, в╕рили, що той д╕йсно ско╖в якийсь «гр╕х». Вони не в╕дчували т╕╓╖ несвободи, в як╕й жили, як орленя, яке виросло в кл╕тц╕, ╕ не зна╓, що воно народжене л╕тати, а не сид╕ти за гратами…
 Вони простоювали щоденно п╕сля роботи по к╕лька годин в чергах, щоб купити хл╕б, молоко, чи ковбасу, яка була двох сорт╕в: варена по 2.20, чи дорогоц╕нна «московська нап╕вкопчена» по 3.80. ╤ черги в часи «застою» чи «перебудови» були не завжди тому, що ковбаси було мало, а просто мало було торгових м╕сць, де вона продавалась.
 Але я не про це хот╕ла сказати. Спогади В╕тал╕я Лазорк╕на нагадали мен╕ ц╕ часи, часи пробудження нац╕онально╖ св╕домост╕, часи знайомства з нац╕ональною ел╕тою Укра╖ни, яка почала повертатися з тюрем ╕ заслань. Згадались не т╕льки В’ячеслав Максимович Чорнов╕л ╕ Атена Пашко, Степан Хмара, а ╕ Левко Лук’яненко, який прямо в презид╕╖, на сцен╕ написав «Акт про Незалежн╕сть Укра╖ни», який тут же був проголосований Верховною Радою… Згадались в╕рн╕ ╕ непримиренн╕ борц╕ за Незалежну Укра╖ну брати Горин╕, Михайло ╕ Богдан. Згадались Микола Поровський, Серг╕й Литвин, як╕ боролись в Криму за укра╖нський Крим…
 Та, можливо, ц╕ спогади так зачепили мо╓ серце ще й тому, що багато рок╕в мого життя були т╕сно пов’язан╕ з арм╕╓ю: 20 рок╕в на «точках» ПВО – протипов╕тряно╖ оборони, ╕ ще 14 — дружини в╕йськового кер╕вника в звичайн╕й середн╕й школ╕.
 Я не можу похвалитися, що ми — м╕й чолов╕к ╕ я боролись за створення укра╖нсько╖ арм╕╖, в т╕ часи (1952-1978 — в╕йськова служба чолов╕ка) про це ще не йшлося, але ╕ тод╕ можна було якось опиратися комун╕стичному режиму, намагатись бути людиною, а не безмовним ╕стуканом, який сл╕по викону╓ вс╕ команди начальства. Можна було хоча б в с╕м’╖ зберегти сп╕лкування р╕дною мовою (солдати-телефон╕сти — п╕длегл╕ мого чолов╕ка, дивувались, що ми з ним розмовля╓мо по телефону укра╖нською мовою, ╕ тут же з ╕ншими — чистою рос╕йською).
 В укра╖нських родинах споконв╕ку недопустимим було вживання нецензурно╖ лексики. Мого чолов╕ка дуже мучило те, що оф╕цери в сво╖й канцеляр╕╖ часто вживали мат. Тому в╕н, як начальник штабу див╕з╕ону, вв╕в правило: не вживати нецензурну лексику. За порушення — штраф (хоч ╕ невеликий, який ╕шов в якусь колективну скарбничку). См╕ялись, але трохи почали сл╕дкувати за мовою. А п╕сля нашого в╕д’╖зду з «точки» новий командир групи чотирьох див╕з╕он╕в, який при╖хав сюди з п╕вноч╕, дозволяв соб╕ прямо на плацу поливати солдат╕в ╕ оф╕цер╕в «багатоповерховим» рос╕йським матом, про що нам розпов╕ли колишн╕ «сослуживц╕».
 В╕домо, що в СРСР вс╕ оф╕цери обов’язково були членами парт╕╖, а до певного в╕ку (25 рок╕в) вс╕ ми були комсомольцями. Так от мо╓му В’ячеславу Максимовичу (в╕н був тезкою В. М. Чорновола) якось вдалося не стати членом парт╕╖ зразу п╕сля комсомольського в╕ку, ╕ в╕н дотримався безпарт╕йного статусу до травня 1965 року, хоч це було ╕ непросто. 7 рок╕в ходив у старших лейтенантах, поки товариш╕ не вмовили вступити в парт╕ю, бо могли в╕дправити у в╕дставку з вислугою 19 рок╕в ╕ 11 м╕сяц╕в (не дотягнувши к╕лька дн╕в до 20-р╕чного стажу, який давав як╕сь п╕льги), без пенс╕╖, без будь-якого житла. Маючи вже дво╓ д╕тей, не маючи «граждансько╖», тобто, цив╕льно╖ профес╕╖ ╕ осв╕ти, не маючи «на гражданц╕» власного даху над головою, довелося йти проти сво╓╖ сов╕ст╕.
 Живучи на «точках» ПВО в Криму, ми були в╕д╕рван╕ в╕д тих паростк╕в свободи, як╕ вже пробивались у р╕зних рег╕онах Укра╖ни. Добре, що наш╕ р╕дн╕ ╕ шк╕льн╕ друз╕ Слави жили на Льв╕вщин╕, ╕ ми щороку ╖здили туди у в╕дпустку. В Стрию я вперше, ще до Незалежност╕, почула на берез╕ р╕чки Стрий наш Г╕мн ╕ п╕сню про червону калину, що похилилася, у виконанн╕ хору Будинку вчителя цього м╕ста. Моя сестра навчила мене повстанських п╕сень, як╕ були створен╕ вже давно, та не виконувались. А найб╕льшу роль у нашому самовихованн╕, в пробудженн╕ нац╕онально╖ св╕домост╕ в╕д╕грали рад╕оун╕верситети «Свободи», Б╕-б╕-с╕, «Дойче велле», як╕ ми регулярно, щоноч╕ слухали на наш╕й останн╕й «точц╕», ╕ н╕як╕ глушилки не могли зупинити наш потяг до правди ╕ свободи.
 П╕сля зак╕нчення служби в арм╕╖ в к╕нц╕ грудня 1978 року, не без боротьби за м╕сце п╕д сонцем в прямому ╕ переносному значенн╕ цього вислову, в к╕нц╕ серпня 1979 року ми оселились в казковому м╕сц╕ на берез╕ Чорного моря. ╤ на наше щастя, з 1 с╕чня 1980 року в школах ввели посади в╕йськових кер╕вник╕в. Директор м╕сцево╖ школи, котрий вже знав нашу с╕м’ю, в╕дразу прийняв на цю посаду мого чолов╕ка, який в╕дпрацював тут 14 рок╕в. З часом ╕ я перейшла працювати в цю школу. Ми не приховували в╕д колег сво╖ проукра╖нськ╕ погляди. В той час у Феодос╕йському рег╕он╕ в╕йськов╕ кер╕вники були в 17 школах. Займали ц╕ посади оф╕цери-в╕дставники то╖ арм╕╖, яка була ще в СРСР. ╤ вс╕ вони, кр╕м одного, не сприймали ╕де╖ нац╕онального в╕дродження Укра╖ни.
 В тривожн╕ дн╕ ГКЧП вс╕ чекали, чим все зак╕нчиться. Якраз в той час в╕дбувались серпнев╕ збори в╕йськових кер╕вник╕в, на яких обговорювали ╕ ц╕ под╕╖. ╤ коли ГКЧП отримало достойну в╕дс╕ч, колеги мого чолов╕ка сказали: «Ну, що ж, Максимович, твоя взяла!». Вс╕ ц╕ кер╕вники не стали громадянами Укра╖ни, хоч ╕ прийняли присягу на в╕рн╕сть укра╖нському народу, а деяк╕ з них вели активну антиукра╖нську роботу в рос╕йських блоках ╕ союзах…
 Я прожила на в╕йськових «точках» 20 рок╕в, ╕ ось уже б╕льше 20 рок╕в записую спогади про сво╓ таке довге життя для сво╖х д╕тей, онук╕в, р╕дних (а може, не т╕льки для них?). «Щоб не сонним снились вс╕ неправди», - як писав м╕й улюблений Тарас Григорович Шевченко.
 На цьому зн╕мку - молода с╕м’я Осадчих 2.12.1958 року — в перший м╕й день у м╕ст╕ Севастопол╕. ╤ саме з цього зн╕мка, зробленого в перший день нашого с╕мейного життя, я почну сво╖ спогади. Може виникнути питання: «нав╕що»? Або, як писав Кобзар:
 «Нащо б, бачся, те згадувать,
 Що давно минуло,
 Будить бозна╓ колишн╓ -
 Добре, що заснуло…»
 ╤ д╕йсно, бували в нашому житт╕ так╕ под╕╖, про як╕ б краще й не згадувать. Як, наприклад, перший день при╖зду в Севастополь на службу мого чолов╕ка п╕сля в╕йськового училища в м╕ст╕ Енгельс╕. Саме в т╕ дн╕ затонув крейсер «Новорос╕йськ», а разом з ним (з вини командування) загинула вся команда – 1800 матрос╕в ╕ оф╕цер╕в, бо не спод╕вались, що судно дуже швидко затоне, та ще й при цьому перевернеться, ╕ вс╕ загинуть.
 Похоронна процес╕я розтягнулась на к╕лька к╕лометр╕в, ╕ це було страшне видовище, забути яке, мабуть, н╕хто з очевидц╕в не зможе…
 В т╕ давн╕ часи серед б╕льшост╕ людей, не зв’язаних з арм╕╓ю, ╕снував м╕ф про щасливе й заможне життя оф╕цер╕в радянсько╖ арм╕╖. Вища, н╕ж в цив╕льних людей, зарплата (бо не знали, що не в ус╕х вона була д╕йсно вищою), забезпечен╕сть житлом, в╕йськова форма (особливо красива в морських оф╕цер╕в ╕ нав╕ть матрос╕в) - все це викликало якесь захоплення, заздр╕сть ╕ бажання д╕вчат стати «оф╕цершами». В мене такого бажання н╕коли не було. Була можлив╕сть зайнятись наукою, та доля розпорядилась ╕накше…
 П╕сля зак╕нчення механ╕ко-математичного факультету Льв╕вського державного ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка я почала працювати вчителем математики в школ╕ №2 м╕ста Городок в 30-ти км в╕д Львова. Поселилась у сво╓╖ колеги (кушетка чи диванчик в прох╕дн╕й к╕мнат╕, вс╕ «зручност╕» - надвор╕). За квартиру платила 400 крб (р╕вно половину сво╓╖ зарплати). Навантаження в школ╕ – це математика в двох 5-х класах, в 6 клас╕ ╕ креслення в 7-х класах. Ц╕каво, що 5-т╕ класи вчилися в першу зм╕ну, а 6-й ╕ сьом╕ класи — п╕сля об╕ду. Математику ставили першими уроками, креслення — останн╕ми, причому, по одному уроку в день.
 На жовтнев╕ свята по╖хала до Львова до сестри Вал╕, яка ще навчалась в ун╕верситет╕, а коли повернулась, Дарка — моя колега, в яко╖ я жила, розпов╕ла мен╕, що при╖хав у в╕дпустку Славко Осадчий. Дуже хвалила його, ╕ зразу ж виказала побажання, що ми повинн╕ з ним одружитись. Слав╕ теж вс╕ наш╕ сп╕льн╕ знайом╕ — мо╖ колеги-вчител╕ - розпов╕ли, що в наш╕й школ╕, яку в╕н колись зак╕нчив, працю╓ нова вчителька, ╕ теж розхвалили мене: ╕ хороша, ╕ сп╕ва╓, ╕ шити вм╕╓, ╕ що нас треба поженити.
 Коли нас познайомили, ми не сподобались одне одному. Я не така вже й красуня, як в╕н, напевне, спод╕вався, а в╕н — в шинел╕, та й зр╕ст не гренадерський, а лише 168 см. Обо╓ були розчарован╕…
 ╤, мабуть, н╕чого з того не вийшло б, та вир╕шили наш╕ друз╕ обмити його нову з╕рочку, яку в╕н щойно одержав (╕ звання старшого лейтенанта). З╕брались в учительському гуртожитку в Галини — вчительки ф╕зкультури. Запросили туди ╕ мене з Даркою. Трошки випивали, сп╕вали ╕ танцювали. Я засп╕вала не дуже в╕дому п╕сню, яку на наших студентських вечорах виконувала наша сол╕сточка Люся Ройтман (вл╕тку 2007 року мен╕ сказали, що Люс╕ вже нема╓…). Не пам’ятаю, чи п╕д╕грав мен╕ хтось на г╕тар╕, чи сп╕вала я без супроводу, але Слав╕ сподобалась ╕ п╕сня, ╕ виконання. Ось слова ц╕╓╖ п╕сн╕:
Чуть догорает вечер багряным закатом,
голубоватый месяц глядит к нам в окно.
Всё, что казалось прежде понятным,
стало сразу невнятным.
Остаётся сказать лишь одно:
Прощай, мой родной, не сердись на меня,
но я не могу так жить.
Пойми, что нельзя ни минуты, ни дня
себя пополам делить.
Если в чувстве былом нет уж прежней простоты,
Так зачем же играть будем снова я и ты.
Прощай, мой родной, не сердись на меня,
но я не могу так жить.
Я не забуду годы совместных скитаний.
Я не забуду дружбы, возникшей давно.
И если сердцу грустно вдруг станет и обратно потянет,
остаётся сказать лишь одно:
Прощай, мой родной и т. д.
 Я люблю цю п╕сню ╕ зараз часом сп╕ваю ╖╖, бо ж вона повернула нас ╕з Славою одне до одного.
 З того вечора ми почали зустр╕чатися. В╕н проводжав мене з╕ школи до будинку, де я жила, ми подовгу стояли в двор╕, розмовляли. Пот╕м я йшла до хати - готуватись до урок╕в ╕ перев╕ряти учн╕вськ╕ зошити, а Слава — додому. ╤ десь через тиждень в╕н запропонував мен╕ вийти за нього зам╕ж.
 Для годиться, по╖хала в Великос╕лки до батьк╕в, спитати дозволу.
Часу було мало, бо Севастополь був закритим м╕стом, потр╕бна була перепустка для мене, яку могли видати десь дн╕в за 10.
 ╥хала додому серед тижня, довелось в╕дпрошуватись в школ╕. Директриса школи Коверга – подруга Анни Васил╕вни - мо╓╖ майбутньо╖ свекрухи, з якою я ще не була знайома, таки випитала, за кого я виходжу зам╕ж, ╕, звичайно, розпов╕ла ╖й про це. Ось цього Анна Васил╕вна не пробачила мен╕ до к╕нця свого життя: як я могла вийти зам╕ж за ╖╖ сина, не спитавши в не╖ дозволу? ╤ чому я не сказала про це ╖й?
 Зв╕сно, це повинен був зробити Слава, але, зда╓ться, в╕н пов╕домив ╖й про сво╓ одруження лише тод╕, коли ми розписалися 24 листопада 1958 року в Черлянському передм╕ст╕ Городка, в с╕льськ╕й рад╕, бо ЗАГС в Городку був зачинений через хворобу прац╕вниц╕ цього закладу, а нам треба було поскор╕ше оформити документи для перепустки.
 Тод╕ ми п╕шли в село до сестри Славиного друга - Богдана Русина — Соф╕╖, яка теж викладала математику в т╕й же школ╕ №2, що ╕ я, ╕ вона повела нас в ту с╕льраду, де нас розписали. Заповнюючи анкети, ми шуткували ╕ см╕ялись, ╕ це – не дивно, бо ми зовс╕м не знали одне одного, ╕ под╕я ця — така важлива ╕ серйозна, здавалась якоюсь несправжньою…
 З с╕льсько╖ ради я п╕шла прямо в школу проводити урок математики в 6 клас╕, а Слава — додому. Так буденно пройшла ця видатна под╕я нашого життя. Ми нав╕ть не «обмили» ╖╖, хоч, правда, мо╖ батьки при╖хали познайомитися з майбутн╕м зятем ╕ свахою.
 Накрили ст╕л в мене на квартир╕, познайомились, посид╕ли, а 29 листопада у Великос╕лках у наш╕й хат╕ в╕дбулося вес╕лля.
 Прямо з-за святкового столу — на по╖зд - ╕ в Севастополь, куди ми при╖хали 2 грудня 1958 року, ╕ цей день — початок нашого сп╕льного життя.
 Я н╕коли не запитувала себе, чому я так вчинила? Адже знала, що чека╓ мене дуже нелегке життя - не в м╕ст╕, а на «точках» ПВО (протипов╕тряно╖ оборони). Знала, бо Слава в╕дразу попередив мене про це. Та виховання в умовах радянсько╖ д╕йсност╕ п╕дготувало нас не боятись н╕яких труднощ╕в, нав╕ть шукати ╖х, щоб можна було ╖х «героически преодолевать»!
 Ось хоча б те, що моя сестричка Валя дв╕ч╕ ╖здила на студентську практику в Якут╕ю, хоч це було й не обов’язково. Вже перша практика була важким випробуванням вс╕х ╖╖ сил, адже добиралась вона туди 8 дн╕в:  по╖здом, пот╕м 500 км по бездор╕жжю на вантажн╕й машин╕, а дал╕ 40 км —тайгою п╕шки, а ╖╖ реч╕ – верхи на коняц╕.
 В т╕ часи геологи складали багато п╕сень про свою роботу, в основному, жарт╕вливих. Так от про те, як добирались геологи до м╕сць сво╓╖ роботи: «Путь до Магадана недалёкий, за полгода поезд довезёт, сколоти хибару, заведи гитару, и начни подсчитывать доход».
 Валя тод╕ добралась до бурово╖ в к╕нц╕ червня, коли там ще продовжувалась зима, а в╕д’╖жджала в к╕нц╕ серпня, коли вже настала нова зима. Добре, що хоч ц╕ дв╕ практики в╕дбили у не╖ бажання ╖хати працювати в Якут╕ю п╕сля зак╕нчення навчання в ун╕верситет╕, хоч ╕ вдома, в Укра╖н╕, в Рожнятов╕ ╤вано-Франк╕всько╖ област╕, теж було нелегко.
 Та й випускники в╕йськових училищ, як╕ за в╕дм╕нн╕ усп╕хи мали право вибору м╕сця служби, часто вибирали Далекий Сх╕д чи Крайню П╕вн╕ч. ╤ не т╕льки тому, що там платили трохи б╕льшу платню, а щоб випробувати себе. ╥хали в далек╕ кра╖, не маючи н╕яких гарант╕й, що п╕зн╕ше ╖х переведуть служити в придатн╕ш╕ для життя м╕сця.
 На щастя, Слава права вибору не мав, бо н╕коли не був в╕дм╕нником, зате завжди був чудовим спортсменом. В╕н займався найр╕зноман╕тн╕шими видами спорту: в╕д легко╖ ╕ важко╖ атлетики - до боротьби ╕ вс╕ляких ╕гор (волейбол, баскетбол, хоч зросту був невисокого, наст╕льний тен╕с, шахи, шашки). ╤ коли чемн╕ д╕ти складали ╕спити в школ╕, Слава ╕ ще четверо його друз╕в - командою з 5-ти спортсмен╕в захищали спортивну честь Городоцького району на обласн╕й спартак╕ад╕ у Львов╕, причому, оф╕ц╕йно ╖х було не 5, а 25, ╕ в кожного — по к╕лька учн╕вських квитк╕в на р╕зн╕ пр╕звища.
 З╕ стад╕ону, де проводились змагання з легко╖ атлетики (Слава добре б╕гав на 200 метр╕в), кер╕вник Городоцького спорту П╕тулько на такс╕ в╕з хлопц╕в у басейн, де проводились змагання з плавання чи водного поло, а зв╕дти — в спортивний зал на змагання з важко╖ атлетики, боксу чи боротьби.
 Для навчання часу не залишалось, тому п╕сля зак╕нчення в╕йськового училища в м╕ст╕ Енгельс╕ на Волз╕ Слав╕ довелось ╖хати служити не на Крайню П╕вн╕ч, чи Далекий Сх╕д, а в таке «непрестижне» для випускник╕в, але омр╕яне тими, хто вже дослужу╓ до пенс╕╖, м╕сто, як Севастополь, як Крим. Слав╕ Крим ввижався якоюсь екзотикою, де ростуть пальми, ╕, можливо, по них скачуть мавпочки…
 Коли я пишу про сво╓ життя в Севастопол╕, чи в ╢впатор╕╖, чи в Феодос╕╖, то це зовс╕м не означа╓, що саме в цих м╕стах я ╕ моя с╕м’я жила. В╕йська протипов╕тряно╖ оборони, як правило, розм╕щуються не в м╕стах, де, звичайно, ╓ штаби полк╕в чи див╕з╕й, а на так званих «точках», тобто, в м╕сцях, в╕ддалених в╕д м╕ст, бо ж нав╕ть з точки зору секретност╕ не можна на очах ус╕х заряджати ракети, готувати ╖х до бойового чергування. А ще ракети управляються спец╕альними станц╕ями, поруч — рад╕олокатори, а ╖хн╓ випром╕нювання дуже шк╕дливе для здоров’я.
 2 грудня 1958 року Слава прив╕з мене в м╕сто Севастополь, а точн╕ше, не в саме м╕сто, а на Максимову дачу, де ми прожили два м╕сяц╕, перш╕ два м╕сяц╕ нашого с╕мейного життя...
 Максимова дача — це колись була садиба багача Максимова, яку в╕н побудував з розмахом ╕ фантаз╕╓ю… Були там ╕ штучн╕ гроти, ╕ струмочки, водогра╖, л╕сочок, басейн.
 Можна уявити соб╕, яка краса була тут до 1917 року. П╕зн╕ше вс╕ ц╕ залишки фантаз╕╖, краси, важко╖ прац╕ тих, хто вт╕лював в життя мр╕╖ Максимова, сучасн╕ дачники роз╕брали до кам╕нчика. Що-що, а руйнувати все «до основан╕я» нас навчали з перших дн╕в жовтневого перевороту 1917 проклятого року.
 Та все ж я, як романтична особа, багато чого побачила ц╕кавого ╕ прекрасного в тих ру╖нах, бо мо╖м екскурсоводом був Слава.
 Уперше я побувала в самому м╕ст╕ Севастопол╕, куди ми з╕ Славою п╕шли п╕шки з Максимово╖ дач╕ (а це к╕лометр╕в 5-7). Йшли по бездор╕жжю, по багнюц╕, тому на нашому першому с╕мейному зн╕мку я в грубих мештах на низькому п╕дбор╕, як╕ зовс╕м не пасують до плаття з матер╕алу, назву якого – тафта – довго не могла пригадати. Саме з тафти я сво╖ми руками пошила соб╕ плаття на ун╕верситетський випуск. Воно було дуже ефектне: темнозеленого «бутилочного» кольору, який переливався помаранчевим, досить декольтоване, але з великим ком╕ром, до якого збоку я прикр╕плювала живу кв╕тку глад╕олуса.
 А через к╕лька дн╕в ми по╖хали в Севастополь вже на машин╕ (вантажн╕й, в╕дкрит╕й). Купили корито, виварку, пральну дошку, каструл╕, одна з яких ще й зараз «жива», чавунну сковор╕дку (днями побачила, що ╕ вона ще ╓, хоч я думала, що в╕ддала ╖╖ сво╖м вихованкам — сестричкам Жанн╕ ╕ Верон╕ц╕ К╕м, коли вони ╖хали вчитися у С╕мферополь).
 ╤ ще ми купили сокиру. Я, до реч╕, не знала, що сокири теж купують, мен╕ здавалось, що сокири завжди водяться в сараях. Я так ╕ сказала Слав╕, ╕ ми довго см╕ялись й до к╕нця його життя шуткували м╕ж собою, коли сус╕ди приходили за плоскогубцями чи молотком - що вони, мабуть, не знають, що ц╕ предмети можна купити в магазин╕, а сам╕ вони в хат╕ не водяться.
 Взагал╕, Слава любив пошуткувати, ╕ це — добре, бо без гумору витримати життя на тих «точках», де ми жили-служили, при наш╕й соц╕ал╕стичн╕й систем╕ було б значно важче.
 Так, приходячи на об╕д чи п╕зно ввечер╕ додому, Слава часто казав-питав: «Чим тоб╕ ще допомогти?» ╤ це було см╕шно, бо служба в арм╕╖ була орган╕зована так, що допомогти дружин╕ хоч чимось було практично неможливо. По╖хати на базар за продуктами — н╕, бо до м╕ста далеко, н╕якого транспортного зв’язку нема, а «готовн╕сть — 40 хвилин», тобто, т╕льки в час в╕дпустки можна було робити щось поза 40-хвилинно╖ зони.
 Так що забезпечувати с╕м’ю продуктами, тягаючи важуч╕ сумки ╕ с╕тки-«авоськи» доводилось мен╕ сам╕й. Овоч╕, фрукти, молочн╕ продукти в важучих скляних пляшках, а п╕зн╕ше — ще й з малою дитиною на руках…

 Ф╕олент — наша перша «точка»
 П╕сля двох м╕сяц╕в життя на Максимов╕й дач╕, де було к╕лька двоповерхових будиночк╕в, продуктовий магазин, де можна було купити хл╕б, мило, «к╕льку в томатному соус╕», цигарки ╕ б╕льше й не пам’ятаю, що, де були романтичн╕ ру╖ни, ми пере╖хали на «точку», де щойно наш╕ солдати п╕д кер╕вництвом наших же оф╕цер╕в побудували три одноповерхов╕ будиночки. В кожному — по дв╕ однок╕мнатн╕ ╕ дв╕ двок╕мнатн╕ квартири, в яких — закрита веранда, коридорчик, маленька кухня ╕ одна чи дв╕ к╕мнатки (досить маленьк╕).
 Оце зараз думаю: «Як пом╕щалась в тих к╕мнатках с╕м’я кап╕тана Бун╕на, в як╕й було тро╓ д╕тей 3-6 рок╕в, та ще й 16-р╕чна сестра кап╕тана, ну ╕ дво╓ дорослих?»
 В так╕й само ситуац╕╖ була с╕м’я начальника штабу групи див╕з╕он╕в(!!!) Чернишова на наш╕й останн╕й «точц╕» на Чауд╕: дво╓ вже дорослих д╕тей (хлопець ╕ д╕вчина) в вузесеньк╕й спальн╕, а бабуся - в ст╕нн╕й шаф╕, чи кладочц╕, в яку з великими труднощами засунули л╕жко, ╕ щоб на нього лягти, бабуся змушена була п╕дн╕мати ноги вертикально вгору ╕ розвертати ╖х вздовж л╕жка. Ось так «гарно» п╕клувалась про сво╖х захисник╕в кра╖на розвинутого, процв╕таючого соц╕ал╕зму…
 Але повертаюсь на Ф╕олент. З цив╕л╕зац╕йних зручностей в наш╕й квартир╕ була лише електрика. Вода — з колонки, одн╕╓╖ на три будиночки, ╕ яка взимку часом замерзала.
 Туалет — за сара╓м, де збер╕гались куплен╕ в в/ч за власн╕ грош╕ дрова ╕ вуг╕лля, якими об╕гр╕вали квартири ╕ варили на плит╕ ╖жу.
 Б╕ля будиночк╕в посадили деревця, в основному, абрикоси. Ми розпод╕лили ╖х м╕ж собою, доглядали ╕ поливали «сво╖» деревця. Спробували навесн╕ розбити грядки ╕ щось пос╕яти, але досв╕ду вирощування городини в умовах п╕вденно╖ спеки ╕ недостатнього поливу в нас не було, тож з того н╕чого не вийшло.
 Наша «точка» розм╕щалась на плато, довкола — гола р╕внина, н╕ деревця, н╕ кущика, але недалеко була долина, в як╕й зелен╕ли дерева, було к╕лька хат, де жили люди, туди я ходила за молоком ╕ яйцями.
 Крамниц╕ в нас не було, тому за продуктами доводилось ╖здити в Севастополь, або в сус╕дню в╕йськову частину на мис╕ Ф╕олент, де  пост╕йно стояла довга черга (а чим ще могли займатись ж╕нки в╕йськових в таких арм╕йських м╕стечках?).
 Так почалось наше життя на Ф╕олент╕. Казарма з солдатами, три маленьк╕ будиночки, в яких у першу зиму жили чотири с╕м’╖. Телев╕зор╕в у той час в нас не було; добре, що Слава ще з парубоцьких час╕в мав рад╕олу «Муромец» - рад╕оприймач ╕ програвач грамофонних плат╕вок. З розваг на наш╕й «точц╕» ще було к╕но, яке привозили солдатам ╕ показували в казарм╕. Ф╕льми привозили стар╕ ╕ поган╕, крутили ╖х по одн╕й частин╕, з перервами п╕сля кожно╖. Щось не можу згадати жодного ф╕льму, кр╕м «Человека в футляре»…
 Саме взимку 1959 року на рад╕о започаткували програму «Рад╕оун╕верситет культури». Найчаст╕ше програми в╕в ╤ракл╕й Андрон╕ков. Я не пропускала жодно╖, чекала наступно╖. Це давало в╕дчуття яко╖сь участ╕ в культурному житт╕ кра╖ни.
 Любили ми ще гратись в ╕нтелектуальну гру з словником ╕ншомовних сл╕в: один з нас в╕дкривав словник на будь-як╕й стор╕нц╕ ╕ пропонував другому розшифрувати значення сл╕в на н╕й. Читали, хоч д╕стати якусь л╕тературу було нелегко.
 Мене не полишало бажання почати працювати, тим б╕льше, що в радянськ╕ часи люди, як╕ не працювали десь в установ╕ чи на п╕дпри╓мств╕, вважались «тунеядцями», з якими влада боролася з допомогою ╕ громадськост╕, ╕ репресивними методами. Тож можна соб╕ уявити, як почувалася молода людина, яка займалась якоюсь творч╕стю (наприклад, писала картини, як Катерина Б╕локур — ген╕альна художниця, яка мусила працювати в колгосп╕, бо творч╕сть не вважалась роботою). Поета Йосипа Бродського теж довго допитували, чим в╕н займа╓ться, ╕ н╕як не могли зрозум╕ти, що писати в╕рш╕, творити поез╕ю — це теж робота. Так що «сид╕ти» вдома вважалось великою провиною, якщо нав╕ть ти «сид╕ла», доглядаючи за маленькою дитинкою. Для цього вистачало декретно╖ в╕дпустки — 56 дн╕в, а дал╕ – виходь на роботу, а де д╕вати ту дитину, н╕кого не ц╕кавило.
 Щоб отримати роботу, я щотижня ╖здила в Севастопольський м╕ський в╕дд╕л осв╕ти, але завв╕дд╕лом Шувалова говорила, що ваканс╕й математик╕в нема╓. Н╕би знущаючись, вона пропонувала мен╕ роботу вчителя ф╕зики, сп╕в╕в чи х╕м╕╖, але не математики.
 Ходила я ╕ в м╕ськком комсомолу, адже числилась ще комсомолкою. Просила роботу хоча б п╕онервожато╖, бо ж у мене був великий досв╕д роботи з д╕тьми ╕ в шк╕льн╕ роки, ╕ п╕д час навчання в ун╕верситет╕, коли ми проходили практику в школ╕ ╕ я за власним бажанням тривалий час зам╕няла вчителя математики ╕ класного кер╕вника в одному з клас╕в. За к╕лька тижн╕в я тод╕ п╕дготувала дуже ц╕кавий зб╕р загону, де д╕ти показали все, що вони вм╕ють: сп╕вали, танцювали (танцям я ╖х учила сама), готували ╖жу, принесли виготовлен╕ сво╖ми руками ╕грашки ╕ предмети побуту. Все це було так весело ╕ винах╕дливо, що ╖хня класна кер╕вниця шкодувала, що не запросила на це д╕йство журнал╕ст╕в з рад╕о чи телебачення, яке у Львов╕ вже працювало.
 Д╕ти мене любили, називали «маленькою мамою» (тод╕ на екранах пройшов ф╕льм з такою назвою), а пот╕м ц╕лий р╕к чи два призначали мен╕ у Львов╕ зустр╕ч╕, запрошували в гост╕ до себе додому, а один хлопчик, д╕знавшись, що нам з Валею потр╕бна квартира, домовився з батьками ╕ ми весь 1955-1956 навчальний р╕к жили у них на квартир╕ на площ╕ Ярослава Мудрого, де розм╕щалась автостанц╕я, ╕ гурк╕т автобус╕в з 6 год. ранку не давав спати, хоч пот╕м ми звикли ╕ не звертали на те н╕яко╖ уваги.
 До реч╕, цей хлопчик — Саша чудово сп╕вав, особливо п╕сню з ф╕льму «Д╕ти кап╕тана Гранта» ╕ п╕сню юних нах╕мовц╕в: «Солнышко светит ясное, здравствуй, страна прекрасная, юные нахимовцы тебе шлют привет» ╕ т. д. А його молодший шестир╕чний братик починав ранок п╕снею «Домино, домино, снова встретились мы в этом зале», або п╕снею з к╕ноф╕льму про солдата Бровк╕на, якого блискуче з╕грав Леон╕д Биков: «Если б гармошка умела все говорить, не тая…». ╤ голос, ╕ слух в цього малого були чудов╕, ╕ ми з при╓мн╕стю сприймали ц╕ ранков╕ концерти.
 Але повернуся до Севастополя зими 1959 року ╕ мо╖х пошук╕в роботи. Комсомол брав з мене членськ╕ внески ╕ пропонував п╕ти на курси з п╕дготовки на роботу на якусь трикотажну фабрику, бо н╕ педагоги, н╕ п╕онервожат╕ ╖м були непотр╕бн╕.
 Вже значно п╕зн╕ше мен╕ говорили, що вчител╕ математики таки були потр╕бн╕ в той час, але щоб влаштуватись на роботу, треба було дати т╕й Шувалов╕й хабаря (чула, що вона полюбляла «подарунки» у вигляд╕, зокрема, в╕др╕з╕в тканини для костюму чи плаття, покладених в кришталеву «ладью»). Я не мала н╕ грошей, н╕ можливостей в ту пору деф╕циту, щоб зробити ╖й такий подарунок, тому так ╕ не почала працювати, ╕ це так мене принижувало й засмучувало, що мен╕ соромно було писати сво╖м товаришам про мо╓ життя ╕ я втратила вс╕ зв’язки з╕ сво╖ми однокласниками й ун╕верситетськими товаришами.
 Не зважаючи на в╕ддален╕сть в╕д культурного життя, я не скучала, заповнюючи дн╕ якоюсь роботою. Н╕яких зручностей, як╕ б полегшували життя, в нас не було. Б╕лизну виварювали ╕ прали вручну, користуючись лише пральною гофрованою дошкою. Воду для прання носила я з колонки сама, бо Слава пост╕йно був на служб╕. Час в╕д часу ╖здила до м╕ста за продуктами, причому, до асфальтово╖ дороги, де ходили автобуси ╕ машини, доводилось добиратися п╕шки. Командування в╕йськово╖ частини могло б полегшити наше життя, видаючи нам продукти з╕ свого складу ╕ записуючи ╖хню варт╕сть, щоб в к╕нц╕ м╕сяця ми розраховувались. Саме так орган╕зовували наш побут на наш╕й останн╕й «точц╕» на Чауд╕, коли ми там т╕льки поселились ╕ ще не було крамниц╕. Все це залежало в╕д командира полку Бичкова, але в╕н був бездушною особою, якому, мабуть, давала насолоду можлив╕сть принижувати людей, робити ╖хн╓ життя якомога важчим.
 Солдатам щодня чи через день привозили св╕жий хл╕б, запах якого розносило в╕тром на весь наш малесенький гарн╕зон, а ми п╕шки ходили за хл╕бом к╕лометр╕в за три, по бездор╕жжю, болот╕ чи морозу, ще й перес╕каючи глибоченьку балку…
 Про те, як «турбувались» про нас наш╕ «отцы-командиры», св╕дчить ще такий випадок. В серпн╕ 1959 року наш див╕з╕он по╖хав на пол╕гон (мабуть, в Ашулук, в Астраханськ╕й област╕). Командира зам╕няв зампол╕т. Я була вже на дев’ятому м╕сяц╕ ваг╕тност╕, тому необх╕дно було зам╕нити паспорт ╕ зм╕нити пр╕звище до народження дитини. Для цього потр╕бно було ╖хати в Балаклаву, бо, видно, територ╕ально ми належали до Балаклавського району.
 Нас привчили, що сво╖ проблеми ми повинн╕ вир╕шувати сам╕, тому в один з жарких серпневих дн╕в я з╕бралась ╕ п╕шки п╕шла до асфальту. В╕д╕йшла зовс╕м недалеко ╕ зустр╕ла нашого зампол╕та, який на машин╕ ГАЗ-59 ╖хав на нашу «точку». Дума╓те, що в╕н зупинився, запитав мене, куди це я в таку спеку вирушила, чи не боюся, що пологи можуть початися прямо серед степу? Та н╕, в╕н просто помахав мен╕ рукою… ╕ по╖хав дал╕. А я п╕шла до асфальту, проголосувала на автобус до Балаклави, де н╕коли до того не була, шукала, де та м╕л╕ц╕я ╕ паспортний ст╕л, здала документи, ╕ так  само добиралась додому. Через к╕лька дн╕в довелося знову повторити таку подорож, щоб забрати паспорт вже з пр╕звищем Осадча.
 Н╕яких зм╕н на краще в житт╕ нашого гарн╕зону не оч╕кувалось, командування не обходило, як живуть родини оф╕цер╕в ╕ прапорщик╕в, тому треба було щось робити, бо ж з народженням дитини я не могла б отак ходити за продуктами, не могла б возити дитину на медогляд чи щеплення. Довелося згадати, що «спасение утопающих — дело рук самих утопающих». Наш╕ чолов╕ки п╕дказали нам, коли на «точц╕» з’явиться командир Бичков. Ми, ж╕нки, з╕брались б╕ля казарми ╕ там п╕ймали його для розмови. Я, хоч ╕ наймолодша, але найсм╕лив╕ша, запитала його, чи не на погибель в╕н оселив нас на оц╕й «точц╕»? В╕н в╕дпов╕в, що це не в╕н, а держава нас отут поселила. Я сказала, що х╕ба держава вимага╓, щоб ми тут не жили, а мучились? Скоро в мене народиться дитина, пот╕м в ╕ншо╖ оф╕церсько╖ дружини, як ми будемо з д╕тьми забезпечувати життя сво╖х чолов╕к╕в?
 «А чого ви хочете?» - запитав в╕н.
 – Ми вимага╓мо, щоб нам давали машину на базар.
 - У вас тут 11 машин, - знущаючись над нами, сказав Бичков.
 – А ми можемо ними користуватись? - запитала я.
 - Н╕, - в╕дпов╕в Бичков.
 – Тод╕ чому ж ви над нами знуща╓тесь? — це знову я.
 — Ну, ╕ що ж ви пропону╓те?
 - Щоб хоч один раз в тиждень нам давали машину для по╖здки до м╕ста.
 Зрештою, Бичков змушений був погодитись з нашими вимогами, машину (в╕дкриту) нам давали, ╕ пот╕м, коли в нас вже був В╕тал╕к, ми раз на м╕сяць ╖хали утрьох до м╕ста з довгим списком, щоб запастись продуктами на весь м╕сяць.
 Слава на цей день брав «в╕дгул», В╕тал╕к на руках у ваг╕тно╖ сус╕дки Р╕ти ╖хав в каб╕н╕, а ми в кузов╕. По дороз╕ я виходила на площ╕ «Восставших» ╕ тролейбусом везла В╕тал╕ка в пол╕кл╕н╕ку, де його зважували, робили необх╕дн╕ щеплення, пот╕м ╖хала з ним на базар, який тод╕ розм╕щався проти ун╕вермагу на берез╕ Артилер╕йсько╖ бухти, де зараз сто╖ть пам’ятник рос╕йськ╕й пов╕╖ Катерин╕.
 Я клала сина в каб╕ну, де за ним приглядав шофер, а сама б╕гла за продуктами. Слава теж виходив з нами на площ╕ «Восставших», щоб купити в овочевому магазин╕ на Велик╕й Морськ╕й в╕дро квашено╖ капусти, часом квашених ог╕рк╕в чи ╕нших овоч╕в. Зв╕сно, що, не маючи холодильника, м’ясо, масло ми не могли закупити на м╕сяць, то вже доводилось просити сус╕д╕в, щоб купували нам у ╖хн╕ «базарн╕» дн╕...
 Таке ставлення командування до нас змусило мене прийняти р╕шення ╖хати народжувати дитину до батьк╕в, як╕ тод╕ жили на Льв╕вщин╕, бо коли б пологи почалися вноч╕, а Слава в цей час був на чергуванн╕, то мен╕ сам╕й довелося б давати соб╕ раду, бо нав╕ть польового телефону в нас не було, сус╕д╕в в будиночку теж не було (з кожно╖ квартири окремий вих╕д на вулицю), я не могла б нав╕ть викликати Славу додому, щоб в╕н мене в╕дв╕з до м╕ста, бо з чергування його б не в╕дпустили.
 Хоч ми й домовились з╕ Славою, що народжувати дитину я по╖ду в Великос╕лки, щось ми дуже затягнули з мо╖м в╕д’╖здом. Вересень виявився прохолодним, вода в нашому вуличному душ╕ вже покривалася льодом, але я продовжувала приймати холодний душ щоранку; цю процедуру я ввела для себе ще в Одес╕ в 1953 роц╕ п╕сля того, як хвор╕ла не то грипом, не то ГРЗ.
 Нарешт╕, десь 15 вересня Слава в╕дв╕з мене до С╕мферополя, посадив на по╖зд ╕ я сама-одна по╖хала на Льв╕вщину. Пасажири - мо╖ попутники в вагон╕, переживали, чи не народжу я в по╖зд╕, але об╕йшлось.
 Я не попередила батьк╕в про св╕й при╖зд, щоб не завдавати ╖м зайвого клопоту, хоч це було дуже нерозумно, адже добиратися в Великос╕лки з╕ станц╕╖ Красне досить складно: спочатку треба чимось до╖хати до Буська, куди не було регулярного сполучення ╕ потр╕бно було добиратись попутним транспортом. Мен╕ п╕двернулась вантажна машина, в каб╕н╕ яко╖ сид╕в здоровий червонопикий чолов’яга, який на мо╓ прохання посадити мене в каб╕ну, бо я в такому стан╕, що зверху ╖хати не зможу, зареготав, сказавши, що в╕н теж не може ╖хати в кузов╕. Не пам’ятаю вже, чи вони хоч допомогли мен╕ закинути в кузов чемодан, чи я сама це зробила, але те, що я за 5 дн╕в до полог╕в ╖хала в кузов╕ вантаж╕вки, то це так…
 З Буська 11 км до Великос╕лок ╖хала автобусом, але в╕д траси до села ще к╕лометр╕в 2-2,5. Добре, що там у двох будиночках жили люди (а в одному з них нав╕ть батьки мого однокласника Павла Короля). Я залишила у них сво╖ реч╕ й п╕шла додому, а за чемоданом п╕зн╕ше сходив батько.
 Пригадую, що за день до народження В╕тал╕ка ми з батьком збирали урожай гор╕х╕в. Батько палицею збивав, а я назбирала ╖х аж два велик╕ лантухи.
 А наступного ранку в мене почалися пологи. Я з╕бралася у Льв╕в (а це — 40 км). Батько хот╕в ╖хати з╕ мною (мама на той час була у Львов╕ на курсах п╕двищення квал╕ф╕кац╕╖ директор╕в шк╕л), але я в╕дмовила, мене т╕льки провели до дороги Ки╖в-Льв╕в, там я «проголосувала» на автобус.
 Я була в широкому пальто, яке маскувало м╕й стан, тому кондуктор запропонувала мен╕ с╕сти не на передн╓ сид╕ння, а десь подал╕, бо «зайде ж╕нка з дитиною, то вам доведеться перес╕дати» А коли я ╖й сказала, що в мене вже в╕д╕йшли води ╕ на задньому сид╕нн╕ я можу народити прямо в автобус╕, вона дуже злякалася ╕ всю дорогу хвилювалась, щоб цього не сталося.
 У Львов╕ я ще за╖хала до мамино╖ подруги Сон╕, де ми завжди зупинялись, при╖жджаючи в м╕сто, побачила там маму ╕ см╕ливо п╕шла на вулицю Герцена, де в наш╕ студентськ╕ роки був пологовий будинок. Але його вже там не було! Люди, яких я запитала, де ж в╕н тепер, побачивши, що в╕н потр╕бен саме мен╕ ╕ нев╕дкладно, негайно викликали швидку допомогу, яка доставила мене на вулицю Джамбула, де цього ж дня, 22 вересня, о 18 год. 20 хв. народився наш синочок, якого п╕зн╕ше ми назвали В╕тал╕ком. Вага — 3 кг 500 г.
 Це була велика рад╕сть для мене ╕ для Слави, хоч я й не могла побачити, як в╕н прореагу╓ на факт народження сина. А хот╕лось би побачити, та про таке ми не могли й мр╕яти, бо н╕ командування не в╕дпустило б, н╕ грошей не було на по╖здку до Львова.
 Дуже було прикро, що до вс╕х ж╕нок приходили чолов╕ки, ╕ лиш я лежала, як мати-одиначка, яка десь нагуляла дитину. Я нав╕ть поплакала якось увечер╕, коли годувала свого синочка…
 25 жовтня л╕таком я повернулася в Крим, на нашу «точку». Слава зустр╕в нас у С╕мферопол╕. Його товариш╕ розпов╕дали, як в╕н зрад╕в, коли солдат, який виконував обов’язки листонош╕, сказав лиш одне слово - «СИН!». Радост╕ не було меж ще й тому, що, працюючи в умовах пост╕йного опром╕нювання локаторними станц╕ями, оф╕цери ППО боялись, що не матимуть д╕тей.
 А 30 жовтня — в м╕й день народження - Слава раптом прийшов додому ще до об╕ду з жахливою новиною: «Мене з 1 с╕чня направляють на перенавчання в Улан-Уде на 10 м╕сяц╕в» - тобто, менш як за два м╕сяц╕, бо добиратися в Улан-Уде треба було з тиждень.
 Що було робити? Про те, щоб ╖хати в таку далеч╕нь, де н╕хто нас не чекав з квартирою чи хоча б з к╕мнатою, серед зими, з малесенькою дитиною, - про це страшно було й подумати. Лишатись мен╕ на Ф╕олент╕ з дитиною, одн╕й? Як бути з продуктами? А якщо я чи дитина захвор╕╓мо? Та й яка ймов╕рн╕сть, що Славу повернуть сюди ж?
 Н╕ ╖хати, н╕ залишатись було неможливо. Лишався ще один вих╕д: в╕дмовитись в╕д цього в╕дрядження. ╤ Слава зробив такий крок: написав рапорт, що в╕н в╕дмовля╓ться ╖хати в Улан-Уде.
 Арм╕я дуже не любила, коли служив╕ в╕дмовлялись виконувати накази. Це могло мати дуже серйозн╕ насл╕дки, аж до демоб╕л╕зац╕╖ без жодних п╕льг, а роботи ╕ житла не було н╕ в мене, н╕ в Слави, а у нього ще й не було н╕яко╖ «граждансько╖» осв╕ти або хоча б профес╕╖. С╕дати на шию батьк╕в? Словом, ситуац╕я була критична. К╕лька м╕сяц╕в ми не знали, що нас чека╓.
 П╕сля повернення з в╕дпустки Славу понизили в посад╕: з кап╕тансько╖ в╕н повернувся на посаду, з яко╖ колись починав. Зате ми пере╖хали ближче до м╕ста Севастополя, в Дергач╕. А в╕дмова в╕д по╖здки в Улан-Уде, та ще й вперте небажання Слави стати членом парт╕╖ — ╓дино╖ в СРСР, яка була «умом, сердцем и совестью» нашо╖ епохи, привели до того, що в╕н зам╕сть трьох рок╕в ходив у старших лейтенантах ц╕лих 12.
 А це — ╕ низька зарплата, ╕ пост╕йне приниження в╕д молодших в╕д тебе командир╕в. ╤ все ж ми н╕коли не шкодували, що не по╖хали в монгольськ╕ степи, а залишились в Криму. Все ж таки Крим — чудесний край, море, гори, теплий кл╕мат, хоч, живучи на в╕дкритих вс╕м в╕трам площадках, далеченько в╕д моря ╕ г╕р, ми не в╕дчували, що живемо майже в субтроп╕ках, та все ж вл╕тку вдавалось скористатися пляжем, морем, а восени — по╖сти винограду…
 Та не подумайте, що все наше життя на Ф╕олент╕ п╕сля 30 жовтня – це суц╕льне оч╕кування вс╕ляких непри╓мностей. Н╕, життя продовжувалось ╕з сво╖ми великими чи малими радощами, заняттями, усп╕хами ╕ тривогами… ╤ укра╖нськими тривогами також…
Алла ОСАДЧА
м. Феодос╕я

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 03.04.2020 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22177

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков